Короткі відомості про письменників

С

Сапфó (VII-VI cт. до н.е.) - давньогрецька поетеса.

Сапфо писала вірші про кохання для жіночого виконання. Сапфо була сучасницею Алкея, себе ж вона називає в одному з віршів інакше - Псапфа. Місця її народження і смерті точно невідомі. За одними відомостями, місцем 11 народження є місто Мітилена, за іншими - Ерес на острові Лесбос. В одній із давніх хронік говориться, що Сапфо певний час жила на Сицилії. Після повернення з “політичного вигнання” вона заснувала школу, в якій навчала дівчат різних наук, співів, музики. Свою школу вона називала “домом, присвяченим музам”. Про Сапфо захоплено відгукується Алкей, з повагою до неї ставиться Платон, мешканці Мітилени викарбували її зображення на своїх монетах. Про смерть Сапфо існує легенда: поетеса закохалась у красеня Фаона, якій не відповів їй взаємністю, і нещасна в розпачі кинулася в море з високої скелі. Фрагменти окремих віршів Сапфо свідчать про інше - поетеса дожила до глибокої старості. Ліричний спадок Сапфо - любовна лірика, гімни, епіталами (весільні пісні). З віршів постає життєрадісна лірична героїня, яка прагне жити в щасті і радощах. Вона забороняє собі думати про сум, плач, смерть - на її переконання, музи не приходять у місця, де панує смуток. Поетеса тонко відчуває природу: у п віршах чути дихання вітру, шелест листя, змальована меланхолія ночі, краса місяця, вона спілкується з ластівками, з вечоровими сутінками, особливо Сапфо любить квіти троянди. Усі її епітети і порівняння пов’язані з цією чарівною квіткою. Сапфо розкриває и внутрішній світ людини. Вона віднайшла три способи говорити про нього: передавати душевний стан через тілесні відчуття: через опис божества Ероса, що насилає кохання, через передавання почуттів від імені іншої особи (через богиню Афродіту, яка знає й розуміє стан закоханої жінки). Особливої слави Сапфо зажила завдяки епіталамам (гумористичні вірші, сповнені претензій до жениха, який забирав від дівчат їхню подругу, і уславлення чеснот нареченої). Такі пісні призначалися для виконання як в хорі, так і соло. Мовою пісень Сапфо є еолійський діалект з домішками місцевого - лесбоського.

Свіфт Джóнатан (1667-1745) - англійський письменник, публіцист, поет, сатирик, відомий представник доби Просвітництва. Основні твори: “Казка бочки” (1704), “Битва книг” (1697), “Мандри до різних країн світу Лемюеля Гуллівера” (1720-1725), “Вірші на смерть доктора Свіфта” (1731).

Народився в Дубліні (Ірландія). Вихованням Джонатана опікувався його дядько. Здобув вищу богословську освіту в Дублінському університеті. Найкращі часи в житті Свіфта — робота секретарем у відставного дипломата Вільяма Темпла в Англії, де майбутній письменник багато читає, починає писати вірші, зрештою знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Естер Джонсон. Літературну діяльність розпочав з 1690 р. У 1695 р. Свіфт стає англіканським священиком, опиняється в центрі релігійних чвар, про що напише гострий сатиричний памфлет “Казка бочки” (1697, вид. 1704), де піддасть критиці духовенство, релігію, жорстокість і продажність панівних класів. Його памфлет “Битва книг” (1697) спрямований проти педантизму і псевдоученості. У 1702 р. Свіфт здобуває ступінь доктора богослов’я. У нього широке коло знайомих літераторів, науковців, політиків. У статтях і памфлетах письменника відбиті його політичні уподобання (він підтримує партію вігів, потім зближується з партією торі), виступає на захист прав Ірландії та ірландського народу. Памфлетами “Листи сукнаря” (1723-1724), “Скромна пропозиція стосовно дітей ірландських бідняків” (1729) та іншими письменник засуджував колоніальну політику англійської буржуазії в Ірландії. У 1726 р. вийшов роман “Мандри Гуллівера”, що є розгорнутим сатиричним відображенням англійського суспільства XVIII ст. Використовуючи реалістичну фантастику як засіб соціальної сатири, письменник засуджує придворні звичаї, інтриги міністрів, боротьбу парламентських партій, руйнівні війни, невігластво, псевдонауку, відірвану від практики. Як гуманіст і просвітитель, Свіфт безпощадно викриває в романі буржуазні пороки, реакційність панівних класів Англії, протиставляючи їм сучасні письменнику уявлення про утопічний ідеал соціальної організації. Ба задумом автора роман став пародією на популярні на той час історії про далекі мандрівки і незвичайні країни. Жанр твору: сатиричний соціально-філософський роман. Специфікою твору є поєднання в ньому памфлетної і романної форми, водночас це пригодницько-фантастична оповідь. Автор насичує твір елементами казковості, фантастики, яскравої сатири. Роман має чотири частини, кожна з яких змальовує Гуллівера в іншій країні: Ліліпути, в країні Велетнів, у Лапуті, в країні Гуїнгмів. До останніх років життя Свіфт активно працює, здебільшого пише політичні віршові сатири. На могильній плиті письменника, який помер у Дубліні 1745 р., вирізьблена складена ним епітафія: “Тут спочиває тіло Джонатана Свіфта, доктора богослов’я, декана цього собору, гнівне обурення більше не зможе терзати його серце. Іди, подорожній, і наслідуй, якщо зможеш, того, хто віддав усі сили боротьбі за свободу людства”.

Сент-Екзюперí Антуáн де (1900-1944) - видатний французький письменник XX cт. Своїм життям і захопленнями, поглядами на світ і ставленням до людей він уособлював нову епоху, сучасником якої був. Основні твори: “Пошта - на Південь” (1929), “Нічний політ” (1931), “Планета людей” (1939), “Військовий льотчик” (1942), “Маленький принц” (1943).

Антуан Марі Роже де Сент-Екзюпері народився в шляхетній графській родині на півдні Франції. Серед його предків були славетні рицарі, архієпископи та відважні воєначальники, від яких часто залежала доля не лише Французького королівства, а й усієї Європи. Але на початку XX ст. від цієї колишньої могутності залишилися старі портрети на стінах родового замку, витерті гобелени та безліч родинних переказів і традицій. А ще був таємничий світ старого замку, любляча матуся (батька хлопчик утратив у чотирирічному віці), брат і сестри, вчителі, робітники, які працювали в маєтку, тобто все, що необхідне дитині для щасливого дитинства, сповненого теплотою сонця й любов’ю щирих сердець. Коли Антуану виповнилося сімнадцять років, у його життя прийшла перша усвідомлена трагедія - помер молодший брат Франсуа. Перед смертю він заповів Антуану найдорожчі речі - велосипед і рушницю. Можливо, саме тоді, стоячи біля тіла померлого брата, він і замислився над основами людського буття, над законами, які примушують, людину бути Людиною. Саме тоді постала й інша нагальна проблема, яку необхідно вирішувати кожній молодій людині в його віці: як жити і що робити далі? Для збіднілого аристократа особливо великого вибору не було. Він вирішив вступити до Вищого військово-морського училища. Юнак досить ретельно готувався до іспитів. Спочатку все йшло ніби добре. На іспиті з математики він отримав найвищий бал. А ось твір майбутній всесвітньо відомий письменник “завалив”. На той час Європа потерпала від Першої світової війни, тож абітурієнтам запропонували розказати про враження воїна, який щойно повернувся з фронту. “Я не був на війні, через що не хочу говорити про це з чужого голосу”, - написав Сент-Екзюпері. Щирість юнака не подіяла на членів екзаменаційної комісії, він отримав найнижчий бал і назавжди втратив можливість здобути вищу освіту. Тоді Сент- Екзюпері пішов добровольцем до авіаційного полку. Нині навіть важко уявити, що на початку XX ст. являли собою професія та особливий стиль життя авіаторів. Здавалося, що вони зроблені з іншого тіста, не такі, як усі інші, адже можуть підніматися в повітря. Аби сісти за штурвал літака, Сент-Екзюпері почав брати приватні уроки. Від цього часу авіація стала невід ємною частиною його життя. Після закінчення армійської служби Сент-Екзюпері опинився в Парижі. Він вивчав архітектуру, брав приватні уроки у професорів Паризького університету Сорбонни, продавав автомобілі й книжки, доки якось не постукав у двері Дідьє Дора, директора авіакомпанії. Той дав йому роботу, і зрештою Сент- Екзюпері став начальником аеропорту в Марокко. Це була нелегка, часто небезпечна для життя робота. Сент-Екзюпері був надзвичайно сміливим пілотом, справжнім майстром своєї справи, який ніколи не кидав товаришів у небезпеці. За цю службу письменник був удостоєний найвищої французької нагороди - ордена Почесного легіону. Саме в Африці відбулося народження письменника Сент-Екзюпері. Там він написав роман про романтику и небезпеку поштової авіації, що зв’язує людей у різних, найвіддаленіших куточках Землі. З улюбленої авіації Сент-Екзюпері пішов сам на знак протесту: з роботи звільнили його друга и керівника Дора. Але небо не зникло з життя письменника. Головні герої його творів - льотчики, чиє життя з усіма перемогами й поразками він дуже добре знав. З початком Другої світової війни Сент-Екс (так письменника називали друзі-льотчики) робить усе можливе й неможливе, щоб повернутися до військової авіації. Коли фашисти захопили майже всю Францію, письменник посадив у кабіну невеличкого літака членів своєї ескадрильї і вивіз їх до Алжиру, врятувавши від полону. Сам Сент-Екзюпері опинився у Сполучених Штатах Америки і марив поверненням до військової авіації. Цьому опиралися всі, адже вважали, що Екзюпері-письменник набагато потрібніший людству, ніж Екзюпері - військовий льотчик. У своїх, на перший погляд, таких простих і зрозумілих творах він висвітлював надзвичайно важливі проблеми: що таке справжня дружба і якою має бути людина, щоб планета Земля перетворилася на справжню планету Людей. Останнім твором письменника, його заповітом людству став “Маленький принц”. Це притча, повчальна алегорична оповідь. У сучасній літературі вона стала одним із засобів вираження морально-філософських роздумів письменників. Подорож маленького принца - алегорія пошуків усього людства, яке іноді не розуміє, що найцінніше в житті знаходиться поруч, і, щоб усвідомити це, треба довіритися власному серцю. Сент-Екзюпері зміг повернутися до військової авіації. Йому дозволили п ять бойових вильотів, він домігся ще трьох. Віщунка напророчила письменнику смерть у морі. З останнього, восьмого, польоту письменник і льотчик А. де Сент-Екзюпері не повернувся... На аеродромі його чекали дуже довго. Залишки літака знайшли через півстоліття на дні Середземного моря біля Марселя. А в день смерті письменника, 31 серпня 1944 р., народилася легенда, що філософ, льотчик і письменник, який понад усе вірив у людину, направив свій літак високо в небо, до зірок, туди, куди повернувся Маленький принц...

Сервáнтес Саавéдра Мігéль де (1547-1616) - іспанський письменник, засновник нової іспанської літератури. Основні твори: “Галатея” (1585), “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі” (“Дон Кіхот”; 1605-1615), “Повчальні новели” (1613). Народився Мігель де Сервантес Сааведра в м. Алькала-де-Енарес. Навчався у Вальядоліді і Мадриді. Відзначився в морській битві проти турків при Лепанто (1571). Повертаючись на батьківщину, був захоплений піратами, після викупу повернувся до Мадрида. Перші поетичні твори (сонети, елегії та інші) з’являються в 1568 р. У Мадриді Сервантес написав пасторальний роман “Галатея” (1585), драми “Алжирські звичаї” (1585, вид. 1784), “Нумансія” (бл. 1582, вид. 1784). У творі “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі” (1605-1615), що є пародією на рицарський роман, письменник дав широку реалістичну картину народного життя Іспанії в період розпаду феодальних порядків і виникнення буржуазних відносин. Образи фантазера-рицаря Дон Кіхота і його зброєносця, розсудливого Санчо Панси, стали загальними. Перші п’ять розділів Сервантес витримує в стилі дошкульної дотепної пародії. Далі письменник уже не просто висміює рицарські романні традиції, а правдиво відтворює реальну дійсність з усіма її проблемами, що могло коштувати йому життя, тому автор намагався дотримуватися пародійного стилю. Сервантес - автор “Повчальних новел” (1613), збірки “Нові вісім комедій і інтермедій” (1616), роману “Мандрівки Персілеса і Сіхізмунди” (вид. 1617), поеми “Подорожі на Парнас” (1614), багатьох віршів. Похований Сервантес в одному з мадридських монастирів, точне місце поховання невідоме. Про історію життя Мігеля де Сервантеса Сааведри написав роман німецький письменник Бруно Франк.

Скотт Вáльтер (1771-1832) — англійський письменник, шотландець, засновник жанру історичного роману. Основні твори: поеми: “Пісня останнього менестреля” (1805), “Діва озера” (1810), “Рокбі” (1813), романи: “Антикварій” (1816), “Роб Рой” (1818), “Айвенго” (1820), “Монастир” (1820), “Вудсток” (1826); історико-літературні твори: “Смерть лорда Байрона” (1824), “Життя Наполеона Бонапарта” (1827), “Історія Шотландії” (1830). Народився в Единбурзі (Шотландія) у заможній родині. З дитинства багато хворів, але завжди мав великий потяг до навчання. Навчався у школі, коледжі, університеті. Одержав юридичну освіту. У 1796 р. здає іспит на звання адвоката і починає свою кар’єру у правовій сфері: працює адвокатом, пізніше стає шерифом графства Селкерк, згодом працює секретарем суду. Але правознавця цікавить не тільки робота. Його захопленням стає збирання пам’яток старовини, шотландської та англійської культури, історії. У 1796 р. виходять друком його переклади німецьких поем. У 1802-1803 рр. опублікував три томи шотландських народних пісень “Пісні шотландського кордону”, Скотт пише ряд романтичних поем: “Пісня останнього менестреля” (1805), “Марміон” (1808), “Діва озера” (1810), “Рокбі” (1813), в основу яких покладено легенди про давнє минуле Шотландії, боротьбу шотландського народу за свою незалежність. Перший історичний роман “Веверлі” (1814) був виданий анонімно. Багато романів присвячені історичному минулому Англії і Шотландії (“Веверлі”, “Гай Меннерінг”, 1815; “Антикварій”, 1816; “Пуритани”, 1816; “Роб Рой”, 1818; “Единбурзька темниця”, 1818). Романи 20-30-х років, що розповідають про життя Англії кінця XII ст., Франції в період правління Людовіка XI, про епоху хрестових походів - “Айвенго” (1820), “Кенілворт” (1821), “Квентін Дорвард” (1823), “Вудсток” (1826), “Пертська красуня” (1828), - кращі історичні романи Скотта. Письменник пише також інші твори: “Монастир” (1820), “Абат” (1820), “Заручини” (1825), “Анна Геєрштейн” (1829), “Замок Небезпечний” (1832). В історичних романах Скотт показує неминучість перемоги нового над старим, вирішальну роль народних мас в історичних долях їх країн. Вальтера Скотта цікавить реальний рух історії, розвиток людського суспільства і роль у ньому як окремих історичних постатей, так і всього народу. В основу його романів покладені конкретні історичні події з їх соціально-історичними конфліктами, які охоплюють часовий відрізок історії людства від XI до XIX ст. Проблеми далекої минувшини автор пов’язує з подібними проблемами сучасності, вказуючи на приклади їх розв’язання. Вальтер Скотт відтворює конкретну історичну добу за допомогою характерних для неї побутових деталей, костюмів, звичаїв, мови, завдяки чому досягає високого рівня правдоподібності.

Солженíцин Олексáндр Ісáйович (1918-2008) — російський письменник, публіцист. Основні твори: “У колі першім” (1955-1968), “Архіпелаг ГУТаб” (1958-1968; 1979), “Один день Івана Денисовича” (1959), “Матрьонин двір” (1959), “Раковий корпус” (1963-1967).

Народився Олександр Ісайович Солженіцин у Кисловодську (Росія). До початку Великої Вітчизняної війни встиг закінчити в м. Ростові школу та університет (математичний факультет). З осені 1941 р. потрапляє на фронт. Спочатку його направляють в офіцерську школу, а з 1942 до лютого 1945 р. він служить командиром звукової розвідки на різних фронтах. Дорогами війни пройшов від Орла до Східної Пруссії, де його заарештували. Спочатку майбутнього письменника ув’язнили на 8 років, а після завершення терміну його висилають на довічне поселення в Казахстан. В одній із шкіл Джамбульської області він працює вчителем математики, фізики, астрономії. У 1956 р. покарання зняте, він повертається в Росію, де вчителює в різних школах до кінця 1962 р., коли його заарештували за друк “Івана Денисовича”. Після 1965 р. твори Солженіцина в Радянському Союзі були заборонені до друку (це тривало до 1989 р.). У 1974 р. за правдиве відтворення сталінської тоталітарної системи та розповідь про її жертви в романі “Архіпелаг ГУТаб” його звинуватили у зраді батьківщині і вислали з СРСР. Спочатку письменник разом з родиною оселився в Німеччині, згодом (1976) виїздить до Америки, де проживав у штаті Вермонт. Після розпаду Радянського Союзу Солженіцин повертається в Росію, бере активну участь у політичному житті країни.

У творчій спадщині Солженіцина десять томів, які містять романи, нариси, кіносценарії, п’єси, оповідання, публіцистику.

Софóкл (бл. 496-406 рр. до н.е.) - давньогрецький драматург-трагік. Основні твори: “Аякс” (бл. 442 р. до н.е.), “Антігона” (бл. 441 р. до н.е.), “Трахінянки” (дата написання невідома), “Едіп-цар”, “Електра” (між 430 і 415 р. до н.е.), “Філоктет” (409 р. до н.е.), “Едіп у Колоні” (487 р. до н.е.).

Народився в передмісті Афін - Колоні у заможній родині. Отримав гарну музичну освіту, з чим пов’язані його творчі нововведення (використання хорів, сольних пісень тощо; трактат про хор). Йому належить слава реформатора давньогрецького театру. Софокл не тільки захоплювався театром, але и був активним політичним діячем, патріотом своєї батьківщини. Обіймав державні і воєнні посади. Був близький до кіл Перікла. Як драматург виступив у 468 р. до н.е. Сюжети брав з міфології. За своє життя Софокл створив понад 100 трагедій. Повністю збереглись тільки сім творів: “Едіп-цар” (бл. 425р.), “Едіп в Колоні (пост. 401) і “Антігона” (бл. 441 р.), написані на теми фіванського цикла міфів, “Аякс” (бл. 442 р.), “Філоктет” (409 р.) і “Електра” - на теми троянського циклу, “Трахінянки” - на тему міфу про Геракла. На початку XX ст. знайдений уривок із драми сатирів “Слідопити”. Сюжети для своїх трагедій Софокл брав з міфології. У своїх трагедіях Софокл порушував актуальні соціально-етичні питання, головне місце серед яких займала проблема взаємостосунків між особистістю і державною владою. Драматург правдиво показував внутрішній світ своїх героїв, в яких втілені цілісні, дещо ідеалізовані характери. Його трагедії вселяють віру людини в її сили. Продовжуючи традиції Есхіла, Софокл розвивав жанр трагедії. Збільшив до трьох кількість дійових осіб, відмовився від сюжетно пов’язаної тетралогії, ввів монодії - сольні пісні, удосконалював декорації, маски і т. ін. Творчість Софокла мала значний вплив на розвиток нової драми в Європі, починаючи з епохи Відродження. У Греції ім’я Софокла було надзвичайно популярним і авторитетним, тому після смерті його було вшановано як героя.

Стíвенсон Рóберт Льюїс (1850-1894) — англійський письменник, шотландець за походженням, літературний критик, поет, засновник і теоретик неоромантизму. Основні твори: “Остров скарбів” (1883), “Володар Баллантре” (1889), “Викрадений” (1886), “Катріона” (1893), “Чорна стріла” (1888), “Дивна історія доктора Джекіла і містера Хайда” (1886), збірка “Дитячий квітник віршів”, балада “Вересковий трунок” (1891).

Народився Стівенсон в Единбурзі (Шотландія) в родині інженера - будівельника маяків. З дитинства багато хворів. Здавалося, у нього не було жодного шансу стати в майбутньому автором одного з найпопулярніших пригодницьких романів, адже хвороб у нього було більше, ніж літер в алфавіті. З раннього дитинства він був мешканцем, за його власним висловом, “ковдряної країни”. Адже через постійні хвороби він проводив більше часу в ліжку, ніж у хлопчачих іграх на вулиці чи за столом, читаючи захоплюючу книжку. Лікарі поставили дванадцятилітньому підліткові страшний діагноз - сухоти. У ті часи це прирівнювалося до смертельного вироку. Можливо, саме ці тяжкі випробування навчили письменника цінувати життя, щиро радіти кожному прожитому дню й намагатися бути щасливим. Не можна вирушити у справжню морську подорож? І тоді на допомогу приходили мрія і фантазія. Творчі здібності розвинула в ньому його нянька, яка знала безліч історій, читала напам’ять вірші Р. Бернса і розповідала проти ночі страшні історії. У 15 років Роберт Стівенсон написав свою першу книжку “Петландське повстання”. У 17 років почав вивчати право в Единбурзькому університеті (рік закінчення - 1875). Хоча Стівенсон отримав професію юриста, понад усе мріяв стати письменником. Слава до нього прийшла, коли він 1883 р. окремим виданням надрукував роман “Острів скарбів”. Як згадував письменник, одного вечора він грався зі своїм пасинком Ллойдом Озборном. Вони змагалися, хто краще намалює географічну карту. Саме тоді Стівенсон і створив карту Острова скарбів. Наступного дня він сів за роман, який назвав “Корабельний кухар”, але видавцеві ця назва не сподобалася, і вони вирішили замінити її на “Острів скарбів”. Допитливий читач помітить у цьому творі деталі багатьох відомих пригодницьких книжок. Та Стівенсон і не заперечував цього. Він відверто говорив, що, наприклад, папуга до роману “прилетів” від Робінзона Крузо, а скелет він запозичив з новели відомого американського письменника Едгара По “Золотий жук”. До речі, історія, покладена в основу роману “Острів скарбів”, не така вже й письменницька вигадка. У ті часи, як і сьогодні, багато хто марив незліченними скарбами піратів або їхніх жертв, що були завбачливо заховані в різних місцях земної кулі і які можна знайти за певними таємними знаками. Наприклад, на острові, де більше чотирьох років прожив Александр Селькірк і який згодом було названо островом Робінзона Крузо, до цього часу шукають величезний скарб, який був там захований через декілька років після звільнення Селькірка. Стивенсон ніби зібрав у своїй книжці всі особливості й знахідки пригодницької літератури, яку важко уявити без таємних карт, захованих скарбів і войовничих піратів. Першими слухачами і критиками ще не надрукованого роману були батько й пасинок письменника. Стівенсон згадував, що коли необхідно було заповнити скриню Біллі Бонса, то батько письменника майже цілий день на звороті конверта від якогось ділового листа складав реєстр того, що мало бути у схованці колишнього пірата. Цей перелік майже повністю увійшов до роману. Взагалі Стівенсону вдалося наповнити свій твір деталями, які в уяві читача саме після цього роману були тісно пов’язані зі світом пригод і таємниць: запальна піратська пісня, жахлива чорна мітка, таємнича карта и загублений у океані острів, повний золота, омитого кров’ю. Успіх “Острова скарбів” забезпечив матеріальний достаток родини Стівенсона. Але прогресуюча хвороба вимагала зміни клімату, і тому він залишив любу Шотландію. Письменник разом з усією родиною вирушив у подорож до південних морів. Він оселився на островах Самоа, що в Тихому океані. Місцеві жителі спочатку насторожено поставилися до чужоземця, адже звикли, що європейці в їхніх краях з’являлися тільки для того, щоб збагатитися. Але Стівенсон не виказував зневаги до місцевого населення, натомість він радо приймав їх у своєму домі, який місцевим жителям здавався величезним палацом, і залюбки слухав їхні оповідки із сивої давнини. Дуже скоро до помешкання Стівенсона самоанці заходили не лише послухати дивні й неймовірні історії господаря, а й з проханням допомогти. Він радив їм, як захищати себе від колонізаторів, як краще об лаштувати свою землю і де найвигідніше продати ті чи інші товари. Білі колонізатори недолюблювали письменника, зате місцеві жителі, на знак особливої поваги й довіри, дали йому ім’я Тузітала - “білий вождь-оповідач”, адже вірили в магічну силу його слова. А ця сила була великою, варто лише згадати, якого розголосу наробила в Європі стаття Стівенсона про безсоромне грабіжництво островів провідними європейськими країнами, які колонізували Самоа. Самоанці самотужки збудували дорогу до будинку Стівенсона й назвали її Дорогою подяки. Смерть письменника для місцевих жителів стала великим горем. Вони цілими селищами йшли попрощатися з Тузіталою. Рада вождів вирішила поховати його на вершині найвищої гори. Однак дістатися туди було надзвичайно складно, адже гору з усіх боків оточував густий тропічний ліс, і до того часу на неї не ступала жодна людина. Тоді найсильніші чоловіки вирушили в дорогу й ціною неймовірних зусиль прорубали у вологих джунглях просіку, щоб потрапити до місця останнього притулку людини, яка змогла перебороти долю. А потім вожді під страхом великої кари богів заборонили всім стріляти біля гори, де було поховано Стівенсона, “щоб над його могилою могли спокійно співати птахи”. Твори Стівенсона читають з інтересом як діти, так і дорослі. Стівенсон вважається засновником і теоретиком неоромантичного напрямку в літературі. Він гостро відчував розрив між реальністю і мрією і шукав незвичайного в буденному житті. Письменник на все життя зберіг потяг до прекрасного, прагнув надати життю повноту і яскравість, віднайти у звичайній людині героя. Стівенсон був надзвичайно уважним до слова, його вважають неперевершеним стилістом. “Скрупульозна точність, з якою він добирає слова, нагадує вивіреність математичної формули”, - сказав про нього англійський письменник Г.К. Честертон.