Незнайома

Вірш відкривається похмурою картиною міського передмістя: ресторани, п'яний гомін, «весняний переплілий дух», «смуток передмість і дач». Над усім цим «бездумно скривлюється диск» місяця — байдужий до людського бруду. Ліричний герой — людина, що регулярно приходить сюди і вже «до всього звикла»: він п'є вино, мовчить з другом, спостерігає за «зухами-парубками» і «п'яницями з очима кроликів». Образ передмістя виписаний з натуралістичною точністю: канави, шлагбауми, жіночий виск над озером — усе це пекло банальності.

Але щовечора в цей брудний простір входить Незнайома. Вона «самітна і смутна», «проходить звільна межи п'яними» — і вже сама її хода виокремлює її з натовпу. Шовки «шелесткі», капелюшок із пір'їнами, «персні ніжної руки» — деталі, що свідчать про іншорідність, про красу, що сюди не належить. «Духами дишучи й туманами» — вона несе з собою інший повітря, інший світ.

Кульмінація — момент «чару близькості»: герой дивиться крізь траурну вуаль і бачить «берег зачарований» і «чарами сповиту даль». «Мені, мені лиш придоручено це загадкове сонце знов!» — вигук екстазу, відчуття обраності: саме він, а не хтось із п'яниць, здатен побачити за жінкою — ідеал, за туманом — таємницю. Але тут же — сумнів: «Таж чи не сниться це мені?»

Фінал не дає відповіді: «пір'їна страусна гойдається, в моєму мозку — каламуть». Герой оголошує: «В моїй душі — скарби намріяні! І ключ — доручено мені!» — але одразу ж звертається до Незнайомої як до «химери п'яної». Останній рядок переінакшує латинський афоризм: не «in vino veritas» (істина у вині) як крик п'яниць, а власне визнання — у вині для нього і є істина, бо лише тоді він бачить те, чого інші не бачать.