Короткі відомості про письменників

Б

Бáйрон Джордж Нóел Гóрдон (1788-1824) — англійський поет, революційний романтик, учасник національно-визвольного руху в Італії і Греції. Твори Байрона відрізняються поетичною пристрастю, глибоким ліризмом, ідейною сміливістю, виразністю образів ( “Паломництво Чайльд Гарольда” -1809 - 1818; “Гяур” - 1813; “Корсар” - 1814; “Манфред” - 1817; “Мазепа” - 1818; “Каїн” - 1821).

Народився Джордж Ноел Гордон Байрон у Лондоні в аристократичній збіднілій родині. Після смерті двоюрідного діда успадкував титул лорда і родовий маєток - Ньюстедське абатство. Дитинство минуло в Шотландії, краса якої залишилась у серці поета назавжди. Освіту здобував спочатку в аристократичній школі Хароу (з 1801 р.), згодом - у Кембріджському університеті (1805-1808), де й почав писати вірші. Перша збірка поезій вийшла в 1807 р. й мала назву “Часи дозвілля: цикли віршів оригінальних і перекладних”. Через негативні відгуки Байрон вилучив її з продажу. Проте цього ж року робить друге видання цієї самої книги, яка засвідчила власний авторський стиль. Із 1809 р. поет посідає місце в палаті лордів англійського парламенту. Його парламентські виступи бунтівні за своїм змістом, тому що спрямовані на захист знедолених. Політична діяльність йому набридає, и він вирушає в подорож країнами Європи. Відвідує Іспанію, Мальту, Албанію, Грецію. Багато пише. Одна з перших його поем “Паломництво Чайльд Гарольда” (1809-1818) приносить йому світову славу.

Поет оспівав національно-визвольний рух народів Південно-Східної Європи. Вихід цього твору ознаменував появу революційної течії в англійському романтизмі. У циклі так званих східних поем (“Гяур”, 1813; “Корсар”, 1814; “Лара”, 1814 та інші) політичні суперечності в світогляді Байрона - протест проти дійсності і мотиви песимізму. Настрої трагічної самотності відображені в поемі “Манфред” (1817). Поет виступав на захист робітників. Він створив гімн “Пісня для лудитів” (1816, опубл. 1830). Вершиною революційного романтизму стала поема “Каїн” (1821), сповнена антирелігійного пафосу и активного гуманізму. У поемах “Беппо” (1818), “Пророцтво Данте” (1819), “Видіння суду” (1822), “Бронзове сторіччя” (1823) Байрон засуджує сучасне йому суспільство. У незавершеному романі у віршах “Дон Жуан” (1818-1823) він наближається до реалізму і до революційно-демократичних позицій. Сміливі політичні виступи, підтримка визвольного руху в інших країнах зробили його вигнанцем. У 1816 р. Байрон назавжди покидає Англію. Він живе у Швейцарії, згодом поселяється в Італії і приєднується до руху карбонаріїв. Останні місяці свого життя поет перебував у Греції, де разом із повстанцями боровся проти турецького поневолення. День смерті Байрона - 19 квітня 1824 р. - був оголошений у Греції днем національної жалоби.

Бальзáк Онорé де (1799-1850) - французький письменник XIX cт. До історії літератури увійшов як творець монументальної епопеї “Людська комедія”, що стала самобутнім літописом життя суспільства XIX cт. У прозі Бальзака переплелися романтична та реалістична традиції. Основні твори із циклу “Людська комедія”: “Гобсек” (1830), “Шагренева шкіра” (1830-1831), “Втрачені ілюзії” (1837), “Євгенія Гранде” (1833), “Батько Горіо” (1834). Оноре де Бальзак народився 20 травня 1799 р. у містечку Турі в родині посадовця Бернара-Франсуа Бальзака та дочки багатих буржуа Лори Бальзак (уродженої Сюрвіль). У 1807 р. за ініціативи матері стає пансіонером Вандомського колежу, який славився ліберальністю виховання. У 1813 р. через нервовий зрив, що стався внаслідок надмірного читання, повертається до Тура. Після того Бальзак змінює декілька колежів та пансіонів. Протягом 1816-1819 рр. навчається на факультеті права Паризької школи права. Паралельно студіює лекції з інших дисциплін у Сорбонні, служить у конторі стряпчого та в нотаріуса. Завершивши навчання, Оноре виявляє бажання стати письменником. Батько погоджується утримувати його два роки, поки він зможе заробляти власною працею. У цей час Бальзак переважно читає, а також пише невдалу героїчну трагедію “Кромвель”. Задля заробітку починає писати пригодницькі романи, які не мають успіху. У 1829 р. побачив світ перший серйозний роман Бальзака “Шуани, або Бретань у 1799 році”, що привернув увагу до молодого автора. Після того з-під його пера виходять книжки “Фізіологія шлюбу” (1829) та “Сцени приватного життя” (1830), які приносять письменнику широке визнання. Упродовж наступних чотирьох років Бальзак створює низку романів, повістей та оповідань. Це “Гобсек” (1830), “Шагренева шкіра” (1830-1831), “Полковник Шабер” (1832), “Євгенія Гранде” (1833). У 1833 р. у нього виникає задум об’єднати всі романи в єдину епопею. Остаточно ця ідея оформиться 1841 р., а 1842 р. втілиться у славнозвісній “Передмові до “Людської комедії””, куди ввійдуть інші його твори: “Батько Горіо” (1834 - 1835), “Обідня безбожника” (1836), “Банкірський дім Нусінгена” (1838), “Втрачені ілюзії” (1837 - 1843), “Селяни” (1844), “Кузен Понс” (1846 - 1847) та інші. “Людська комедія” - грандіозна за задумом і широтою охоплення реалістична картина французького суспільства 1816 - 1848 рр. У ній письменник показав занепад дворянського суспільства й народження нового класу буржуазії (“Батько Горіо”, “Кузен Понс” та ін.). Він викривав владу грошей і капіталістичне хижацтво (образи банкіра, лихваря Гобсека, мільйонера Гранде, утікача-каторжанина Вотрена), буржуазний кар’єризм (Растіньяк). Бальзак опублікував також п’єси: “Вотрен” (1840), “Ділок” (1845), “Мачуха” (1848), збірку “Пустотливі оповідання” (1832-1837). У 1847 р. письменник приїхав до Верховні (селище в Україні, розташоване неподалік від Бердичева), де жила польська аристократка Евеліна Ганська, з якою він познайомився ще 1833 р. Від осені 1848 до 1850 р. він мешкав у маєтку постійно. Протягом цього часу серйозно хвории Бальзак майже нічого не пише. У березні 1850 р. він одружується з Ганською (шлюбна церемонія відбулася у Бердичеві). Письменник помер у Парижі 18 серпня 1850 р. після тяжкої хвороби серця.

Басьó Мацýо (інший псевдонім - Мунефуса, справжнє ім'я Дзінсітіро; 1644-1694) - видатний майстер японської поезії XVII cт. Відомі твори: збірки віршів “Зимові дні” (1684), “Весняні дні” (1686), “Затихле поле” (1689), “Гарбуз-горлянка” (1690), “Солом'яний плащ мавпи” (1691), п ять дорожніх щоденників, куди включив свої и чужі вірші, записи: “Кістки, що біліють у полі” (1684-1685), “Мандрівка до Касіма” (1687), “Рукопис у дорожньому мішку” (1687-1688), “Мандрівки в Сарасіна” (1688), “Стежками Півночі” (1689).

Мацуо Басьо народився в 1644 р. у містечку старовинної провінції Іга, що знана своєю мальовничістю, в родині потомка самурайського роду. Батько заробляв на хліб викладанням каліграфії, яка в Японії вважається визнаним мистецтвом. Ще з дитинства хлопчик захопився поезією. У 1664 р. відбувся творчий дебют Басьо: в одній з антологій були надруковані два його вірші. Згодом поет видав збірку віршів “Каїої” (“Покриття з черепашок”) і з цим маленьким томиком подався в Едо, де кипіло літературне життя. Але в цьому місті невідомому поету важко було досягти успіху. Проте 1677 р. Басьо стає професійним учителем поезії. Поезія не принесла йому великих статків, зате дала багато шанувальників та учнів. Один з них, заможний торговець, подарував своєму вчителеві невеличку хижку, біля якої поет посадив банан, японською - “басьо”. Ось тоді поет і взяв псевдонім Басьо. Для учнів ця хижка перетворилася на духовний храм, який вони називали “басьо-ан” - бананова обитель. Двері цієї хижки завжди були відчинені для тих, кому Поезія, Мистецтво, Духовність були важливіші за добробут, статки і владу. У віршах, створених на початку 80-х років XVII ст., Басьо любив відтворювати улюблену картину: свою хатинку и навколишній пейзаж - маленький ставок, берег річки, що поріс очеретом. Спокійне життя Мацуо Басьо у банановій обителі було перерване страшною пожежею, яка спалила половину Едо, тодішньої столиці, де жив митець. Полум’я знищило і притулок поета. Хоча учні відбудували хижку і навіть насадили нові банани, Мацуо Басьо став мандрівним поетом, послом поезії, як його іноді називали. Десять років Мацуо Басьо подорожував країною, час від часу повертаючись до свого бананового храму. Саме тоді побачили світ найкращі збірки його хоку> які до сьогодні вважаються неперевершеним зразком, поетичним еталоном. У 1680 р. Басьо створив перший варіант знаменитого вірша:

На голій гілці

Ворон сидить самотньо.

Осінній вечір.

Для поезій Мацуо Басьо характерними є лаконічність у зображенні навколишнього життя, багатозначність образів, філософічність змісту. Поезія Мацуо Басьо пов’язана зі світом природи. Через природу автор передає внутрішній стан ліричного героя, його настрій, емоційні переживання. Герої Басьо - селяни, рибалки, поети, мандрівники, до яких автор ставиться зі співчуттям і любов’ю. Учні Басьо уклали сім збірок віршів свого вчителя, куди увійшли 1 їх власні (“Зимові дні” - 1684; “Весняні дні” - 1686; “Затихле поле” - 1689; “Гарбуз-горлянка” - 1690; “Солом’яний плащ мавпи” - 1691). Пам’яткою нового стилю (карумі) стали дві останні збірки Басьо: “Мішок вугілля” (1694) і “Солом’яний плащ мавпи. Книга друга”, яка вийшла вже після смерті поета (1698). Великого поета смерть застала в мандрах, коли він перебував у місті Осака.

Белль Гéнріх (1917-1985) - німецький прозаїк, публіцист, лауреат Нобелівської премії (1972), автор збірки оповідань “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...” (1950), романів “Де ти був, Адаме?” (1951), “Більярд о пів на десяту” (1959), “Дім без господаря”, “Очима клоуна” (1963), “Груповий портрет з дамою” (1971), “Втрачена честь Катаріни Блюм” (1974), “Дбайлива облога” (1979), “Жінки на тлі річкового пейзажу” (1985 ).

Народився в місті Кельн у Німеччині. Навчався в гімназії, де попри тиск уник вступу до молодіжної організації “Гітлерюгенд”. Після гімназії працював бібліотекарем. Університетську освіту отримав після Другої світової війни. Генріху Беллю довелося стати солдатом вермахту (1939 - 1945). Проте фашистську ідеологію Г. Белль не сприймав. Після війни письменник увійшов у творчу спілку “Група-47”, яка об’єднувала митців-антифашистів. Белль займав активну життєву позицію, у публіцистичних статтях виступав проти насильства в усіх його проявах, брав участь у мітингах на захист миру. Останні його твори пройняті тривогою щодо появи неофашистських тенденцій у Німеччині.

У своїх творах Белль порушував проблему моральної відповідальності німецького народу за наслідки війни, розв’язаної Гітлером. Головні персонажі його творів - звичайні люди, пересічні громадяни, які усвідомлюють провину німецького народу перед світом, не сприймають насильства й жорстокості, здатні на співчуття, глибоко усвідомлюють проблеми “нації-переможниці”. Белль, який бачив війну на власні очі, не вдається до опису батальних сцен, вбивств, жорстокостей війни. Психологічний аналіз, символічний підтекст, притчеві узагальнення є характерною особливістю творчості Г. Белля.

Бернс Рóберт (1759-1796) - “незвичайна людина” або ще - “геніальний поет Шотландії” (Вальтер Скотт), бідний селянин, який став видатним майстром слова. Основні твори: “Кільмарнокський томик” (1786), “Послання Вельзевула” (1790), “Пісні смерті” (1792), “Дерево свободи” (1793). Народився 1759 р. в сім’ї фермера. Коротке його життя минало в безперервній боротьбі зі злиднями, у важкій праці на фермах, орендування яких було вигідніше для землевласників. Його освіта обмежилась уроками батька, який знав грамоту и лічбу, читанням книжок маленької бібліотеки, що ретельно зберігалася. Потяг юнака до знань побачив і розвинув сором’язливий сільський учитель, друг його батька. Багатий духовний світ поета, його надзвичайна майстерність - усе це здобуто шляхом безперервної и наполегливої самоосвіти. Поетичний хист у Бернса прокинувся рано. Перший вірш був написаний у п’ятнадцять років. За ним з’явилися й інші. їх любили й запам’ятовували друзі Бернса. У 1786 р. за передплатою цих шанувальників було видано маленьку книжку віршів під назвою “Кільмарнокський томик”, яка зробила ім’я поета популярним. Два роки він живе в Единбурзі, проте нічого не змінюється в його особистому житті. Він живе в злиднях та по- стінних тривогах за рідних. Поезія не стала його ремеслом, він до кінця життя працює чиновником. Поет був людиною щедрою, ділився грішми, коли вони в нього були. Левову частку свого першого гонорару віддав на спорудження пам’ятника поету Фергюсону. Іншим разом придбав гармату і відіслав її у Францію на підтримку повсталого народу. Гармату затримали, а поет зажив слави неблагонадійного. Усе життя Роберта Бернса пройшло в нужді. Помер він у 37 років. Нині його день народження відзначають у Шотландії як національне свято.

Основою поезій Роберта Бернса був фольклор. Головними темами - любов і дружба, людина й природа. Водночас Берне рано почав замислюватися про причини суспільної нерівноправності. Тому поет сміливо виступає на захист прав молоді на щастя, розвінчує деспотизм релігії та державної влади. Моральні цінності поет декларує у своєму творі “Чесна бідність”. Вірою в непереможність народу пройнята поезія “Джон Ячмінне Зерно”. Герої Бернса - прості люди з їх повсякденними проблемами. За своє коротке життя Роберт Бернс написав збірки віршів “Единбурзький том” (1787), “Послання Вельзевула” (1790), “Пісні смерті” (1792), “Дерево свободи” (1793), поема “Том О’Шеннер”. Вірші Роберта Бернса пройняті гумором і оптимізмом. Багато з них стали народними піснями. Широко відомі його соціальні твори - сатири, політичні балади, фейлетони, епіграми. У віршах Бернса звучить шотландський діалект. Заслугою поета є демократизація тематики, мови, художніх засобів. Багатство ритмів і інтонацій, дивна гнучкість і барвистість народної мови - ці характерні особливості найкращих віршів Бернса принесли йому світову відомість.

Блок Олексáндр Олексáндрович (1880-1921) - російський поет, найвідоміший представник символізму поезії “срібної доби”, автор поетичних збірок “Напередодні світу” (1898-1900), “Вірші про Прекрасну Даму” (1901-1902), “Розпуття” (1902 - 1904), “Бульбашки землі” (1904 -1905), “Місто” (1904-1908), “Снігова маска” (1907), “Страшний світ” (1909-1916), “Арфи і скрипки” (1908-1916), поеми “Дванадцять”, вірша “Скіфи” (1918) та інших. Народився майбутній поет 16 листопада 1880 р. в Петербурзі. Виховувався у родині діда, відомого вченого-ботаніка О. Бекетова. У 18-річному віці видав першу збірку віршів. У 1903 р. одружився з Любов’ю Менделєєвою, жінкою, що надихала його на створення шедеврів протягом усього життя (цикл “Вірші про Прекрасну Даму”), хоча стосунки з нею після одруження були непростими. 1907-1916 рр. були надзвичайно плідними. У цей час виходить більшість його поетичних збірок. Революцію поет сприйняв як очищення, проте реальність принесла розчарування. Зовні активний, Блок працює в слідчій комісії Тимчасового уряду, бере участь у створенні нових літературних серій книжкових видань, виступає з віршами, багато спілкується з літераторами. Проте настрій його дедалі погіршується, поет хворіє і 7 серпня 1921 р. помирає. Творчість Блока є найповнішим виявом російського символізму. Його поезія підбивала підсумки під здобутками “золотої доби” й припадала на час становлення модернової “срібної доби”. Поезії Блока притаманна містичність. Катастрофічність навколишнього світу він передає через образи-символи. Ліричний герой Блока далекий від реального життя. Він живе у вигаданому світі, де панує невизначеність, таємні бажання, сподівання на краще.

Бодлéр Шарль (1821-1867) — французький лірик XIX cт.; творчість якого вінчала собою поезію романтизму і водночас торувала шлях європейському символізму. Відомі твори: збірка “Квіти зла” (поезії “Альбатрос”, “Відповідності”, “Гімн красі”, “Вечорова гармонія”, “Зосередження”, 1857), “Маленькі поезії в прозі” (вид. 1869), книга статей “Романтичне мистецтво” (вид. 1868).

Народився Шарль Бодлер 9 квітня 1821 р. у Парижі в родині сенатора Жозефа Франсуа Бодлера. Коли Шарлеві ще не було шести років, його батько, який був на тридцять чотири роки старший за свою дружину, помер. Невдовзі мати майбутнього поета вийшла заміж за командира батальйону Жана Опіка. У 1833 р. родина переїхала до Ліона, і Шарля віддали до інтернату Королівського колежу. Цього інтернатного “заслання” своїм близьким він так і не вибачив. За три роки сім’я повернулася до Парижа, де Шарль навчався у колежі Людовіка Великого. У 1839 р. Бодлер став бакалавром. Продовжувати освіту він відмовився, заявивши, що хоче стати письменником. У 1841 р. згідно з рішенням сімейної ради Шарль вирушає до Калькутти. Провівши у мандрах близько півроку, але не діставшись до Індії, він 1842 р. повертається до Парижа. Через рік Бодлер дебютував у колективній збірці “Вірші”. У 1844 р. за ініціативою матері поет був позбавлений права самостійно розпоряджатися батьківською спадщиною. Незабаром виходять друком збірки його критичних статей “Салон 1845 року” та “Салон 1846 року”. У 1848 р. поет бере участь у повстанні Паризької комуни, стає співредактором демократичної газети “Салю Публік”. Того ж року був оприлюднений його переклад оповідання Е. По (“Месмеричне одкровення”). Надалі Бодлер активно перекладатиме По, а також видасть дві книжки, присвячені творчості американського митця: “Едгар Аллан По, його життя і його творіння” (1852) та “Нові нотатки про Едгара По” (1857). У 1857 р. вийшла друком головна книжка бодлерівських поезій - “Квіти зла”. Того ж року відбувся судовий процес, внаслідок якого на автора та видавців було накладено штраф у триста франків, а із “Квітів зла” вилучено шість віршів. У наступні роки Бодлер опублікував збірку критичних статей “Салон 1859 року”, книжку “Штучний рай” (1860), друге видання “Квітів зла”, доповнене тридцятьма двома віршами (1861), та близько п’ятдесяти віршів у прозі (1857-1867), які після смерті поета були надруковані окремою книжкою під назвою “Паризький сплін”. У 1864 р. Ш. Бодлер приїхав до Бельгії, аби прочитати курс лекцій та домовитися про видання своїх творів. Утім, поїздка виявилася невдалою, що й відобразилося у створеному в Брюсселі циклі ущипливих поезій “Диво Бельгії”. У 1866 р. поет випустив збірку “Уламки”, що переважно складалася з вилучених із “Квітів зла” віршів, а також надрукував книжку “Нові квіти зла”. Того ж року він тяжко захворів. Ш. Бодлер пішов з життя 31 серпня 1867 р.

Боккáччо Джовáнні (1313-1375) - італійський письменник-гуманіст, автор книги новел “Декамерон” (1350-1353) та інших творів.

Місце народження майбутнього письменника невідоме. Вважається, що це містечко Чертальдо поблизу Флоренції. Батьки віддали його у навчання до купця, але він вирішив відвідувати університет та вивчати канонічне право. Юнак бере участь у літературному гуртку, яким опікується неаполітанський король Роберт. Боккаччо багато читав. Його улюблені автори - Овідій, Вергілій, Цицерон, Апулей, Данте. Сам написав багато історичних і міфологічних творів латиною, а також біографію Данте, коментар до “Божественної комедії”, романтичний епос і поему в октавах, пасторальний роман у прозі и віршах та інші. Прочитавши сонети Петрарки, Боккаччо знищує власні творіння. Пізніше він особисто знайомиться з Петраркою, стає його учнем, їхня дружба тривала до самої смерті Петрарки. Під впливом Петрарки Боккаччо змінив своє життя, став вимогливішим до себе. У 1349 р. Боккаччо остаточно оселився у Флоренції и неодноразово обирався співгромадянами для дипломатичних доручень. Він був посланцем у Равенні, побував у Падуї, де сповістив Петрарку про скасування вироку щодо його вигнання й умовив поета зайняти кафедру у Флорентійському університеті, їздив на переговори в Авіньйон до пап Інокентія VI та Урбана V. Із 1363 р. Боккаччо оселився в маленькому маєтку в Чертальдо, жив бідно, присвятивши себе літературній праці. Завдяки його зусиллям була заснована унікальна кафедра для тлумачення “Божественної комедії” Данте, яку він очолив 1373 р. У 1374 р. помер Петрарка. Смерть друга так вразила Боккаччо, що він занедужав і через 17 місяців помер. У ранніх своїх творах Боккаччо звертається до теми кохання. Твори пише у так званому “новому солодкому стилі”, представники якого писали вірші ускладненої форми і оспівували неземне кохання. Із ранніх творів Боккаччо відомим став прозовий твір “Ф’яметта” - один з перших психологічних творів європейської літератури. Проте справжню славу йому принесла збірка новел під назвою “Декамерон” (1350 - 1353), яка була видана вперше лише 1470 р. У перекладі з грецької “декамерон” означає “десятиденник”. По десять новел щодня розповідають кожний з молодих людей (семеро дівчат і троє юнаків), які рятуються від чуми на одній з вілл поблизу Флоренції. Вони сподіваються, що хвороба омине їх. Чума у Боккаччо - не просто хвороба, це метафора світової кризи. Під час чумового мору суспільство деградує духовно. Острівком духовності залишається лише маленький маєток, де зібралися молоді люди. Вони співають, танцюють, прогулюються, грають у шахи і, найголовніше, розповідають історії. Старі сюжети Боккаччо наповнює новим смислом. Персонажі оповідей не вигадані: ними є королі, султани, давньоримські імператори: Манфред - король Сицилії, Папа Боніфацій, подружжя Куррадо. Уперше у світовій літературі Боккаччо головним героєм зробив просту людину з її повсякденними турботами. Молоді люди втілюють ідеальне суспільство, яке живе за певними правилами. Тут панують злагода і гармонія на противагу флорентійським громадянам, душі яких полонили заздрість, гордощі, егоїзм. Твори, що увійшли в “Декамерон”, справедливо вважають класичним зразком ренесансної новели. Боккаччо вдало використовує оповідну традицію середньовічної літератури. Тогочасні новели здебільшого складалися для проповідників. За правилами оповідання будувалося на життєвому матеріалі і завершувалося повчальним висновком. “Декамерон” містить багато побутових деталей, що стосуються повсякденного життя людини. Боккаччо висміює чиновників, лихварів, купців. У його творах співіснують реальність і фантастика.

Борн Бертрáн де (бл. 1140 - бл. 1215) - провансальський поет-трубадур, яскравий представник ліричного жанру під назвою “сирвента”.

Відомостей про поета збереглося мало. Відомо, що він належав до феодальної верхівки, відігравав помітну роль у політичних подіях свого часу. Завжди прагнув війни і, за легендою, розпалював чвари, де тільки міг: між батьком і сином, між королем Франції і королем Англії. Стан миру виводив войовничого поета з рівноваги. Своїми сирвентами він намагався пробудити гнів, обурення, покласти початок ворожнечі. Бертран де Борн писав сирвенти на суспільно-політичні теми, ставився до віршування як до ремесла, якому можна навчитися. Проте його творчість переконливо доводить, що без таланту й натхнення нічого не можна створити. Його дотепні и іронічні сирвенти відрізняються багатством мови. Поет має своєрідне почуття гумору. Знаменитою за часів Бертрана де Борна була його канцона “Збірна дама”, написана в жанрі пародії. Автор уявно побував у всіх відомих знатних дам, у кожної запозичив найкращу рису і створив образ ідеальної жінки, не раз оспіваний середньовічними трубадурами. Бертран де Борн у такий спосіб висловив свій протест проти ідеалізації земної жінки. Такі погляди на жінку й на кохання не були характерними для трубадурів. Прославив себе Бертран де Борн сирвентами на тему міжусобних воєн. Тут він виступає особливо дошкульним, іронічним, дотепним, аби викликати гнів і ворожнечу.

Брéдбері Рей Дýглас (нар. 1920 р.) - американський письменник, автор повістей, романів, новел, п’єс, 60 телесеріалів, якого справедливо називали “королем фантастики”. Основні твори: “Марсіанські хроніки” (1951), “451° за Фаренгейтом” (1953), “Людина в малюнках” (1955), “Ліки від меланхолії” (1956), “Кульбабове вино” (1957).

Народився 25 серпня 1920 р. в маленькому містечку Вокіган на березі великого озера Мічиган. Ім’я Дуглас отримав на честь актора німого кіно Дугласа Фербенкса. Дитинство Бредбері, як свідчать біографи, спочивало на трьох китах. Ними були: природа, книжки, фольклор, плюс сімейна легенда про бабусю, яку нібито спалили 1692 р. внаслідок знаменитого Салемського процесу над відьмами. Бредбері був вразливою дитиною, абсолютно не придатною до традиційних хлоп’ячих розваг. І тоді на допомогу прийшли книжки. Літературні герої в уяві хлопчика були такими ж реальними, як мама чи дядько. Найулюбленіший - капітан Немо. Мріяв про космос, а з 12-ти років - про письменницьку діяльність. Про це Бредбері розповідає в повісті “Кульбабове вино”. Відтоді починається його друге життя - у книгах. Він марив героями книг Честертона, Едгара По, Діккенса, Хемінгуея... “Жуль Берн був моїм батьком; Уеллс - мудрим дядечком, Едгар По доводиться мені двоюрідним братом, моєю матір’ю, цілком імовірно, була Мері Шеллі, творець “Франкенштейна”, - згадував письменник. Про своє становлення як письменника Бредбері розповів у статті “Як замість коледжу я закінчив бібліотеку, або Думки підлітка, що побував на Місяці в 1932 році” (1971). В університеті не навчався через брак коштів. Тому зовсім не випадково, як згодом відзначатимуть дослідники його творчості, фортецею Добра в його романах та оповіданнях буде міська бібліотека. Не випадково і те, що охоронці знань, “люди - книги”, залишатимуться останніми “острівцями вільнодумства і людяності”. Перше оповідання з’являється 1938 р. Але письменник дуже суворо ставиться до написаного ним. Спалює те, що йому не подобається. Бредбері захоплюється ідеями технократії. Технократи вважали, що основні проблеми суспільства пов’язані з неефективним управлінням економікою. За часів економічної скрути працює вдень рознощиком газет. У вільний час пише твори. Стає відомим і навіть популярним автором фантастичних оповідань, у яких намагається зазирнути в майбутнє людства. Така література отримала назву футуристичної (від лат. futurum - майбутнє), а наявність у ній прекрасних і гармонійних картин майбутнього, де неможливі війни, голод, беззаконня и несправедливість і всі люди щасливі... додавало до цієї назви ознаку утопічної. Майбутнє у творах Бредбері — це результат розвитку техно- критичної цивілізації. Однак не досягнення науки и техніки цікавлять письменника. У центрі його уваги - людина та и цінності в технократичному світі. У фантастичних творах Бредбері намагався показати її справжнє життя, яке складається із зустрічей і розлук, смертей і надій, любові и болю. Світову славу Рею Бредбері принесли футурологічні твори “Марсіанські хроніки” (1951), які він написав тоді, коли людина у космос ще не запустила навіть супутника, і “451° за Фаренгейтом” (1953). Будинок “Усе для щастя” з новели “Вельд”, який повинен був забезпечити комфортне життя родині, насправді зруйнував сімейне щастя, перетворивши дітей на фактичних убивць своїх батьків. А 451° за Фаренгейтом - це температура, при якій займається папір, адже в майбутньому книжки будуть оголошені найбільшими ворогами людства, тому їх усі, без винятку, необхідно спалити... Література, в якій майбутнє людства змальовується гіршим, ніж сучасність, отримала назву антиутопічної. Саме до антиутопії належить новела Бредбері “Усмішка”. Інтереси Бредбері не обмежувались тільки літературою. Він писав про мистецтво Ренесансу, кіно. Вивчав психіатрію, філософію, насолоджувався музикою Моцарта, Гайдна, Равеля. Проте жанр фантастики - головний у творчості Рея Бредбері. Його називали “королем фантастики”, “дивовижним поетом світу перетворень”. Хоча серед великого доробку письменника є повісті й романи, він - неперевершений майстер новели. У робочому кабінеті письменника-фантаста Рея Бредбері висить автомобільний номер “Р-451”. Це - як нагадування про небезпеки, які чекають на людину, коли вона занадто захопиться перетворенням матеріального світу, забувши про космос душі.

Брехт Бертóльд (1898-1956) - німецький письменник, драматург, критик, теоретик театру. Найвідоміші його твори: “Добра людина із Сезуана” (1940), “Життя Галілея” (1939), “Матінка Кураж та її діти” (1941), “Кавкцзьке крейдяне коло” (1945).

Народився Бертольд Брехт 1898 р. в м. Аугсбург (Німеччина). Навчався у місцевій гімназії, згодом - у Мюнхенському університеті на медичному факультеті. У 1918 р. служить санітаром на фронті, тут починає писати вірші, п’єси. 20-ті роки пов’язані з переїздом до Берліна, режисерською роботою і розробкою концепції епічної драми. У цей час драматург захоплюється ідеям соціалізму, через що пізніше (з 1933 до 1948 р.) змушений знаходитися в еміграції. У 1948 р. повертається в соціалістичну Німеччину, стає засновником театру “Берлінер Ансамбль”, художні експерименти в якому роблять його всесвітньо відомим. Бертольд Брехт стає новатором у царині театру. Він розробив концепцію “епічної драми”. На думку драматурга, необхідно звертатися не до емоцій, а до розуму людини, намагатися розвинути її інтелект. Між глядачем і сценою має бути дистанція. Глядач має не співпереживати, а свідомо робити висновки, учитися. Сценічна драма повинна провести людину через страждання до очищення (катарсис). Основним принципом епічного театру стає “ефект відчуження”. Проблема сприймається ніби відсторонено, буденне явище постає в новому, незвичайному (“чужому”) світлі. “Ефект відчуження” досягається додатковими коментарями, написами, “зонгами” (піснями). Актори, задіяні у драмі, не стільки вживаються в образ, скільки передають певну ідею, алегорію, втілену в образі. Конфлікт драми залишається нерозв’язаним - це принцип “відкритого фіналу”: автор не дає відповіді на поставлені ним питання, він спонукає глядача до самостійного пошуку шляхів вирішення соціальних чи моральних проблем. Брехт був цілком переконаний, що мистецтво, зокрема драма, покликане активно втручатися в суспільне життя, сприяти його вдосконаленню.

Булгáков Михáйло Опанáсович (1891-1940) - російський прозаїк, драматург, сатирик. Представник напряму “магічного реалізму”, автор творів “Нотатки на манжетах” (1923), “Фатальні яйця” (1925), “Дияволіада” (1925), “Нотатки юного лікаря” (1925-1926), “Біла гвардія” (1925-1927), “Життя пана де Мольера” (1932-1933), “Майстер і Маргарита” (1928-1940).

Народився М. Булгаков у Києві. З 1906 р. сім’я жила у будинку №13 на Андріївському узвозі, де тепер знаходиться літературно-меморіальний музей Булгакова. Родина була великою (семеро дітей). Батько був професором Київської духовної академії, обидва діди його були священиками. Мати приділяла багато уваги вихованню дітей. Майбутній письменник успадкував від неї оптимізм, життєрадісність. Булгакови любили класичну літературу, захоплювались театром, часто влаштовували домашні вистави, усі діти грали на музичних інструментах, мали хист до співу. Михайло Булгаков знав напам’ять декілька опер і певний час навіть мріяв стати оперним співаком. Навчався в Київській гімназії, згодом з відзнакою закінчив медичний факультет Київського університету. У 1916 р. починає медичну практику в російській провінції. Спогади про цей період життя пізніше будить покладені в основу збірки оповідань “Нотатки юного лікаря”. У 1918 р. Булгаков повертається до Києва, у ці неспокійні часи йому довелось пережити дев’ять змін влади з чотирнадцяти. При кожній владі він виконував свою роботу лікаря. З 1919 р. його мобілізують на південь Росії, де він на власні очі побачив звірства більшовиків, що підштовхнуло його приєднатися до військ Врангеля. Після розгрому білогвардійців він разом з іншими втікачами збирався виїхати за кордон, але захворів на тиф у Владикавказі. Після одужання влаштувався там на роботу. У цей час він зосередився на літературній праці, якій повністю присвятив себе після переїзду до Москви (з 1921 р.). Труднощі періоду московського життя відбиті ним у “Нотатках на манжетах”. Заради заробітку він працює конферансьє, редактором приватної газети, журналістом газети “Гудок”. Від 1923 р. один за одним із-під пера Булгакова виходять його твори. Своєрідне сприйняття дійсності письменником, сатирична спрямованість його творів викликає негативну оцінку влади. Постійне цькування, відмова у друкуванні творів, вимушене безробіття змушують письменника звернутися до уряду СРСР з листом, де він вимагає або дозволити йому друкуватися, або вислати його з країни. Завдяки цьому відбулася його телефонна розмова зі Сталіним, і Булгаков отримав роботу режисера у МХАТі. У цей складний час його підтримувала дружина - Олена Сергіївна Булгакова, яка стала прообразом Маргарити (“Майстер і Маргарита”). У своїх спогадах про письменника вона пише, що це була “людина сильної волі”, “він неймовірно любив життя. Навіть помираючи, він сказав таку фразу: “Це не соромно, що я так хочу жити, хоча б і сліпим...””. Помер Булгаков 1940 р. від нефросклерозу. На його могилі лежить камінь з могили Гоголя. Ніби збулися його пророчі слова: “Учителю, укрий мене своєю чавунною шинеллю”. “Я - містичний письменник”, - говорив про себе Булгаков, усвідомлюючи водночас багатогранність своєї творчості. Для нього характерні поєднання реалістичного і фантастичного, комічного і трагічного. Письменник розглядає актуальні питання сучасності, його хвилюють проблеми духовного життя людини, філософські проблеми (сенс людського життя, особистість та її місце у світі, митець і влада, свобода і насильство). Булгаков досить скептично ставився до завоювань революції 1917 р., його сатирична фантастика виявляє недоліки суспільства, демонструє дисгармонію життя (“Собаче серце”, “Фатальні яйця”). Письменник правдиво відтворив проблеми інтелігенції 20-х років XX ст., якій не знайшлося місця в рідній країні (“Біла гвардія”, “Дні Турбіних”). Невтішні реалії життя під пером майстра перетворюються на гротескові картини. Для більшої переконливості Булгаков широко використовує прийом гіперболізації.