Усмішка

Рано-вранці в невеликому містечку майбутнього, де цивілізація давно занепала, вишикувалась довга черга людей. Серед них — хлопчик Том, допитливий і живий, який постійно ставив питання дорослим: чи правда, що картині чотириста років? Що вона зроблена з фарби та полотна? Що жінка на ній справді усміхається? Ніхто не брав його допитливість серйозно.

Грігсбі — один із черги — пояснював Тому суть події: люди зібралися, аби плюнути в картину. Він говорив про ненависть до всього, що пов'язане з минулим, про радість руйнування заводів, друкарень, складів боєприпасів. У його словах не було ні сорому, ні жалю — лише тупе задоволення від знищення. Лише один чоловік у черзі промовив несміливо: колись знайдеться людина, душа якої «горнеться до гарного» і яка відбудує цивілізацію.

Коли Тома нарешті підвели до картини, він завмер. Жінка на полотні — Мона Ліза — дивилася на нього таємничо-сумовитою усмішкою. У хлопчика пересохло в роті, серце забилося частіше, і він почув у вухах щось схоже на музику. «Вона гарна», — мовив він тихо. Натовп навколо не розумів його стану: для них це була лише мішень для люті. Опівдні влада оголосила, що картину віддають на знищення.

Натовп кинувся вперед із криком. Полотно тріснуло. Руки рвали його, «наче голодні птахи». Том стояв осторонь — він не рвав, не кричав. У цій загальній люті він встиг непомітно вхопити один шматочок полотна і притиснути його до грудей.

Вночі, коли місяць освітлював мовчазний світ, Том розгорнув на долоні свій скарб. На клаптику полотна була Усмішка — та сама, таємнича й лагідна. Хлопчик довго дивився на неї, тихо повторюючи: «Усмішка, чарівна усмішка...» Він обережно склав шматочок і заховав. Навіть заплющивши очі, він бачив її у темряві — і так заснув, поки місяць пливав у холодному небі назустріч ранку.