Короткий переказ - ОРФЕЙ, ЕВРІДІКА, ГЕРМЕС - РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ - 11 КЛАС

Це душ було родовище чудове.

Крізь сутінь жилами вони пливли,

мов тихі зложжя срібла. 3-між коріння

бистрина кров, що до людей одходить,

і важко — мов порфір — багріла у пітьмі.

То ввесь був багор.

Скелі там були

і пустка пущ. Мости понад пустинням

і той великий, сірий, темний став,

що над далеким дном своїм навис,

мов небо дощове над краєвидом.

І поміж лук — терпцю сметного повен

і тиші й миру — смугою блідою

прослався шлях, як довга біль в далінь.

І шляхом тим надходили вони.

Станкий найперше муж в киреї синій,

що німо й нетерпляче в тьму зорив.

Притьма, наспіх крок його глитав

шматки великі шляху; з пливу збирок

звисали вниз замкнуто й важко руки,

що вже й не відали про легку ліру,

яка вросла у лівицю, як витке

трояндне пагілля в оливну гілку.

І змисли в нього роздвоєм узялись:

Коли ось зір його, мов пес той вірний,

поперед біг, вертавсь і знову ген

на закруті найближчому чекав, —

то одставав, мов запах, слух за ним.

Здавалось іноді, що він здаля

ходу обидвоїх отих поймає,

що мали б йти за виходом цим слідом.

І потім знов лиш одляск власник кроків

і легіт шат його ж за ним метлявся.

Та він мовляв собі, що все ж ідуть —

і мову ту односило луною.

Мов йдуть вони, але ж обоє так

жахливо тихо йдуть. Дано б йому

хоч раз оглянутись (якби унівець

це чину всього не звело, що тільки

ось звершиться), він бачити їх міг би

обидвоїх, що мовчки йдуть за ним:

він — бог далекої дороги й вісти,

в дорожнім шоломку над світлим зором,

струнке жезло в простягненій правиці

й ніг прудких окрилені суглоби;

його ж лівиці придана: вона.

Така кохана, що одна лиш ліра

за плакальниць усіх тужила важче;

аж цілий світ з плачу постав, що в нім

ще раз усе було: долина й ліс,

оселя, шлях і поле, річка й твар;

і круг оцього світу сліз, немов

круг нашої землі, кружляло сонце

і тихе небо зоряне слізне,

із зорями спотвореними небо —

вона — така кохана.

Ішла ж вона упоруч з богом тим,

в’‎язавши крок в довжінь полотен смертних,

непевна, тиха, терпелива вкрай.

Була в собі. Померлих днів буттям

уповні, вкрай налита.

Як померки й солодкість овоч повнять,

сповняла впричерть смерть її велика,

така нова, аж не збагнута їй.

Була вона в дівочості новій

незайманістю ціла; стать її

примкнулася, мов юна квіть надвечір,

і руки їй од дружби і подружжя

одвикли так, що вже й легкого бога

ледь відчутний, провідний тільки приторк

вражав, мов надмір щирості, її.

Це не була вже та русява жінка,

що іноді в піснях співця дзвеніла,

ні пахощі, ні ясен острів ложа,

ані теж власність мужа он того.

Розвіялась вона волоссям довгим,

рясним дощовим ливнем віддалася

і запасом стократним дарувалась.

Корінням стала.

І коли притьмом,

враз бог спинив її і з болем в озві

проказав слова: Він озирнувся —

не зрозумівши, прошептала: Хто?

Далеко ж перед виходом яснющим

стояв померкло хтось, чиє обличчя

непізнанним взялось. Стояв, дивився,

як ген на смузі стежки лукової

бог вісти смутен мовчки одвернувся

і німо йшов за постаттю тією,

що вже верталась тим самим шляхом,

в’‎язавши крок в довжінь полотен смертних,

непевна, тиха, терпелива вкрай.

Переклад М. Бажана