Сторінками історії літератури ПАНОРАМА ФРАНЦУЗЬКОЇ ПРОЗИ СЕРЕДИНИ ХІХ ст. - ЧАСТИНА ПЕРША З літератури реалізму

Світова література (академічний рівень, профільний рівень) 10 клас - Наливайко Д.С. - Генеза 2010

Сторінками історії літератури ПАНОРАМА ФРАНЦУЗЬКОЇ ПРОЗИ СЕРЕДИНИ ХІХ ст. - ЧАСТИНА ПЕРША З літератури реалізму

Формування реалізму у французькій літературі розпочалося ще на межі ХVІІІ-ХІХ ст. Суттєвою особливістю літературного процесу у Франції середини XIX ст. є те, що реалізм розвивався у взаємозв’‎язку й взаємодії з романтизмом. І Стендаль, і Меріме, і Бальзак брали участь у романтичному русі й спільно з романтиками боролися за «нове мистецтво» проти класицизму, «старого мистецтва» феодально-абсолютистського суспільства. Однак якщо романтики покладалися на уяву, що була для них і засобом осягнення буття, і художньою реалізацією цього осягнення, то реалісти, за словами Стендаля, визнавали існування «залізних законів» реальності й наголошували на необхідності їхнього пізнання.

У 30-40-х роках ХІХ ст. у французькій літературі визначаються деякі з основних реалістичних течій, як-от соціальна, або соціологічна, та психологічна, зачинателями яких були відповідно Бальзак і Стендаль. Визначальною рисою соціальної, «бальзаківської», течії є те, що предметом зображення в ній виступає суспільство як цілісність, його побут і звичаї, процеси й колізії. Це не означає, що окрема особистість не цікавила Бальзака. Річ у тім, що людина в нього постає передусім як «клітина» суспільства і на передній план висуваються її риси, відповідні саме цій грані. У Стендаля бачимо дещо інше: у центрі його уваги знаходиться особистість, що вводиться в суспільно-історичну панораму. Власне, Стендаль теж не сумнівався в тому, що особистість є часткою соціуму, але саме вона цікавила цього письменника передусім, і в його романах суспільство постає ніби переломленим через особистість, її свідомість, долю, психологію. Це й надає творчості Стендаля характеру психологічного реалізму.

До цієї течії належав також П. Меріме, принаймні в другий, реалістичний, період творчості.

Проспер Меріме (1803-1870) розпочав свій творчий шлях у середині 20-х років ХІХ ст. як активний учасник романтичного руху. Один за одним з’‎являлися його твори, не схожі на попередні за тематикою і жанровою природою. Основним внеском Меріме у французьку реалістичну літературу є новелістика. Власне, йому належить велика заслуга в розвитку новелістичного жанру. Новелістиці цього митця притаманний вагомий романтичний елемент, внутрішній зв’‎язок з романтизмом, що поєднує його зі Стендалем і Бальзаком. Найвиразніше цей зв’‎язок виявився в інтересі Меріме до екзотичного, виняткового, фантастичного, що стало важливою складовою структури багатьох його новел. Переважна частина новел написана на екзотичні сюжети, їхніми героями виступають корсиканці («Матео Фальконе», «Коломба»), іспанці й цигани («Душі чистилища», «Кармен»), італійці («Федеріго»), литовці («Локіс»), негри («Таманго»). Концептуальну основу цих творів становить характерне романтичне протиставлення «природного стану» й цивілізації - не на користь останній.

(Подробиці. У наведеній групі творів варто виокремити новелу чи, швидше, повість «Кармен» (1845), яка є чи не найвідомішим твором Меріме (такій популярності значною мірою сприяла й знаменита опера Ж. Бізе, створена за її мотивами). Тема, обрана для «Кармен», уже мала романтичну традицію, але письменник здійснив її реалістичну розробку. Центральним персонажем твору є циганка Кармен, що наголошується і його назвою. Реалістичний характер цього образу наочно увиразнюється при порівнянні його з образом Есмеральди в романі В. Гюго «Собор Паризької Богоматері», який, власне, є красивим романтичним вимислом. Меріме менш за все ідеалізує Кармен. Вона - породження середовища, тісно пов’‎язана з ним, їй властиві всі його вади: злодійкуватість, брехливість тощо. Однак разом з тим героїня наділена й кращими людськими якостями, тими, що найбільше цінував Меріме: вона завжди вірна своїй цілісній натурі, чесна й щира в тому, що є для неї найважливішим, - у своїх почуттях. Кармен властива внутрішня свобода, відстоюючи яку, вона воліє краще вмерти, ніж поступитися. У цьому й полягає людська гідність і привабливість героїні.

Точки дотику з Україною. Україна посіла помітне місце в історичних і художніх творах П. Меріме. У книжці «Епізод з російської історії. Лжедмитрії» (1853) письменник запропонував оригінальну гіпотезу, за якою самозванець був запорозьким козаком. «Тільки козак, який виріс на Січі, - аргументує Меріме, - де лише мужність і красномовство давали почесті, де командувати обирали лише найсміливіших і найхитріших, міг виплекати план узурпації, що вжахнув би польського чи російського дворянина». Ця гіпотеза була покладена й в основу історичної драми «Перші кроки авантюриста» (1852), у якій автор прагнув, за його словами, «написати цю історію так, як вона могла б відбутися». Дія VI акту драми відбувається на Січі, а головним її героєм виступає молодий запорозький козак Юрій.

1854 р. з’‎явився історичний нарис «Козаки України та їхні останні отамани», у якому Меріме знайомив співвітчизників з історією українського козацтва. Центральне місце в цьому творі відведено Визвольній війні середини XVII ст. й Богдану Хмельницькому. Це ніби перший ескіз до книжки Меріме про видатного українського полководця й державного діяча, що вийшла друком 1863 р. Головну заслугу Хмельницького автор вбачав у тому, що «цей великий муж прагнув визволити українців або козаків, своїх співвітчизників, від ярма польської шляхти».

Рубежем в історії французької літератури XIX ст. вважається 1848 р., коли в країні відбулася Лютнева революція. Ця подія, а також проголошення Другої республіки, державний переворот 1851 р. й встановлення Другої імперії справили значний вплив на літературний процес, викликавши до життя нові явища й тенденції.



В. Симонов. Кармен


Найістотнішими серед таких змін були перехід провідної ролі до реалізму; виникнення та поширення нових напрямів і течій - натуралізму, імпресіонізму, символізму та неоромантизму, які у французькій літературі останніх десятиліть XIX ст. висуваються на перший план. Романтизм не зникає у Франції і в другій половині століття, він продовжується у творчості таких видатних письменників, як В. Гюго і Жорж Санд, але водночас трансформується в неоромантизм і символізм, що найвиразніше виявляється в останній третині століття.

Перехід до нового етапу реалізму у французькій літературі збігся зі зміною поколінь письменників-реалістів: 1842 р. іде з життя Стендаль, 1850-го - Бальзак, після 1848 р. поступово завмирає художня творчість Меріме. Натомість заявляє про себе нове покоління: Ж. Шанфлері й Л. Дюранті, які в 50-60-х роках активно пропагували реалізм і ввели в широкий вжиток цю назву напряму; Г. Флобер, Е. і Ж. Гонкури; згодом - Е. Золя, Гі де Мопассан, А. Доде та інші.

Центральною постаттю французької реалістичної літератури 50-70-х років XIX ст. був, безперечно, Гюстав Флобер (1821-1880). Рання творчість Флобера розвивалася в річищі «несамовитої романтики» - течії пізнього французького романтизму, що поширилася в 20-40-х роках. У другій половині 40-х років Флобер поступово відходить від «несамовитої романтики» і стає на позиції реалізму, але реалізму іншого типу, ніж бальзаківський. У вересні 1851 р. письменник розпочинає роботу над романом «Пані Боварі» - твором, який знаменує не лише новий етап його творчої біографії, а й новий етап розвитку французької та європейських літератур.

Однак це не означає, що з романтизмом було повністю покінчено. Усе було набагато складніше: Флобер переходить до іншого стилю письма, розробляє «об’‎єктивний метод» (який був сприйнятий у різних варіаціях провідними французькими письменниками другої половини ХІХ ст. - братами Е. і Ж. Гонкурами, Гі де Мопассаном, Е. Золя та іншими), але в душі, у своєму світосприйнятті залишається романтиком. Неважко помітити, що його об’‎єктивність приховує обурення й ненависть до дійсності, і в тому, з якою гіркотою й зневагою письменник змальовує «життя кольору плісняви», відчувається темперамент романтика.

Те, що Флобер зображував у «Пані Боварі», не викликало в нього ні симпатії, ні захоплення. Навпаки, змальований у творі світ провінційного міщанства пробуджував у автора глибоку відразу, на що він постійно скаржився в листах. Письменник ставив перед собою завдання «з людської гнилі», з «життя кольору плісняви» створити твір мистецтва, зробити цікавим для читачів середовище провінційних обивателів, при цьому відмовившись від арсеналу літературних засобів і форм, яким користувалися його попередники.

Подробиці. Особливе місце в романі «Пані Боварі» посідає лихвар Лере, який відіграв лиху роль у долі головної героїні. Лихварі належать до репрезентативних образів «Людської комедії» Бальзака, тому в змалюванні Лере з усією наочністю розкривається відмінність Флобера від його попередника. Лере найменше схожий на бальзаківських «тигрів» фінансового світу, на того ж таки Гобсека, у якому поєднуються скнара й філософ. У Флобера лихвар Лере пересічний, буденний. Це дрібний хижак, павук, що тихенько плете павутиння, у якому заплутується недосвідчена Емма Боварі. Дочекавшись слушного моменту, він накидається на свою жертву і підштовхує її до самогубства. Лихвар Лере доповнює картину «побуту провінції» - без нього вона була б не такою виразною. У центрі роману - образ Емми Боварі, до якого сходяться сюжетно-тематичні лінії твору, навколо якого зосереджується його ідейний зміст. Автор ставить свою героїню в особливу ситуацію: Емма належить до міщанського світу й водночас протистоїть йому. Притаманне Флоберові змалювання персонажів у реальній життєвій повноті, без умовного поділу на «позитивних» і «негативних» виявляється тут надзвичайно виразно, унеможливлюючи однозначність підходу до нескладного, на перший погляд, образу провінційної міщанки.

Свою героїню Флобер не наділив ні розумом, ні освіченістю, ні хорошим смаком. У духовному плані вона не піднімається над рівнем пересічних обивателів. Усе те, про що мріє, чим захоплюється, до чого прагне Емма, позначене банальністю, викликає іронічну посмішку.

Героїня виховувалася в пансіоні при монастирі, де зачитувалася романами, у яких «тільки й мови було, що кохання, коханці, коханки, переслідувані дами, що мліють у відлюдних альтанках... дрімучі ліси, сердечні жалі, присяги, ридання, сльози й цілунки, човни при місячному світлі, соловейки в гаях, кавалери, хоробрі, як леви, сумирні, як ягнята, доброчесні, як ніхто, завжди гарно вбрані й сльозоточиві, як урни». Під впливом тих романів власне й сформувався життєвий ідеал Емми, головними компонентами якого є кохання, кавалери, блиск «романтичного» життя. Однак разом з тим Флобер наділив свою героїню душевним неспокоєм, прагненням до якогось іншого життя, тобто тими рисами, які найбільше цінував у людині. Вони не лише вирізняють Емму з-поміж оточення, а й протиставляють її обивательському середовищу. Саме в цьому полягає основна драматична колізія твору. Звісно, ідеали Емми, її мрії й прагнення банальні, у чомусь навіть смішні, однак героїня вкладає в них усю душу. Вона дійсно страждає, по-своєму протестує проти укладу життя провінційного містечка - аж до своєї «недоладної» смерті.

Nota bene. Г. Флобер приголомшив читачів і критиків, заявивши: «Емма Боварі - та це ж я!» В одній паризькій газеті навіть з’‎явилася карикатура, що зображувала письменника, чоловіка майже двометрового зросту, з широченними плечима й могутніми вусами, у легковажному дамському вбранні своєї героїні. Однак заява Флобера була не жартом і не містифікацією. Це було зізнання в тому, що, створюючи образ пані Боварі, він спирався, зокрема, й на власний психологічний досвід. Письменник теж переживав розлад із навколишнім світом, невдоволення життям, бажання іншого, того, що конкретно не існує, щоправда, відчуваючи все це на незрівнянно вищому духовному рівні.


О. Ренуар. Дівчина в білому


Наприкінці 60-х - на початку 70-х років у французькій літературі формується натуралізм. Генетично, тобто за своїм походженням, і типологічно, тобто за типом художньої творчості, цей напрям найтісніше пов’‎язаний з реалізмом.

Найвидатнішим письменником натуралізму і його провідним теоретиком слушно вважається Еміль Золя (1840-1902). Головний його твір - двадцятитомний цикл романів «Ругон-Маккари» з промовистим підзаголовком «Природна й соціальна історія однієї родини в епоху Другої імперії», який формулює генеральну концепцію задуму (про натуралізм і творчість Золя докладніше йтиметься в окремих розділах підручника).

Особливе місце в тогочасній французькій літературі посідає Гі де Мопассан (1850-1893) - один з найвідоміших письменників останньої третини XIX ст. Власне, майже весь його творчий доробок був створений протягом одного десятиліття, у 80-х роках, а це шість романів, дев’‎ятнадцять новелістичних збірок (включаючи й посмертно видані три збірки, усього близько трьохсот творів), дві книжки подорожніх нарисів!

Світоглядно-естетична система й засадничі принципи поетики творів Мопассана вписуються в контекст натуралізму. Так, письменник визначав людину як істоту, що підпорядковується передусім біологічним законам. Соціальна сфера життя, на його переконання, є чимсь побічним і навіть не ідентичним людській природі. Мопассан визнавав, що в людині закладено два начала - духовне й біологічне, які по-різному співвідносяться в різних індивідуумах, але схилявся до думки, що переважна більшість людей підвладна в першу чергу поклику «нутра», винесеному зі світу живої природи.

Nota bene Звідси, власне, основна тема романів і численних новел Мопассана, у яких ідеться про силу «природного нутра», владу грубих і егоїстичних інстинктів та їх носіїв, що впевнено й комфортно почуваються в житті. Завершеним уособленням людей такого типу є Жорж Дюруа - головний герой роману «Любий друг» - пройдисвіт і грубий самець, який, безсоромно використовуючи жінок, часто й грабуючи їх, упевнено просувається до багатства й вершин влади. Тимчасом люди духовного складу виявляються в Мопассана страждальцями. Звідси й гіркота і смуток, якими визначається тональність багатьох його творів, зокрема романів «Життя», «Монт-Оріоль», численних новел, іноді цілих збірок, як-от «Місс Гаррієт», «Іветта», «Маленька Рок» та інших.

Мопассан вважав, що письменник перш за все повинен «відтворювати й пояснювати природу засобами мистецтва», насамперед людську природу. При цьому він наголошував, що людей «слід зображувати такими, якими вони є» і «цікавитися передусім спонукальною причиною кожного вчинку... й особливо спонуками, властивими всім людям, їхніми інстинктивними імпульсами». Щодо цього, на думку Мопассана, люди всіх класів і прошарків однакові, представники вищих класів відрізняються лише тим, що «справжні причини своїх вчинків вони вміють маскувати умовностями, фальшивістю, лицемірством і облудою». Увага митця була сконцентрована на тому, що властиво людській природі в цілому, але виявляється в різних формах, притаманних певним суспільним верствам та індивідуумам. У цьому й полягала та «нещадна, страшна й свята правда», говорити про яку людям Мопассан вважав найпершим обов’‎язком письменника.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.