Портрет Доріана Грея

Усе починається в майстерні художника Безіла Голуорда, який пише портрет неймовірно вродливого юнака — Доріана Грея. Безіл майже поклоняється своїй моделі: для нього краса Доріана — це втілення ідеалу, і він вкладає в картину душу. Та в майстерню заходить лорд Генрі Воттон — блискучий циніст, який переконаний, що молодість і краса — єдині справжні цінності, а совість — лише соціальний міф.

Доріан, вихований у чистоті й наївності, вперше чує такі ідеї — і вони його приголомшують. Він раптом усвідомлює: його краса минуща, а портрет залишиться молодим вічно. У пориві відчаю він вигукує, що віддав би душу, аби старів не він, а картина. Цей порив здається жартом — але щось таки змінюється. Відтепер портрет старіє і несе сліди гріхів замість Доріана, а сам він залишається вічно молодим.

Доріан закохується в молоду актрису Сібіл Вейн — дівчину, яка живе сценою і грає так, що навіть убогий театр здається чарівним. Але щойно вона закохується по-справжньому, театр втрачає для неї сенс: реальне почуття витісняє мистецтво. Вона грає погано — і Доріан холодно відкидає її. Наступного дня вона гине.

Роки минають. Зовні Доріан — взірець вишуканості й чарівності. Але зсередини він гниє: кожне падіння, кожен злочин відбиваються на портреті в замкненій кімнаті. Одного вечора до нього приходить Безіл — поговорити про чутки, що ходять по місту. Доріан показує йому портрет. Художник бачить своє власне творіння — спотворене, страшне, сповнене зла — і не може повірити очам. У нападі люті й жаху Доріан вбиває його.

Усвідомлення власного лицемірства стає нестерпним. Доріан розуміє: навіть спроба зробити добро — нещира, це лише самовиправдання. Він піднімається до кімнати з портретом і встромляє в нього ніж — той самий, яким убив художника. Люди, що увірвалися на крик, знаходять на підлозі зморщеного, сивого мерця — і лише персні на пальцях допомагають його впізнати. На портреті знову — прекрасний юний Доріан. Його справжнє обличчя відкрилося лише після смерті.