В - Словник літературознавчих термінів - Хрестоматія - Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення - Матюшкіна Т. П. - 2009

Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення - Хрестоматія - 2009

Словник літературознавчих термінів

В

Вагáнти (від лат. vagantes - мандрівники) - мандрівні ченці, студенти Західної Європи XI-XIV ст. Автори вільнодумної, життєлюбної, далекої від аскетичних церковних ідеалів, часто гостро сатиричної лірики. Вони стали на шлях світської літератури, зважилися навіть пародіювати канонічні тексти та церковні ритуали; Найбільшим здобутком поезії вагантів, крім “Кембріджських пісень”, вважається знаменита “Саrminа burana” - укладена на початку XIII ст. збірка латинських віршів, як ліричних, так і дидактичних та сатиричних, видана в 1847 р. Шлемелем. В Україні за доби бароко подібну роль виконували мандрівні дяки.

Верлíбр (від франц. vers libre — вільний вірш) - система віршованих рядків, ритмічна єдність яких ґрунтується лише на інтонаційній подібності. Джерелом верлібру є фольклор. У художній літературі він поширився за доби Середньовіччя, у творчості німецьких романтиків, французьких символістів та ін. Особливого значення верлібру надавав В. Вітмен, а також авангардисти XX ст. Віршорядки характеризуються відсутністю розмірів, рим тощо, наявністю ритму, інтонаційного малюнка. Верлібр, як правило, - вільний (тобто різностопний), неримований вірш, який не має чіткої строфічної будови. Велику роль у ньому відіграє система повторів (анафори, епіфори), а також пауз. Як ось у В. Вітмена:

Себе я оспівую - просту, окрему Особу,

Проте вживаю слово “Демократичність”

І термін “Людський загал”...

Вéрсія (від пізньолат. versio - поворот) - одне з пояснень певних обставин, факту. Літературна версія - один із варіантів інтерпретації “вічного образу”, “мандрівного сюжету”, мотиву і т. ін. майстрами слова різних країн світу.

Відрóдження (Ренесанс) (від лат. renascor - відроджуюсь, франц. Renaissance - відродження) - доба в історії культури та мистецтва XIV-XVI ст., започаткована в Італії (Данте Аліг’єрі, Ф. Петрарка, Дж. Боккаччо). Вперше термін “Ренесанс” вжив історик мистецтва Дж. Базарі у XVI ст. Видатними митцями цієї доби були Рафаель Санті, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті (Італія); П’єр Ронсар, Франсуа Рабле (Франція); Еразм Роттердамський (Нідерланди); Вільям Шекспір (Англія); Мігель де Сервантес Сааведра (Іспанія); Ян Кохановський (Польща) та ін. У літературах європейських країн письменство замість латини звернулося до національних мов, народної творчості при одночасній зацікавленості античними зразками. За доби Відродження формується гуманістичний світогляд, сповнений віри в людину, в її спроможність перетворити світ на засадах краси і гармонії.

Вірш - ліричний або ліро-епічний твір, складений за поетичними законами певного літературного періоду. Як особлива система вірш виник за античних часів, відокремившись від музики і танцю.

Вірш бíлий - неримований вірш; в усьому іншому (розмір, ритм, чергування наголошених і ненаголошених складів тощо) він мало чим відрізняється від римованих віршів. Найбільшого розвитку білий вірш досяг у драматичних жанрах (Шекспір, Ґете та ін.).

Вірш прóзою (поéзія в прóзі) - короткий ліричний твір настроєвого характеру, наближений за формою тексту до прози і водночас за мелодикою, підвищеною емоційністю та ліричним сюжетом - до поезії. Перебуваючи на межі прози і поезії, вірш прозою, на відміну від власне вірша, спирається на чергування довгих та коротких фрагментів ритмізованого тексту, тяжіє до фонетичної упорядкованості та регулятивності мовлення, до “етюдності” чи філософської медитації тощо. Форма поезії в прозі визначилася в добу романтизму. Термін “поезія в прозі” був ведений Ш. Бодлером (“Малі поезії у прозі”, 1869). Згодом вірші прозою, починаючи від А. Рембо та І. Тургенева, привертали увагу багатьох письменників, передовсім модерністів.

Вірш фігýрний (від лат. figura - зовнішній вигляд) - вірш, що синтезує властивості звукових та візуальних мистецтв, які втілюються у винахідливій, переважно графічній формі. Цей віршовий різновид запровадив еллінськии поет Сіммій (збереглося три його вірші - у вигляді сокири, крил та яйця). Такі вірші поширилися в європейських літературах у XVII ст., набуваючи найнесподіваніших конфігурацій. Відродження фігурного вірша відбулося в XX ст. в поетичній практиці Гійома Аполлінера, М. Семенка та ін.

Віршовá мóва - відмінний від прози тип організації художнього мовлення, що базується на засадах ритму і рими.

Віршувáння силабíчне (від грец. syllabe - склад) - система віршування, в основу якої покладена однакова кількість складів (часто - 13, рідше - 11) при невпорядкованому, вільному розташуванні наголошених і ненаголошених складів. Ця система віршування характеризується також парним римуванням, притаманна вона поезії, що базується на мовленні з постійним наголосом у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складах. Силабіка зустрічається також у мовах, які мають незначну різницю між складом наголошеним і ненаголошеним.

Віршувáння силáбо-тонíчне (від грец. syllabe - склад і tonos - наголос) - система віршування, в основу якої покладено принцип поєднання та чергування наголошених і ненаголошених ритмічних акцентів у віршовому рядку. Воно складається з двоскладової (хорей - з наголосом на першому складі; ямб - з наголосом на другому складі) та трискладової стоп (дактиль - з наголосом на першому складі; амфібрахій - з наголосом на другому, анапест - на третьому складі), відповідно таку назву мають і віршові розміри. Силабо-тонічне віршування у XIX ст. часто називалося силабо-метричним, термін “силабо-тонічне віршування” затвердився з 1910 р. (Див. Рóзмір).

Віршувáння тонíчне (від грец. tonos - наголос) - система віршування, що ґрунтується на сумірності наголосів у віршорядках, а також на їх варіативній рівномірності - впорядкованій і невпорядкований. Кількість наголосів визначає розмір віршорядка, найчастіше трапляються 3- та 4-наголошені рядки. Ненаголошені та напівнаголошені слова виконують лише допоміжну та варіативну роль у створенні тоніки. У пісенній, фольклорній тоніці додаються ще й суто музичні наголоси.

Вíчні óбрази - ті визначні художні образи, які, виникнувши за певних історичних обставин, мають велике загальнолюдське значення, продовжують зберігати пізнавальну, виховну и естетичну силу.

Одним з яскравих прикладів вічних образів може бути Прометей. Образ Прометея виник у давньогрецькій міфології. Це титан, який вступив у боротьбу з верховним богом Зевсом, викрав у нього вогонь і дав його людям. Він виступав як нескоримий ворог тирани, борець і мученик за щастя людей. Таким Прометей увійшов і в літературу. Першими його змалювали античні письменники Гесіод, Есхіл та ін. У незакінченій драмі И. Гете “Прометеи” головний герой - гордий бунтівник. У драмі П. Шеллі “Звільнений Прометей” боротьба Прометея проти богів завершується перемогою справедливості й прогресу. Т. Шевченко в поемі “Кавказ” образом Прометея символізував безсмертя й переможність народу. У Лесі Українки мотив прометеїзму - один із провідних у творчості, а Прометеи із драматичної поеми “В катакомбах” - символ боротьби людства проти будь-якої тиранії. Образ Прометея схвилював Дж. Байрона і М. Ломоносова. Він відтворений багатьма українськими поетами (П. Тичиною, А. Малишком та ін.).






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.