Система образів - Відкрита книга РОМАН «ПРИГОДИ ОЛІВЕРА ТВІСТА» - Чарлз Дікенс 1812 – 1870

Світова література (академічний рівень, профільний рівень) 10 клас - Наливайко Д.С. - Генеза 2010

Система образів - Відкрита книга РОМАН «ПРИГОДИ ОЛІВЕРА ТВІСТА» - Чарлз Дікенс 1812 – 1870

Система образів


Взаємодія двох жанрово-стильових струменів - «готичного» й соціально- побутового - цікаво виявляється в образах двох лиходіїв роману - Монкса і Феджіна. Монкс за походженням джентльмен (однак не за поведінкою й почуттями), Феджін - переховувач краденого, але причетність до злочину їх урівнює. Тут доречно буде навести саркастичний коментар Діккенса, щоправда з іншого приводу: «Який багатий матеріал для філософа: він свідчить... наскільки однаковими шляхами відбувається розвиток милих властивостей у найшляхетнішого лорда й найбридкішого жебрака».

Феджін з’‎являється перед читачем як фігура суто побутового плану, причому стилістично знижена. У його образі виразно проступають риси театральних скнар, що, зокрема, відчувається в побаченій Олівером сцені перевірки захованих коштовностей. Однак поволі цей персонаж «демонізується». Феджін дедалі більше нагадує «збирача душ», які він краде у безвинних дітей, залучаючи їх до лихих справ. Його роль наприкінці роману озвучує Сайкс, вигукуючи: «Диявол!» І чи не Феджін винний у тому, що Сайксові бракує душі, чи не він її «забрав», як намагався зробити це з іншими своїми «вихованцями»?

Монкс, навпаки, з’‎являється в ореолі «пекельного» злочинця з готичного роману, що засвідчує і його зовнішність, і його пристрасність, і таємничість. Однак тим часом, як в ході оповіді постать Феджіна розростається до демонічних розмірів, до втілення метафізичного зла й ступає на територію «готики», Монкс здрібнюється, втрачає свою «демонічність» і перетворюється на досить жалюгідного молодика, жадібного й злостивого, заздрісного й підлого. Мотивація його дивної поведінки виявляється прагматичною: загарбати увесь спадок батька й морально знищити свого зведеного брата (інший шлях «усунення» Олівера загрожував йому зіткненням із законом). «Зіпсованість» Монкса, «демонічна» на перший погляд, пояснюється й вихованням його не менш злостивої матінки. Монкс і Феджін рухаються назустріч один одному з різних художніх вимірів і, зрештою, ніби міняються місцями.

1 Ллюзія - натяк, відсилання до певного художнього тексту чи життєвого факту, які мають бути відомими читачеві.

2Метафізйчний - такий, що перебуває за межами фізичного, матеріально- чуттєвого, предметного (у первісному, основному значенні цього слова).

Щодо Сайкса, то його образ структурований інакше. Груба душа розбійника існує в такому ж грубому тілі, відсутність морального почуття уподібнює його до тварини; тому не дивно, що в авторському ставленні до нього присутня зневага. Тваринне начало в Сайксі унаочнює його незмінний супутник - білий собака. Озлоблений і недовірливий, як і його господар, пес водночас демонструє жорстокість останнього своєю постійно розбитою мордою.

Nota bene. Інша змістова опозиція, закладена в «Пригодах Олівера Твіста», випливає з перейнятої Діккенсом у просвітників ХУІІІ ст. філософії моралі, різних її вчень. Як продемонструвала авторка монографії про письменника Т. Сільман, він спирався на «два основних типи світогляду минулого століття, так би мовити, дві картини світу: гоббсівський закон тваринної боротьби всіх проти всіх, «homo homini lupus est» [«людина людині - вовк»], і просвітницько-гуманне вчення про любов людей один до одного... Рушійною силою людських вчинків виступає або егоїзм, приватний інтерес, прагнення до власності (Мандевіль), або чеснота, доброзичливість, моральне почуття (Шефтсбері)». Дослідниця робить слушний висновок про те, що негативні персонажі Діккенса діють, ніби ілюструючи положення першої філософської системи, тимчасом як позитивні - другої.

Шефтсберіанський «просвітницько-гуманний» утопічний світ втілюється у своєрідній ідилії, витвореній Діккенсом на сторінках роману. Ідилічний план «заселяють» благодійники Олівера та їхні друзі: містер Броунлоу, місіс Мейлі, Роза й Гаррі, лікар Лосберн та інші. Характерно, що топографічно свою ідилію Діккенс розміщує на достатній відстані від гамірливих кварталів Лондона, а згодом розгортає у «класичному» вигляді безтурботного існування на лоні природи. У дусі Ж.-Ж. Руссо сільське життя протиставляється урбанізованому, яке затягує людей, але не є для них органічним: «Хто з’‎ясує, чому картини лагідного життя природи врізаються так глибоко в душу виснажених мешканців тісних велелюдних міст і сповнюють своєю власною запашною свіжістю їхні спустошені серця!..» - вигукує письменник. Сільську ідилію Діккенс доповнює ідилією сімейною, яку він вводить практично в кожний свій твір і яка стає винагородою добрим героям. У «Пригодах Олівера Твіста» все пов’‎язане з домашнім затишком виконує важливу функцію, відтіняючи убоге й неприкаяне життя соціального «дна».

Змістові опозиції в романі втілено й на сюжетному рівні: у своєрідній боротьбі за Олівера Твіста, що точиться між двома групами персонажів - доброзичливцями й злочинцями. У цій перспективі прояснюється незрозуміле з точки зору логіки прагнення останніх будь-що утримати Олівера у своїх тенетах, яке на «поверхні» твору дещо штучно вмотивовується інтригами Монкса. Та якщо злочинці докладають чималих зусиль заради досягнення своєї мети, то доброзичливці з першого погляду відчувають в Олівері «свого» й ставляться до нього з довірою. Дарма що Олівер народився в притулку і змалечку потрапив до лігва розбійників - його законне місце у світлій ідилії, до якої він наприкінці роману й долучається.

Nota bene. Жанрову природу «Пригод Олівера Твіста» часом визначають як «роман виховання». Та чи дійсно це так? Олівер не змінюється протягом оповіді, життєві обставини не мають на нього впливу. «Я переконався, що привчити його до нашого ремества буде нелегко, він зовсім не такий, як інші діти в його становищі... Я не міг його ні до чого призвести, нічим спокусити», - скаржиться Монксові Феджін. За задумом автора, на перешкоді Феджіну стає вроджений «інстинкт добра», надзвичайно розвинутий у хлопця. Цьому інстинкту Діккенс надавав особливого значення, адже саме він, врешті-решт, ставить крапку в розвитку соціоморальної концепції твору. Саме він засвідчує, що основним стимулом людської поведінки є все ж таки доброзичливість, прагнення добра, а не егоїзм чи приватний інтерес. Зло, за Діккенсоном, спричинене ненормальним станом світу. У цьому письменник іде за просвітниками, які вважали, що «нерозумний» стан суспільства «псує» добру людську природу. Однак тим ґрунтом, на якому розростається зло в соціумі, є вади людини: її черствість, жорстокість, скнарість і подібне, що унаочнює «побутовий» план роману. А тому у творі зберігається внутрішня напруженість, породжена співіснуванням в одному художньому просторі соціально-побутового, «готичного» й ідилічного пластів, суспільства як натовпу жорстоких і порочних людей та ідеалізованого героя.

Головний герой у романі постає живим і симпатичним хлопчиком, але водночас є втіленням умоглядної побудови автора: демонструє вищість морального начала в людській природі, ідею природної доброти. З’‎явившись на сторінках роману «янголятком» - добрим, щирим, вдячним, він таким самим іде з них. Чим же інші хлопчики - Проноза і Чарлі Бетс, змальовані також не без симпатії, відрізняються від Олівера? Вочевидь, лише письменницьким задумом. Частіше ми зустрічаємося з Пронозою, якому бандитська «романтика» зовсім задурила голову: він пишається своїм «ремеслом», а суд уявляє як «зоряний час». Та що чекає на цю дитину, по-своєму наївну й довірливу, попереду? Чарлі Бетс, дотепник і веселун, наприкінці твору дістає «помилування» від автора, який надає йому можливість навернутися до порядного життя, що цілком відповідає бажанням читачів. «Помилування» отримує і подруга нещасної Нансі, смішна особа в папільйотках і вбранні неймовірної кольорової гами.

Подробиці. Слід зауважити, що образи «людей безодні» набагато цікавіші і за змістовим наповненням, і за художньою структурою, ніж образи ідилічного плану. Це стосується і «героїнь» роману, - порядної і доброчинної Рози та «грішниці» Нансі, які також становлять своєрідну опозицію. Роза є першою в ряду ангелоподібних жіночих образів, які Діккенс виводить чи не в кожному своєму романі 40-50-х років.


Дж. Крукшенк. Ілюстрація до твору «Пригоди Олівера Твіста»


Письменник змальовує красу Рози, через яку передає її надзвичайну душевну чистоту й небачену в її віці мудрість; читач нею милується, але надалі мало цікавиться. Щодо Нансі, то її образ складається поступово, з окремих фрагментів: ми бачимо її віддзеркалення в подрузі, стежимо за її поведінкою, її позами, рухами, звичками, емоційно-ментальними станами, вчинками. Вона інтригує читача, заводячи в глухий кут його моральне почуття, і тим більше читача ранньовікторіанського, адже Нансі - коханка Сайкса, вона порушила не одне суворе суспільне «табу» й не одну християнську заповідь. Цей образ також засвідчує силу добра в людині, причому набагато переконливіше, ніж образи ідеалізованих героїв. Нансі - безперечно найвдаліший жіночий образ у ранній творчості Діккенса й один з найцікавіших загалом. Цікаво, зокрема, що любов Нансі до твариноподібного Сайкса розчулює читача більше, ніж любов Рози до розумного й шляхетного Гаррі. Лише тогочасною моральною установкою можна пояснити, чому в уже згадуваній передмові Діккенс був змушений відповідати на закиди щодо неможливості такого кохання.

Однак у цілому художня структура образів і їхній психологічний зміст у «Пригодах Олівера Твіста» ще досить прості. Тут існують «комічні характери», сконструйовані в манері «Піквіка», наприклад, друг містера Броунлоу містер Грімвіг, буркотливий добряк, який постійно присягається з’‎їсти власну голову й ненавидить апельсинову шкірку. «Комічні характери» такої структури ще довго існуватимуть на периферії романів Діккенса й, схоже, створюватимуться швидше задля втіхи публіки, аніж за власним бажанням, адже вони мають мінімальне змістове навантаження. Не вирізняється особливою глибиною і образ головного героя. Великі відкриття в царині психології, зокрема й дитячої, письменник зробить згодом. До геніальних прозрінь щодо сутності дитинства Діккенс ішов поступово, а твором, у якому вони втілилися повною мірою, став «Девід Копперфілд». Це був перший твір, що зобразив дитину в усій своєрідності її внутрішнього світу. На відміну від юних героїв попередніх романів, Девід пізнає світ, а не приходить в нього з готовими знаннями.

Поєднуються в «Пригодах Олівера Твіста» й різні стилістичні пласти тексту. Діккенс не тільки змінює об’‎єкт зображення, переходячи від високого до низького, але й інтонаційні реєстри, даючи волю сміху й сентиментальності, натуралістичності й ідеалізації, обуренню й замилуванню.







Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.