Скорочені твори 10 клас - переклад Сикало Ю.В. 2019

Данте Аліг'єрі - Божественна комедія

Данте Аліг'єрі - Божественна комедія

Скорочені твори 10 клас - переклад Сикало Ю.В. 2019

італ.  Dante Alighieri. La Divina comedia · 1321

Короткий зміст поеми

читається за 35 хвилин, оригінал - 9 год.

Пекло

На півдорозі життя я - Данте - заблукав в дрімучому лісі. Страшно, кругом дикі звірі - алегорії вад; діватися нікуди. І тут являється привид, що виявився тінню улюбленого мною давньоримського поета Вергілія. Прошу його про допомогу. Він обіцяє відвести мене звідси у мандри по потойбічному світу, для того, щоб я побачив Пекло, Чистилище і Рай. Я готовий іти за ним.

Так, але чи під силу мені така подорож? Я злякався і завагався. Вергілій докорив мені, розповівши, що сама Беатріче (моя покійна кохана) зійшла до нього з Раю в Пекло і просила бути моїм провідником у мандрівках по потойбіччю. Якщо так, то не можна коливатися, потрібна рішучість. Веди мене, мій учитель і наставник!

Над входом в Пекло напис, що забирає всяку надію у тих, хто входить. Ми увійшли. Тут, прямо за входом, стогнуть жалюгідні душі, що не творили за життя ні добра, ні зла. Далі річка Ахерон. Через неї лютий Харон перевозить на човні мерців. Нам - з ними. «Але ти ж не мрець!» - гнівно кричить мені Харон. Вергілій приборкав його. Попливли. Здалеку чути гуркіт, дме вітер, блиснуло полум'я. Я зомлів ...

Перше коло Пекла - Лімб. Тут нудяться душі нехрещених немовлят і славних язичників - воїнів, мудреців, поетів (в їх числі і Вергілій). Вони не мучаться, а лише сумують, що їм як нехристам немає місця в Раю. Ми з Вергілієм долучились до великих поетів стародавності, перший з яких Гомер. Статечно йшли і говорили про неземне.

Біля спуску до другого кола підземного царства демон Мінос визначає, якого грішника в яке місце Пекла слід скинути. На мене він відреагував так само, як Харон, і Вергілій так само його приборкав. Ми побачили, що буря пекельним вихором забирає душі солодкопристрастників (Клеопатра, Олена Прекрасна та ін.). Серед них Франческа і тут нерозлучна зі своїм коханцем. Безмірна взаємна пристрасть привела їх до трагічної загибелі. Глибоко співчуваючи їм, я знову зомлів.

У колі третьому лютує звіроподібний пес Цербер. Загавкав було на нас, але Вергілій приборкав і його. Тут лежать в грязюці, під важкою зливою, душі тих, хто грішив обжерливістю. Серед них мій земляк, флорентієць Чакко. Ми розговорилися про долю рідного міста. Чакко попросив мене нагадати про нього живим людям, коли повернуся на землю.

Демон, який охороняє четверте коло, де страчують марнотратників і скупих (серед останніх багато духовних осіб - папи, кардинали), - Плутос. Вергілію теж довелося його осадити, щоб відв'язався. З четвертого спустилися в п'яте коло, де мучаться гнівні і ледачі, які загрузли в болотах Стігійськой низовини. Підійшли до якоїсь вежі. Це ціла фортеця, навколо неї великий водойма, в човні - весляр, демон Флегій. Після чергової сварки сіли до нього, пливемо. Якийсь грішник спробував вчепитися за борт, я його вилаяв, а Вергілій відштовхнув. Перед нами пекельне місто Діт. Всіляка мертва нечисть заважає нам в нього увійти. Вергілій, залишивши мене (ох, страшно одному!), пішов дізнатися, в чому справа, повернувся заклопотаний, але обнадійливий.

А тут ще й пекельні фурії перед нами постали, погрожуючи. Виручив небесний посланник,  який раптово з'явився, приборкавши їх злість. Ми увійшли в Діт. Скрізь охоплені полум'ям гробниці, з яких лунають стогони єретиків. По вузькій дорозі пробираємося між гробницями.

З однієї гробниці раптом виросла могутня фігура. Це Фаріната, мої предки були його політичними противниками. В мені, почувши мою бесіду з Вергілієм, він вгадав по говору земляка. Гордій, здавалося, він зневажає всю безодню Пекла. Ми засперечалися з ним, а тут із сусідньої гробниці висунулася ще одна голова: так це ж батько мого друга Гвідо! Йому привиділося, що я мрець і що син його теж помер, і він у розпачі упав ниць. Фаріната, заспокой його; живий Гвідо!

Поблизу спуску з шостого кола в сьоме, над могилою папи-єретика Анастасія, Вергілій пояснив мені розміщення інших трьох кіл Пекла, що звужуються донизу (до центру землі), і які гріхи в якому поясі якого кола караються.

Сьоме коло стиснуте горами і охороняємо демоном-напівбиком Мінотавром, який грізно заревів на нас. Вергілій гримнув на нього, і ми поспішили відійти подалі. Побачили киплячий кров'ю потік, в якому варяться тирани і розбійники, а з берега в них кентаври стріляють з луків. Кентавр Несс став нашим провідником, розповів про страчених гвалтівників і допоміг перейти киплячу річку вбрід.

Кругом колючі зарості без зелені. Я зламав якусь гілку, а з неї заструмувала чорна кров, і стовбур застогнав. Виявляється, ці кущі - душі самовбивць (гвалтівників над власною плоттю). Їх клюють пекельні птиці Гарпії, топчуть мерці, які біжать повз, завдаючи їм нестерпного болю. Один розтоптаний кущ попросив мене зібрати зламані сучки і повернути їх йому. З'ясувалося, що нещасний - мій земляк. Я виконав його прохання, і ми пішли далі. Бачимо - пісок, на нього зверху злітають пластівці вогню, запалюючи грішників, які кричать і стогнуть - всі, крім одного: той лежить мовчки. Хто це? Цар Капаней, гордий і похмурий безбожник, убитий богами за свою норовистість. Він і зараз вірний собі: або мовчить, або гучно кляне богів. «Ти сам собі мучитель!» - перекричав його Вергілій ...

А ось назустріч нам рухаються душі нових грішників, яких  мучить вогонь. Серед них я ледве впізнав мого високоповажного вчителя Брунетто Латіні. Він серед тих, хто винен у схильності до одностатевого кохання. Ми розговорилися. Брунетто передбачив, що в світі живих чекає мене слава, але буде і багато важкості, перед якою потрібно встояти. Учитель заповідав мені берегти його головний твір, в якому він живий, - «Скарб».

І ще троє грішників (гріх - той самий) танцюють у вогні. Всі флорентійці, колишні шановні громадяни. Я поговорив з ними про безталання нашого рідного міста. Вони просили передати живим землякам, що я бачив їх. Потім Вергілій повів мене до глибокого провалу в восьме коло. Нас спустить туди пекельний звір. Він уже лізе до нас звідти.

Це строкатий хвостатий Геріон. Поки він готується до спуску, є ще час подивитися на останніх мучеників сьомого кола - лихварів, які мучаться в вихорі палаючого пилу. З їхніх ший звисають різнокольорові гаманці з різними гербами. Розмовляти я з ними не став. В дорогу! Сідаємо з Вергілієм верхом на Геріона і - о жах! - плавно летимо в провал, до нових мук. Спустилися. Геріон негайно ж полетів.

Восьме коло розділено на десять ровів, званих Злопазухами. У першому рові страчують звідників і спокусників жінок, у другому - підлабузників. Звідників по-звірячому б’ють рогаті біси, підлабузники сидять в рідкій масі смердючого калу - сморід нестерпний. До речі, одна повія покарана тут не за те, що чинила розпусту, а за те, що лестила коханцеві, кажучи, що їй добре з ним.

Наступний рів (третя пазуха) викладений каменем,  що майорить круглими дірками, з яких стирчать палаючі ноги високопоставлених духовних осіб, що торгували церковними посадами. Голови ж і тулуби їх затиснуті свердловинами кам'яної стіни. Їх наступники, коли помруть, будуть так само на їх місці дригати палаючими ногами, повністю втіснивши в камінь своїх попередників. Так пояснив мені папа Орсіні, який спочатку прийняв мене за свого наступника.

У четвертій пазусі мучаться віщуни, звіздарі, чаклунки. У них скручені шиї так, що, ридаючи, вони зрошують собі сльозами не грудьми, а зад. Я і сам заплакав, побачивши таке знущання над людьми, а Вергілій присоромив мене, гріх жаліти грішників! Але і він зі співчуттям розповів мені про свою землячку, віщунку Манто, ім'ям якої була названа Мантуя - батьківщина мого славного наставника.

П'ятий рів залитий киплячою смолою, в яку чорти Злохвати, чорні, крилаті, кидають хабарників і стежать, аби ті не висовувалися, а не те підхватять грішника гаками і оброблять найжорстокішим чином. У чортів клички: Злохвіст, Косокрилий тощо. Частину подальшого шляху нам доведеться пройти в їхній страшній компанії. Вони кривляються, показують язики, їх шеф справив задом оглушливий непристойний звук. Такого я ще не чув! Ми йдемо з ними уздовж канави, грішники пірнають в смолу - ховаються, а один забарився, і його тут же витягли гаками, збираючись терзати, але дозволили перш нам поговорити з ним. Бідолаха хитрістю приспав пильність Злохватів і пірнув назад - зловити його не встигли. Роздратовані чорти побилися між собою, двоє звалилися в смолу. У метушні ми поспішили вийти, але не тут-то було! Вони летять за нами. Вергілій, підхопивши мене, ледве-ледве встиг перебігти в шосту пазуху, де вони не господарі. Тут лицеміри знемагають під вагою свинцевого позолоченого одягу. А ось розп'ятий (прибитий до землі колами) іудейський первосвященик, який наполягав на страті Христа. Його топчуть ногами знемагаючі під  свинцем лицеміри.

Важкий був перехід скелястим шляхом - в сьому пазуху. Тут живуть злодії, яких кусають жахливі отруйні змії. Від цих укусів вони розсипаються на порох, але тут же відновлюються у своєму обличчі. Серед них Ванні Фуччі, який обікрав ризницю і звалив провину на іншого. Людина груба і богохульствуюча: Бога послав подалі, звівши догори дві дулі. Тут же на нього накинулися змії (люблю їх за це). Потім я спостерігав, як якийсь змій зливався воєдино з одним із злодіїв, після чого прийняв його вигляд і встав на ноги, а злодій поповз, ставши повзучим гадом. Чудеса! Таких метаморфоз не знайдете і в Овідія.

Радій, Флоренція: ці злодії - твоє поріддя! Соромно ... А у восьмому рові живуть підступні порадники. Серед них Улісс (Одіссей), його душа заточена в полум'я, здатне говорити! Так, ми почули розповідь Улісса про його загибель: спраглий пізнати невідоме, він поплив з жменькою сміливців на інший кінець світу, під час шторму втратив корабель і разом з друзями потонув далеко від обжитого людьми світу. Інше здатне говорити полум'я, в якому прихована душа лукавого порадника, що не називає свого імені, розповіло мені про свій гріх: цей порадник допоміг римському папі в одній неправедній справі - розраховуючи на те, що папа відпустить йому його гріх. До простодушного грішника небеса терпиміші, ніж до тих, хто вірить, що спасеться покаянням. 

Ми перейшли в дев'ятий рів, де страчують сіячів смути. Ось вони, призвідники кривавих чвар і релігійних смут. Диявол калічить їх важким мечем, відсікає носи і вуха, дробить черепа. Тут і Магомет, і Куріон, який спонукав Цезаря до громадянської війни, і обезголовлений воїн-трубадур Бертран де Борн (голову в руці несе, як ліхтар, а та вигукує: «Горе!»).

Далі я зустрів мого родича, сердитого на мене за те, що його насильницька смерть залишилася невідомщеною. Потім ми перейшли в десятий рів, де алхіміки страждають вічною сверблячкою. Один з них був спалений за те, що жартома хвалився, ніби вміє літати, - став жертвою доносу. У Пекло ж потрапив не за це, а як алхімік. Тут же мучаться ті, хто видавав себе за інших людей, фальшивомонетники і взагалі брехуни. Двоє з них побилися між собою і потім довго лаялися (майстер Адам, який домішував мідь в золоті монети, і древній грек Синон, який обдурив троянців). Вергілій дорікнув мені за цікавість, з якою я слухав їх.

Наша подорож по Злопазухах закінчується. Ми підійшли до колодязя, що веде з восьмого кола Пекла в дев'яте. Там стоять стародавні гіганти, титани. У їхньому ряду Немврод, який злісно крикнув нам щось на незрозумілій мові, і Антей, який на прохання Вергілія спустив на своїй величезній долоні нас на дно колодязя, а сам тут же випростався.

Отже, ми на дні всесвіту, поблизу центру земної кулі. Перед нами крижане озеро, в нього вмерзли ті, хто зрадив своїх рідних. Одного я випадково зачепив ногою по голові, той закричав, а себе назвати відмовився. Тоді я вчепився йому в волосся, а тут хтось покликав його на ім'я. Негідник, тепер я знаю, хто ти, і розповім про тебе людям! А він: «Бреши, що хочеш, про мене і про інших!» А ось крижана яма, в ній один мрець гризе череп іншому. Питаю: за що? Відірвавшись від своєї жертви, він відповів мені. Він, граф Уголіно, мстить його колишньому однодумцю, архієпископу Рудж’єрі, який зрадив і заморив його і його дітей голодом, заточивши їх у Пізанську вежу. Нестерпні були їхні страждання, діти вмирали на очах батька, він помер останнім. Ганьба Пізі! Йдемо далі. А це хто перед нами? Альберіго? Але він же, наскільки я знаю, не вмирав, тому як опинився в Пеклі? Буває і таке: тіло лиходія ще живе, а душа вже в пеклі.

У центрі землі вмерзлий в лід володар Пекла Люцифер, який скинутий з небес і під час падіння пробив безодню пекла, спотворений, трьохликий. З першої його пащі стирчить Іуда, з другої Брут, з третьої Кассій. Він жує їх і терзає кігтями. Гірше за всіх доводиться самому мерзенному зраднику - Іуді. Від Люцифера тягнеться свердловина, що веде до поверхні протилежного земної півкулі. Ми протиснулись в неї, піднялися на поверхню і побачили зірки.


Чистилище

Так допоможуть мені Музи оспівати друге царство! Його страж старець Катон зустрів нас непривітно: хто такі? як посміли з'явитися сюди? Вергілій пояснив і, бажаючи умилостивити Катона, тепло відгукнувся про його Марцію. При чому тут Марція? Пройдіть до берега моря, вмитися треба! Ми пішли. Ось вона, морська далечінь. А в прибережних травах - рясна роса. Нею Вергілій змив з мого обличчя кіптявe покинутого Пекла.

З морської далечі до нас пливе керований ангелом човен. У ньому душі покійних, яким пощастило не потрапити в Пекло. Причалили, зійшли на берег, і ангел поплив. Тіні прибулих стовпилися навколо нас, і в одній я впізнав свого друга, співака Козеллу. Хотів обійняти його, але ж тінь безтілесна - обняв самого себе. Козелла на моє прохання заспівав про любов, всі заслухались, але тут з'явився Катон, на всіх накричав (не ділом зайнялися!), і ми поспішили до гори Чистилища.

Вергілій був незадоволений собою: дав привід накричати на себе ... Тепер нам потрібно розвідати майбутню дорогу. Подивимося, куди рушать прибули тіні. А вони самі тільки що помітили, що я то не тінь: не пропускаю крізь себе світло. Здивувалися. Вергілій все їм пояснив. «Ідіть з нами», - запросили вони.

Отже, поспішаємо до підніжжя гори Чистилище. Але чи всі поспішають, чи всім так вже не терпиться? Он біля великого каменю розташувалася група тих, хто не дуже квапиться до сходження нагору: мовляв, встигну;  лізь той, кому кортить. Серед цих лінивців я впізнав свого приятеля Белакву. Приємно бачити, що він, і за життя ворог будь-якого поспіху, вірний собі.

У передгір'ях Чистилища мені довелося спілкуватися з тінями жертв насильницької смерті. Багато з них були неабиякими грішниками, але, прощаючись з життям, встигли щиро покаятися і тому не потрапили в Пекло. Ото ж бо досада для диявола, який втратив здобичі! Він, втім, знайшов як відігратися: не знайшовши влади над душею загиблого грішника, що покаявся, поглумився над його убитим тілом.

Неподалік від усього цього ми побачили царствено-величну тінь Сорделло. Він і Вергілій, впізнавши один в одному поетів-земляків (мантуанців), по-братському обійнялись. Ось приклад тобі, Італія, брудний бордель, де геть порвані узи братерства! Особливо ти, моя Флоренція, хороша, нічого не скажеш ... Прокинься, подивися на себе ...

Сорделло згоден бути нашим провідником до Чистилища. Це для нього велика честь - допомогти високоповажному Вергілію. Статечно розмовляючи, ми підійшли до квітучої ароматної долини, де, готуючись до нічлігу, розташувалися тіні високопоставлених осіб - європейських государів. Ми здалеку спостерігали за ними, слухаючи їх злагоджений спів.

Настав вечірній час, коли бажання тягнуть тих, хто відплив назад, до коханих, і згадуєш гірку мить прощання; коли володіє печаль пілігримом і чує він, як передзвін далекий плаче ридма про день неповернення ... У долину відпочинку земних володарів заповз було підступний змій спокуси, але прилетіли ангели і вигнали його.

Я приліг на траву, заснув і уві сні був перенесений до брами Чистилища.  Ангел, що охороняв браму, сім разів написав на моєму лобі одну і ту ж букву - першу в слові «гріх» (сім смертних гріхів; ці літери будуть по черзі стерті з мого чола після сходження на чистилищну гору). Ми увійшли в друге царство потойбіччя, ворота закрилися за нами.

Почалося сходження. Ми в першому колі Чистилища, де спокутують свій гріх гордії. В осоромлення гордині тут споруджені статуї, що втілюють ідею високого подвигу - смирення. А ось і тіні гордіїв, що очищаються: за життя непохитні, тут вони в покарання за свій гріх гнуться під вагою навалених на них кам'яних брил.

«Отче наш ...» - цю молитву співали зігнуті гордії. Серед них - художник-мініатюрист Одеріз, який за життя хизувався своєю гучною славою. Тепер, каже, усвідомив, що хизуватися нічим: всі рівні перед обличчям смерті - і убогий старець, і немовля, яке белькоче «ням-ням», а слава приходить і йде. Чим раніше це зрозумієш і знайдеш в собі сили приборкати свою гординю, змиритися, - тим краще.

Під ногами у нас барельєфи з відображеними сюжетами покараної гордині: скинуті з небес Люцифер і Бріарей, цар Саул, Олоферн та інші. Закінчується наше перебування в першому колі. З'явився ангел стер з мого чола одну з семи букв - на знак того, що гріх гордині мною подолано. Вергілій посміхнувся мені.

Піднялися до другого кола. Тут заздрісники, вони тимчасово засліплені, їх колишні «завидющі» очі нічого не бачать. Ось жінка, яка через заздрощі бажала зла своїм землякам і раділи їх невдачам ... У цьому колі я після смерті буду очищатися недовго, бо рідко і мало кому заздрив. Зате в пройденому колі гордіїв - напевно, довго.

Ось вони, засліплені грішники, чию кров колись спалювала заздрість. У тиші громоподібно прозвучали слова першого заздрісника - Каїна: «Мене вб'є той, хто зустріне!» У страху я припав до Вергілія, і мудрий вождь сказав мені гіркі слова про те, що вище вічне світло недоступне заздрісникам, захопленим земними принадами.

Минули друге коло. Знову нам з'явився ангел, і ось на моєму лобі залишилися лише п'ять букв, від яких належить позбутися в подальшому. Ми в третьому колі. Перед нашими поглядами пронеслося жорстоке бачення людської люті (натовп забила камінням лагідного юнака). У цьому колі очищаються одержимі гнівом.

Навіть в пітьмі Пекла не було такої чорної імли, як у цьому колі, де упокорюється лють гнівливих. Один з них, ломбардец Марко, розговорився зі мною і висловив думку про те, що не можна все, що відбувається на світі розуміти як наслідок діяльності вищих небесних сил: це означало б заперечувати свободу людської волі і знімати з людини відповідальність за скоєне нею.

Читач, тобі траплялося блукати в горах туманним вечором, коли і сонця майже не видно? Ось так і ми ... Я відчув дотик ангельського крила до мого лоба - стерта ще одна буква. Ми піднялися в коло четверте, яке освітлювалось останнім західним променем. Тут очищаються ледачі, чия любов до блага була повільною.

Лінивці тут повинні стрімко бігати, не допускаючи ніякого потурання своєму прижиттєвому гріху. Нехай надихаються прикладами пресвятої діви Марії, якій доводилося, як відомо, поспішати, або Цезаря з його разючою спритністю. Пробігли повз нас, зникли. Спати хочеться. Сплю і бачу сон ...

Наснилася огидна баба, яка на моїх очах перетворилася на красуню, яка тут же була осоромлена і перетворена в ще гіршу потвору (ось вона, уявна привабливість вади!). Зникла ще одна буква з мого лоба: я, значить, переміг таку ваду, як лінь. Піднімаємося в коло п'яте - до скупих і марнотратників.

Скупість, жадібність, жадібність до золота - огидні вади. Розплавлене золото колись влили в глотку одному одержимо жадібністю: пий на здоров'я! Мені незатишно в оточенні скупих, а тут ще трапився землетрус. Від чого? За своїм неуцтвом не знаю ...

Виявилося, трясіння гори викликано радістю з приводу того, що одна з душ очистилася і готова до сходження: це римський поет Стацій, шанувальник Вергілія, зраділа тому, що відтепер буде супроводжувати нас в дорозі до чистилищної вершини.

З мого чола стерта ще одна буква, що позначала гріх скнарості. До речі, хіба Стацій, томився в п'ятому колі, був скупий? Навпаки, марнотратний, але ці дві крайності караються сукупно. Тепер ми в колі шостому, де очищаються ненажери. Тут  не зле б пам'ятати про те, що християнським подвижникам не була властива обжерливість.

Колишнім ненажерам судилися муки голоду: охляли, шкіра та кістки. Серед них я виявив свого покійного друга і земляка Форезе. Поговорили про своє, посварили Флоренцію, Форезе осудливо відгукнувся про розпусних дамах цього міста. Я розповів приятелеві про Вергілія і про свої надії побачити в потойбічному світі улюблену мою Беатріче.

З одним з ласунів, колишнім поетом старої школи, у мене сталася розмова про літературу. Він визнав, що мої однодумці, прихильники «нового солодкого стилю», досягли в любовної поезії набагато більшого, ніж сам він і близькі до нього майстри. Тим часом стерта передостання літера з мого чола, і мені відкритий шлях у вище, сьоме коло Чистилища.

А я все згадую худих, голодних ненажер: як це вони так охляли? Адже це тіні, а не тіла, їм і голодувати-то не потрібно б. Вергілій пояснив: тіні, хоч і безтілесні, але точно повторюють обриси тих тіл (які схудли б без їжі). Тут же, в сьомому колі, очищаються  солодколюбці. Вони горять, співають і прославляють приклади помірності й цнотливості.

Охоплені полум'ям солодколюбці розділилися на дві групи: ті, які вдавалися до одностатевого кохання і ті, хто не знав міри в двостатевому паруванні. Серед останніх - поети Гвідо Гвініцеллі і провансалець Арнальд, що вишукано вітав нас на своєму діалекті.

А тепер нам самим треба пройти крізь стіну вогню. Я злякався, але мій наставник сказав, що це шлях до Беатріче (до Земного Раю, розташованого на вершині чистилищной гори). І ось ми втрьох (Стацій з нами) йдемо, обпалені полум'ям. Пройшли, йдемо далі, вечоріє, зупинилися на відпочинок, я поспав; а коли прокинувся, Вергілій звернувся до мене з останнім словом напуття і схвалення, Все, відтепер він замовкне ...

Ми в земному раю, в квітучому, оспіваному щебетом птахів гаю. Я побачив прекрасну донну, що співає і збирає квіти. Вона розповіла, що тут був золотий вік, дотримувалися невинності, але потім, серед цих квітів і плодів, було загублено в гріху щастя перших людей. Почувши таке, я подивився на Вергілія і Стація: обидва блаженно посміхалися.

О Єво! Тут було так добре, ти ж все погубила своїм дерзанням! Повз нас пливуть живі вогні, під ними простують праведні старці в білосніжних шатах, увінчані трояндами і ліліями, танцюють чудові красуні. Я не міг надивитися на цю дивну картину. І раптом я побачив її - ту, яку люблю. Вражений, я зробив мимовільний рух, як би прагнучи притиснутися до Вергілія. Але він зник, мій батько і рятівник! Я заридав. «Данте, Вергілій не повернеться. Але плакати тобі доведеться не за ним. Придивись до мене, це я, Беатріче! А ти як потрапив сюди?»- гнівно запитала вона. Тут якийсь голос запитав її, чому вона така сувора до мене. Відповіла, що я, приваблений приманкою насолод, був невірний їй після її смерті. Визнаю я свою провину? О так, мене душать сльози сорому і каяття, я опустив голову. «Підніми бороду!» - різко сказала вона, не звелівши відводити від неї очі. Я зомлів, а прокинувся зануреним в Лету - річку, яка дарує забуття скоєних гріхів. Беатріче, поглянь же тепер на того, хто так відданий тобі і так прагнув до тебе. Після десятирічної розлуки я дивився їй в очі, і зір мій на час померкнув від їх сліпучого блиску. Прозрівши, я побачив багато прекрасного в Земнім Раю, але раптом на зміну всьому цьому прийшли жорстокі бачення: чудовиська, зганьблені святині, розпуста.

Беатріче глибоко сумувала, розуміючи, скільки поганого криється в цих показаних нам видіннях, але висловила впевненість в тому, що сили добра в кінцевому рахунку переможуть зло. Ми підійшли до річки Евноє, попивши з якої зміцнюєш пам'ять про скоєне тобою добро. Я і Стацій обмились в цій річці. Ковток її найсолодшої води влив в мене нові сили. Тепер я чистий і гідний піднятися на зірки.


Рай

З Земного Раю ми з Беатріче удвох полетимо в Небесний, в недоступні розумінню смертних висоти. Я й не помітив, як злетіли, задивившись на сонце. Невже я, залишаючись живим, здатний на це? Втім, Беатріче цьому не здивувалася: людина, яка очистилась духовна, а не обтяжений гріхами дух легше ефіру.

Друзі, давайте тут розлучимося - не читайте далі: пропадете в безмежжі незбагненного! Але якщо ви невгамовно прагнете духовної їжі - тоді вперед, за мною! Ми в першому небі Раю - в небі Місяця, яке Беатріче назвала першою зіркою; занурилися в її надра, хоча і важко уявити собі силу, здатну вмістити одне замкнуте тіло (яким є я) в інше замкнуте тіло (в Місяць).

В надрах Місяця нам зустрілися душі черниць, викрадених з монастирів і насильно виданих заміж. Не з власної вини, але вони не дотримали даної при постригу обітниці невинності, і тому їм недоступні більш високі небеса. Жалкують про це? О ні! Жаліти означало б не погоджуватися з вищою праведної волею.

А все-таки дивуюся: в чому ж вони винні, скоряючись насильства? Чому їм не піднятися вище сфери Місяця? Звинувачувати треба не жертву, а насильника! Але Беатріче пояснила, що і жертва несе відому відповідальність за вчинене над нею насильство, якщо, опираючись, не виявила героїчної стійкості.

Невиконання обітниці, стверджує Беатріче, практично непоправно добрими справами (занадто вже багато треба їх зробити, спокутуючи провину). Ми полетіли на друге небо Раю - до Меркурія. Тут мешкають душі честолюбних праведників. Це вже не тіні на відміну від попередніх мешканців потойбічного світу, а світила: сяють і випромінюють. Одне з них спалахнуло особливо яскраво, радіючи спілкуванню зі мною. Виявилося, це римський імператор, законодавець Юстиніан. Він усвідомлює, що перебування в сфері Меркурія (і не вище) - межа для нього, бо честолюбці, роблячи добрі справи заради власної слави (тобто люблячи перш за все себе), упускали промінь істинної любові до божества.

Світило Юстиніана злилося  з хороводом вогнів - інших праведних душ. Я задумався, і хід моїх думок привів мене до питання: навіщо Богу-Отцю було жертвувати сином? Можна ж було просто так, верховною волею, пробачити людям гріх Адама! Беатріче пояснила: вища справедливість вимагала, щоб людство саме окупило свою провину. Воно на це не здатне, і довелося запліднити земну жінку, щоб син (Христос), поєднавши в собі людське з божеським, зміг це зробити.

Ми перелетіли на третє небо - до Венери, де розкошують душі велелюбних, сяючі у вогненних надрах цієї зірки. Один з цих духів-світил - угорський король Карл Мартелл, який, заговоривши зі мною, висловив думку, що людина може реалізувати свої здібності, лише діючи на терені, що відповідає потребам його натури: погано, якщо природжений воїн стане священиком ...

Солодко сяйво інших велелюбних душ. Скільки тут блаженного світла, небесного сміху! А внизу (в Пеклі) безрадісно і похмуро густішали тіні ... Один з світил заговорив зі мною (трубадур Фольк) - засудив церковну владу, своєкорисливих пап і кардиналів. Флоренція - місто диявола. Але нічого, вірить він, скоро стане краще.

Четверта зірка - Сонце, житло мудреців. Ось сяє дух великого богослова Фоми Аквінського. Він радісно вітав мене, показав мені інших мудреців. Їх ладний спів нагадав мені церковний благовіст.

Фома розповів мені про Франциска Ассизького - другого (після Христа) чоловіка Убогості. Це за його прикладом ченці, в тому числі його найближчі учні, стали ходити босими. Він прожив святе життя і помер - голий чоловік на голій землі - в лоні Убогості.

Не тільки я, але і світила - духи мудреців - слухали промову Фоми, припинивши співати і кружляти в танці. Потім слово взяв францисканець Бонавентура. У відповідь на хвалу своєму вчителеві, виказану домініканцем Фомою, він прославив вчителя Фоми - Домініка, хлібороба і слугу Христового. Хто тепер продовжив його справу? Гідних немає.

І знову слово взяв Фома. Він розмірковує про великі гідності царя Соломона: той попросив собі у Бога розуму, мудрості - не для вирішення богословських питань, а щоб розумно правити народом, тобто царської мудрості, яка й була йому подарована. Люди, не судіть один про одного поспішно! Цей зайнятий доброю справою, той - злою, але раптом перший впаде, а другий повстане?

Що буде з мешканцями Сонця в судний день, коли духи знайдуть плоть? Вони настільки яскраві і духовні, що важко уявити їх матеріалізованими. Закінчено наше перебування тут, ми прилетіли до п'ятого неба - на Марс, де виблискуючі духи воїнів за віру розташувалися у формі хреста і звучить солодкий гімн.

Один зі світочів, які складають цей чудовий хрест, не виходячи за його межі, посунувся донизу, ближче до мене. Це дух мого доблесного прапрадіда, воїна Каччагвіди. Вітав мене і возвеличив той славний час, в котрий він жив на землі і який - на жаль! - минув, змінившись гіршим часом.

Я пишаюся своїм предком, своїм походженням (виявляється, не тільки на метушливій землі можна відчувати таке відчуття, але і в Раю!). Каччагвіда розповів мені про себе і про своїх предків, які народилися у Флоренції, чий герб - біла лілія - нині забарвлений кров'ю.

Я хочу дізнатися у нього, ясновидця, про свою подальшу долю. Що мене чекає попереду? Він відповів, що я буду вигнаний з Флоренції, в безрадісних поневіряннях пізнаю гіркоту чужого хліба і крутизну чужих сходів. До моєї честі, я не буду приятелювати з нечистими політичними угрупованнями, але сам собі стану партією. В кінці ж кінців противники мої будуть осоромлені, а мене чекає тріумф.

Каччагвіда і Беатріче підбадьорили мене. Закінчено перебування на Марсі. Тепер - з п'ятого неба на шосте, з червоного Марса на білий Юпітер, де витають душі справедливих. Їх світила складаються в літери, літери - спочатку в заклик до справедливості, а потім в фігуру орла, символа справедливої імперської влади, невідомої грішній землі, яка настраждалась, але утвердженої на небесах.

Цей величний орел вступив зі мною в розмову. Він називає себе «я», а мені чується «ми» (справедлива влада колегіальна!). Йому зрозуміло те, що сам я ніяк не можу зрозуміти: чому Рай відкритий тільки для християн? Чим же поганий доброчесний індус, який зовсім не знає Христа? Так і не зрозумію. А і то правда, - визнає орел, - що поганий християнин гірше славного перса або ефіопа.

Орел втілює ідею справедливості, і у нього не кігті і не дзьоб головне, а всевидяче око, складене з найбільш гідних світил-духів. Зіниця - душа царя і псалмоспівця Давида, в віях сяють душі дохристиянських праведників (а я тільки що помилково міркував про Рай «тільки для християн»? Ось так-то давати волю сумнівам!).

Ми піднеслися до сьомого неба - на Сатурн. Це обитель споглядачів. Беатріче стала ще гарнішою і яскравішою. Вона не посміхалася мені - інакше б взагалі спопелила мене і засліпила. Блаженні духи глядачів мовчали, не співали - інакше б оглушили мене. Про це мені сказав священний світоч - богослов П'єтро Дам’яно.

Дух Бенедикта, за іменем якого названо один з чернечих орденів, гнівно засудив сучасних своєкорисливих ченців. Вислухавши його, ми полинули до восьмого неба, до сузір'я Близнюків, під яким я народився, вперше побачив сонце і вдихнув повітря Тоскани. З його висоти я глянув вниз, і погляд мій, пройшовши крізь сім відвіданих нами райських сфер, впав на сміховинно маленьку земну кульку, цю жменьку праху з усіма її річками і гірськими кручами.

У восьмому небі палають тисячі вогнів - це торжествуючі духи великих праведників. Захоплений ними, зір мій посилився, і тепер навіть посмішка Беатріче не засліпить мене. Вона дивно посміхнулася мені і знову спонукала мене звернути погляди до світозарних духів, які заспівали гімн цариці небес - святій діві Марії.

Беатріче попросила апостолів поговорити зі мною. Наскільки я проник в таїнства священних істин? Апостол Петро запитав мене про сутність віри. Моя відповідь: віра - довід на користь небаченого; смертні не можуть своїми очима побачити те, що відкривається тут, в Раю, - але та повірять вони в диво, не маючи наочних доказів його істинності. Петро залишився задоволений моєю відповіддю.

Чи побачу я, автор священної поеми, батьківщину? Чи увінчаюсь лаврами там, де мене хрестили? Апостол Іаків поставив мені питання про сутність надії. Моя відповідь: надія - очікування майбутньої заслуженої і дарованої Богом слави. Зраділий Яків осяявся.

На черзі питання про кохання. Його мені поставив апостол Іоанн. Відповідаючи, я не забув сказати і про те, що любов звертає нас до Бога, до слова правди. Всі зраділи. Іспит (що таке Віра, Надія, Любов?) успішно завершився. Я побачив променисту душу праотця нашого Адама, який недовго жив в Земному Раю, і був вигнаний звідти на землю; і який після смерті довго томився в Лімбі; потім переміщеного сюди.

Чотири світла палають переді мною: три апостола і Адам. Раптом Петро почервонів і вигукнув: «Земний захоплений трон мій, трон мій, трон мій!» Петру ненависний його наступник - римський папа. А нам пора вже розлучатися з восьмим небом і підноситися до дев'ятого, верховного і кришталевого. З неземною радістю, сміючись, Беатріче метнула мене в сферу, яка стрімко обертається і піднеслася сама.

Перше, що я побачив в сфері дев'ятого неба, - це сліпуча крапка, символ божества. Навколо неї обертаються вогні - дев'ять концентричних ангельських кіл. Найближчі до божества і тому менші - серафими і херувими, найбільш віддалені і неосяжні - архангели і просто ангели. На землі звикли думати, що велике більше малого, але тут, як видно, все навпаки.

Ангели, розповіла мені Беатріче, ровесники світобудови. Їх стрімке обертання - джерело всього того руху, який відбувається у Всесвіті. Ті, які поквапилися відпасти від їх сонму були скинуті в Пекло, а ті, які залишилися, до цих пір захоплено кружляють у Раю, і не потрібно їм мислити, хотіти, пам'ятати: вони цілком задоволені!

Вознесіння в Емпірей - найвищу область Всесвіту - останнє. Я знову подивився на ту, чия зростаюча в Раю краса піднімала мене від височіні до височіні. Нас оточує чисте світло. Всюди іскри і квіти - це ангели і блаженні душі. Вони зливаються в якусь сяючу річку, а потім набувають форми величезної райської троянди.

Споглядаючи троянду і осягаючи загальний план Раю, я про щось хотів запитати Беатріче, але побачив не її, а ясноокого старця в білому. Він вказав наверх. Дивлюся - в недосяжній височині світиться вона, і я звернувся до неї: «О донна, що залишила слід в Пеклі, даруючи мені допомогу! У всьому, що бачу, усвідомлюю твоє благо. За тобою я йшов від рабства до свободи. Бережи мене і надалі, щоб дух мій гідним тебе звільнився від плоті!» Глянула на мене з посмішкою і повернулася до вічної святині. Усе.

Старець в білому - святий Бернард. Відтепер він мій наставник. Ми продовжуємо з ним споглядати троянду Емпірею. У ній сяють і душі непорочних немовлят. Це зрозуміло, але чому і в Пеклі були подекуди душі немовлят - не можуть же вони бути хибними на відміну від цих? Богу видніше, які потенції - добрі чи погані - в якій дитячій душі закладені. Так пояснив Бернард і почав молитися.

Бернард молився діві Марії за мене - щоб допомогла мені. Потім дав мені знак, щоб я подивився вгору. Придивившись, бачу верховне і найяскравіше світло. При цьому не осліп, але знайшов вищу істину. Споглядаю божество в його світлозарній триєдності. І тягне мене до нього Любов, що рухає і сонце і зірки.







На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.