Задум твору - Відкрита книга РОМАН «ПРИГОДИ ОЛІВЕРА ТВІСТА» - Чарлз Дікенс 1812 – 1870

Задум твору

Як значилося в авторській передмові, задум «Пригод Олівера Твіста» (1837-1839) склався під впливом популярного на той час «ньюгейтського роману» (Ньюгейт - лондонська в’‎язниця для кримінальних злочинців), зокрема романів Е.Дж. Булвер-Літтона. Діккенса обурювало, що життя лиходіїв автори подібних творів зображували так, що можна було й позаздрити розкішному безтурботному існуванню «джентльменів великої дороги». «Але одне із завдань цієї книжки, - писав він, - показати сувору правду, зобразити реальних членів однієї злочинної зграї, намалювати їх в усій їхній потворності, в усій їхній огидності. Показати їхнє убоге, злиденне життя, показати їх такими, якими вони є насправді, - завжди крадуться вони, охоплені тривогою, всюди маячить перед ними велика чорна страшна шибениця». Варто зазначити, що ця настанова не втратила своєї актуальності й нині, адже «романтичний ореол», яким кримінальний роман оточував світ злочинців, не тільки не зник зі сторінок книжок, а й поширився на кіно- і телеекрани, де отримав нові можливості впливу на формування етичних стандартів суспільства.

Nota bene. В умовах вікторіанської Англії «правдиво» зобразити суспільне дно було досить непростим завданням. У межах соціоморального комплексу тієї доби остаточно сформувалися поняття «джентльмен» і «леді», які передбачали відповідний тип поведінки й мислення, певний кодекс честі й благопристойності. Цим же комплексом (не без впливу пуританської етичної традиції) була породжена «вікторіанська мораль», яка накладала табу на все, що визнавала «грубим» і «непристойним»; та вироблена своєрідна евфемістична мова, яка «маскувала» все, що могло хоч якось зачепити «почуття» добре вихованої людини. Вимоги вікторіанства щодо літератури влучно сформулював Дж. Фаулз, англійський письменник другої половини ХХ ст., у романі «Жінка французького лейтенанта»: треба писати так, щоб, читаючи твір, не червоніла навіть молоденька дівчина. Звісно, це суттєво обмежувало романістів, особливо реалістичної тенденції, і певною мірою визначило своєрідність англійського роману ХІХ ст. Ч. Діккенс, по змозі дотримуючись зазначених настанов, писав твори, придатні для «сімейного читання», яке було улюбленою розвагою англійців того часу; але в «Пригодах Олівера Твіста» ще багато від розкутості й повнокровності, навіть певної натуралістичності творів його прямих літературних попередників Г. Філдінга й Т. Смоллета.

Соціоморальний зміст діккенсівського роману не вичерпується розвінчанням «злочинної романтики». У 1834 р. в Англії вийшов «Закон про бідних», згідно з яким безробітним і безпритульним надавалася можливість жити в спеціальних притулках, однак на умовах, далеких від людяності. Найгіршим було те, що в цих закладах розлучали сім’‎ї. Діккенс не зміг залишити без уваги цю проблему, і хоч зображенню притулку в романі присвячено порівняно небагато сторінок, вони якнайглибше закарбовуються в пам’‎яті читачів. З появою «Пригод Олівера Твіста» за письменником міцно закріпилася репутація захисника знедолених, яку він підтверджував кожним своїм наступним твором.

У «Пригодах Олівера Твіста» Діккенс ще далекий від того, щоб витворити модель роману, яка виявить взаємопов’‎язаність усіх верств соціуму і вкаже на джерело суспільних негараздів (така модель з’‎явиться на етапі його творчої зрілості). Патетично, з полемічним запалом й не без риторики письменник говорить про становище бідарів, але його звинувачення не мають конкретного адресата: в усьому винні «вони» - ті, кому належить писати закони, які насправді допомагали б нужденним, хто міг би поширювати на них свою доброчинність, - словом, суспільні верхи. Суспільні інституції, з якими стикається у своїх поневіряннях головний герой твору Олівер, уособлені представниками «низових» ланок. Із зростанням статусу персонажів у суспільній ієрархії, їхні обриси стають дедалі менш індивідуалізованими, аж до втрати імені, як-от «джентльмен у білому жилеті», «член Парафіяльної ради». Це відбиває позицію, з якої ми дивимося на них, - дитини з притулку. Як правило, вони позбавлені співчуття (місіс Менн, місіс Корней, містер Бембль, той самий пан у білому жилеті, багато інших), й лише зрідка здатні на проблиск людяності, як суддя, що відмовився віддати Олівера в навчання до сажотруса. «Холодні, жорстокі люди», саме на них покладається відповідальність за соціальне зло в «Пригодах Олівера Твіста». Символіка притулку - зображення доброго самарянина, який допомагає нещасному пограбованому подорожньому, у Діккенса виглядає наругою над християнською ідеєю, закладеною в біблійній притчі.

Nota bene. Неправомірним є досить поширене твердження, що носіями кращих душевних і моральних якостей у творах Діккенса є бідняки, гірших - багатії. Неважко помітити, що все набагато складніше: добро і зло притаманні природі людей різного суспільного статусу. Найзлиденніші, найзнедоленіші створіння - напівмертві старі з притулку, навіть вони виявляють тваринний егоїзм і нездатність до співчуття. Більше того, саме буржуа, такі як містер Броунлоу, в усіх ранніх, а нерідко й у зрілих романах письменника виступають «благодійниками», чиї «добрі» гроші рятують нещасних героїв від злиднів і принижень. Моральні опозиції (протиставлення) у творі мають інший вигляд і втілюються на інших змістових рівнях.

С. Коваленко. Ілюстрація до роману «Пригоди Олівера Твіста»