Л - Сторінка 2 - Короткі відомості про письменників - Хрестоматія - Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення - Матюшкіна Т. П. - 2009

Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення - Хрестоматія - 2009

Короткі відомості про письменників

Л

Лафонтéн Жан де (1621-1695) - видатний французький байкар, який жив майже через дві з половиною тисячі років після Езопа. Відомі твори: “Віршовані казки та оповідання” (1665-1685), “Вибрані байки у віршах” (1668), “Казки і новели” (1670).

Народився Жан де Лафонтен 1621 р. в Шато-Тьєрі (Франція). Освіту отримав спочатку в сільській школі, пізніше - в колежі м. Реймс. З дитинства вирізнявся непокірністю, через що пізніше не став придворним короля Луї XIV. Вивчав право, письменництвом почав займатися у тридцять три роки. Переїхавши до Парижа, письменник знайомиться з відомими митцями: Буало, Мольером, Расіном. У житті Лафонтен був щедрим, простодушним, інколи навіть забудькуватим. Так, він довго добивався аудієнції у короля, щоб подарувати йому книжку своїх віршів. Коли ж аудієнція відбулася, виявилося, що книжку Лафонтен забув вдома. Помер письменник 1695 р. Навіть наближений смерті він сприймав стійко і з гумором. У листі до поета Мокруа він писав: “Запевняю тебе, що твій найкращий приятель не протягне і двох тижнів”, або ж: “Померти - це ніщо, але ж уяви, як я постану перед Богом. Адже ти знаєш, як я жив”. Як письменник Лафонтен випробував свої сили в різних жанрах: писав трагедії, оди, романи, байки. Його твори випромінюють радість. Оспівування безтурботного, легковажного життя зробило його ворогом церковників, тому вони завадили обранню Лафонтена членом Академії. Письменник осучаснив байки Езопа і Федра, надав їм віршової легкості, наповнив гумором. Твори Лафонтена глибоко народні за змістом, мають повчальний характер, звеселяють душу читача яскравим гумором. Лафонтен начебто відмовився від традиційної для банки моралі, заявивши, що “байка повинна виховувати лише тим, що знайомить читача зі світом”. В Україні байки Лафонтена стали відомі з 1914 р. Переклад здійснювали Л. Селянський, М. Годованець, М. Терещенко. Відома байка Лафонтена “Зачумлені звірі” має політичний підтекст. У ній автор говорить про безправність слабких і бідних та вседозволеність сильних і багатих: “Є гроші - маєш право, немає - то під суд іди”. Тут створена широка панорама суспільства: перелякані звірі відкрито сповідаються у своїх гріхах, аби вибрати найвинуватішого і принести його в спокутну жертву богам. Лев, тигр, ведмідь та інші хижаки зізнаються в кровопролитті, насильстві, підступності, але покараним виявився віслюк, що вкрав пучок трави з чужого поля.

Лéрмонтов Михáйло Юрійович (1814-1841) - російський письменник XIX cm. Основні твори: вірші “Вітрило” (1832), “Смерть поета”, “Бородіно” (1837), “Дума”, “Поет” (1838), “Пророк”, “Батьківщина” (1841), драма “Маскарад” (1835), поеми “Демон” (1829-1841), “Мцирі” (1839), роман “Герой нашого часу” (1840-1841).

Михайло Юрійович Лєрмонтов народився в Москві 1814 р. Йому не було й трьох років, коли померла його мати, і бабуся забрала його на виховання до себе, розлучивши сина з батьком. Конфлікт між рідними людьми відбився на світосприйнятті Лєрмонтова, знайшов відтворення у ранніх творах (“Дивна людина”, “Люди і пристрасті”, “Сашка”). Освіту майбутній поет отримав у Московському університетському благородному пансіоні (1827-1830) та Московському університеті (1830-1832). Лєрмонтова не задовольняв рівень викладання в університеті, він займався самоосвітою. За тогочасною традицією для дворянина найкращою вважалась військова кар’єра, і Лєрмонтов вступає до Школи гвардійців (1832-1834). Час навчання тут пізніше він назве “двома страшними роками”. На духовний розвиток майбутнього поета вплинули і відомі йому з дитинства розповіді про народні повстання під проводом Разіна і Пугачова, події війни 1812 р. (родичі по лінії обох батьків були учасниками війни з Наполеоном), вільнолюбиві ідеї декабристів. Вірші Лєрмонтов почав писати ще в Московському пансіоні. За п’ять років навчання в університетських закладах він написав майже 300 віршів. Відомим поетом Росії його зробив вірш “Смерть поета”, яким він відгукнувся на страшну звістку про вбивство на дуелі О. Пушкіна. До царя дійшла звістка про волелюбність поета, хтось навіть направив Миколі І вірш “Смерть поета” з приписом: “Заклик до революції”. Лєрмонтова заарештували і направили у заслання на Кавказ, де йшла війна. Перше заслання було недовгим. На прохання поета В. Жуковського та бабусі Лєрмонтова Єлизавети Олексіївни Арсеньєвої поета перевели спочатку до Новгорода, а потім - до Петербурга. Поет багато пише, його вірші мають викривальний характер. Вони спрямовані проти самодержавного ладу. У 1840 р. проти Лєрмонтова організоване цькування, яке доводить його до дуелі з сином французького посла Варантом. Поета знову висилають на Кавказ, де він бере участь у бойових операціях. За мужність, проявлену в боях, його представляють до нагороди, та царська влада відмовляє. Лєрмонтов мріє піти у відставку і зайнятися літературною діяльністю, але й цього йому не дозволяють. В останню поїздку на Кавказ поет їде з важким передчуттям, яке справдилось. Лєрмонтова вбив на спровокованій дуелі майор у відставці М. Мартинов) 1841 р. Спочатку його було поховано в П’ятигорську, пізніше прах перепоховала бабуся Є.О. Арсеньева у родовому маєтку в Тарханах Пензенської губернії. За недовге життя (27 років) Лєрмонтов встиг зробити багато. Він заявив про себе як про непересічного літератора, поета-провидця, романтика, реаліста, тонкого аналітика людської душі. Рання лірика позначена впливом відомих поетів: Байрона, Пушкіна, Жуковського, Шеньє. Особливо тісним був його зв’язок із творчістю Пушкіна. Лєрмонтов услід за метром розвивав тему демонізму. Вплив Пушкіна відчутний і в східних мотивах молодого поета. Перегукуються й персонажі прозових творів - пушкінський Онєгін і лермонтовський Печорін. Під впливом Байрона у Лєрмонтова з’являється жанр стансів - поезій сповідального характеру (“Кинджал”, “Поет”, “Заповіт”). На першому плані - ситуативне переживання з кульмінаційним моментом, яке може зовсім не мати розв’язку, часто буває завершеним на злеті яскравим афоризмом, символічним узагальненням. Для поета характерним є заглиблення у власне “я”, певна роздвоєність, увага до внутрішнього світу, аналітичний пошук виходу зі складних суперечностей. Від романтичного начала в його поезії пролягає шлях до начал реалістичних (“Вітрило”, “Дивлюсь я на майбутнє боязливо”). Для поезії Лермонтова властивими є й соціальні мотиви. Його турбує доля покоління, до якого він належить. Поетові здається, що його сучасники втратили сенс існування, не прагнуть ідеалів, поринули в лінощі й неробство. Світське життя розчаровує своєю штучністю. Поет гнівно виступає проти лицемірства, фальшу, брехливості, підступності (“Смерть поета”, “Маскарад”), що панують у світських колах. Подвійне ставлення в поета й до батьківщини, де кривдять знедолених, де зникають поняття честі, де паплюжиться людська гідність (“І скучно і сумно”, “Прощай, немитая Росіє...”). У художніх засобах тяжіє до антитези. У прозовому творі “Герой нашого часу” Лєрмонтов одним з перших у світовій і російській літературі звернувся до соціально-психологічних і філософських проблем. У романі, за словами автора, розкрита “історія душі людської... чи й не цікавіша і не корисніша за історію цілого народу”. Центральний образ - Печорін - втілює в собі “недоліки усього... покоління”. Це узагальнений тип “зайвої людини”, яка прагне величних справ, але не знаходить свого призначення, не здатна реалізувати кращі свої поривання.

Лі Бо (справжнє ім’я - Лі Тайбо; 701-762) — китайський поет, новатор у галузі віршування, автор циклу віршів “Стародавнє”, прозового твору “Весняний букет у персиковому садку”. Мандрівник і самітник Лі Бо звеличував у своїх віршах хоробрих мандрівників, захищав знедолених і відчував себе переможцем, який не знає перешкод. Ніколи не ремствував на долю. Залишив по собі дев’ятсот віршів.

Батько Лі Бо (китайською “біла слива”) був багатим купцем, який дав своєму синові гарну освіту і прищепив йому смак до незалежності. Кажуть, що малий Лі Бо змалечку вивчав каліграфію і вже у п ять років умів чітко і твердо виводити складні ієрогліфи. У 18 років юнак зачитувався “ці шу” - книгами про незвичайне, мріяв стати ченцем-відлюдником. Однак через рік він приєднується до “женьсе” - народних лицарів, які досконало володіють мечем, грабують багатих і допомагають бідним. У 21 рік відбувається ще один стрімкий поворот у його долі - разом із друзями він піднімається високо в гори й живе в Бамбуковому гаю разом з учителем-наставником. Щоб відчути себе “сянь” - відлюдником, який іде шляхом просвітлення, шукаючи “секрет молодості и краси”, треба було зміцнити свій дух, тобто активно зайнятися самовихованням. Пройшовши повний курс спілкування з наставником, двадцятип’ятирічний Лі Бо вирушає у піші мандри країною, які тривали 16 років. Лі Бо радо вітають в усіх провінціях, його творами захоплюються як вершинами досконалості і серед простого люду, і в палацах, він може годинами вести філософські бесіди, використовуючи свої знання конфуціанства і даосизму. Чутка про поета-філософа, який уміє насолоджуватися життям і втілює несказанне у довершених поетичних рядках, долинула й до імператорського палацу. Лі Бо запрошують туди на аудієнцію*. Він демонструє глибоку обізнаність у мовах і філософи, за що імператор без іспитів присвоює йому звання академіка й на знак своєї ласки дарує йому найвищі відзнаки (синій атласний халат, пояс із золотими підвісками та мішечок для пензлика із вишитою золотою рибкою). Поета оточують шаною і почестями: найкращі скакуни, найвишуканіший посуд, найдосвідченіші кухарі з імператорського палацу до його послуг. А Лі Бо поводиться не просто незалежно: він зухвало и відверто не цінує такого ставлення до себе, звичайного смертного, не виказує ані вдячності, ані смирення. Під тиском обуреного двору через два роки імператор змушений розлучитися з улюбленим поетом. Лі Бо знову вирушає в мандри. Потім у нього будуть інші владні покровителі, з політичною діяльністю яких у життя Лі Бо входять проблеми. Його очікує заслання як державного злочинця (він був радником опального коронного принца, який підняв заколот проти батька), позбавлення “тіні, імені” и “оголошення нічим”, на знак найвищої ганьби з нього прилюдно знімуть шапку і взуття. І знову мандри, зустрічі з людьми, і, звичайно ж, вірші, оди. За жодних обставин поет не втрачає стану просвітленості і спокою у душі. Навіть його смерть оповита легендами. Одні кажуть, що він потонув, намагаючись пройти по місячній доріжці на озері, інші - прагнучи спіймати відображення місяця у воді, а треті твердили, що бачили, як, прийшовши по нього, місячною доріжкою на озеро спустився одноріг. Літературна спадщина поета - це вірші, ритмічна проза, в яких поет розвивав теми вільної праці, краси природи рідної землі. Поет оспівує дружбу, вино, світила, квіти. Лі Бо удосконалює класичний зразок китайської лірики тематичним розмаїттям та елементами народної мови. Вірші відзначаються простотою и ясністю, через це вони не одержали визнання при дворі імператора. їх вважали “чудернацькими”. Та й самого поета мали за дивака. Дехто вважав, що Лі Бо не вистачає освіти, щоб висловлюватись більш піднесено. Та насправді це не відповідало істині. Лі Бо був новатором у царині класичної поезії. Він сміливо порушив класичні канони віршування, що викликало обурення з боку класиків тогочасної китайської літератури. Проте, поет був переконаний у своєму безсмерті.

Лóндон Джек (справжнє ім’я - Джон Гріффін; 1876-1916) - американський письменник. Відомі твори: “Син вовка” (1900), “Поклик предків” (1903), “Морський вовк” (1904), “Жага до життя” (1906 ), “Біле Ікло” (1906), “Мартін Іден” (1909) та ін.

Народився Джек Лондон у Сан-Франціско (Америка). З дитинства любив книжки, так багато читав, що у школі замість уроків співу йому дозволялось писати твори. Родина жила небагато, і Джек із 15 років мусив працювати. Чим тільки він не займався: працював на фабриці, був “устричним піратом”, інспектором рибальського патруля, матросом на шхуні, брав участь у полюванні на морських котиків, шукав золото на Алясці. Перший свій гонорар письменник отримав за участь у літературному конкурсі, коли написав нарис “Тайфун біля берегів Японії”. Він випередив в інтелектуальному змаганні студентів університетів, і це змусило його замислитись над перспективою стати письменником. Джек Лондон сідає за книжки, згодом стає студентом Каліфорніиського університету, але коштів вистачило тільки на один семестр. Далі Джек Лондон самостійно й цілеспрямовано працює над собою, займається самоосвітою (про цей період свого життя він розповість в автобіографічному романі “Мартін Ідей”). Нестача грошей змушує його податися на пошук золота. У 1896 р. він вирушає на Аляску. Золота лихоманка не збагатила письменника, але дала свіжий матеріал для нових творів. 1900 р. став для Джека Лондона роком визнання. Одна за одною виходять збірки його оповідань. Він багато працює, пише по 2-3 книжки на рік. Водночас Джек Лондон цікавиться політикою, стає визначним громадським діячем, захоплюється ідеями соціалізму. У романі “Залізна п’ята” Джек Лондон пророче передбачав наслідки тоталітаризму. У своїх творах письменник змальовує сильну, вольову, мужню людину, яка протистоїть ударам, випробуванням долі. Його герої — мисливці, золотошукачі - мають шляхетність, внутрішню силу, високу духовність, хоча здебільшого розраховують на власні сили, індивідуалісти, не позбавлені егоїзму. Джек Лондон - засновник анімалістичної літератури. Він не тільки добре знав життя і звички тварин, але й любив братів наших менших, закликав їх оберігати (“Поклик предків”, “Біле Ікло”, “Джеррі-островитянин”). З 1899 р. почали публікуватися північні оповідання Лондона, що увійшли в збірку “Син вовка” (1900), “Бог його батьків” (1901), “Діти морозу” (1902), роман “Донька снігів” (1902), повісті “Поклик предків” (1903), “Біле Ікло” (1906). Тема цих творів - мужня боротьба людини із суворою природою Півночі. Лондон пише публіцистичні твори (“Війна класів”, 1905; “Революція”, вид. 1908), створює роман “Залізна п’ята” (1907), в якому вперше в американській літературі виведений образ робітника-революціонера. Вершина реалізму письменника - автобіографічний роман “Мартін Ідей” (1909), що розповідає про трагічну долю письменника з народу. Лондон - автор збірки “Оповідання південних морів” (1911), новели “Мексиканець” (1911). У творах останніх років життя - романах “Час не жде” (1910), “Місячна долина” (1913), “Маленька хазяйка великого дому” (1916), “Серця трьох” (вид. 1920) - звучить мотив пошуків гармонії в реаліях буржуазної дійсності. В історію світової літератури увійшли ті твори Лондона, що овіяні романтикою, пройняті вірою в торжество розуму і справедливості на Землі.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.