Г - Сторінка 2 - Короткі відомості про письменників - Хрестоматія - Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення - Матюшкіна Т. П. - 2009

Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення - Хрестоматія - 2009

Короткі відомості про письменників

Г

Гарсíа Лóрка Федерíко (1898-1936) - іспанський поет, драматург, літературознавець, музикант, засновник пересувного театру “Ла-Баррака”. Основні твори: збірки “Книга віршів” (1921), “Канте-хондо” (1921-1922), “Циганське романсеро” (1928), “Тамаритянський диван” (1936); п'єси “Маріанна Пінеда” (1927), “Криваве весілля” (1933), “Дім Бернарди Альби” (1935).

Народився в с. Фуенте Вакерос у родині фермера і сільської вчительки. Мати майбутнього поета добре зналася на мистецтві и зуміла прищепити любов синові, навчаючи його музики й малювання. Для молодших брата і сестри Федеріко організував домашній ляльковий театр. Хлопчик одержав доору освіту: навчався в єзуїтському коледжі, потім за бажанням батька вступив на юридичний факультет Гранадського університету. На початку 20-х років з’являються його вірші. Перші твори Федеріко Лорки привернули увагу професора Мартіна Берруети, який запрошує його до участі в студентській експедиції по рідній Іспанії. Згодом народилася збірка “Враження і картини”. Із 1919 до 1929 р. живе в студентській резиденції, знайомиться з художником-сюрреалістом Сальвадором Далі, поетом Хорхе Гільєном. Видатною подією в житті Федеріко став фестиваль канте-хондо в Гранаді, до підготовки якого його було залучено. Разом з відомим іспанським композитором Мануелем де Фалья він подорожує Іспанією в пошуках кращих виконавців канте-хондо (манера горлового співу). У 1929 р. Федеріко Гарсіа Лорка їде до Америки, де вивчає літературу і мистецтво СІНА в Колумбійському університеті, відвідує Аргентину, Кубу. У 1931 р. організовує пересувний театр “Ла-Баррака” (“Балаган”), з яким виступає протягом трьох років. У цей час в Іспанії встановлюється фашистський режим. Лорка сміливо виступав з антифашистською пропагандою, за що був заарештований і 19 серпня 1936 р. розстріляний. Ім’я поета в Іспанії стало символом любові до батьківщини, до людини, його поезія вважається найвищим виявом гуманізму. У своїй творчості Лорка експериментував з різними жанрами. Його ліричні твори ритмічно наближені до музичних, у них збережені фольклорні традиції.

Гарсíа Мáркес Габріéль (нар. 1928 р.) - колумбійський письменник, публіцист, лауреат Нобелівської премії (1982). Основні твори: “Полковнику ніхто не пише” (1958), “Лиха година” (1961), “Сто років самотності” (1967), “Осінь патріарха” (1975), “Кохання під час холери” (1985). Народився майбутній письменник у провінційному містечку Аракатака (Колумбія), до восьми років виховувався в домі діда, звідки и виніс особливе міфологічне світовідчуття. Зі смертю діда переїздить до інтернату, де туга за рідною домівкою спонукала його взятися за перо. З 1946 р. Маркес навчається в університеті в Боготі на юридичному факультеті, з 1948 р. розпочинає репортерську діяльність, з’являються окремі літературні твори. Справжня письменницька слава приходить до Маркеса 1967 р., коли побачив світ його роман “Сто років самотності”. Характерною ознакою доробку письменника є міфо-поетична забарвленість його творів, змалювання повсякденного побуту людей у стилі “магічного реалізму” (умовна назва модерністської течії в літературі). Письменник створює фантастичну дійсність на тлі реальних життєвих подій для більшої акцентації уваги читача на болючих проблемах сьогодення. Провідним у творчості письменника є мотив самотності, відчуження людини у глобалізованому світі. Кожний із творів письменника містить попередження, застереження, сумні пророцтва. Маркеса непокоїть процес моральної деградації людини і світу. У найвідомішому романі-міфі, романі-хроніці “Сто років самотності” розповідається про історію заснування, розквіту, виродження й загибелі шести поколінь роду Буендіа. Ця історія проектується на людство в цілому. Цим твором автор застерігає від небезпечної хвороби - відчуження, самотності людини, приреченої на загибель у технократичному, жорстокому світі, де матеріальні цінності знищують духовні надбання людства.

Гафíз (справжнє ім'я - Ходжа Шамседдин Могаммад; бл. 1325-1389 чи 1390) - персько-таджицький поет, автор газелей про кохання. Відомі твори “Серце - скинія святині: для любові тихий храм...”, “З мого пораненого серця твої уста пили доволі...”, “Я по троянду в сад спустився на світанні...”.

Походив із сім’ї купця, але після смерті батька став підмайстром дріжджового цеху. Мав прекрасні здібності й вивчив напам’ять весь Коран (хафезе з араб. означає “пам’ять”, звідси псевдонім Гафіз). Але справжню славу йому принесла поезія. Спочатку, коли він пробував віршувати, чув лише глузування. Тоді, за легендою, майбутній поет ніби наважився вимолити поетичний хист у померлого поета-містика Баба Кухи Ширазіпіти. Уночі він відвідує гробницю, довго молиться, падає знесилений долу й засинає, а вві сні його відвідує старець Алі, шанований мусульманами нарівні з пророком Мухаммадом, дає йому якоїсь страви та промовляє: “Віднині ворота знання тобі відчинені”. Відтоді газелям Гафіза не було рівних. Ця легенда схожа на інші “біографії” давніх поетів (зокрема Есхіла). Віршам Гафіза, який вважав себе учнем Рудакі, притаманні увага до внутрішнього світу людини, найтонших відтінків її почуттів; у своїх газелях поет оспівував жіночу красу, кохання. Для його поезій характерні алегоричність, багатозначність образів.

Гéйне Гéнріх (1797-1856) - німецький поет, представник романтизму, автор книг: “Книга пісень” (1827), “Нові поезії” (1844), “Німеччина. Зимова казка” (1844), “Романцеро” (1851).

Народився в м. Дюссельдорфі. Навчався в університетах Бонна, Геттингена, Берліна. Друкуватися почав з 1817 р. У 1825 р. Гейне захистив дисертацію на ступінь доктора права. Поет багато подорожує, відвідує Англію, Італію. Поетична збірка “Книга пісень” (1827) стала видатним явищем німецького прогресивного романтизму. У “Подорожніх картинках” (1826-1831) Гейне подає сатиричний опис феодальної Німеччини і всієї Європи з їх відсталістю, безправ’ям і філістерством. У цьому творі намічається перехід до реалістичної манери письма. У 1831 р. Гейне переїжджає до Парижа. На початку 30-х років захоплювався вченням французьких соціалістів-утопістів (Сен-Сімона). Поет із захопленням сприймає Липневу революцію у Франції. У 1831 р. він приїде до Парижа і залишиться тут назавжди. Повернутися в Німеччину не міг, оскільки на той час йому загрожував арешт за гострі політичні твори. Пізніше цього зробити не дозволила тяжка хвороба. У Парижі підтримує тісні стосунки з багатьма відомими людьми - Бальзаком, Жорж Санд, Андерсеном, Вагнером та ін. Згодом він встановить близькі стосунки з відомим політичним діячем Карлом Марксом. У творах цього періоду викривав феодалізм, монархію, філістерство, критикував релігію та ідеалізм. (“Французькі справи”, 1832; “Романтична школа”, 1833; “До історії релігії і філософії в Німеччині”, 1834). В 40-х роках Гейне виступає як реаліст-сатирик (зб. “Сучасні вірші”, 1843-1844). До останнього поет залишався непримиренним борцем проти будь-якої реакції. Популярним Гейне зробила поетична збірка “Книга пісень”, куди увійшли твори раннього періоду. Провідна тема збірки - кохання. Історія нерозділеного кохання насправді - поетичне вираження трагічної самотності героя в світі. Романтичні сни тут поєднуються з реальністю, любовні фантазії сповнені простоти і природності. Кредо ліричного героя - щастя в коханні, та водночас є розуміння скороминучості почуттів. Тематично вірші Гейне перегукуються з фольклорними творами. Поет використовує и канонічні літературні жанри: сонет, баладу, романс. Ліричний герой Гейне страждає від нерозділеного кохання. Автор змальовує різні його почуттєві стани: тугу, яка переходить у світлу печаль, а згодом приходить розчарування й бажання жити одним життям із природою.

Гóголь Микóла Васúльович (1809-1852) - видатний прозаїк і драматург, творчість якого однаковою мірою належить російській та українській літературі, один з перших представників світового реалізму. Найвідоміші твори: збірки “Вечори на хуторі поблизу Диканьки” (1831-1832), “Миргород” (1835), “Арабески” (1835), комедія “Ревізор” (1836), поема “Мертві душі” (1842).

Дитинство Гоголя пройшло в поміщицькому маєтку батьків - у селі Василівці поблизу Миргорода. Навчався у Полтавському училищі та Ніжинській гімназії вищих наук. Батько майбутнього письменника був людиною обдарованою: писав вірші, комедії, захоплювався театром. У родині було створено всі умови для всебічного розвитку дитини. Література, живопис, театр, музика стали його життям. Уже юнаком відчув у собі поклик до чогось значного, тому свідомо обрав фах правознавця, щоб, за його словами, “бути істинно корисним для людства”. У 1828 р. Гоголь виїздить до Петербурга з високим прагненням служити народові. Чиновництво столиці вразило його своєю байдужістю. Тоді Гоголь вирішив спробувати свої сили в літературі, проте й тут на нього чекала невдача: його перший твір “Ганц Кюхельгартен” отримав негативні відгуки критики. Гоголь скуповує нерозпродані примірники і спалює їх. Знайомство з відомими російськими поетами П. Плетньовим, В. Жуковським, О. Пушкіним спонукає його до творчості, і він робить іще одну спробу. У 1830 р. виходить повість Гоголя “Басаврюк”, яка приносить йому успіх. У ній письменник звертається до теми старовини, традицій українського народного життя. Проте навіть успіх збірки “Вечори на хуторі поблизу Диканьки” не переконав Гоголя у тому, що його покликання - письменництво. Він глибоко вивчає історію, працює викладачем у Петербурзькому університеті (1834-1835). У цей час він багато і плідно працює. Один за одним виходять його твори. У 1836 р. Гоголь дивиться прем’єрну виставу написаного ним “Ревізора”, але під час вистави робить для себе несподіване відкриття: все ним написане виявилося суцільною сатирою на чиновницько-самодержавний апарат. Не досидівши до кінця вистави, письменник покидає театр. Розуміючи небезпеку для свого життя, він залишає Росію. У середині 1836 р. він виїздить за кордон - у Рим. Тут він пише “Мертві душі”. У 1848 р. здійснює паломницьку подорож в Єрусалим. Останні роки життя живе в Росії, Україні, працює над другим томом “Мертвих душ”, але, незадоволений написаним, спалює рукопис за кілька днів до смерті (1852). Літературне визнання принесла збірка “Вечори на хуторі поблизу Диканьки”, написана за мотивами українського фольклору, легенд, переказів, народного життя. Поруч з реальними людьми, змальованими у його творах, діють чарівники, відьми, русалки. Фантастика і реальність переплетені воєдино. Гоголь пише яскраво, талановито, самобутньо, використовує своєрідну українську лексику. Водночас уже з першої збірки Гоголя за надзвичайною фантастичною веселістю, гумором час від часу проступає сум. Філософськи осмислене, це явище отримало назву “сміх крізь сльози”. Почасти твори його високопатетичні, коли це стосується минулого України, козаччини, звитяги козацьких ватажків. Проте патетика буває присутня й там, де йдеться про тихе поміщицьке життя Панаса Івановича та Пульхерії Іванівни, коли описується незначне життя Башмачкіна. Письменникові властиві повага, тактовність, щирість у зображенні душевних переживань “маленької людини”. Йому не байдужа доля народу и держави.

Гомéр (між XII і VII cт. до н.е.) - легендарний епічний поет Давньої Греції, найвідоміший поет світу, автор “Іліади” та “Одіссеї”.

В античних легендах про Гомера розповідається, що це сліпий співець-мандрівник. За честь називатися його батьківщиною сперечались сім міст (Смірна, Хіос, Колофон, Саламін, Родос, Аргос, Афіни). Антична критика приписувала Гомеру епічні поеми “Іліада” і “Одіссея”, “Гомерові гімни”, комічну поему “Маргіт” та інші. У знаменитих поемах “Іліада” та “Одіссея” зображене мікенське патріархально-рабовласницьке суспільство, його внутрішні і зовнішні конфлікти, загарбницькі походи. Картини часів греко-троянської війни (126 р. до н.е.) поєднуються з описом сучасної поетові дійсності. “Іліада” сповнена пафосом героїчних подвигів. Разом з тим міжусобні розбрати зображуються як велике народне горе, як глибока трагедія. Розповіді про загибель людей в жорстоких битвах ахейців з троянцями пронизані скорботою, високими гуманними почуттями. В “Одіссеї” переважають описи мирної праці, побуту, звичаїв, а також є чимало міфів і новел, уплетених у тканину розповіді про подорожі одного з героїв греко-троянської війни Одіссея. Обидві поеми написані гекзаметром, кожна з них розподілена античними видавцями на окремі пісні.

Горáцій Квінт Флакк (65-8 рр. до н.е.) - великий поет античності, один із представників доби Августа. Він написав понад 160 поезій, і всі вони дійшли до нас. Мова його творів вважалася взірцевою. Католицькі ченці, середньовічні студенти та гімназисти XIX cm. вивчали латину за його віршами. Горація наслідували багато європейських поетів, російські поети пушкінської доби, українські поети XVIII та XIX cт. Основні твори: “Оди” 23-13 рр. до н.е., “Сатури” (сатири) (41-30 рр. до н.е.), “Еподи” (41-30 рр. до н.е.), “Послання” (20-10 рр. до н.е.). Горацій народився у м. Венузія на півдні Італії. Батько був рабом, відпущеним на волю. З розширенням завойовницьких воєн раби починають відігравати дедалі більшу роль в житті Римської держави. їх використовували не лише на фізичних роботах; освічений раб міг бути вчителем, інженером, агрономом, художником, адміністратором, військовим радником... Багаті люди, які не мали прямих нащадків, могли заповісти свої маєтки улюбленому рабу, попередньо відпустивши його на волю. Оскільки рабів у Рим приганяли із завойованих територій, можна собі уявити, яку величезну роль у культурі Давнього Риму з часом стали відігравати чужоземці. Цей процес дістав у науці назву “варваризація римської культури”. Раби, яким доручали відповідальні посади, були цілком байдужими до ідеї римського патріотизму, їх мало цікавили римські чесноти та звичаї. Вони здебільшого погано знали латину, засмічували мову словами “варварського” походження. Походження Горація наклало відбиток на всю його творчість. Він був байдужим до почестей імператорського двору та до службової кар’єри. Зате він цінував щирі людські стосунки та скромні радощі життя. Освіту він здобув спочатку в Римі, потім в Афінах - у центрі вивчення філософії. У той час по імперії прокотилася хвилею громадянська війна після вбивства Цезаря (44 р. до н.е.). 23-річний Горацій вступає до республіканської армії для боротьби з наступниками Цезаря, обіймає посаду військового трибуна. Брав участь у битві при Філіппах (42 р. до н.е.) на боці Брута проти Октавіана. Армія Брута була розгромлена. Після амністії Горацій повертається до Рима, але його маєток, придбаний на заощадження батька, і майно були конфісковані. Поет вирушає до Рима і влаштовується на канцелярську посаду, займається переписуванням законів та інших державних документів. Горацій був вражений та пригнічений розбещеністю римлян, кар’єризмом та схилянням перед сильними світу цього. Його перші поезії мають сатиричне забарвлення. Це “Сатири”, що були написані гекзаметром, та “Еподи” (вірші з “приспівом”). Вергілій, що був тоді в зеніті слави, звернув увагу на поета-початківця і познайомив його з Меценатом. Зустріч із славетним вельможею змінила все життя Горація. Йому імпонувало, що Меценат побачив у ньому насамперед поета, з вже потім - людину певної ланки суспільства. Поступово він стає співцем імператорського Рима. Згодом Горацій залишив державну службу і присвятив себе поезії. Літературна спадщина Горація складається з двох книг сатир, однієї книги еподів (ліричних віршів), чотирьох книг од (пісень), ювілейного гімну 1 двох книг послань. Перша книга сатир складається з десяти віршів. Темою є різні події життя, різні люди. Горацій закликає до простоти і поміркованості, висміює користолюбство, підлість та безчестя. Збірка “Еподи” (“Приспівки”) складається із 17 віршів величального й сатиричного змісту. Тематика досить різна - від пропаганди сільської праці до уславлення політики “золотої доби”. Центральне місце у творчості Горація займають чотири книги од (або “Пісень”). Ще в античності ліричні пісні стали називати одами. В одах Горація з найбільшою повнотою розкривається ідейна спрямованість творчості поета: прославлення політичних і релігійно-етичних ідей Октавіана Августа. Оди відрізняються бездоганністю форми, цілісністю та досконалістю змісту, вражають ясністю думки, віртуозною композицією.

Гóфман Ернéст Теодóр Амадéй (1776-1822) - німецький письменник-романтик. Основні твори: “Еліксир диявола” (1816), “Нічні оповідання” (1817), “Крихітка Цахес на прізвисько Ціннобер” (1819), “Життєві погляди кота Мурра” (1820-1822), “Лускунчик та мишачий король” (1819).

Народився майбутній письменник у Кенігсберзі. Рано залишився сиротою. Його вихованням займався рідний дядько. З дитинства проявив різні здібності - до музики, літератури, театру, малювання. Пізніше ці обдарування дали йому змогу обіймати посади диригента, музичного критика, декоратора, графіка. Гофман навіть написав першу німецьку романтичну оперу. На вимогу дядька здобуває юридичну освіту в Кенігсберзькому університеті. Службову кар’єру починає у Познані. Тут він знайомиться з багатьма впливовими людьми, але хист до карикатури тут йому погано прислужився. За образу гідності відомих людей Гофмана відправляють до Полоцька. Згодом він працює у Варшаві. Тут він засновує музичне товариство, пише музику (оперу, сонати). Гофман захоплювався творчістю Моцарта і на честь свого кумира додав до власного імені ім’я Амадей. У 1805 р. повертається в Німеччину. Докладає зусиль відтворити у м. Бамберзі театр. Через два роки театр припинив своє існування, і Гофман залишається без засобів існування. Довелося переїхати в Берлін і поступити на службу. Для творчості залишаються ночі. Гофман багато працює, навіть тоді, коли хвороба прикувала його до ліжка. Творчість Гофмана за змістом і формою була новаторською. Письменник-романтик розкриває роль освіти й мистецтва в суспільному житті. У його творах прірва між мрією і дійсністю зростає й набуває драматичного характеру. Особливість світогляду Гофмана відтворена в його фантастичних творах, побудованих на фольклорних традиціях. Твори Гофмана містять риси романтизму й реалізму, у них поєднуються історія і психологія, філософія і політика.

Грімм Якоб (1785-1863) і Вільгельм (1786-1859) - німецькі вчені-філологи, професори та академіки Прусської академії наук, письменники, збирачі фольклору, казкарі. Відомі твори: “Золота гуска”, “Собака і горобець”, “Пані Метелиця”, “Гензель і Гретель” та ін.

Народилися брати в провінційному німецькому містечку Ганау (земля Гессен) в родині юриста. З дитинства в дітей виховували почуття обов’язку, честі, порядності. У 1796 р. батька не стало, а в матері на руках залишилося шестеро дітей, яких треба було не лише нагодувати, а и дати їм пристойну освіту. На допомогу родині Грімм прийшла їхня тітка, сестра матері, на гроші якої брати й навчалися. Училися вони надзвичайно добре, тож закінчили Кассельський ліцей майже вдвічі швидше, ніж їхні ровесники (1802). Брати захоплюються малюванням, колекціонуванням різних книг. Потім було навчання на юридичному факультеті Марбурзького університету, тому що матері дуже хотілося, щоб сини пішли шляхом батька... Проте Якоб і Вільгельм обрали для себе іншу долю. На той час німецькі землі були роздроблені, пошматовані на окремі графства та князівства. Але спільні мова й усна народна творчість об’єднували жителів окремих німецьких земель у єдину націю. Можливо, саме через це німці и уціліли як народ у бурхливих вирах історії. На початку XIX ст., німецькі землі були окуповані військами французів під проводом Наполеона. Звичайно, німці не могли протистояти одній із кращих на той час армій світу. Багато хто з них навіть служив у французів, як, наприклад, Якоб Грімм. Тож посилена увага німецьких письменників до фольклору, який був для них символом національної ідеї, стала своєрідним виявом їхніх визвольних прагнень. До цієї копіткої роботи долучилися і брати Грімм. Вони вирушили на пошуки народних скарбів, аби “розбудити сплячі у віках твори, воскресити любу серцю мудрість давнини, що дрімала у затінку”. Брати визбирували дорогоцінні перли - народні казки та перекази, які були для них виявами народного духу. До цієї справи долучилися також друзі та знайомі братів Грімм. Отож у 1812 р. Якоб і Вільгельм змогли випустити у світ свою першу збірку “Дитячі і родинні казки”, до якої ввійшло 100 творів, а за два роки вийшов другий том, що містив 70 казок. У 1822 р. книга побачила світ в остаточній редакції. Німці, а разом з ними весь світ, дізналися про історії хороброго кравчика і короля Дроздоборода, бременських музик і Гензеля та Гретель. Заслуга братів Грімм полягає не тільки в тому, що вони зібрали німецькі казки. Прагнучи зберегти своєрідність народної фантазії та мови, вони першими в історії літератури почали серйозно, по-науковому вивчати усну народну творчість. Усього брати записали майже 600 легенд і сказань, видали три книги казок, написали дослідження “Про походження мови”, протягом двадцяти років вони працювали над чотиритомником “Німецької граматики” та ін. Діяльність братів виходить за рамки німецької науки і культури - вони зробили великий внесок у розвиток світової культури. У справі вивчення фольклору брати Грімм були новаторами. Пізніше збирати і записувати народну мудрість почали в Росії, Норвегії, інших країнах світу.

Гюгó Вíктор (1802-1885) — французький письменник, представник романтизму. Член Французької академії. Автор романів “Собор Паризької Богоматері” (1831), “Знедолені” (1862), “Трудівники моря” (1866), “Людина, яка сміється” (1869).

Народився Віктор Марі Гюго в Безансоні. Деякий час родина жила в Іспанії. Ще підлітком починає писати, його поетичний талант відзначено на конкурсах Тулузької академії, а згодом королівським урядом. Талант Гюго багатогранний. Він створює поезії, драми, пише романи і хроніки, активно виступає як публіцист. Перша збірка “Оди і різні вірші” вийшла 1822 р. Він виробляє власний стиль, згодом стає одним з кращих поетів Франції. У 1827 р. пише драму “Кромвель”, у передмові до якої проголосив свою програму романтизму. Гюго стверджує, що для кожного твору існують свої закони, які диктує творча уява митця та вимоги сюжету. Вітаючи революційну свободу Франції, поет вітає свободу літературну. Романтичні п’єси Гюго (“Ернані”, 1829; “Маріон Делорм”, 1829; “Король бавиться”, 1832; “Рюї Блаз”, 1838) відіграли значну роль у боротьбі з класицизмом. Роман “Собор Паризької богоматері” (1831) направлений проти феодального деспотизму і духовної тиранії католицької церкви. Після державного перевороту Луї Наполеона Гюго був в еміграції (1851-1870). Випустив памфлет “Наполеон Малий” (1852) і збірку політичних віршів “Відплата”, в яких засуджував кліку Наполеона III, бичував буржуазію за зраду республіканських ідеалів. Роман письменника “Знедолені” (1862) викриває соціальні основи буржуазного суспільства. На події франко-прусської війни і Паризької комуни 1871 р. Гюго відгукнувся збіркою віршів “Грізний рік”. Він не розділяв ідеалів Паризької комуни, не допомогав комунарам, що переслідувались. В історичному романі “Дев’яносто третій рік” (1874) письменник із симпатією намалював образи діячів революції. Гюго - автор романів “Трудівники моря” (1866), “Людина, яка сміється” (1869), циклу поем “Легенда віків” (1859-1883) та інших. У своїх творах він засуджував деспотизм, мілітаризм, утверджував віру в перемогу прогресу. У прозових творах Гюго залишається письменником-романтиком, його цікавить роль народу в історії цивілізації. Національна історія Франції яскраво постає зі сторінок роману “Собор Паризької Богоматері”.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.