Метаморфози

На початку поеми «Метаморфози» Публій Овідій Назон розповідає про чотири покоління людей, що змінювали одне одного від самого сотворення світу. Перше — золоте — було досконалим: люди жили без законів і примусу, бо самі шанували Правоту і Чесність. Вони не знали ні воєн, ні кордонів, ні мореплавства — земля щедро давала їм їжу самохіть, а вічна весна зігрівала луки й поля.

Коли Юпітер скинув Сатурна у темряву Тартару й заволодів владою, настала срібна доба. Новий владар розбив рік на чотири пори, і вперше люди відчули холод, спеку та злигодні. Вони мусили будувати оселі, обробляти землю й приборкувати худобу — дозвілля золотого віку скінчилося. Після срібної доби прийшла мідна — войовнича й сувора, але ще не злочинна.

Найстрашнішою виявилася залізна доба — остання і найгірша. Кривда, Хитрість, Брехня і Підступство витіснили Чесність і Правду. Люди вперше вийшли в море на кораблях із гірських сосен, землемір розкреслив межами те, що раніше було спільним, а гірники полізли в надра землі по метали й скарби — «усякого лиха початок». Зять більше не довіряє тестеві, гість — господарю, брати цураються один одного; мачухи труять пасинків, сини підслуховують у ворожок про смерть батька.

Разом із людською жадібністю на світ вийшли Залізо і Золото — і одразу ж народилася Війна, що живиться ними обома. Народи перестали жити в мирному дозвіллі й узяли до рук «брязкучу зброю».

Фінал уривку — образ богині Астреї, уособлення Справедливості. Остання з безсмертних, що мешкала серед людей, вона покидає сплямовану кров'ю землю й возноситься на небо, де стає сузір'ям Діви. Боги пішли — люди залишилися з тим, що самі обрали.

Овідій не засуджує прямо — він лише малює контраст: від безтурботного золотого раю до залізного пекла, яке люди збудували власними руками. Вся поема — це один великий міф про метаморфозу: не богів і героїв, а самого людства.