Р - Словник літературознавчих термінів - Хрестоматія - Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення - Матюшкіна Т. П. - 2009

Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення - Хрестоматія - 2009

Словник літературознавчих термінів

Р

Реалíзм (від лат. realis - речовин, діисний) - один з ідейно-художніх напрямів і творчий метод у літературі та мистецтві XIX ст. Як напрям реалізм, починаючи з 30-х років, набуває розвитку у Франції, згодом - в інших країнах. На відміну від романтизму, в реалізмі на перше місце висувається пізнавально-аналітичний підхід, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Художня література стає засобом пізнання людиною себе і навколишнього світу, набуває ідеологічного звучання. Визначальними для реалізму є прагнення до об’єктивного і достовірного відображення подій, послідовне дотримання принципу художнього відтворення життя “у формах самого життя”; переорієнтація з минулого на сучасне; конкретно-історичний підхід до явищ дійсності, правдивість у їх зображенні; віра в гуманістичні ідеали; конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди; перевага прозових жанрів (роман, повість, новела, оповідання) тощо. Поняттям “реалізм” наприкінці XVIII ст. позначився певний тип мислення і поведінки (практичність, тверезий глузд). З кінця 20-х років XIX ст. цей термін починає вживатися французькою критикою стосовно “нової школи” у літературі, на відміну від “літературних ідей” (класицизм) та “літературних образів” (романтизм). Першими теоретичне обґрунтування реалізму як напряму в літературі і мистецтві здійснили художник Ж. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх картин під назвою “Реалізм” (1855) обґрунтував програмні засади реалізму, та письменники Шанфлері і Л. Дранті, які виступили з теоретичними деклараціями у збірнику “Реалізм” (1857) і журналі “Реалізм” (1857). З того часу поняття “реалізм” стає широковживаним. У літературознавстві існують різноманітні концепції і тлумачення реалізму, його змісту, хронологічних меж існування. Деякі дослідники вважають реалізм властивим літературі та мистецтву споконвіків, виділяючи “античний реалізм”, “ренесансний реалізм”, “просвітницький реалізм”, реалізм XIX ст. Існують інші версії тлумачення реалізму, розгляду його як художньої системи, типу художнього мислення і творчості. Найвидатнішими представниками реалізму в світовій літературі визнані Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер, В. Теккерей. Ф. Достоєвський, Л. Толстой та ін.

Рéквієм (від лат. requiem - спокій) - багатоголосий циклічний вокальний або вокально-інструментальний твір скорботно-патетичного звучання.

Ремáрка (від франц. remarque - примітка) - авторське пояснення у драматичному творі стосовно умов та часу дії, зовнішнього вигляду та поведінки дійових осіб тощо. Ремарки виконують настановну роль для режисерів і акторів, а читачам допомагають краще зрозуміти окремі сцени, епізоди, характери дійових осіб тощо.

Ремінісцéнція (від лат. reminiscentia - згадка) - відчутний у літературному творі відгомін іншого літературного твору, що виявляється у подібності композиції, стилістики, фразеології тощо. Це - здійснене автором нагадування читачеві про більш ранні літературні факти та їх текстові компоненти. За своєю функцією, літературною суттю ремінісценція подібна до стилізації та алюзії, однак, на відміну від них, вона не усвідомлена автором і виникає внаслідок значного впливу на нього творів інших письменників.

Рéпліка (від лат. rерlісо - повертаю назад, відбиваю) - вислів одного з учасників драматичного діалогу або розмови, який є реакцією на чуже висловлювання. Значення реплік у драматичному творі збільшувалося в залежності від зростання в ньому діалогів порівняно з монологами. Репліка в сучасному театрі все більше набуває ознак афористичності.

Ретроспéкція (від лат. retro - назад і specto - дивлюсь) - пригадування подій, колізій, які передували моментові фабули, у якому перебуває оповідач або персонаж художнього твору; одна з форм психологічного аналізу, за допомогою якого твориться художній час.

Рефрéн (прúспів) (франц. refrain, від старофр. refraindere - подрібнювати, ламати) - повторення групи слів, рядка або кількох віршованих рядків у строфах. Рефрен у піснях має назву приспіву, повторюється наприкінці строф або після кожного куплету. Рефрен часто використовується в таких поетичних жанрах, як балада, рондо та ін.

Рúма (від грец. rhythmos - мірність, сумірність, узгодженість) - співзвучність закінчень віршів, що позначають межі рядків і поєднують їх між собою. Рима зародилася за античної доби не у віршах, а в ораторській прозі, у середні віки вона стала одним із засобів творення вірша у романській поезії, звідки розповсюдилась на літератури інших народів. За одиницю ритмічної співзвучності у силабо-тонічному віршуванні визнано склад, і в залежності від розташування у строфі кінцевих співзвучних складів розрізняються рими суміжні, перехресні, змішані, подвійні тощо. Рима у вірші виконує не тільки функцію строфотворення, а й інші: естетичну, ритмо-інтонаціину, жанрово визначальну, семантичну тощо. У сучасній поезії переважна більшість творів римовані, але поряд з римованими існують також неримовані вірші (див. Вірш).

Рúма внýтрішня - одна з визначальних форм римування, засіб розкриття можливостей версифікаційної фоніки, що має велику традицію у світовій поезії. “Закінчення слів у середині віршових рядків, які римуються або із закінченнями тих рядків, або між собою.

Ритм (від грец. rhythmos - такт, розмірність, узгодженість) - періодичне повторення окремих елементів у тексті твору, впорядковане за певною системою. Ритм поетичного твору може формуватися розміщенням у віршовому рядку довгих і коротких складів (античне віршування), усталеною кількістю складів (силабічне віршування) або наголосів у вірші (тонічне віршування), принципом поєднання наголошених і ненаголошених складів (силабо-тонічне віршування). У всіх випадках ритм у поетичному творі виникає завдяки динамічному їх поєднанню. Такт як поняття музики вживається за аналогією у віршуванні, оскільки вірш завдяки ритмо-інтонаційним поетичним особливостям близький до музичного твору. Недарма спочатку поезія і музика існували неподільно, тому що мали спільну ритмічну основу - мелодійність. Ритм притаманний і прозі, складеній за правилами акцентованого поетичного твору.

Риторúчні фігýри (від грец. rhetorikos і лат. figura - образ, вид) - незвичайна побудова речень і фраз з метою підсилення емоційного впливу ораторської і художньої мови. Розрізняють такі риторичні фігури: риторичне запитання, риторичне звертання, риторичне ствердження та заперечення, анафора й епіфора та ін.

Риторúчне запитáння

Запитання, яке ставиться не для того, щоб одержати на нього відповідь читачів або слухачів, а щоб привернути їх увагу до певного явища або самим запитанням висловити ствердну думку.

Куди ховається тінь?

Яку мелодію дощ виспівує?

Де помирають птиці?

А чому зелені листки?

Так мало іще ми знаємо...

(П. Неруда)

Риторúчне звертáння

Звертання, яким письменник привертає увагу читачів до якогось явища, висловлює до нього своє ставлення, досягає сильнішого емоційного забарвлення мови тощо.

О, горда скорбото! на твоїх олтарях //

Промінь духу сповняє сьогодні безмежним болем. //

Серця ненароджених онуків.

(Г. Тракль)

Риторúчне ствéрдження

Особливе підкреслення незаперечності сказаного автором.

Але майже край могили //

Вірю - надійде пора, //

Ницості і злоби силу //

Подолає дух добра.

(Б. Пастернак)

Риторúчне заперéчення

Зосередження уваги слухачів або читачів на певній думці за допомогою пояснення її у формі заперечення або застереження можливого іншого погляду.

Ні, не під чужинним небозводом

Вирієм я тішила судьбу - //

Я тоді була з моїм народом,... //

Там, де мій народ, на лихо, був.

(А. Ахматова)

Анáфора

Повтор окремого слова або групи слів на початку цілого ряду віршових рядків, строф тощо.

Я ковзаюсь дахом вітрів, //

Я ковзаюсь дахом морів.

(П. Елюар)

Епíфора

Повторення однакових слів, словосполучень наприкінці віршових рядків, строф тощо.

“О прекрасний час! //

Неповторний час!”

(П. Тичина)

Родú і жáнри літератýри

Рід літератýрний - вид літературних творів, схожих за змістом і формою, засобами мовного оформлення і художнього зображення. Традиційно вирізняються три роди літератури: епос, лірика, драма. Характерними ознаками епосу є насиченість подіями (сюжетність), наявність кількох або багатьох героїв, які діють у широких межах простору і часу, описи чого письменник наводить у своєму творі. У ліриці автор зосереджує увагу на зображенні внутрішнього світу особистості, її настроїв, мрій, сподівань, прагнень. Тому характерною ознакою лірики є експресивність. Драматичні твори призначаються для сценічного втілення, де явища життя і характери героїв розкриваються через розмови дійових осіб (діалоги, монологи, репліки). Кожному роду літератури притаманні свої жанри творів. Розподіл літератури за родами започаткував Арістотель у праці “Про мистецтво поезії”, цю традицію розвинули у XVII ст. французькі класицисти.

“Розбúте поколíння” (бíтники) - назва групи американських письменників, які прийшли в літературу в 50-х роках XX ст. і стали виразниками нонконформістських* настроїв. “Класичним образом бітника є довговолосий бородань у латаних штанях, який обожнює джазову музику, захоплюється східною літературою та філософією (перш за все - дзен-буддизмом), мандрує дорогами Америки, вживає наркотики, користується спеціальним жаргоном. Бітники ставили собі на меті епатувати суспільство поміркованих... “Бути бітником, - пояснював один із представників групи К. Голмс, - означає усвідомлювати свою самотність та вважати її нормою”. Найталановитіші представники цього літературного угрупування - Дж. Керуак, А. Гінсберг, Л. Ферлінгетті, Дж. Мандел, К. Голмс та ін. У своїй творчості ці письменники прагли скасувати кордони між життям та мистецтвом і повернути літературі “дух сповідальності” (О. Зверев). Відмовляючись від традиційного сюжету та композиції, вони свідомо пов’язували свою поетику із джазовою технікою, в якій провідну роль відіграють імпровізація та варіації.

Рóзвиток дíї - поступове розгортання ПОДІЙ, ЩО виростають із зав'язки; своєрідна їх зміна у розповіді автора про життя, стосунки та вчинки персонажів. Динамічності у розвитку дії сприяють різноманітні конфлікти, інтрига. Головні герої, вступаючи у конфлікт, втягують у нього інших персонажів, а внаслідок вдало скомпонованої інтриги виникають нові колізії, що допомагає чітко визначити основні сюжетні лінії твору, порушені в ньому проблеми, характери дійових осіб тощо.

Розв’язка - завершальний компонент сюжету, вирішення конфлікту у творі художньої літератури. Розв’язка, як правило, визначається всім ходом розвитку дії і може бути раптовою, несподіваною. Порівняно з іншими елементами сюжету розв’язка відбувається дуже швидко і, як правило, подається в кінці твору, хоча інколи, згідно з авторським задумом, може наводитись і на його початку.

Рóзмір вíрша - внутрішній принцип організації віршованої мови, ритмічно визначене чергування наголошених і ненаголошених складів. У світовій літературі існує кілька метричних систем. У східнослов’янських літературах (російській, українській) важливе значення має силабо-тонічна система, яка ґрунтується на рівномірному чергуванні наголошених і ненаголошених складів. Уперше ця система з’явилася в латинській поезії, пізніше була запроваджена в Англії, Німеччині. У російську літературу її впровадив М. Ломоносов, а в українську - І. Котляревський. Найменшою одиницею ритму в силабо-тонічній системі є стопа (поєднання одного наголошеного складу з одним або кількома ненаголошеними). Кожен з основних розмірів цієї системи має свою схему наголошених складів. До головних розмірів силабо-то- нічної системи належать ямб, хорей, дактиль, амфібрахій, анапест. Визначаючи розмір у силабо-тонічній системі, слід враховувати характер стопи, кількість стоп, загальну схему розміру. У поетичних творах важливе значення має ритмічно і тонічно організоване звучання вірша. Звуки, як і слова, можуть повторюватись у віршах і впливати на створення звукового образу, на емоційне сприйняття твору.

Розмір

Стопа

Приклад

Хорéй (грец. choreios, від chores - хор)

Двоскладова стопа з наголосом на першому складі. Загальна схема розміру: 1, 3, 5, 7, тобто наголоси в хореї припадають на непарні склади.

Хто я - вбивця, тать кривавий?

За що кару я несу?

Світові подарував я

Краю рідного красу.

(Б. Пастернак)

Ямб (від грец. iambos - напасник)

Двоскладова стопа з наголосом на другому складі. Наголошені в ямбі парні склади: 2, 4, 6, 8.

Яка жага безумна - жить.

Все здійснене обожествити,

І втілити все нерозкрите,

В нечуваному продзвеніть!

(О. Блок)

Дáктиль (від грец. daktylos - палець; міра довжини)

Трискладова стопа з наголосом на першому складі: 1, 4, 7, 10.

В серці і сльози і біль, -

Небо над городом плаче.

(П. Верлен)

Амфібрáхій (грец. amphibrachys, від amphi- обабіч та brachys - короткий)

Трискладова стопа з наголосом на другому складі: 2, 5, 8, 11.

Про них пам’ятатиму всюди й завжди,

Якої б мені не приспіло біди.

(А. Ахматова)

Анáпест (грец. anapaistos – зворотний щодо дактиля)

Трискладова стопа з наголосом на третьому складі: 3, б, 9, 12.

Бо ж не вовча та кров, що живе у мені,

І мене тільки рівний уб’є.

(О. Мандельштам)

Ромáн (франц. roman, нім. roman, букв. - романський) - жанр розповідної художньої літератури: великий і складний за будовою епічний прозовий твір, у якому широко охоплені події й докладно розкриті життєві долі кількох, а іноді багатьох людей у зв’язку з їх суспільними відносинами й побутовими обставинами. Роман дає змогу письменникові глибоко й всебічно відтворити складні життєві конфлікти, докладно показати формування характерів персонажів у ряді ситуацій, їхню участь у важливих історичних подіях. Цьому жанрові властиві розгалуженість сюжету, переплетіння ряду сюжетних ліній, детальні описи. Така форма епічного жанру існувала ще за античної доби, у середні віки виникають рицарські (куртуазні) романи, а також так звані “артурівські романи” Кретьєна де Труа. Роман як літературний жанр набув подальшого розвитку в епоху Відродження, став епосом приватного життя звичайних людей того часу. Етапним для жанрового розвитку роману було XVIII ст. У добу Просвітництва виникли такі різновиди романів, як авантюрний (“Історія Жіль Блаза” Лесажа), сентиментальний (“Сентиментальна подорож” Л. Стерна), готичний (“Замок Отранто” Г. Уолпола), сатиричний (“Мандри Гуллівера” Дж. Свіфта). Як головний жанр роман виступає у XVIII ст. насамперед в англійській літературі. Класичних рис роман набуває у XIX ст. у творчості письменників романтичного (Б. Скотт, Ж. Санд, Б. Гюго) та реалістичного (Стендаль, Г. Флобер, О. де Бальзак, Ч. Діккенс, Ф. Достоєвський, Л. Толстой та ін.) спрямувань. Єдиної класифікації романів немає. Залежно від літературних епох, напрямів, течій, стилів і теоретичних засад розрізняють романи античний, середньовічний, просвітницький, бароковий, сентиментальний, романтичний, реалістичний тощо. За змістом романи можна поділити на соціальні, сімейно-побутові, історичні, філософські, сатиричні, пригодницькі, біографічні, науково-фантастичні та ін., за зображуваним середовищем - на урбаністичні (про місто), мариністичні (про море), селянські та ін. Автобіографічний роман є жанровим різновидом великого епічного твору, де головним персонажем виступає сам автор. Роман детективний, або кримінальний, є різновидом пригодницького роману.

Ромáн авантюрний (від франц. aventure - пригода) - епічний жанр; великий за обсягом, переважно прозовий твір з гострим динамічним сюжетом, з пригодницькими ризиковими ситуаціями тощо. За доби Середньовіччя він відомий під назвами рицарського та крутійського романів (наприклад, романи про короля Артура та рицарів Круглого столу). У наступні періоди до цього жанру зверталися такі письменники, як Д. Дефо, Ж. Верн, Р. Кіплінг, Дж. Конрад та ін. В українській літературі інтерес до такого роману з’явився у 20-ті роки XX ст. (Ю. Смолич, М. Йогансен та ін.).

Ромáн-епопéя - епічний твір, який порівняно зі звичайним романом має великий обсяг, зображує життя у вирішальні моменти, що змінюють долі людей, націй, народів, налічує багато сюжетних ліній, персонажів, вирізняється розмаїттям проблематики. Дія у творі відбувається протягом тривалого часу, за який змальовується життя кількох поколінь на тлі визначальних історичних подій. Найвідомішим твором цього жанру є роман-епопея Л. Толстого “Війна і мир”.

Ромáн історичний - роман, побудований на історичному сюжеті, відтворює в художній формі якусь епоху, певний період історії. У ньому історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт - з художньою вигадкою, історичні особи - з вигаданими особами тощо. Цей вид роману започаткували твори про Александра Македонського, Троянську війну з І ст. н.е., а також французькі псевдоісторичні романи XVII ст. У цих творах історія була лише тлом для змалювання незвичайних пригод персонажів, а історичні факти часто підмінювалися фантастикою (звідси назва “псевдоісторичний роман”). Перший справжній історичний роман створив В. Скотт (“Веверлі”, “Роб Рой”, “Айвенго” та ін.), який зумів поєднати історичний факт із художньою вигадкою, користуючись при цьому як романтичними, так і реалістичними засобами зображення. Цей тип роману дістав назву “вальтерскоттівський”, справив великий вплив на розвиток історичного роману в європейських літературах. У добу романтизму цей роман став одним з найбільш поширених літературних жанрів, що було викликано глибоким зацікавленням історією минулих часів. Для реалістичного історичного роману XIX-XX ст. відповідність історичній правді не виключає звернення до злободенних проблем сучасності, іноді історична доба - лише тло для змалювання актуальних подій. Для сучасного історичного роману характерне зближення з іншими різновидами - пригодницьким, сенсаційним, психологічним та іншими романами. В українській літературі прикладами історичних романів вважаються “Чорна рада” П. Куліша, “Диво” П. Загребельного, “Святослав”, “Володимир” Є.-Скляренка та ін.

Ромáн морáльно-психологíчний - епічний твір, поява якого пов’язана із зосередженням уваги письменників на важливих моральних проблемах і внутрішньому світі людини, з використанням різних засобів і прийомів психологічного аналізу (“діалектика душі” героїв), зображенням ставлення дійових осіб до світу зовнішнього, взаємодії з ним тощо. Яскравим прикладом такого твору є роман М. Лєрмонтова “Герой нашого часу”.

Ромáн пригóдницький - великий за обсягом, переважно прозовий твір, насичений незвичайними подіями и несподіваними пригодами, сюжет якого розгортається у зв’язку з долею героїв. Для пригодницького роману характерні мотиви викрадення і переслідування, ситуація загадковості, таємничості. До пригодницьких романів належать: “Робінзон Крузо” Д. Дефо, “Лоцман” Ф. Купера, “Три мушкетери” А. Дюма, “Пригоди Олівера Твіста” Ч. Діккенса, “Острів скарбів” Р. Стівенсона, “Діти капітана Гранта” Ж. Верна та ін. Пригодницький роман має типологічні подібності з фантастичним та науково-фантастичним (Ж. Верн, О. Толстой), детективним і політичним (Л.А. Буссенар, Л. Жаколіо, Ю. Семенов) романами. Різновидом пригодницького роману можна вважати роман сенсаційний, у сюжеті якого є подія або повідомлення, що справляють сильне враження. Одним із засновників українського пригодницького роману з елементом сенсації був Г. Лужницький, автор книги “Кімната з одним входом” (1930). Іноді різновидом пригодницького вважають авантюрний роман, в якому відповідно поєднуються елементи пригод та авантюр.

Ромáн рúцарський - роман середньовічної куртуазної літератури, що виник у період розквіту рицарства, вперше - у Франції в середині XII ст. Від героїчного народного епосу він перейняв мотиви безмежної хоробрості, ґречності, згодом на перше місце висувається аналіз психології героя - рицаря, який звершує різні подвиги заради власної слави та уславлення своєї “дами серця”. Різноманітні екзотичні описи та фантастичні елементи зближують рицарські романи з народними казками та давніми міфами. На їх розвиток значний вплив мали кельтські легенди та германські сказання, твори письменників античної доби (Овідій). Найбільш популярними вважаються романи про рицарів Круглого столу та легендарного короля бриттів Артура, про кохання Трістана та Ізольди, про пошуки Святого Грааля. Термін “роман” виник у Франції в XII ст. і спочатку просто означав “написано романською мовою”, але вже в тому самому столітті це поняття розширюється і, власне, набуває сучасного значення. Спочатку рицарський роман був віршований, а з середини XIII ст. з’являються його прозові обробки, наприклад, цикл романів про Ланселота. Рицарські романи створювались також в Англії та Німеччині. Початок європейському рицарському роману був покладений англо-норманським трувером Басом, який у своєму романі “Брут”, написаному французькою мовою, опрацював у 1155 р. латинську хроніку “Історія королів Британії” і породив великий цикл так званих бретонських романів про короля Артура та рицарів Круглого столу. Від цього циклу й відштовхувався Кретьєн де Труа та його послідовники, створюючи свої романи. Найціннішою частиною бретонського циклу були романи про Трістана та Ізольду англо-норманських труверів Тома й Беруля (кінець XII ст.). Згодом ця тема в різних варіантах розроблялася у Франції, Англії, Німеччині. Порівняння численних фрагментів та варіантів роману дає змогу відновити його першоджерельну сюжетну основу. Французький дослідник середньовічної літератури Жозеф Бедьє найбільш повно відтворив цю історію в “Романі про Трістана та Ізольду” (перекладений українською мовою М. Рильським). У XII-XIII ст. відомими авторами рицарських романів у Німеччині, були Гартман фон Ауе, Вольфрам фон Ешенбах та Готфрід Страсбурзький. Баварський поет Вольфрам фон Ешенбах увійшов у світову літературу як автор монументального роману “Персиваль”, що відзначається складною та багатоплановою композицією. Це найкращий з рицарських романів, присвячених розробці популярної в середні віки легенди про чашу Святого Грааля. За мотивами цього роману композитор Річард Вагнер створив оперу “Персифаль”, а самого Вольфрама фон Ешенбаха зобразив в опері “Тангейзер”.

Ромáн соціáльно-психологíчний - різновид жанру роману, у якому відображено зіткнення внутрішніх прагнень героя із соціальними обставинами, досліджується зв’язок між духовним станом особистості та суспільними умовами, глибоко розкрито психологію персонажів, мотиви їхніх вчинків, роздуми, почуття, що свідчать про стан суспільства взагалі та його вплив на внутрішній світ людей.

У соціально-психологічному романі описи приватного життя людини не виключають широких соціальних узагальнень. У цьому жанровому різновиді роману розкривається конфлікт між людиною і суспільством, мріями 1 сподіваннями особистості та дійсністю. Для соціально-психологічного роману характерний аналітизм у зображенні як соціальних явищ, так і внутрішнього світу людини. Герої у соціально-психологічному романі постають як соціальні типи, хоч автори досягають неабиякої майстерності у відтворенні їхніх індивідуальних якостей і переживань.

Соціально-психологічний роман активно розвивався у межах реалістичного напряму XIX ст. (О. де Бальзак, Стендаль, Г. Флобер, Ч. Діккенс, В. Теккерей, I. Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін.).

Ромáн філосóфський - епічний твір, у якому основна увага приділена розкриттю основних проблем людського буття - створення цілісної картини світу, що постала в художній уяві письменника (Ф. Достоєвський, О. Уайльд, М. Булгаков, А. Камю та ін.).

Ромáн у вíршах - різновид змішаного жанру, який поєднує багатоплановість, епічні принципи розповіді з суб’єктивністю, притаманною ліричним творам. Цей вид роману став поширеним у XIX-XX ст. Найпопулярнішим романом такого типу є “Євгеній Онєгін” О. Пушкіна. Межують з романами у віршах драматична поема, віршована повість. В Україні помітне пожвавлення цього жанру спостерігається у XX ст. (“Марина” М. Рильського, “Маруся Чурай” Ліни Костенко та ін.).

Романтúзм (франц. romantisme, від лат. romanus - римський) - літературний напрям, який сформувався на противагу класицизму. Виник він наприкінці XVIII ст. у Німеччині, Англії та Франції, на початку XIX ст. поширився у Польщі, Росії, Австрії, згодом охопив інші країни Європи, Північної і Південної Америки. У XVIII ст. романтичним називали все незвичайне, фантастичне, дивне, таке, що зустрічається лише в романах, а не в житті. На межі XVIII-XIX ст. термін “романтизм” означав новий літературний напрям, протилежний класицизму.

Романтизм як новин тип свідомості та ідеологи, що охопив різні сфери людської діяльності, був пов’язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних орієнтацій і цінностей. Визначальними для нього стали такі риси, як заперечення раціоналізму доби Просвітництва, відмова від реалістичного зображення дійсності, неприйняття буденності і звеличення “життя духу”, культ почуттів, заглибленість у внутрішній світ людини, захоплення фольклором, давньою історією, інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо. В естетиці романтизм протиставив класицистичному “наслідуванню природи” творчу активність митця з його правом на самобутність та оригінальність. Мистецтво підноситься до рівня найвищої цінності і сприймається як вияв глибинної суті та сенсу життєдіяльності. Романтизм відкидає нормативність, понад усе цінується творча свобода, фантазія. Теоретики романтизму обстоювали розімкненість літературних родів і жанрів, взаємопроникнення різних видів мистецтва тощо. Заслуга романтиків полягає в розвитку жанрів історичного роману і драми, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, балади, романсу. Надзвичайного розквіту досягла лірична поезія і пісня. Водночас у різних країнах романтизм виявив специфічні риси, виконував особливі соціально-історичні і культурні функції. Провідними тут були мотиви трагічної долі особистості, “світової туги”, “космічного песимізму” (Ф. Шатобріан, Дж. Байрон, Е. Гофман та ін.). У країнах Центральної та Південно-Східної Європи домінантою романтизму став національно-визвольний рух, взаємовідносини особистості з колективом людей, мотив “національної туги” тощо. Утвердження національної незалежності значною мірою визначило розвиток романтизму в США, сприяло появі творів різних жанрів (Ф. Купер, Е. По, Г. Лонгфелло, Г. Мелвілл та ін.). У романтичній літературі Росії набула поширення романтична поема з такими ж ознаками ліро-епічного жанру, як у Дж. Байрона (поеми К. Рилєєва, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова та ін.). В Україні провідна роль в утвердженні романтичного типу творчості належить П. Кулішу і Т. Шевченку. Наприкінці XIX ст. романтичні ідеї набули в європейській (Г. Гауптман, Г. Ібсен, М. Метерлінк) і в українській (Леся Українка) літературах нового звучання, що дало можливість окреслити їх як ідейно-стильову течію під назвою неоромантизму.

Рубаї - чотиривірш; одна з найпопулярніших твердих форм у ліричній поезії народів Сходу, де римуються перший, другий і четвертий рядки. Вірш філософського змісту, що виражає певну думку, підкреслену в останньому рядку. Найбільшої досконалості цей мініатюрний віршовий афористичний твір досяг у творчості Омара Хайяма.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.