Короткий переказ - ДЗЯДИ1, МОНОЛОГ КОНРАДА - АДАМ МІЦКЕВИЧ - 9 КЛАС

(сцена II, Імпровізація)

(Стислий виклад)

Віленсько-ковенські «Дзяди»

Привид

(Пролог)

У віршованому вступі посеред ночі на кладовищі постає привид юнака, який через нещасливе кохання покінчив життя самогубством. Тепер він приречений перебувати у проміжному стані — між світом померлих і світом живих. Поставши із труни, він страждає, тужить за коханою і з ніжністю згадує минуле.


1 Дзяди, або діди, — це померлі предки.


У прозаїчному вступі автор пояснює, що Дзяди — це старовинний народний обряд вшанування пам’‎яті померлих, в основі якого лежить культ предків (дідів). Борючись із залишками язичницьких вірувань, церква намагалася викорінити цей звичай, тому народ справляв Дзяди таємно, у каплицях чи будинках, що пустують, біля цвинтарів, де люди ставили вночі частування, закликали неприкаяні душі й намагалися допомогти їм знайти вічний спокій.

Частина II

Автор описує процедуру проведення старовинного язичницького обряду дзядів.

Уночі в каплиці Чарівник за допомогою заклять викликає душі померлих. Старець і хор вторять йому. Селяни за допомогою священика викликають духів і вступають з ними в діалог. Душі двох безневинних дітей просять гірчичних зернят. Страшний привид покійного пана вимолює у своїх селян хоч крихту хліба, бо лише тоді припиняться страждання лиходія. Але люди, яких заморив він колись голодом, перетворилися після смерті на воронів і сов і тепер виривають їжу в жорстокого пана із глотки.

Останнім приходить привид юнака-самогубці, про якого йшлося у пролозі. З блідим і жахливим ликом, з раною у серці, що кровоточить, примара в жалобі прямує до жінки. Не зважаючи ні на які заклинання, привид іде слідом за жінкою, та ж сміється у відповідь.

Сцена закінчується невдалою спробою чаклуна налагодити контакт з привидом.

Частина IV

Ніч. Пустельник у полотняному одязі, вкритому листям і травою, з'являється в помешканні ксьондза, який у цей час молиться за покійних. Прибулець розповідає священику про трагічну історію свого кохання до дівчини Марилі, про її зраду і своє самогубство. Він пізнається, що, начитавшись книг, у пошуках ідеальної любові, об’‎їздив весь світ, а потім зустрів її, отут, поруч, «щоб втратити навіки». Ксьондз із жалем дивиться на нещасного, що палко й безладно розповідає про свою велику любов, рясно пересипаючи мовлення цитатами із Шиллера й Ґете. Він зауважує, що є люди й більш нещасні, але юнакові байдуже до чужих страждань, він оплакує лише свою Марилю: вона жива, але мертва для нього. «Мертвий той, хто всіма силами не допомагає ближнім!» — вигукує ксьондз. Прибулець глибоко вражений, адже саме ці слова сказала йому на прощання Мариля. Друзі, наука, батьківщина й слава — все це дурниця! Але ж колись він у це вірив! Високі пориви пішли разом із юністю...

Співає півень, гасне перша свіча, і ксьондз раптом впізнає в прибульцеві свого учня Густава, «вроду й гордість молоді», що пропадав десь багато років. Ксьондз пропонує юнакові залишитися, але Густав відмовляється, бо йому нема чим відплатити за турботу. Він знову в розпачі згадує кохану, що віддала перевагу почестям і золоту, але не звинувачує її, бо сам не міг дати їй нічого, окрім любові до самої смерті... Юнак благає ксьондза не розповідати Марилі, що Густав умер з горя, — і б’‎є себе в груди кинджалом.

Гасне друга свіча. Густав ховає кинджал і пояснює ксьондзові, що лише повторив для повчання зроблене раніше. Він з’‎явився лише для того, щоб просити ксьондза повернути людям Дзяди: адже покійним так потрібні щирі сльози й молитви живих! Сам Густав став після смерті тінню своєї коханої й буде з Марилею до її кончини, коли вони зустрінуться на небесах. Адже він зазнав поруч із нею райську насолоду, а той, хто на небі був хоч раз живим, мертвий туди потрапляє не відразу!

Б’‎є годинник. Густав зникає.

Дрезденські «Дзяди»

Частина III

У дій частині розповідається про події, свідком та учасником яких був сам Міцкевич.

У прозовій формі письменник змальовує страждання Польщі під владою Олександра І, згадує безжалісні гоніння, які обрушилися в 1823 р. на польську молодь, що вчилася у Вільно й прагнула зберегти рідну мову й національну культуру. Автобіографічністю позначений і один із центральних образів цієї частини — романтичного юнака-поета Конрада, в якого обертається у царській в’‎язниці колишній привид Густав.

У Вільно, у монастирі батьків базиліанів, перетвореному на в’‎язницю, спить в’‎язень Конрад. Ангели й демони сперечаються, борючись за його душу. Прокинувшись, в’‎язень розуміє: якщо його вороги, «віднявши в барда мову», відправлять його у вигнання, туди, де пісня його буде незрозумілою, то він стане для рідної країни живим мерцем.

Конрад знову засинає. Дух же захоплюється силою людської думки.

Уночі в’‎язні, користуючись співчуттям вартового-поляка, збираються в камері Конрада, суміжної з костьолом, і святкують Різдво. Томаш, якого юнаки вважають своїм ватажком, пояснює схопленому сьогодні Жеготе: сенатор Новосильцев, що впав у немилість «за те, що пиячив і крав відкрито», тепер намагається вислужитися перед царем, вигадати змову серед поляків, оббрехати їх і тим врятувати себе. Шляхетний Томаш готовий взяти всю провину на себе.

Товариші з іронією розповідають Жеготе про жахи вироків, згадують про кибитки, які відвозять закованих у ланцюги хлопчиків до Сибіру, про солдатів, які тягнуть побитих до півсмерті в’‎язнів. Із тих кибиток часто чути вигуки патріотів: «Вічна слава Польщі!» В’‎язні наспівують веселу пісеньку про те, як будуть добувати в Сибіру руду, щоб викувати сокиру для царя. Дивлячись на похмурого Конрада, друзі розуміють: він охоплений натхненням.

Сцена II

Монолог Конрада

Сцена II, яку присвячено так званій Імпровізації — монологу Конрада, в якому він висловлює своє загальносвітоглядне та національно-патріотичне кредо, є однією з кульмінаційних вершин частини III. У цій імпровізації звеличується поетичне слово, з якого народжуються високі думки, наголошується на особливій ролі поета, який порівнюється із Творцем всесвіту, що грає на зоряній клавіатурі людських доль і співає пісні:

Я, майстер, простягаю руки!

До неба простягнув — і от кладу я руки

На зорі-клавіші гармонії скляної,

То буйним, то повільним рухом

Зливаю їх, ділю і сполучаю.

Мільйон тонів пливе; і в тонів мільйоні

Я кожен тон здобув і знаюсь в кожнім тоні;

Зливаю їх, ділю і сполучаю,

В акорди пишні, в строфи їх сплітаю,

В суцвіття блискавиць і райдуги ясної.

Ось руки я відняв, підніс над світу грані —

І зорі-клавіші спинились у мовчанні.

Співаю — й слухаю ті співи,

Як вітру подуви протяжні і грайливі;

Життя людського в них вся гама пропливає.

В них стогнуть жалі, гнів говорить

І глухо їм століття вторять.

А кожен звук співа, і грає, і палає, —

В очах і в ухах він у мене.

Як вітер, що колише хвилі;

Його в хмарині бачу білій,

У свисті чую літ його шалений.

Бога, природи то пісня-достойна,

Творчості пісня велична і стройна,

Пісня така — то сила і дія,

Пісня така — то безсмертя надія!

Безсмертя чую я, його творити можу, —

А більшого ж і ти не створиш. Боже?

Конрад співає гнівну пісню, закликаючи до великої помсти, і падає, втрачаючи свідомість. Друзі його розбігаються, зачувши кроки патрульних. А Конрад, підвівшись, говорить про самотність поета.

Тепер душа моя вся втілена в отчизні;

Вона — життя моє й дихання.

Отчизна, я — єство єдине.

Зовусь мільйоном я, бо за мільйони ближніх

Люблю я і терплю страждання.

Дивлюсь на бідну батьківщину,

Як син той на отця, прикутого до плахи;

Я чую біль свого народу,

Як мати в лоні біль свого вчуває плоду.

Переклад Б. Тена

Юнак знову падає без пам’‎яті. Демони зляться: якби він у гордині своїй продовжив свою суперечку з Богом, вони здобули б душу поета! Але, угледівши ксьондза Петра, якого привів вартовий, чорти розбігаються. Петро виганяє з Конрада злого духа. Ангели просять Всевишнього простити поета, адже хоча він і не шанував Бога, але любив свій народ і страждав за нього.

Коментар

Драматичну поему А. Міцкевича «Дзяди» (інша назва — «Поминки»), в якій поет висловив найсокровенніші свої думки і почуття, в яскравому романтичному дусі розкрив біографію власної душі, свої юнацькі мрії і сподівання, вважають найвищим досягненням польського романтизму.

Назва поеми пов’‎язана зі старовинним язичницьким обрядом ушанування пам’‎яті предків, який, незважаючи на заборону католицької церкви, відправляли в білоруських і литовських селах. Суть обряду полягала у спробі налагодження своєрідного зв’‎язку між світом живих і світом померлих, зокрема тих, душі яких нібито перебувають у чистилищі, після якого вони, залежно від міри гріховності, потрапляли або до раю, або до пекла.

Поема складається з чотирьох частин, які мають вигляд тематично відокремлених сюжетів, причому розповідь починається не частиною І, а відразу частиною II, за якою йдуть частина IV, потім частина III, а далі — уривки до частини III, які становлять специфічний, сюжетно відокремлений додаток до твору (їх можна розглядати як окрему частину). За місцем, де вони були написані, частини «Дзядів» прийнято називати віленсько-ковенськими та дрезденськими «Дзядами».

Головна ідея, що об’‎єднує всі частини поеми А. Міцкевича, — різка критика деспотичної системи царської Росії, методів «вирішення» нею національного питання (ці методи поет відчув на собі, оскільки зазнав політичних репресій, про які і розповідає у своїх «Дзядах»).

Уривок третьої частини «дрезденських» «Дзядів» став чи не найбільш гострим у польській літературі звинуваченням царської тиранії. Її прояви Міцкевич вбачає навіть в особливостях географії країни. Росія уявляється йому у вигляді безмежної і безлюдної засніженої пустелі, центром якої є Петербург; його поет порівнює з біблійним Вавилоном — містом, що символізує моральну розпусту і зіпсованість. І Петербург, і Росія асоціюються в Міцкевича з величезною казармою, на яку цар перетворює всю країну.







На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.