П - Сторінка 2 - Короткі відомості про письменників - Хрестоматія - Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення - Матюшкіна Т. П. - 2009

Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення - Хрестоматія - 2009

Короткі відомості про письменників

П

Пáвич Милорáд (нар. 1929 р.) - сербський письменник, літературознавець, представник постмодернізму. Основні твори: “Хозарський словник” (1984), “Пейзаж, намальований чаєм” (1988), “Внутрішня сторона вітру” (1991), “Дамаскін” (1998), “Страшні історії кохання” (2001).

Народився Милорад Павич у Белграді. У дитинстві пережив нацистську окупацію. Рано вивчив іноземні мови - німецьку, англійську. Літературою захоплювався з дитинства, адже це було родинним захопленням. Ім’я Павичів згадується в сербській літературі з XVIII ст. Милорад Павич - поет, прозаїк, історик літератури, професор, дійсний член Сербської академії наук та мистецтв, член Європейської ради з питань культури. Письменник є авторитетним фахівцем з питань барокового мистецтва і поезії символізму. Улюбленими темами його творів є кохання, смерть, історичне минуле, таємниче, загадкове, що не піддається людському розуму. Сам письменник говорить, що у нього “немає біографії, є бібліографія”. Його книги є його життям. Милорада Павича літературна критика визнала першим письменником третього тисячоліття, оскільки його твори є оригінальними як за змістом, так і за формою. Твори письменника містять символічні, сюрреалістичні, містичні, барокові, реалістичні елементи. Структура творів незвичайна - роман-словник, роман-кросворд, роман-клепсидра. Герої творів зустрічаються рівно посеред твору. Тексти є інтерактивними, тобто такими, які можна не тільки читати з будь-якого фрагмента (з кінця, з початку, з середини), але ще й ставати співавтором твору. Читач може міняти місцями окремі епізоди, змінювати сюжетні лінії, додавати свій текст. Такий підхід засвідчує постмодерновість творів, адже прихильники цього літературного напряму спираються на уявлення про літературу як про “світовий текст”. На переконання постмодерністів, література тільки відтворює ті сюжети, що існують у віртуальній реальності. Головне в такій літературі не істина, а окреме слово, яке саме по собі є новою реальністю. Читачеві пропонується прокладати свій власний шлях прочитання книги, “перетасовуючи і перекладаючи п сторінки безліччю способів, як кубик Рубика”, як окремі цеглинки, що зрештою створюють новобудову. Милорад Павич будує свої твори за принципом структуралізму (коли досліджується не окрема проблема, а структурована сукупність явищ, яка розкриває проблему, наближує читача до її розуміння). Світову популярність авторові приніс “Хозарський словник”, який має підзаголовок “Роман-лексикон у 100000 слів”. Роман був перекладений сімдесятьма мовами світу, став бестселером у багатьох країнах. Ім’я автора опинилося поряд з іменами письменників-постмодерністів Умберто Еко, Хорхе Луїса Борхеса. Книга є водночас і науковим трактатом, і зібранням казок, і любовним романом, і детективом. Деякі літературні критики у назві твору побачили метафору, що асоціюється із Сербією, з її багатостраждальною історією, інші наполягають на асоціаціях значно ширшого плану - йдеться про вірогідне зникнення будь-якого народу, нації, країни за умов ядерної катастрофи чи екологічного безладдя (як це сталося з хозарами чи Атлантидою).

Пастернáк Борúс Леонíдович (1890-1960) - російський поет, прозаїк, перекладач, лауреат Нобелівської премії (1958). Основні твори: поетичні збірки “Близнюк у хмарах” (1914), “Понад бар’єрами” (1917), “Сестра моя - життя” (1922), “Друге народження” (1932), “На ранніх поїздах” (1943); прозові твори: “Охоронна грамота” (1931), “Повітряні шляхи” (1933), “Доктор Живаго” (1946-1956).

Народився майбутній письменник у Москві в родині художника і піаністки. У сім’ї бували Л.М. Толстой, Р.М. Рільке, О.П. Скрябін. Своє майбутнє Пастернак пов’язував із музикою, але згодом вирішив вивчати філософію і літературу (навчався в університетах Москви та Марбурга). З 1913 р. поезія стала головною справою життя. З того часу одна за одною виходять поетичні збірки Пастернака. До революції Пастернак поставився як до явища закономірного, створив декілька творів на історико-революційну тематику. У 30-ті роки поет переживає творчу кризу, йому доводиться займатися перекладами. У радянській літературі Пастернак був “одинаком”, оскільки не став на шлях оспівування радянської дійсності, зберіг у собі внутрішню незалежність. З 1946 р. Бориса Пастернака сім разів висували на Нобелівську премію, зрештою 1958 р. премію йому присудили, але в СРСР це викликало скандальний резонанс, і поет був змушений відмовитися від почесної літературної нагороди. Причиною цькування став виданий за кордоном роман “Доктор Живаго”, над яким він працював десять років. У Радянському Союзі цей твір заборонили видавати. На початку поетичного шляху Пастернак знаходився під впливом символізму і футуризму. Своє футуристичне гасло поет виголосив у творі “Чорний келих” (1916) та в поемі “Висока хвороба” (1924). Футуристична група “Центрифуга”, з якою пов’язаний початок творчості Пастернака, приваблювала його реформою поетичної мови, прагненням до експерименту, але назавжди поет зберіг повагу до класичної російської літератури. Згодом поет обирає власний шлях в літературі. У перших збірках Пастернака домінуючими були два мотиви, які пройшли крізь усю його творчість: мотив єдності світу і мотив ролі поета і поезії. На думку поета-філософа, усе, що оточує людину - матеріальне й духовне, - складає єдину цілісність, а призначення поета полягає в збереженні духовної єдності людини і світу. Мотив внутрішньої незалежності людини став провідним у збірці “Сестра моя - життя” (1917). Поет присвятив збірку М. Лєрмонтову, оскільки був переконаний, що тема незалежної особистості була започаткована саме ним. Пастернака захоплює світ природи. Природа у його віршах уподібнюється живій істоті. Ліричні твори Пастернака напрочуд музичні, є зразком поетичного живопису.

Перрó Шарль (1628-1703) - французький письменник, казкар, засновник світової літературної казки, автор всесвітньо відомої збірки “Казки матінки моєї Гуски, або ж Історії та оповідки минулих часів з повчальними висновками” (1697), головні герої якої — Спляча Красуня, Червона Шапочка, Кіт у чоботях, Попелюшка, Хлопчик- Мізинчик та ін.

Народився Ш. Перро в родині юриста. Батьки прагнули дати синам найкращу освіту. І сини їм за це віддячили: один став уславленим письменником, а інший - знаменитим архітектором. Коли туристи приїздять у Париж милуватися Лувром - одним з найкращих музеїв світу, то віддають шану братові Шарля - Клоду. Саме він побудував фасад і луврську колонаду. Ш. Перро став видатним королівським чиновником, жив у Парижі, за наукові та мистецькі заслуги 1671 р. був обраний членом Французької академії. На королівській службі Шарль Перро перебував 20 років, проте за ретельне виконання обов’язків жодної винагороди не отримав. Перро писав серйозні наукові книги, а казка стала його захопленням, тому вигадані ним чарівні історії він видавав під іменем свого сина. Коли у такої солідної людини, як Ш. Перро, виник задум створити свої казки, ми не знаємо. А ось для чого він це зробив - знаємо точно: “Пустотливий виклад оповіді був обраний тільки для того, щоб вони (казки) впливали на розум читача з більшою приємністю, водночас і навчаючи, і розважаючи”. Тож 1697 р. вийшла збірка під назвою “Казки матінки моєї Гуски, або ж Історії та оповідки минулих часів з повчальними висновками”. У невеличкій збірці було всього вісім казок, але їхніх героїв тепер знає весь світ. Тільки даремно ми будемо шукати ім’я Шарля Перро на обкладинці книги, адже його там... не було. Поважний літератор і науковець просто побоявся поставити під казками, створеними під впливом народних оповідок, своє їм я, тому и видав їх від імені сина. Кожна з казок закінчувалася висновками, мораллю, певним уроком, який повинні були засвоїти читачі і задля якого ця казка и писалася. Так, “Червона Шапочка” закінчувалася повчанням шляхетним дівчатам не довіряти облесливим словам кавалерів, адже вони дуже нагадують поради Вовка героїні казки. Урок “Попелюшки, або Соболевого черевичка” полягав у тому, що не треба бути манірною у поводженні з іншими людьми, необхідно бути щирою, як Попелюшка, тоді й щастя вас не омине. Як соболевий черевичок Попелюшки став кришталевим - окрема історія. Добираючи особливо вишукане взуття для своєї героїні, Шарль Перро вирішив узути и в найкоштовніше в середньовічній Європі хутро, яке привозили з далекого, майже казкового для французів Сибіру. Соболеве хутро за тих часів у Франції називалося стародавнім словом, що за вимовою збігалося з іншим, яким називали скло, а також скляний чи кришталевий посуд. А оскільки видавці та й перекладачі казок Шарля Перро з кришталем спілкувалися частіше, ніж з рідкісним і майже небаченим соболевим хутром, то й примусили Попелюшку танцювати в кришталевих черевичках. Казки Перро відразу почали перекладатися іноземними мовами і мандрувати Європою, поки не потрапили до збірки братів Грімм. Але найцікавішим у цій історії було те, що, коли брати Грімм переповідали свої казки про Сплячу Красуню, Червону Шапочку чи Попелюшку, вони навіть не підозрювали, що ці оповідки мають конкретного автора. Ці історії вони вперше почули в дитинстві від своєї гувернантки-француженки і були впевнені, що це народні казки. Тож попри те, що між однойменними казками Перро і братів Грімм було багато спільного, вони все ж відрізнялися. Наприклад, Червону Шапочку в казці Ш. Перро так ніхто і не врятував, а Попелюшці в казці братів Грімм допомагала не добра чарівниця, а дерево, що виросло на могилі п матері (це традиційний мотив народної казки). Але зрештою брати Грімм не так уже й помилилися. За століття існування казки Шарля Перро насправді стали народними.

Пéтефі Шáндор (справжнє прізвище - Петрович; 1823-1849) - угорський поет, актор, перекладач, революційний діяч. Основні твори: “Витязь Янош”, “Життя і смерть”, “Легенда” (1844), “Угорщина”, “Сонячна ніч”, “Моя фантазія” (1845), “Я мрію про криваві дні...”, “Кохання і свобода” (1846), “Коли ти муж, будь мужнім...”, “До угорських політиків”, “Судді, судді...” (1847), “Угорський народ”, “У горах...”, “Бойова пісня” (1848).

Шандор Петефі народився в Угорщині в невеличкому містечку Киш-Кереш у незаможній родині. Талановитий хлопчик рано почав навчатися, виявив неабиякі здібності. У п’ятнадцять років володів п’ятьма іноземними мовами, добре знав літературу. Через нестачу коштів змушений був залишити навчання і вирушив у мандри рідним краєм. Те, що він пережив і побачив під час подорожі (бідність, безправність народу), справило на нього гнітюче враження. З відчаю він вирішив податись у солдати, але жорстока муштра в австрійській армії підірвала і без того ослаблене здоров’я юнака. Після служби Петефі стає мандрівним актором. У подорожах провінціями він бачить одне й те саме: його рідний народ стогне під подвійним ярмом угорських та австрійських феодалів. У 1842 р. виходять друком перші вірші Петефі, які одразу привернули увагу найвизначнішого поета Угорщини М. Верешмарті, але по-справжньому він міг заявити про себе тільки 1844 р., коли у відчаї від холоду й голоду поніс продавати свої вірші у Пешту. Помітивши талант хлопця, в одному з часописів Петефі запропонували посаду помічника редактора. Тепер він зміг присвятити себе роботі і творчості. Один за одним з’являються його сатиричні твори, де він висміював світ багатих. Зміст творів Петефі викликав невдоволення місцевої знаті. Поета переслідують, твори його піддають жорстокій критиці. Петефі не витримує цькування й залишає службу. У 1846 р. Петефі стає засновником першої революційної організації в Пешті - “Товариство десяти”. Він пророчо передбачає час великих революційних потрясінь, які пройдуть Європою, веде активну революційну пропаганду у себе в країні, вимагає відокремлення Угорщини від Австрії. У 1848 р. Петефі вступає до лав угорської революційної армії. У 1849 р. улюблений поет угорців загинув на полі бою. Останки його не були знайдені. Угорський народ довго не міг примиритися зі смертю свого національного поета і захисника, тому навіть через десять років після Шегешварської битви можна було почути легенду про те, що Петефі нещодавно бачили живим. Творча спадщина Петефі є вершиною угорської поезії. Поет-новатор використовував живу народну мову, збагатив літературу кращими зразками усної народної творчості. Поет оперативно реагував на всі події, що відбувалися в його країні. Вірші Петефі глибоко патріотичні, сповнені любові до свого народу, зрозумілі кожному пересічному читачеві. “Я завжди писав і пишу так, як відчуваю і думаю..., і роблю це тому, що вважаю поезію не аристократичним салоном..., це - храм, куди можна зайти в постолах і навіть босим”, - відповідав поет тим, хто звинувачував його у непоетичності мови й тематики. У творах Петефі відображена тяжка доля угорського народу та його боротьба за незалежність. Поезію Петефі іноді називають “календарем подій”. Громадянські мотиви є основними в його творчому доробку. Мотиви народного життя у повісті у віршах “Витязь Янош” тісно переплетені з елементами народної казки. Петефі широко використовує фольклор угорського народу: казки, пісні, балади. Герой поеми Янчі Кукурудза - казковий богатир, що долає велетнів, грифів, драконів. Сільський хлопець, пастух, сповнений найкращих чеснот: він добрий, сміливий, волелюбний, вірний своєму коханню, тому й перемагає. Петефі опоетизовує народні традиції, наповнює твір фольклорним колоритом. Перемога витязя означає перемогу народу. Поет засуджує внутрішнє рабство, закликає до боротьби за волю.

Петрáрка Франчéско (1304-1374) - видатний гуманіст доби Відродження, новатор у ліричному жанрі, перший у світовій історії професійний письменник. Основні твори: книга віршів “Канцоньєре” (“Книга пісень”, 1327-1374), поеми “Африка” (1339-1342), “Буколіки” (1346-1357); прозові трактати “Про усамітнене життя (1346-1366), “Про дозвілля ченця” (1347).

Франческо Петрарка народився у місті Ареццо (Італія) в сім’ї флорентійського вигнанця-емігранта, друга Данте. Дитинство Франческо пройшло у частих переїздах, зрештою родина осіла в Авіньйоні - тодішній резиденції Папи. Батько, нотар за фахом, мріяв про таку саму кар’єру для сина. Проте слухання лекцій в університетах Монпельє та Болоньї не схилило серце юнака до юриспруденції. У 1323 р. починає службу в кардинала Джованні Колонии і приймає духовний сан, проте йому не довелося виконувати обов’язків священика. Починаються роки мандрів - подорожі по Франції, Фландрії, Німеччині, Іспанії, життя в Авіньйоні, щасливі роки усамітнення та плідної творчої праці на лоні природи у чарівній південно-французькій провінції Воклюз (у перекладі ця назва означає “замкнена долина”). Роками він мешкав у різних містах Італії - Пармі, Вероні, Венеції, відвідував Рим і Париж. У 1341 р. Петрарка вперше відвідав Рим. Його коронували на Капітолії, увінчали лавровим вінком. Він отримав звання магістра, професора поетичних мистецтв і історії, а також почесне звання римського громадянина. Таке високе звання Петрарка прийняв із радістю, проте вважав себе громадянином всієї Італії та світу. Не прив’язаний Петрарка й до свого часу. Поет визнає, що міг би жити в будь-якому столітті, що він увесь час намагається перенестися в інші часи. Які то часи - зрозуміло: Петрарка був фанатично закоханий в античність. Він блискуче володів латиною, був найкращим на той час знавцем римської літератури, визнаним науковим коментатором творів античних авторів, видатним бібліофілом, який зібрав чудову колекцію стародавніх рукописів, але цього йому було замало: він мріяв перетворитися на справжнього сучасника свого улюбленця Цицерона. Петрарка започаткував підхоплену пізнішими гуманістами традицію листування, причому з однаковою майстерністю писав як своїм сучасникам, так і давньоримським письменникам, вбачаючи в них своїх особистих друзів. Йому хотілося наблизити до античного весь устрій свого життя, свій внутрішній світ. Зазвичай у такій пристрасності був певний елемент гри, що потім характеризуватиме спосіб життя всіх італійських гуманістів. Проте ця “гра” була необхідною ланкою, яка дала змогу людям зовсім іншої доби глибоко перейнятися самим духом античної культури. У 1350 р. Боккаччо пропонує поетові посаду професора поезії у Флорентійському університеті, але той відмовляється. Останні роки життя (1369-1374) Петрарка проводить в Аркві біля Падуї, де його и поховано. Кажуть, він помер за книжкою і з пером у руці - це сталося за один день до його сімдесятиріччя.

Перу Петрарки належать численні трактати на морально-філософські теми, він є автором історичних праць, зокрема книги “Про знаменитих мужів”, присвяченої античним та християнським героям. Поет залишив три збірки листів, які є кращим зразком епістолярного жанру. Особливо плідними були Авіньйонський (1327-1337) та Воклюзький (1337-1353) періоди творчості. Петрарка прагнув бути вільним і керуватися тільки розумом і почуттями. У його творчості особливого розквіту набуває сонет. Послідовниками Петрарки у розвитку сонета були Джованні Боккаччо, Мікеланджело Буонаротті, Джордано Бруно. Поетичне визнання приносять йому вірші про прекрасну Лауру (цикли “На життя мадонни Лаури”, “На смерть мадонни Лаури” із “Книги пісень”). Двадцять один рік оспівував поет своє кохання у сонетах і канцонах. Краса, мудрість усього сущого, слава - усе пов’язане тільки з Лаурою, яка стала символом прекрасного і вічного кохання. Сонет № 61 “Благословенні місяць, день і рік...” відтворює образ прекрасної Лаури. Ліричний герой згадує про своє кохання, непідвладне часу, невмируще. Поет упевнений, що для своєї коханої він “створив славу, що не в’яне”. Сонет написаний в урочистому стилі. Петрарка використовує анафору з ключовим словом “благословення”. Поет возвеличує кохану й почуття до неї. Створити образ коханої допомагають семантичні вирази “вогонь”, “стріли Амура”, “серця рани”. Провідними мотивами “Книги пісень” є оспівування багатства душі людини, краси її почуттів. Поет ідеалізує свою кохану, але и часто характеризує її за допомогою образів-штампів.

Пýшкін Олексáндр Сергíйович (1799-1837) — видатний російський поет, прозаїк, драматург, засновник російського критичного реалізму, якого сучасники назвали “сонцем російської поезії”. Основні твори: ода “Вольність” (1817), “Пісня про віщого Олега” (1822), “Бахчисарайський фонтан” (1821-1823), “Цигани” (1824), “До ***” (“Я пам’ятаю мить чудову...”, 1825), “Я вас кохав...” (1829), “Борис Годунов” (1825), “Полтава” (1828), “Євгеній Онегін” (1823-1831), “Мідний вершник” (1833), повість “Капітанська дочка” (1836)”.

Народився в Москві у старовинній збіднілій дворянській родині. Отримав гарну домашню освіту. У 1811-1817 рр. навчався У Царскосельському ліцеї - привілейованому навчальному закладі. Протягом усього життя зберігав пам’ять про братерство ліцеїстів, дружбу и вірність юнацьким ідеалам. Після закінчення ліцею Пушкін служить у Колегії іноземних справ у Перебурзі. Своєю поведінкою, віршами волелюбного змісту він викликає гнів російського царя Олександра І. Під приводом призначення на нову службу поета переводять на південь Росії (Катеринослав, Крим, Кишенів, Одеса). Пушкін намагається повернутися до Петербурга, але цар його прохання не задовольняє, натомість його висилають у псковський батьківський маєток - село Михайлівське, де Пушкін і оселяється 1824 р. (із забороною покидати місце заслання). У Михайлівському він проводить понад два роки. Багато читає, займається літературною працею, що допомогло йому визріти поетично й духовно, розкрити у всій повноті творчий геній. У 1825 р. після смерті Олександра І на престол вступає Микола І, який 1826 р. скасовує покарання Пушкіна і бере на себе обов’язок особистого цензора творів поета. Пушкін залишається під таємним наглядом поліції, яка стежила за кожним його кроком, навіть за його листуванням. Пушкін бере активну участь у літературному житті Москви і Петербурга, друкує свої твори у відомих на той час журналах: “Московський вісник”, “Північні квіти”, “Телескоп”. Згодом він організовує видання часопису “Сучасник” (1836). З 1831 р. Пушкін поринає в сімейне життя. Його дружиною стала красуня Наталі Гончарова. Усе наполегливіше думає Пушкін про відставку, про можливість залишити Петербург і оселитися в Болдіно. Поетична слава Пушкіна зростає, разом із нею зростають ряди заздрісників і наклепників. Останні два роки життя Пушкіна були отруєні плітками та інтригами аристократичного світу. Цар взявся покласти край цьому, але насправді нічого для цього не зробив. Зрештою Пушкін одержав непристойного листа, після якого змушений був викликати на дуель французького офіцера Дантеса, прийомного сина голландського посла Геккерена. 27-еічня (8 лютого) 1837 р. відбулася дуель, під час якої поет був смертельно поранений. Спроби лікарів врятувати йому життя виявилися марними. Через два дні по тому великого поета Росії не стало. Звістка про вбивство Пушкіна викликала величезний резонанс: тільки за два дні з поетом прийшли попрощатися 50 000 людей. Михайло Лермонтов на цю трагедію відгукнеться віршем “Смерть поета”. Боячись виступів протесту, влада вжила застережливих заходів: було заборонено друк некрологів, віддано розпорядження про обов’язкову присутність студентів на лекціях, місце відспівування кілька разів змінювали, зрештою тіло поета потай вночі відправили до місця поховання — у Святогорський монастир біля родового маєтку Пушкіна - Михайлівського. Під час свого південного заслання Пушкін побував в Україні, зокрема, у Катеринославі (нині Дніпропетровськ), звідки згодом довгими чумацькими шляхами поїхав аж до Криму. Кілька разів відвідував село Кам’янку (нині на Черкащині), де був маєток його друзів. Саме звідти Пушкін завітав до Києва - славетного міста, яке не могло не привабити поета. Що- січня величезний ярмарок на Контрактовій площі збирав практично весь південь Росії. До Києва їхали не лише торговці, а й творчий люд: ярмарковий день зазвичай завершувався театральним дійством або концертом. Та найперше Київ цікавив Пушкіна як “матір міст руських”, як могутня столиця давньої Київської Русі. Невипадково деякі події поеми “Руслан і Людмила” відбуваються саме в палатах київського князя Володимира. Відвідував поет і Києво-Печерську лавру, якою пишається вся Україна. Плідними для російської літератури стали його прогулянки старовинною горою Щекавицею, де, за переказами, поховано славетного київського князя Олега, якого Пушкін так майстерно зобразив у “Пісні про віщого Олега”. Непрості життєві шляхи привели Пушкіна до Одеси, де він написав чимало геніальних рядків. Поетові подобалася Одеса, але він мусив виїхати до села Михайлівського. Там на нього чекала улюблена няня Арина Родіонівна. Важко було молодому й уже відомому митцю жити далеко від столиці. Але саме в селі зміцнів його зв’язок з простим людом. Пушкін любив ярмарки та народні гуляння, оповідки и пісні. А довгими вечорами його захоплювали незліченні нянині казки. Зачарованість ними поет втілив у вступі до поеми “Руслан і Людмила” - “Край лукомор я дуб зелений...”, який додав до п другого видання. Геніально втілював у віршах поет і власні казкові сюжети, від яких у захваті був наш земляк, приятель Пушкіна, Микола Гоголь. З тих далеких часів нічого не змінилося: і нині важко знайти дитину, якій би не подобалися казки про Балду або царя Салтана, про Золоту Рибку або мертву царівну і сімох богатирів... Творчість Пушкіна розмаїта за тематикою і проблематикою. Його твори насичені волелюбними мотивами, у них розповідається про дружбу, кохання, любов до батьківщини. Початок творчості Пушкіна припадає на час національно-патріотичного піднесення, пов’язаного зі славною перемогою Росії у війні з Наполеоном 1812 р. Пушкін-ліцеїст, для якого під час навчання основною темою було оспівування радощів життя, дружби, згодом переймається волелюбними тираноборчими настроями. Його поезії сповнені ідеєю патріотизму, любов’ю до вітчизни - “Вольність”, “До Чаадаева”, “Село”. Пушкін стає ідеалом для прогресивної молоді. Яскраві сатиричні епіграми на самодержців, політиків розкривають його бунтарську сутність. Під час південного заслання творчість Пушкіна збагачується романтичними мотивами. У цей час ним створені: “Руслан і Людмила”, “Кавказький бранець”, “Цигани”, “Бахчисарайський фонтан”. Наприкінці літа 1820 р. Пушкін знайомиться з поезією Дж. Байрона, переживає захоплення байронічним героєм. Згодом у його поезії буде використаний тип байронічного героя, хоча и до зустрічі з Байроном мотиви самотності, неясних прагнень, сподівань лунали у творах Пушкіна. Поступово творчість Пушкіна втрачає романтичні ознаки, стає реалістичною (“Євгеній Онєгін”, “Борис Годунов”). У 30-х роках письменник працює більше над прозовим творами (“Дубровський”, “Пікова дама”, “Капітанська дочка”). Поет вивчає історію своєї держави, у його творах відбите життя народу, його цікавить багата фольклорна спадщина, мовна культура російського народу. Найяскравішою сторінкою творчості поета стає його інтимна лірика. Найвизначнішим твором вважається соціально-психологічний роман у віршах “Євгеній Онєгін”, що розкрив життя російського дворянства 20-х років XIX ст.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.