Орфей, Еврідіка, Гермес

У підземному царстві мертвих — царстві тіней, де пливуть жили срібла між коренів і важко чорніє кров, що вже відійшла від людей, — вузькою стежкою рухається вервечка з трьох постатей. Попереду йде Орфей — поет і співець, що своєю лірою приборкав навіть смерть. Він крокує поспіхом, невтримно, дивлячись у темряву попереду. Руки звисають важко вздовж тіла — ті самі руки, що тримали ліру і видобували з неї плач, здатний розтопити каміння.

За Орфеєм ступає Гермес — бог доріг і вісників, у крилатих сандалях, зі жезлом у правиці. Він провідник між світами, і саме він веде за собою Еврідіку — легким, ледь відчутним дотиком лівої руки. Еврідіка — дружина Орфея, яку вкусила змія і яка опинилась у царстві тіней. Орфей вимолив у богів дозвіл вивести її назад до світла — за єдиної умови: не озиратись, доки вони не вийдуть на поверхню.

Але Еврідіка вже не та, якою була. Смерть сповнила її, як стиглий плід сповнюється солодкістю. Вона вся — у собі, у своєму новому стані. Вона більше не дружина Орфея, не коханка, не господиня їхнього дому. Вона стала чимось іншим — коренем, частиною самої землі, тихим і безмежним спокоєм. Навіть провідний дотик бога-вісника вражає її як надмір чужого — вона відвикла від будь-якого людського торкання.

І ось — Орфей озирається. Він не витримує невідомості, чи справді йде за ним Еврідіка. Мить — і все скінчено. Гермес зупиняє ходу й вимовляє слова, що означають вирок: він озирнувся. Еврідіка у відповідь лише запитує тихо, майже здивовано: «Хто?» — і в цьому одному слові вміщується прірва між живими і мертвими. Вона вже не знає Орфея. Вона вже не належить до його світу.

Гермес мовчки розвертається — і веде Еврідіку назад тим самим шляхом, тими самими довгими кроками, обгорненими в пелени смерті, тихо, непевно, терпляче. А Орфей залишається перед виходом — один, з болем, що не має імені, дивлячись, як у темряві підземелля зникає постать тієї, що вже не впізнала його.