Злочин і кара

Петербург, спекотний липень. Родіон Романович Раскольніков — бідний студент, який живе в жалюгідній кімнаті-«шафі» під самим дахом. Він наділений гострим розумом і болісним співчуттям до знедолених, але водночас охоплений ідеєю, яка роз'їдає його зсередини: світ поділяється на «звичайних» людей і «незвичайних» — таких, яким «усе дозволено», як Наполеону. Борги, голод і вид навколишньої злиденності живлять у ньому думку: а що, якби він убив нікчемну лихварку-кровопивцю, яка гнобить людей, і забрав її гроші — хіба тисячі добрих вчинків не виправдають один невеликий злочин? Зустріч у пивній із спитим чиновником Мармеладовим, чия донька Соня пішла на панель, щоб прогодувати сім'ю, лише загострює відчай. Потім — лист від матері: сестра Дуня виходить заміж за ділка Лужина, бо сім'я без грошей. Раскольніков розуміє: сестра жертвує собою заради нього, точнісінько як Соня. Цього він прийняти не може.

Вночі йому сниться кривавий кошмар дитинства: п'яний натовп б'є худу коняку до смерті, а він, семирічний хлопчик, намагається захистити її і не може. Прокинувшись, він думає: невже він справді здатен на вбивство? Але випадково підслухана розмова студента в трактирі — «вбий стару, і тисячі людей виживуть» — остаточно підштовхує його. Раскольніков іде до лихварки Альони Іванівни з сокирою. Він вбиває її — і в ту саму мить несподівано повертається її сестра, тиха й добра Лізавета. Він убиває і її. Це вбивство невинної руйнує всю «теорію» ще до того, як Раскольніков встиг її обґрунтувати.

Після злочину Раскольніков хворіє — і фізично, і душевно. Вірний друг Разуміхін доглядає за ним; слідчий Порфирій Петрович — розумний, іронічний, проникливий — веде психологічну гру, не маючи прямих доказів, але відчуваючи правду. Кожна зустріч зі слідчим — це двобій: Порфирій б'є по теорії, Раскольніков захищається. Тим часом з'являється Свідригайлов — людина, яка вже давно переступила всі моральні межі і «живе легко». Раскольніков думав, що заздритиме йому, але бачить: Свідригайлов теж нещасний і зрештою кінчає з собою.

Паралельно розгортається лінія Соні Мармеладової. Соня — протилежність Раскольнікову: вона теж «переступила» закон (продала себе), але зробила це заради інших, а не заради себе, і не відчуває себе «над людьми» — навпаки, смиренна і сповнена любові. Раскольніков зізнається їй у вбивстві. Соня не жахається і не відштовхує його — вона читає йому Євангеліє про воскресіння Лазаря і просить: «Іди і зізнайся». Він злиться, сперечається — і сам відчуває, що вже не вірить у власну теорію. Адже він убив лихварку, але не відчув ні свободи, ні влади — лише нестерпну самотність і страх.

Лужин, якого Дуня вигнала, намагається помститися: підкидає Соні гроші і звинувачує її в крадіжці. Але його підлість викрито. Катерина Іванівна, мачуха Соні, помирає від сухот і відчаю. Порфирій Петрович приходить до Раскольнікова без ордера — і прямо каже: «Я знаю, що це ви. Прямих доказів немає, але прийдіть самі. Це єдиний ваш вихід — і для вас краще». Раскольніков прощається з матір'ю, сестрою і Сонею. Соня вдягає йому на шию кипарисовий хрест і виходить разом. На вулиці, слідуючи її пораді, він опускається на коліна посеред площі і цілує землю. Люди думають, що він п'яний. Але для нього це перший справжній вчинок після злочину. Він іде до поліції і зізнається.

Вирок — вісім років каторги. Соня їде за ним до Сибіру. На каторзі Раскольніков довго залишається замкнутим і холодним — він ще не розкаявся по-справжньому, а лише здався. Одного теплого дня, сидячи на березі широкої ріки, він раптом падає на коліна перед Сонею і плаче. Вона розуміє: це не слабкість — це початок воскресіння. «На їхніх блідих обличчях сяяла зоря відновленого майбутнього». Під подушкою лежить Євангеліє — він ще не відкривав його, але вже знав, що відкриє.