Короткий переказ - REQUIEM1 (1935-1940) - АННА АХМАТОВА - 11 КЛАС

Короткий переказ - REQUIEM1 (1935-1940) - АННА АХМАТОВА - 11 КЛАС

Замість передмови

У страшні роки єжовщини я провела сімнадцять місяців у в’‎язничних чергах у Ленінграді. Одного разу хтось «упізнав» мене. Тоді жінка з голубими губами, яка стояла за мною і яка, звісно, ніколи в житті не чула мого імені, звільнилася від заціпеніння, що ним усі ми були скуті, і запитала мене на вухо (там усі розмовляли пошепки):

— А це ви можете описати?

І я сказала:

— Можу.

Тоді щось схоже на посмішку промайнуло тим, що колись було її обличчям.

1 квітня 1957року Ленінград

Ні, не під чужинним небозводом

Вирієм я тішила судьбу —

Я тоді була з своїм народом.

Там, де мій народ, на лихо, був.

1961

Посвята

У такому горі никнуть гори,

Кам’‎яніє тікищем ріка.

Незворушні лиш в’‎язниць затвори,

Поза ними «каторжанські нори»

І журба, як смерть, гірка.

Ще для когось, може, віє легіт.

Ніжне сонце за Неву спада —

Ми не знаєм, будневі підлеглі,

Чуєм лиш ключів іржавий скрегіт

Та важкий, державний крок солдат.

Дзвонять нам заутрені зловіщі.

Брук столичний одичів, знімів.

Збіжимось — мерці од нас живіші!

Сонце низько, та Нева у вічі

Зблискує надією в імлі.

Врешті — вирок... Сльози рятували:

Назавжди відрізнена од всіх,

Мов на площі — навзнак — зґвалтували,

Пси у підворітні недорвали, —

Йдеш, немов сновида... В мертвий світ...

Де тепер сестриці безталанні

Двох моїх осатанілих літ?

Сніг сибірський, може, їм востаннє

Шелестить з-під місяця й не тане?

Всім їм шлю прощальний свій привіт.

Березень 1940

Вступ

Це було в ті часи, як всміхався

Тільки мрець: розквитався — і рад.

Наче зайвий доважок, гойдався

При в’‎язницях своїх Ленінград.

А коли, одурілі від муки,

Уже ткалися в’‎язнів полки,

Їм уривчасту пісню розлуки

Паровозні ридали гудки.

Зорі смерті стояли над нами,

І безвинна судомилась Русь

Під кривавими каблуками

І під шинами чорних «марусь».

Забирали тебе на світанку,

Мов на цвинтар, тебе провела.

Плачуть діти тобі наостанку.

На божниці свіча опливла.

На устах твоїх — крига ікони,

Смертний піт на чолі... Смертна мить...

Як стрілецькі знеславлені жони,

Під Кремлем буду вити і вить!

1935. Осінь. Москва

Тихо плине тихий Дін,

Жовтий місяць входить в дім,

Входить в шапці набакир.

Хлібний місяць, лютий мир.

В домі — голод і пітьма.

Хвора жінка в нім. Сама.

Мужа вбито. Син в тюрмі.

Хто заплаче по мені?

1938

Ні, не я, це за мене хтось інший страждає,

Я б так не могла, а лицедійство

Хай запинала чорні заступлять.

І хай винесуть ліхтарі...

1939

Ніч

Уявити б тобі, насмішнице,

Чарівнице в своїм гурті,

Царськосільська весела грішнице,

Що тобі судилось в житті —

Під Хрестами, із передачею,

Дням і чергам втративши лік,

І твоєю сльозою гарячою

Новорічний скипається лід.

Осокір в’‎язничний гойдається,

Ні шелесне, а скільки там

Безневинних доль обривається...

1938

Сімнадцять місяців молю,

Чекаю без надій,

Але не знає кат жалю,

Жаданий сину мій.

Все переплуталось навік,

Не тямлю білий світ,

Хто звір у нім, хто чоловік,

Коли мій смертний звіт.

Лиш квіти, як цвіли, цвітуть.

Кадильний подзвін. І ведуть

У небуття сліди.

Пече в зіниці і зорить

Зловісний знак мені згори

Великої звізди.

1939

Тижні плинуть перебіглі,

Що стряслося, не збагну.

Синку, як тобі в тюрму

Надивлялись ночі білі,

Все ще цідяться ущерть

Вірлим оком і жорстоким

Над твоїм хрестом високим

І нашіптують про смерть.

Весна 1939

Вирок

І діждала слова кам’‎яного,

Придавило груди, ще живі.

Що ж, була готова я до всього,

Здужаю і владу слів.

Нині в мене днина клопітлива:

Треба вбити пам’‎ять і любов,

Треба, щоб душа закам’‎яніла,

Треба вивчитися жити знов.

Що ж бо інше? Літо палко шепче,

Ніби свято за вікном гуде.

Здавна я передчувала все це —

Дім осиротілий, світлий день.

Літо 1939 Фонтанний Дім

До смерті

Ти ж неминуче прийдеш — чом би й не тепер

Зарадити в страшній годині?

Чекаю. Двері навстіж. І вогонь помер.

Тобі що варт, простій і дивній,

Личину будь-яку нацупити? Прийди,

Ввірвись отруєним снарядом,

Чи з гиркою підстережи, немов бандит,

Чи задуши тифозним чадом.

Чи милу казку вигадай собі,

Майстриня, вправна в словоблудді, —

Бодай околиші побачу голубі

Й до смерті переляканих кербудів.

Мені вже все дарма. Клубочить Єнісей.

Вгорі Північна зірка сяє.

І синій виблиск люблених очей

Останнім жахом застилає.

19 серпня 1939 Фонтанний Дім

Вже чорне безуму крило

Душі вгорнуло половину,

Вогненне ллє мені вино

І в чорну зваблює долину.

І я збагнула: переміг,

Йому я поступитись мушу,

Хоч безум наче вже й не мій,

Але мою конає душу.

В собі ні крихітки свого

Не дасть мені він врятувати

(Намарне впрохувать його,

На милосердя уповати):

Ні синову страшну сльозу,

Що випекла мені зіниці,

Ні день, який наслав грозу,

Ні мить побачення в в’‎язниці,

Ні прохолоду любих рук,

Ані розхвильні тіні липи,

Ні лагідний далекий звук —

Останні передсмертні схлипи.

4 травня 1940

Епілог

1

Пізнала все: які спадають лиця,

Який з-під вік тече липучий страх,

Які страшні, незгойні запеклися

Клинописи страждання на щоках,

Який вівсяні і смолисті скроні

Зненацька осипає срібний сніг,


Догідно кривляться вуста безкровні,

Пересипає страх сухенький сміх.

Не милосердя лиш собі одній,

Для всіх благаю, хто стояв зі мною

Під люті стужі і в липневі дні

Під красною осліплою стіною.

2

Надходить урочий для помину час.

Я бачу, я чую, вчуваю всіх вас:

І ту, що надсилу до кватирки тяглась.

І ту, що недовго топтатиме ряст,

І ту, що легеньким волоссям — як дим

Стріпнула: «Ходжу, як додому, сюди!».

Хотіла б згадати я всі імена,

Та віднято список, а де він — хто зна?

Широкий покровець зіткала я всім

Із бідних, у них же підслуханих слів.

Про них пам’‎ятатиму всюди й завжди,

Якої б мені не приспіло біди.

Коли ж мені стиснуть змордований рот,

Яким прокричав стомільйонний народ,

Хтось, може, нівроку, згадає мене,

На проводи тихо мене пом’‎яне.

Якщо ж у вітчизні, у нашій, трудній,

Поставити пам’‎ятник схочуть мені,

Я згодна, але заповіту мого

Не руште: край моря не ставте його,

Де я народилась, де сонце й пісок:

Останній урвався із морем зв’‎язок,

Ні в царськім саду, при таємному пні,

Де постать дівоча ще мріє мені,

Поставте ось тут, де я триста годин

Стояла — й замок не відкривсь ні один.

Ось тут, бо і в смерті спасенній боюсь

Забути про гуркіт зловісних «марусь»,

Про двері, розчахнуті нагло у двір,

Про жінку, що вила, мов ранений звір.

Нехай мені з бронзових мертвих повік,

Як сльози, підталий покрапує сніг,

І голуб в’‎язничний туркоче в імлі,

І тихо Невою ідуть кораблі.

1940, березень Фонтанний дім

Переклад В. Затуливітер

Коментар

Цикл «Requiem» А. Ахматова створювала впродовж 1935-1940 років. То були, як зазначає сама поетеса, «страшні роки єжовщини», коли записувати вірші було неможливо, і вона давала їх вивчати напам’‎ять довіреним людям. Жоден з них не доніс.

У 1935 році були заарештовані чоловік і син — Микола Миколайович Пунін і Лев Миколайович Гумільов, їх невдовзі звільнили, але в 1939 році — новий арешт сина і ще один — у 1949. Сама Ахматова жила у постійній напрузі, але продовжувала писати. Лірична героїня циклу «Requiem» — передусім мати й жінка, яка разом з іншими своїми сучасницями оплакує чоловіка і сина, подібно до «стрілецьких знеславлених жон», виє «під Кремлем». Вона відверто і без прикрас розповідає про трагічні реалії великого терору, про горе, що увійшло до багатьох родин, зокрема і до її власної.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.