Короткий переказ - ВЕЧІР ПРОТИ ІВАНА КУПАЛА БУВАЛЬЩИНА, ЯКУ РОЗПОВІВ ДЯЧОК ***СЬКОЇ ЦЕРКВИ - МИКОЛА ГОГОЛЬ - 9 КЛАС

(Стислий виклад)

Років сто чи більше тому було поблизу Диканьки одне село, навіть не село, а лише найбідніший хутір. І з’‎являвся там один чоловік, а точніше — диявол у людській подобі. Чого приходив — невідомо. Гуляв, пиячив, а потім раптом зникав. А коли знову приходив, то збирав козаків, пригощав горілкою, дівчатам дарунки підносив. А знався той чоловік Басаврюк. І очі в нього були такі страшенні, що ніхто не міг всупереч йому йти, бо боялися.

Якось отець Афанасій, ієрей церкви, вирішив покарати Басаврюка, який навіть у Великодню Неділю не ходив до церкви. Та де там! Насилу ієрей ноги уніс. Все, що зміг зробити — повідомити, що усіх, хто буде знатися з Басаврюком, буде вважати за католиків.

І був у селі парубок — Петро Безродний. Працював у козака Коржа. І покохав він хазяйську дочку, Пидорку. Коли ж господар побачив їх удвох, то вигнав Петра, а дочку зібрався видати за багатого ляха. Та дівчина не хотіла цього шлюбу, тому послала до коханого свого малого братика Івася, щоб про все розказав. А Петро, почувши новину, пішов у шинок — горе своє заливати. Та горілка не брала його. І тут саме нагодився Басаврюк і запропонував допомогу. А парубок погодився, сказавши, що все віддасть, аби тільки було в нього щастя з коханою дівчиною. Басаврюк виклав свої умови: у ніч на Івана Купала Петро мав прийти до Ведмежого яру, зірвавши перед тим квітку папороті, що квітне саме у цю ніч.

Тож побіг уночі хлопець до лісу. Знайшов квітку, зірвав її. І тут з’‎явився Басаврюк. «Очі нерухомо втуплені в щось, видне тільки йому самому; рот наполовину роззявлений, і ані слова. Навколо не шелесне. Ух, страшно!.. Та от почувся свист, від якого похололо в Петра всередині, і здалося йому, неначе трава зашуміла, квіти почали між собою розмовляти голоском тоненьким, мов срібні дзвіночки; дерева загриміли сипучою лайкою... Обличчя Басаврюкове раптом ожило; очі блиснули. «Насилу повернулася, яга», —буркнув він крізь зуби. «Дивися, Петре, стане перед тобою зараз красуня: роби все, що скаже, а то пропадеш навіки!» Тут розвів він сучкуватою палицею кущ тернику, і перед ними з’‎явилася хатка, як кажуть, на курячих лапках. Басаврюк ударив кулаком, і стіна захиталася. Великий чорний собака вибіг назустріч і, виючи, обернувшися на кішку, кинувся у вічі їм. «Не лютуй, не лютуй, стара чортихо!» промовив Басаврюк, додавши таке слівце, що добрий чоловік і вуха б заткнув. Зирк, замість кішки, баба з обличчям зморщеним, як печене яблуко, вся зігнута в дугу; ніс з підборіддям мов щипці, якими лущать горіхи. «Славна красуня!» подумав Петро, і мурашки побігли по спині у нього. Відьма вихопила в нього квітку з рук, нахилилася і щось довго шепотіла над нею, сприскуючи якоюсь водою. Іскри посипалися у неї з рота; піна з’‎явилася на губах. «Кидай!» сказала вона, віддаючи квітку йому. Петро підкинув, і, що за чудо? квітка не впала прямо, але довго здавалася вогняною кулькою посеред темряви і, неначе човен, плавала у повітрі; нарешті, потихеньку почала спускатися нижче і впала так далеко, що ледве помітна була зірочка, не більша за макове зернятко. «Тут!» глухо захрипіла баба; а Басаврюк, подаючи йому заступ, промовив: «Копай тут, Петре. Тут побачиш ти стільки золота, скільки ані тобі, ані Коржеві й не снилося».

Петро став копати, де вказала відьма. Та коли викопав скриню зі скарбом, стара сказала, що треба цей скарб скропити кров’‎ю. Потім підвела малого Івася. Петро хотів був кинутися на відьму, та Басаврюк нагадав йому про його обіцянку. Тут очі в Петра запалали, «розум помутився... як божевільний, ухопився він за ніж, і безневинна кров бризнула йому межи очі...» А потім побіг він, і, убігши в хату, кинувся на ліжко й заснув мертвецьким сном. Проспав він два дні і дві ночі, а коли прокинувся, побачив біля себе два мішки із золотом.

Побачив Корж мішки, та визнав Петра за зятя, сказавши, що завжди любив хлопця, немов рідного сина. Ось вже і весілля зіграли. А про Івася сказали — що його цигани вкрали. Почали жити Петро з Пидоркою, і всього у них було вдосталь. Та люди, проходячи повз хату, казали, що від чорта добра не буде. Адже звідки ще, я к не від лукавого, так раптово з’‎явилося в Петра багатство? До того ж і Басаврюк у той же день кудись зник. І правду казали люди. Бо не пройшло й місяця, як змінився Петро. Став сумувати, дичавіти, щось намагався згадати. Але згадувались шинок, горілка, те, як хтось підійшов і штовхнув у плече... А далі — нічого не пам’‎ятав... А інколи така лють на нього находила — дружині страшно ставало. Починав бігати по хаті, кусати себе за лікті, поки не падав у забутті.

Пидорка всі очі проплакала, пішла навіть до знахарки у Ведмежий яр. Та коли прийшла до них знахарка, Петро з диким реготом схопив сокиру і кинув у бабу. Та зникла, зате з’‎явився привид Івася. «Івасю!» закричала Пидорка і кинулася до нього; та привид увесь, з ніг до голови, вкрився кров’‎ю і освітив усю хату червоним світлом... А Петро зачинив двері — і залишився один посеред хати. Зібрались люди, висадили двері. Але, коли ввійшли, то не побачили нічого, окрім купки попелу на тому місці, де був Петро. А у мішках, де було золото — лише черепки побиті.

Пидорка після цієї події дала обітницю йти на прощу. Зібрала все майно, і пішла — куди, ніхто не знає. А в селі знову почав з’‎являтися Басаврюк, він показувався то в печеному барані, то в чарці, то в діжі, лякаючи людей.

Коментар

У фантастичних повістях М. Гоголя широко представлено українські легенди та вірування. Тут і відьми, і чорти, і магічна квітка папороті... В повісті «Вечір проти Івана Купала» фантастичне набуває навіть зловісного характеру. Фантастичні образи тут виражають ворожі й згубні для людини сили, що існують у житті, перш за все — владу золота. Парубка Петра — головного героя повісті — згубила не магія, як це здається на перший погляд, а прагнення до швидкого збагачення. Насправді у фантастичній повісті Гоголя перед очами читача розгортається історія не торжества, а покарання зла і таким чином утверджується остаточна перемога добра й справедливості. У такий спосіб письменник утверджує закони народної моралі; переконує, що на статку, отриманім нечесним, злочинним шляхом, щастя не збудуєш і що неможна втрачати душу, прагнучи здобути бажане.