Життя всієї Франції очима одного героя - РОМАН «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ» - ШИРОКА ПАНОРАМА ЖИТТЯ ФРАНЦІЇ ПЕРІОДУ РЕСТАВРАЦІЇ - СТЕНДАЛЬ (Анрі Марі Бейль) (1783-1842)

Здавалося б, Стендаль вирушив у путь уторованою стежкою, адже його твір — це добре відомий «роман одного героя», у центрі якого — єдиний персонаж і з ним пов’‎язаний розвиток сюжету (недаремно початкова назва твору — «Жульєн Сорель»). Особлива увага автора до головного персонажа, його світосприйняття та оцінки подій уже на той час була традиційною. У такому типі романів усі події, проблеми й персонажі подані крізь призму сприйняття героя, читачі дивляться на все зображуване неначе його очима. Тому успіх твору багато в чому залежить від майстерності автора у виборі героя. Скажімо, О. Пушкін, М. Лєрмонтов і М. Гоголь, геніально відчувши дух своєї епохи, вихопили з розмаїття людських типів своїх «героїв часу» (відповідно — Онєгіна, Печоріна й Башмачкіна), і завдяки цьому їхні твори цікавлять читачів і нині.

Треба визнати, що свого героя Стендаль вибрав геніально. Це молодий плебей, син теслі, Жульєн Сорель, який був наділений непересічними талантами. В інший історичний період, коли життєвий успіх людини більшою мірою залежав би від її особистих якостей і чеснот, а не від походження, можливо, на нього б чекала блискуча кар’‎єра. Ті часи були не такими вже й далекими, про них ще добре пам’‎ятали Стендаль і його сучасники: відкиньте від часу створення роману два десятиліття — і ви отримаєте 1810-і роки, часи перемог Наполеона, який, на думку родовитих європейських аристократів, був вискочнем, вивищився завдяки революції, а в інший час, мабуть, залишився б нікому не відомим лейтенантом артилерії. Отже, героїчний час потребував і спричинив появу героїчних особистостей.

Проте у Франції в добу Реставрації ситуація змінилася докорінно. До влади повернулися аристократи (адже Реставрація — це відновлення монархії), свого часу налякані революцією, з притаманними їм «аристократичними забобонами». Людину знову стали цінувати не за її особисті якості й чесноти, а за походження — чим довший у неї був родовід, тим коротший шлях до успіху. Ось як, наприклад, абат Пірар, повчаючи Жульєна перед черговим «кар’‎єрним стрибком» — уходженням до кола паризьких аристократів, характеризує дружину маркіза де Ла-Моля, а також її «критерії оцінки» людей: «Ви побачите там пані маркізу де Jla-Моль. Це висока білява жінка, дуже побожна, погордлива, надзвичайно ввічлива й зовеш нікчемна. Вона — дочка старого герцога де Шона, який уславився своїми аристократичними забобонами. Вона навіть не вважає за потрібне приховувати, що єдина заслуга, гідна поваги в її очах, — це мати у своєму роду предків, які ходили в хрестові походи» (тут і далі текст подано в перекладі Є. Старинкевича).

Nota bene

Хроніка (від грец. chronikos — пов’‎язаний із часом) — літопис, вид історичного твору, у якому найважливіші події того чи іншого періоду викладені в хронологічному порядку. Найдавнішими хроніками можна вважати Книги Царств з Біблії.

У середні віки хроніки (у русичів — літописи) велися, як правило, ученими монахами. На відміну від історичної літератури, де на першому плані зображені характери персонажів, вплив історії на їхню долю та історичний колорит, у хроніках передовсім зображується плин часу, тобто епоха стає головним героєм твору. У пізніші часи письменники часто використовували події хронік як джерело літературних сюжетів чи стилізували свої твори під них. Це давало змогу замислитися над надзвичайно важливою проблемою: що переборює людина перед лицем історії? Це філософські питання ми можемо знайти не лише в історичних хроніках В. Шекспіра, а й у його трагедіях «Макбет» і «Гамлет», сюжети для яких він знайшов у «Хроніці Англії, Шотландії та Ірландії» Р. Холіншеда та данському літописі Саксона Граматика.

Джерелом сюжету для романів-хронік на сучасну для автора тематику може бути газетна стаття (як це сталося зі Стендалем при виникненні в нього задуму роману «Червоне і чорне»). Завдяки хроніці у творі постає система включення реального, історичного часу у вигаданий сюжет.

Саксон Граматик (Saxo Grammaticus) (бл. 1140 — між 1206 і 1220 р.) — данський історик, священик. Склав одну з перших данських хронік латинською мовою «Діяння данців» («Gesta Danorum»). Хроніка складається з шістнадцяти книжок, причому в дев'ятьох подано скандинавські перекази, у тому числі й славнозвісна легенда про Амлета. Праця Саксона Граматика вперше була надрукована в 1514 р. у Парижі. Про життя хроніста майже нічого не відомо.

Проте подібні критерії ставлення до людей притаманні не лише цій «аристократично забобонній» жінці. Її син, дев’‎ятнадцятирічний граф Норбер, якого нав’‎язують Жульєну в «друзі», сповідує ті самі принципи: «Молодий граф де Лa-Моль спочатку зневажатиме вас, бо ви тільки міщанин, а його предок був придворним і мав честь бути страченим на Гревській площі двадцять шостого квітня тисяча п’‎ятсот сімдесят четвертого року за якусь політичну інтригу».

Виникає закономірне запитання: що ж робити тим мільйонам людей, у яких поміж пращурів не було не лише хрестоносців, а й жодної людини, яка б додавала до свого простого прізвища «вивищувальну» частку «де»? Хіба що приєднати її так, як це зробив видатний французький письменник-реаліст Оноре де Бальзак, чий дід, селянин, на прізвище Бальса, почав облагороджувати його, переінакшивши на Бальзак. Проте так таланить не всім. Отже, що мав робити син простого вер’‎єрського теслі Жульєн Сорель? У нього не було шансів на гідну самореалізацію та достойну кар’‎єру через своє «низьке» походження. У кінці твору гордий плебей кидає виклик кастовому суспільству: «Перед вами селянин, який повстав проти низькості свого стану».

Така ситуація в романі була виграшною. Адже в згаданій неможливості реалізувати талант юнака прихована потужна сила «бомби конфлікту», яка й вибухнула в кінці твору. Причому пролунала не лише пострілами Сореля в пані де Реналь у церкві (хоча це вже жахлива ситуація), а й також його полум’‎яним фатальним монологом на суді про несправедливість тогочасного французького суспільства. Саме тут і спрацювала формула «Хроніка XIX століття»: згаданий конфлікт стосувався не тільки Жульєна, це був конфлікт епохи.

До того ж Стендаль нічого не вигадував, оскільки прочитав у «Судовій газеті» замітку про випадок, що плебей Антуан Берте вистрелив у церкві в колишню коханку. А далі все було справою письменницького таланту. А оскільки автор мав талант непересічний, то й фрагмент кримінальної хроніки він підніс до рівня літературного шедевра. Це яскрава ілюстрація джерел і механізму реалістичної творчості, коли письменник не лише зображує героїв і події свого твору «як у житті», а й запозичує, вихоплює їх безпосередньо. із середовища самого життя. Це і є реалізація настанови про «щирість у творчості», якої вимагав від митців-реалістів Ж. Шанфльорі — теоретик цього напряму (крім того, «батько» терміна «реалізм») у відомому вислові: «Стискайте ваше серце і, як губку, вичавлюйте його в чорнильницю». Тож не випадково з наведеною думкою теоретика реалізму суголосний епіграф до роману «Червоне і чорне» — слова Дантона: «Правда! Сувора правда!»

Роман «Червоне і чорне» називають панорамою життя всієї Франції: Стендаль майстерно будує сюжет, використовуючи прийом градації (поступового наростання). Він проводить Жульєна Сореля — вище й вище — сходинками його кар’‎єри (тому твір Стендаля — це ще й «роман кар’‎єри»). Кар’‎єрний злет сина теслі розпочинається у Вер’‎єрі, де він став гувернером дітей мера містечка пана де Реналя, продовжується в значно більшому місті Безансоні, де юнак здобуває духовну освіту, а закінчується в Парижі, у домі одного з найвищих сановників Франції — маркіза де Ла-Моля. Це дало змогу зобразити побут, мораль і звичаї різних верств суспільства як у провінції, так і в столиці держави. Варто також відзначити особливу майстерність письменника, що полягає в глибині проникнення в психологію (знаменитий «психологізм Стендаля») усіх без винятку суспільних прошарків: від селян і дрібних міщан до провінційних і столичних аристократів. Таку широту охоплення життєвих явищ називають панорамністю, або панорамою (від грец. pan — усе і horame — огляд).

То що ж побачив читач у романі Стендаля?