Поетика реалізму - ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЛІТЕРАТУРИ ХІХ ст. РЕАЛІЗМ ЯК НАПРЯМ У СВІТОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ - ЧАСТИНА ПЕРША З літератури реалізму

Примітною особливістю реалізму є те, що, звертаючись до тієї чи іншої теми, письменник водночас осмислює її як художнє дослідження певного явища чи проблеми. Такої свідомої настанови не знайдемо в літературі жодного іншого напряму. Відповідно аналітичність стає однією з визначальних рис реалістичної творчості. Про її аналітичний дух і пафос чи не першим висловився О. де Бальзак: «Перш ніж писати твір, письменник має проаналізувати всі характери, перейнятися всіма звичаями, обійти всю землю, відчути всі пристрасті, бо всі пристрасті, країни, звичаї, характери, природні явища і явища моральні - усе має пройти через його аналіз». А відомий російський критик В. Бєлінський проголошував: «Дух аналізу, нестримне прагнення досліджувати, пристрасне, повне ворожості й любові мислення зробилося тепер життям справжньої поезії». Найбільшою мірою цим завданням відповідала соціально-психологічна проза.

ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА ДОВІДКА

Соціально-психологічна проза - одне з найяскравіших досягнень реалізму ХІХ ст., у якому реалізувалася характерна для цього напряму настанова на ретельний аналіз суспільного життя і внутрішнього світу особистості. Від початку формування реалізму в ньому розвивалися дві течії: соціологічна, що акцентувала увагу на дослідженні суспільства як певної цілісності (Бальзак), та психологічна, першо

рядним об’‎єктом дослідження якої була особистість, вписана в конкретний історико-суспільний контекст (Стендаль). Результатом їхньої взаємодії та взаємозбагачення в межах літературного процесу стало формування потужного пласта реалістичної соціально-психологічної прози з притаманною їй системою пріоритетів, естетикою та поетикальною специфікою. Найвизначнішими творцями цієї прози вважаються О. де Бальзак, Стендаль, Г. Флобер, В. Теккерей, Ч. Діккенс, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, І. Тургенєв, І. Гончаров, Г. Джеймс та інші. Одним з найхарактерніших явищ соціально-психологічної прози є жанр соціально-психологічного роману, який набув надзвичайного поширення в реалістичній літературі ХІХ ст.

Дослідницьке спрямування орієнтувало літературу на науку й наукову методологію. Особливо виразно така орієнтація виявилася у французькому реалізмі, сягнувши апогею в течії натуралізму, за походженням і типом творчості спорідненій з реалізмом. Притаманна вона була й творчості українських літераторів, зокрема І. Франка, який наголошував на тому, що письменник повинен розумітися на науці й науковій методології мислення, і називав свій метод «науковим реалізмом».

Новим і принципово важливим у поетиці реалізму є також те, що він відмовився від поділу життєвих явищ на «високі» й «низькі», «естетичні» й «неестетичні» і відповідно від поділу на «високі» й «низькі» жанрів і стилів. Співвіднесення зображуваного з умоглядними естетичними категоріями високого й низького, трагічного й комічного, яке вважалося обов’‎язковим у художній практиці попередніх епох, втратило для реалістів сенс. Важливою для них була відповідність зображення самій дійсності, що сприймалася як єдине й водночас суперечливе ціле, у якому поєднуються і переплітаються високе й низьке, трагічне й смішне, прекрасне й потворне.

Із цією настановою на відповідність дійсності в реалістичній літературі пов’‎язане зображення часу й простору. Час стає в ній історичним і відтворюється якомога конкретніше, а історизм набуває значення одного із засадничих принципів естетики й поетики. У творчості реалістів історизму притаманна універсальність: він однаковою мірою охоплює як людину - її внутрішній світ і характер, так і зовнішній світ - її життєве середовище. При цьому історизм насамперед виявляється в зовнішньому світі, у змалюванні середовища, обставин, відносин тощо, а згодом входить, так би мовити, усередину героя, виявляється в його свідомості, характері, психології.

Істотною рисою реалістичної літератури є також те, що особливу увагу вона приділяє аналітичному зображенню людини в соціумі, розкриттю діалектичного взаємозв’‎язку характерів і соціального середовища, зокрема показу того, як середовище «ліпить» характер. Можна сказати, що історизм реалістів значною мірою набуває змісту соціального історизму. Наймасштабніше й найрельєфніше цей зміст виявився у творах таких відомих письменників-реалістів, як Стендаль, О. де Бальзак, Ч. Діккенс, Л. Толстой. Однак більшою мірою це властиво реалістичній творчості 20-40-х років ХІХ ст., на наступному етапі соціальність та історизм дедалі відчутніше відтісняються природою, біологією, психологією, тобто існуванням людини поза соціально-історичним виміром.

У реалістичній літературі маємо також специфічний тип автора й пов’‎язаний з ним переважаючий тип оповіді.

Nota bene. Тут варто нагадати, що автор у художній творчості - це не лише особистість митця, його присутність у творі в прямій чи «прихованій» формі. Автор - це й певний погляд на зображуване, певна його концепція, вираженням якої є весь твір. При цьому автор зовсім не обов’‎язково вдається до прямого висловлення в тексті (відступів, пояснень, коментарів тощо). Так, у драматичних і деяких епічних творах це висловлення втілюється в загальній структурі художнього тексту, у таких його складових, як опис, показ, розповіді й діалоги персонажів. Зрештою, кожний твір є продуктом духовно-творчої діяльності митця і з цього випливає присутність автора в усіх без винятку його складових.

Щодо типу автора в реалістичній художній системі, то це передусім автор-деміург1, який визначає себе як всезнаючу абсолютну силу в створюваному ним художньому світі. «Автор знає все!» - безапеляційно заявляє В. Теккерей у знаменитому романі «Ярмарок суєти». Флобер порівнював художній твір зі світобудовою, а його автора з Богом: «Він має бути у творі, як Бог у світобудові, - всюди і ніде».

Отже, у своїх творах письменник-реаліст XIX ст. почувався повноправним і повноважним деміургом, відтак створений ним художній світ поставав у всеосяжному висвітленні й витлумаченні свого творця. Звісно, допускалися й часткові точки зору, часткові тлумачення, що належали персонажам або розповідачам, але вищою, об’‎єднуючою була інтерпретація автора, яка виражала його світобачення. Автор міг бути «невидимим», як це характерно, наприклад, для Г. Флобера, Л. Толстого та Джордж Еліот, міг бути присутнім у творі й відігравати в ньому активну роль, як-от у Гоголя чи Теккерея, але «деміургічна» позиція його від цього не послаблювалася.

Подробиці. Ця позиція базується на впевненості в безмежних можливостях художнього пізнання, тісно пов’‎язаній із системою світогляду, яка домінувала в XIX ст. за доби реалізму. Світ, людина, буття сприймалися як щось складне, але по суті своїй єдине й таке, що піддається пізнанню й витлумаченню, у принципі - до самих глибин, до першооснов і першопричин. Власне, цей пізнавальний оптимізм, ця віра в те, що розум та інтуїція митця здатні проникати в усе суще й адекватно його виражати, становлять підвалини реалістичної літератури XIX ст. Її митці могли бути скептиками й песимістами в загальносвітоглядному плані, особливо у ставленні до суспільства та його перспектив, але скепсис і песимізм не поширювалися на характер їхнього художнього мислення й творчості. Тут вони залишалися «деміургами» в означеному вище розумінні. Ще однією принципово важливою рисою поетики реалізму є переважання індивідуальних стилів письменників над загальними стилями напряму й течій. Ця особливість була новою для літературно-художньої творчості загалом. Напрямам попередніх епох, за винятком романтизму до певної міри, властива підпорядкованість індивідуальних стилів загальним, що найяскравіше виявилося в класицизмі з його кодексом законів і правил. Усі вони оперували стійкими моделями жанру, сюжету, персонажів, слововживання, формами й канонами, які спиралися на традицію. Що ж до письменника-реаліста, то він у принципі непідвладний готовим моделям і формам, вільний у доборі виражальних засобів, відповідних зображуваним явищам. За словами відомого німецького письменника-реаліста Т. Фонтане, справжнім майстром стилю є автор, який «здатний постійно змінювати стиль залежно від предмета, про який ідеться». Ця свобода індивідуальних стилів, їхнє вільне співвідношення із загальними стилями були успадковані наступними напрямами й течіями літератури, зокрема модернізмом.

1 Деміург - творча сила, творець.