Словник літературознавчих термінів

Е

Езóпова мóва (від імені напівлегендарного давньогрецького байкаря VI ст. до н.е. Езопа) - замасковане, алегоричне висловлення думок з іронічними натяками й недомовками. Яскравим зразком езопової мови є байки. “Езоп тільки під ослоною байок міг висказувати свої думки про відносини невільників до панів” (І. Франко). До езопової мови не раз вдавалися дореволюційні письменники Т. Шевченко, М. Салтиков-Щедрін, І. Франко, Леся Українка, щоб уникнути переслідувань царизму та цензурних заборон, а також для посилення емоційного впливу своїх творів на читачів. Так, Т. Шевченко написав поему “Неофіти”, яка, за його ж словами, “нібито із римської історії”, а насправді поет мав на увазі Російську імперію, царя Миколу І.

Екзистенціалíзм (від лат. existentia - існування) - напрям у філософи і модерністська течія в літературі, представники яких у своїх працях і художніх творах намагалися розкрити таємницю буття загалом. Витоки цього вчення сягають XIX ст. Як течія екзистенціалізм формується в 30-40-х роках, а найбільшого розвитку досягає у 50-60-х роках XX ст. Його джерелом стали праці данського мислителя С. К’єркегора, а також Ф. Ніцше, Ф. Достоєвського, у подальшому цю теорію розвинули М. Хайдеггер, К. Ясперс (Німеччина), А. Камю, Г. Марсель, Ж.-П. Сартр (Франція) та ін. Як система це вчення внутрішньо неоднорідне, а його естетичні засади близькі до теорії інтуїтивістів. Основні ідеї філософи екзистенціалізму по-різному розвивають її представники. У залежності від світоглядних орієнтації письменників, які водночас виступають і як філософи-екзистенціалісти, у вченні існує кілька течій: релігійна (Г. Марсель), атеїстична (А. Камю, Ж.-П. Сартр), онтологічна (М. Мерло-Понті). Єдиним джерелом художнього твору М. Хайдеггер вважав самого митця, який виражає тільки себе, а не об’єктивну реальність. На його думку, мистецтво не можна аналізувати, його потрібно лише переживати, а правда, яку несе твір, завжди суб’єктивна та індивідуальна, оскільки реальність у художньому творі піддається “запереченню”, “переборенню”, що підтверджує активність свідомого і підсвідомого у митця. Інші представники екзистенціалізму (Г. Марсель, К. Ясперс) розвивають ці постулати у дещо містичній площині. У своїх творах письменники намагаються розкрити причини невлаштованості людського життя і тому на перше місце висувають такі поняття, як абсурд буття, жах, відчай, самотність, страждання, смерть. Найчастіше вони використовують міфопоетику, притчеву алегорію, прийом розповіді від першої особи (оповідь), щоб вірогідніше передати відчуття трагізму свого існування. На цій підставі Ж.-П. Сартр назвав письменників “ковалями міфів”, “творцями знаків”. Представники цієї течії стверджували, що єдине, чим володіє людина, є її внутрішній світ, право вибору, свобода волі. Характерні риси екзистенціалізму - суб’єктивізм, індивідуалізм, песимізм, заперечення насильства. Екзистенціалізм набув поширення не тільки у літературах країн Європи: Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр (Франція), Е. Носсак (Німеччина), А. Мердок, В. Голдінг (Англія), М. де Унамуно (Іспанія), але й в американській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн) та японській (Кобо Абе).

Експозúція (від лат. expositio - виклад, опис, пояснення) - компонент сюжету, що безпосередньо передує зав’язці та розгортанню конфлікту. В експозиції стисло подаються ситуація, що логічно випереджує зав’язку, час і місце дії, пояснюються наміри оповідача тощо.

Експресіонíзм (від лат. expression - вираження) - одна з авангардистських течій у мистецтві, що сформувалася в Німеччині на початку XX ст., передовсім у малярському середовищі: об’єднання “Міст” (1905) та “Синій вершник” (1911). Німецькі художники-експресіоністи своїми попередниками вважали бельгійського художника Дж. Енсора з його образами - масками і скелетами, що втілювали жах перед дійсністю; а також норвезького художника Е. Мунка, картини якого називали “криками часу”. У творчості німецьких художників (Е. Кірхнер, Е. Хенкель, А. Кубін, Е. Нользе та ін.) теж відчувається жах перед сучасним і майбутнім, безнадійність існування і беззахисність людини у світі. Термін “експресіонізм” уперше був ужитий У Берлінському журналі “Штурм” (1911) його засновником X. Вальденом. Течія проіснувала до початку 30-х років XX ст. Її джерелом були романтизм, філософські ідеї Ф. Ніцше, А. Бергсона, А. Шопенгавера та ін.; естетика постала на запереченні не тільки міметичних різновидів мистецтва, але й імпресіонізму, який спирався на вираження миттєвих вражень митця. Основний творчий принцип експресіонізму - відображення загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське “я”, через напругу його переживань та емоцій. Згодом експресіонізм поширюється і в літературі, зокрема у ліриці (Г. Тракль, Ф. Верфель, Б. Брехт та ін.). Ця течія виявлялася і в прозі (Ф. Вердель, Л. Франк, М. Брод та ін.), і в театральному мистецтві (Г. Колізер, Е. Толлер, Е. Барлах, ранній Б. Брехт та ін.). Основні жанри - лірична поезія, гротескна поема, публіцистична драма, що перетворювалася на схвильований монолог автора. Для експресіонізму характерні “нервова” емоційність, ірраціональність, символ, гіпербола, гротеск, фрагментарність та плакатність, відсутність прикрас тощо. Тому часто у творах експресіоністів поєднувалися протилежні явища - примітивізм буденщини з космічним безміром, побутове мислення з вишуканими поетизмами, вульгарність з високим пафосом тощо. Дійсність ними зображувалася у зіткненні протилежностей (позитивне - негативне, біле - чорне). Такі ознаки були притаманні й мистецьким творам, що виникли раніше, ніж було означене поняття експресіонізму. Певні його риси спостерігалися, наприклад, у новелах В. Стефаника, розкривалися пізніше в поезії Т. Осьмачки, Ю. Клена, М. Бажана, у драмах М. Куліша, у театрі “Березіль” Леся Курбаса, який обстоював стиль “експресивного реалізму”. Головні мотиви у творчості експресіоністів - підкреслений песимізм, потворність буття, деформація людської психіки, втрата ідеалів і віри в майбутнє тощо. Біль за людину, її знеособлення, дегуманізація суспільства переростає в крик відчаю. Експресіоністи претендували на повнішу (порівняно з реалістами, символістами, імпресіоністами) передачу сутності буття, яке поставало в їхніх творах катастрофічним і безцільним. Тому на перше місце висувається в них глибока тривога за долю людини в духовно зруйнованому світі.

Елéгія (від грец. elegeia - журлива пісня, скарга) - жанр лірики журливого змісту. Елегія визначилась у Давній Греції (VII ст. до н.е.) як вірш, що складався з гекзаметра та пентаметра і наповнювався як патріотичними й громадянськими мотивами (Архілох, Тіртей, Солон та ін.), так і інтимними (Мімнерм). Тематичне коло елегії звужується в александрійській та римській поезії: починають переважати особисті переживання самотності, розчарування, страждання (Каллімах, Овідій та ін.). У новоєвропейській літературі елегія втрачає чіткість форми, натомість набуває змістовної визначеності (“Римські сонети” Й. Ґете), виражаючи переважно філософські роздуми, змішані почуття смутку й радості.

Éліпсис (від грец. ellipsis - пропуск, випадіння) - стилістична фігура, що полягає у пропуску певного слова чи словосполучення, які легко відновлюються за змістом поетичного мовлення. Еліпсис вживається задля досягнення динамічності і стислості вираження думки та напруженої дії, відрізняючись цим від обірваної фрази.

Елітáрна та мáсова літератýра - два потоки сучасного літературного процесу. Елітарні твори (від франц. elite - краще, добірне) вирізняються інтелектуальною та естетичною ускладненістю, наявністю багатого підтексту та зашифрованої образності; часто суттєву роль у них відіграють літературний і культурний контексти. Такі твори потребують активного, освіченого і розвиненого читача, який би у процесі знайомства з текстом залучався до “співтворчості”. Масова література - це розважальна й дидактична белетристика, яка друкується великими накладами і є складовою “індустрії культури”. Використовуючи стереотипи масової свідомості й популістську стратегію завойовування публіки, а також примітивізуючи художні відкриття “високої” літератури. Такі твори Передбачають спрощене, “комфортне” читання, їхні типові ознаки - пригодницький або звульгаризований романтичний сюжет, який має зовнішню напружену динаміку і часто щасливий фінал - “хепі-енд”.

Епігрáма (від грец. epigramma - напис) - жанр сатиричної поезії; первісно - віршований напис на вівтарях, могильних плитах чи на предметі, подарованому божеству; пізніше - жанр сатиричної поезії дотепного, дошкульного змісту з несподіваною, градаційно завершеною кінцівкою (пуантом). Найдавніші епіграми належать до VI ст. до н. е. і пов’язані з гомерівським епосом. Для них характерна лаконічність, сувора велич. Першим відомим автором епіграм був Симонід із Кеосу. За еллінської доби епіграма вживалася як епічна форма, втілена в елегійний двовірш, пізніше поети вдавалися до ямбічних та інших розмірів, розширювали її тематичні межі. До епіграм зверталися Платон, Сапфо, Анакреонт, Мелеагр та ін. У платонівських епіграмах помітне місце посідають філософські судження. Елліністична епіграма - це стислий ліричний вірш, іноді з незвичайною іронічною кінцевою фразою. За римських часів епіграма набуває чітких сатиричних ознак (Марціал, Ювенал та ін.). Марціал - найвидатніший представник сатиричної епіграми, в якій зображував різні ситуації з життя Риму свого часу. Він уславився тим, що узагальнив літературну та фольклорну традиції, мудрість народного жарту. Його епіграмам притаманна легкість словесної гри. Епіграма набула популярності в європейській поезії, починаючи від Ренесансу. Не втрачає вона свого значення в новій і новітній літературі.

Епíграф (від грец. epigraphe - заголовок, напис) - вислів, що автор вміщує перед текстом твору або його частиною. Як правило, епіграф - це цитата з відомого тексту, вислів з афористичним змістом, народні прислів’я, приказки тощо. В емблематичній поезії функцію епіграфів виконували девізи (мотто) - один із трьох компонентів цього жанру, поряд із зображенням (малюнком) і підписом (епіграмою).

Епізóд (Від грец. epeisodion - вставка, додаток) - акти вистав у давньогрецькій трагедії, між якими виступав хор. У сучасній літературі - одна з подій, відносно самостійний компонент сюжету в епічному, ліро-епічному та драматичному творі, важливий для розуміння його загальної сюжетної лінії, певної події, характеру головного персонажа тощо.

Епілóг (Постпозúція) (від грец. epilogue - післяслово, підсумок) - в античному театрі звернення до глядача, хору або актора в кінці п’єси - ексоді (заключному епізоді), у якому пояснювався задум автора, характер твору, значення подій, що відбулися. У драмі доби Відродження епілог - це заключне звернення-монолог, що витлумачує ідею твору. В епосі і драмі XIX-XX ст. - фінал, підсумкова частина твору, у якій коротко після завершення розв’язки читачеві повідомляється про подальшу долю героїв. Епілог як складова частина композиції твору має на меті додати нову інформацію, авторську оцінку змальованої моделі життя або характерів персонажів тощо.

Епіталáма (від грец. epithalamios - шлюбний, весільний) - пісня на честь молодого подружжя у давньогрецькій ліриці, що виконувалася після шлюбних урочистостей. Епіталами складали Сапфо, Теокріт та ін. У пізніші часи епіталамою називали будь-який твір панегіричного характеру, написаний з нагоди одруження.

Епітáфія (грец. epitafios, від ері - над і tafos - могила) - надмогильний напис у віршах або прозі, поширений за античної доби переважно у вигляді епіграми та пов’язаний з культом мертвих.

Епíтет (від грец. epitheton - прикладка) - один з основних тропів поетичної мови, призначений підкреслити характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища та передати емоційне ставлення до них. У фольклорі були поширені постійні епітети (“ясні зорі”, “сира земля” та ін.). У художній літературі вживаються епітети, що мають переносне значення (“залізна воля”, “золоте серце” та ін.) або висловлюють суб’єктивні почуття (“солодкий біль” у Петрарки, “блакитні думки” у Гейне тощо).

Епíфора (від грец. epiphora - перенесення, повторення) - стилістична фігура, протилежна анафорі; повторення однакових слів, словосполучень наприкінці віршових рядків, строф тощо. У поетичних творах епіфори інколи зливаються з римою, зокрема в ліриці народів Сходу (газель) (див. Риторичні фігури).

Епíчна поéма (від грец. роіеmа — твір) - один із жанрів ліро-епосу; твір значного обсягу (переважно віршований), “у якому поєднуються епічні (зовнішній сюжет, характери, оповідна форма) та ліричні елементи (авторські переживання, ліричні відступи, розкриття внутрішнього світу героїв). У ліро-епічній поемі нерідко наявні також елементи драми - напружена дія, конфлікт, монологи та діалоги тощо.

За часів античності епічна поема була пов’язана з міфологічною творчістю і відображала події загальнонаціонального значення. Такими є “Іліада” та “Одіссея” Гомера, “Енеїда” Вергілія та ін. Перше теоретичне осмислення цього жанру дали Платон і Арістотель. Подібний характер мали і давньоіндійські твори “Магабгарата” і “Рамаяна”, твори середньовічного епосу “Пісня про Роланда”, “Пісня про Нібелунгів”, “Витязь у тигровій шкурі” Ш. Руставелі, пам’ятка культури Київської Русі “Слово о полку Ігоревім”, українські думи тощо. Як жанр, що розвивається на межі епосу, лірики і драми, ліро-епічна поема була продуктивною формою і за наступних епох, особливо у XIX ст. за доби романтизму: “Паломництво Чайльд Гарольда” Дж. Байрона, “Пісня про Гайавату” Г. Лонгфелло та ін. Поема може бути написана й прозою (наприклад, “Мертві душі” М. Гоголя). Цей жанр залишається популярним і досі.

Епопéя (грец. еророіа, від epos - слово, розповідь та роіео - творю) - один з епічних жанрів, значний за обсягом твір, для якого характерні всеосяжне зображення народного життя, інтерес до всіх його реалій, епохальних подій, велика кількість персонажів.

Епопея бере початок у міфології та усній народній творчості. У Давній Греції - це героїчний епос у вигляді великих циклів народних сказань, пісень і легенд, які оповідали про найвизначніші історичні події, легендарних та історичних осіб (“Іліада” та “Одіссея” Гомера, “Енеїда” Вергілія та ін.) У Середньовіччі з’явилися різновиди епопеї як рицарської, так і народної (“Беовульф”, “Старша Едда”, “Пісня про Нібелунгів”). Зразками епопей епохи Відродження є “Шалений Роланд” Л. Аріосто, “Визволений Єрусалим” Т. Тассо, а доби Просвітництва - “Генріада” Вольтера. У XIX ст. епопеями називали великі та складні епічні твори (романи, цикли романів), у яких змальовувалися епохальні події, важливі для історії народу (“Людська комедія” О. де Бальзака, “Війна і мир” Л. Толстого та ін.). Епопея розвивалася і в XX ст. (“Тихий Дон” М. Шолохова, романи М. Стельмаха та ін.). Твори-епопеї містять велику кількість персонажів, зокрема и історичних. У них змальовані події, важливі для долі народу, нації, різні верстви суспільства, що дає можливість письменникам створити енциклопедію народного життя, показати вплив суспільного середовища на формування характерів, взаємозв’язок індивідуального та історичного.

Éпос (від грец. epos - слово, розповідь) - зображальний рід літератури, в основі якого розповідь про події та їх учасників (див. Роди і жанри літератури).

Éпос героїчний нарóдний - збірна назва фольклорних творів різних жанрів (думи, історичні пісні, поеми, балади, легенди, перекази), в яких відображені воля, завзяття народу в боротьбі з ворогом, злом, несправедливістю, прославляються розум, сила й мужність воїнів, богатирів, народних месників. Героїчний епос формувався тисячоліттями и у різних народів має свої більш чи менш архаїчні форми: у вавилоно-ассирійців - “Поема про Гільгамеша”, у тюрко-монгольських народів - “Алпамиш”, “Манас”, “Дангар”, у Давній Греції - поеми Гомера “Іліада” і “Одіссея”, у вірменів — “Давид Сасунський”, у карело-фінів - “Калевала”, у англосаксів - поема “Беовульф” тощо. Особливого поширення героїчний народний епос набув за доби Середньовіччя - період формування державності та боротьби з чужоземними загарбниками у багатьох народів Європи. Визначними пам’ятками середньовічного героїчного епосу вважаються “Пісня про Роланда” (Франція), “Пісня про Нібелунгів” (Німеччина), “Пісня про мого Сіда” (Іспанія). Яскравим прикладом героїчного епосу Київської Русі є “Слово о полку Ігоревім”. Центральним персонажем героїчних епосів усіх народів є воїн-богатир. Це - Ілля Муромець, Роланд, Сід, Давид Сасунський, яких народна фантазія наділяє надзвичайною силою та мужністю. Важливою рисою цих творів є історична основа, поетично переосмислена народом. Творцями і носіями героїчного епосу в Західній Європі спочатку були дружинні співці, які брали участь у битвах і походах, що потім оспівували. Пізніше носіями героїчного епосу стали професійні співці: жонглери (Франція), шпільмани (Німеччина), хуглари (Іспанія). Твори героїчного епосу мають однакові принципи побудови: зачин і кінцівка, протиставлення героя його суперникові, розгорнуті описи типових ситуацій, поширені діалоги, їм також притаманна стійка система засобів художньої виразності: урочистий тон оповіді про героя та його подвиги, триразові повтори, гіперболізація, використання постійних епітетів тощо. Ці твори спочатку передавалися усно наступним поколінням; до нас вони дійшли в записаному, частково літературно опрацьованому вигляді.

Естетúзм (від грец. aisthesis - чуття, почуття, aisthetion – здатний відчувати) - тенденція та художній рух в англійській літературі і мистецтві, які сформувалися наприкінці XIX ст. під впливом ідей Дж. Рескіна, В. Пейтера, творів О. Уайльда. Дж. Рескін вивів вічну за своїм значенням формулу: зв’язок краси і правди, краси і добра, краси і справедливості. В. Пейтер вважав, що “естетичний дослідник розглядає всі предмети, з якими йому доводиться мати справу, всі твори мистецтва, всі гарні форми природи і людське життя як сили та явища, здатні породжувати приємні відчуття”. Найбільш яскравим представником естетизму був англійський письменник О. Уайльд, на думку якого мистецтво живе своїм життям незалежно від дійсності і тому перебуває в опозиції до свого часу. Він відзначав також, що життя наслідує мистецтво, а не навпаки, що “немає книжок моральних або аморальних, є книжки добре написані або написані погано”. Свої погляди на мистецтво О. Уайльд виклав у статтях і в передмові до роману “Портрет Доріана Грея”. Він відривав естетику від етики і заперечував зв’язок мистецтва з мораллю. Ось деякі з його постулатів: “Закони мистецтва не збігаються із законами моралі”; “Естетика вища за етику”; “Митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання митця призводять до непрощеної манірності стилю”; “Розуміння фарб і барв важливіше для розвитку особистості, ніж поняття про зле і добре”; “Всяке мистецтво аморальне” тощо. ЦІ та інші філософські й естетичні погляди, життєве кредо і принципи художньої творчості О. Уайльд виклав у своєму романі “Портрет Доріана Грея”.