Світова література (рівень стандарту) 10 клас - Ю.І. Ковбасенко - Грамота 2010

Панорама французького суспільства доби Реставрації: Париж - РОМАН «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ» - ШИРОКА ПАНОРАМА ЖИТТЯ ФРАНЦІЇ ПЕРІОДУ РЕСТАВРАЦІЇ - СТЕНДАЛЬ (Анрі Марі Бейль) (1783-1842)

У Парижі, так само як у Вер’‎єрі та Безансоні, людину цінували не за її особисті якості, а за походження, зв’‎язки в суспільстві й матеріальні статки. Проте гроші не вирішували всього, як це було в провінції, багату людину там навіть могли зневажати: «Отже, — думав Жульєн, — мені довелося бачити людину, своїм, становищем цілком протилежну мені. У мене немає й двадцяти луїдорів ренти на рік, а ось тут, поруч мене, людина, яка одержує двадцять луїдорів щогодини, і всі глузують з неї... Таке видовище здатне вилікувати від заздрощів». Жульєна попередили про цю особливість аристократії. Повернемося до вже згаданої розмови, коли абат Пірар давав молодому провінціалові поради й характеризував маркізу як прихильницю «аристократичних забобонів» і шанувальницю аристократів, які мають у родоводі учасників хрестових походів, тоді він також зробив несподівану заяву: «Гроші для неї — річ другорядна. Це вас дивує? Друже мій, ми з вами вже не в провінції!» Може здатися — ось вона, довгоочікувана перевага духовного над матеріальним! Однак це зовсім не означає, що паризькі аристократи не зважали на матеріальні статки й були шанувальниками духовних чеснот: статки, особливо чужі, вони вміли рахувати дуже добре. Пригадаємо міркування маркіза де Ла-Моля про суму, якою йому доведеться ощасливити Жульєна й Матильду на випадок їхнього шлюбу. Просто, аби бути чи стати своїм у вищому світі столиці, самих грошей замало.

У Парижі, як і в провінції, панують затхла духовна атмосфера, та сама, якщо не більша, пиха, зарозумілість і зневага до особистості, передусім — неприйняття самостійної думки. Ось яку характеристику паризьким салонам дає іспанський граф Альтаміра, людина, яка стала натхненником революції, але втратила владу, не захотівши досягти всевладдя будь-якою ціною, і тому не погодилася на страту інакомислячих і розкрадання туринської казни. Після розкішного балу Жульєн не в змозі стримати своє захоплення:

«— Який чудовий бал! — сказав він графові. — Чого тільки тут немає! — Думки, — відповів Альтаміра. І на його обличчі проявилася зневага, ще дошкульніша через те, що з чемності він вважав за обов’‎язок її приховувати. — Однак тут є ви, графе; хіба це не втілена думка — думка, що виплекала змову? — Я тут тільки завдяки моєму імені. Проте у ваших салонах ненавидять думку. Вона не повинна підноситись вище дотепів водевільного куплета — ось тоді вона дістає нагороди».

Отже, як у Вер’‎єрі — «сліпа ненависть до всякої думки, що суперечить уподобанням» влади, так і в Парижі — «думка на рівні дотепів водевільного куплета». Хіба не подібне?

Жульєн усе життя виховував у собі лицемірство, бо вважав його єдиною зброєю слабких (згадаймо думку в поемі «Конрад Валленрод»: якщо немає сил бути «левом», будь «лисицею»). І він досяг у цьому таких успіхів, що здавався холодним і незворушним у найнапруженіших життєвих ситуаціях. Коли Сорель став лейтенантом, його бліде обличчя не мало жодного відтінку почуття: байдужий вираз, суворий, мало не лихий погляд, блідість і незмінна холоднокровність — усе це вже з перших днів привернуло до нього увагу. «У цьому юнакові, — казали старі полкові офіцери-жартуни, — є все, окрім юності». І нарешті аж у Лондоні серед славнозвісних англійських денді він знайшов справжніх поціновувачів своєї холодної маски: «У Лондоні він нарешті дізнався, що таке справді світське фатівство. Він познайомився з молодими російськими вельможами, які посвятили його в ці таємниці.

— Ви обранець долі, дорогий Сорелю, — казали вони, — сама природа нагородила вас таким холодним обличчям, наче ви за тридев’‎ять земель від своїх почуттів, — тобто те, що ми лише намагаємося вдавати...»

Отже, постійно грати роль холодного манекена — ось вершина бажань аристократів. А якщо така штучність і страх виявити свої справжні почуття — їхній ідеал, то чим вони кращі за неграмотних мужланів, «затятих і грубих селян», на кшталт старого Сореля, які цих почуттів не мають узагалі?

Порівняно з Безансоном, де можна почути, як семінаристи вголос підраховують прибутки або просторікують про ситний обід, паризькі салони начебто відрізнялися своєю вишуканістю. Проте і в столичному вищому світі так само шанують застарілі звичаї, бояться сильного характеру й власної думки, а надто всього того, що подібне до зазіхання на закам’‎янілі традиції, привілеї, старий ієрархічний суспільний устрій. Серед аристократів, які мають за плечима нелегкі роки вигнання з революційної Франції, ще трапляються люди розумні, енергійні, по-своєму цікаві (на кшталт маркіза де Ла-Моля). Однак коли історія хоче кого-небудь покарати, вона позбавляє його гідного потомства: витончена світська молодь вихована, рафінована, іноді володіє словом, але при цьому штучна, внутрішньо спустошена й безлика. Тобто портрет паризького суспільства ненабагато привабливіший за провінційний.








На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.