Панорама французького суспільства доби Реставрації: Париж - РОМАН «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ» - ШИРОКА ПАНОРАМА ЖИТТЯ ФРАНЦІЇ ПЕРІОДУ РЕСТАВРАЦІЇ - СТЕНДАЛЬ (Анрі Марі Бейль) (1783-1842)

Світова література (рівень стандарту) 10 клас - Ю.І. Ковбасенко - Грамота 2010

Панорама французького суспільства доби Реставрації: Париж - РОМАН «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ» - ШИРОКА ПАНОРАМА ЖИТТЯ ФРАНЦІЇ ПЕРІОДУ РЕСТАВРАЦІЇ - СТЕНДАЛЬ (Анрі Марі Бейль) (1783-1842)

У Парижі, так само як у Вер’‎єрі та Безансоні, людину цінували не за її особисті якості, а за походження, зв’‎язки в суспільстві й матеріальні статки. Проте гроші не вирішували всього, як це було в провінції, багату людину там навіть могли зневажати: «Отже, — думав Жульєн, — мені довелося бачити людину, своїм, становищем цілком протилежну мені. У мене немає й двадцяти луїдорів ренти на рік, а ось тут, поруч мене, людина, яка одержує двадцять луїдорів щогодини, і всі глузують з неї... Таке видовище здатне вилікувати від заздрощів». Жульєна попередили про цю особливість аристократії. Повернемося до вже згаданої розмови, коли абат Пірар давав молодому провінціалові поради й характеризував маркізу як прихильницю «аристократичних забобонів» і шанувальницю аристократів, які мають у родоводі учасників хрестових походів, тоді він також зробив несподівану заяву: «Гроші для неї — річ другорядна. Це вас дивує? Друже мій, ми з вами вже не в провінції!» Може здатися — ось вона, довгоочікувана перевага духовного над матеріальним! Однак це зовсім не означає, що паризькі аристократи не зважали на матеріальні статки й були шанувальниками духовних чеснот: статки, особливо чужі, вони вміли рахувати дуже добре. Пригадаємо міркування маркіза де Ла-Моля про суму, якою йому доведеться ощасливити Жульєна й Матильду на випадок їхнього шлюбу. Просто, аби бути чи стати своїм у вищому світі столиці, самих грошей замало.

У Парижі, як і в провінції, панують затхла духовна атмосфера, та сама, якщо не більша, пиха, зарозумілість і зневага до особистості, передусім — неприйняття самостійної думки. Ось яку характеристику паризьким салонам дає іспанський граф Альтаміра, людина, яка стала натхненником революції, але втратила владу, не захотівши досягти всевладдя будь-якою ціною, і тому не погодилася на страту інакомислячих і розкрадання туринської казни. Після розкішного балу Жульєн не в змозі стримати своє захоплення:

«— Який чудовий бал! — сказав він графові. — Чого тільки тут немає! — Думки, — відповів Альтаміра. І на його обличчі проявилася зневага, ще дошкульніша через те, що з чемності він вважав за обов’‎язок її приховувати. — Однак тут є ви, графе; хіба це не втілена думка — думка, що виплекала змову? — Я тут тільки завдяки моєму імені. Проте у ваших салонах ненавидять думку. Вона не повинна підноситись вище дотепів водевільного куплета — ось тоді вона дістає нагороди».

Отже, як у Вер’‎єрі — «сліпа ненависть до всякої думки, що суперечить уподобанням» влади, так і в Парижі — «думка на рівні дотепів водевільного куплета». Хіба не подібне?

Жульєн усе життя виховував у собі лицемірство, бо вважав його єдиною зброєю слабких (згадаймо думку в поемі «Конрад Валленрод»: якщо немає сил бути «левом», будь «лисицею»). І він досяг у цьому таких успіхів, що здавався холодним і незворушним у найнапруженіших життєвих ситуаціях. Коли Сорель став лейтенантом, його бліде обличчя не мало жодного відтінку почуття: байдужий вираз, суворий, мало не лихий погляд, блідість і незмінна холоднокровність — усе це вже з перших днів привернуло до нього увагу. «У цьому юнакові, — казали старі полкові офіцери-жартуни, — є все, окрім юності». І нарешті аж у Лондоні серед славнозвісних англійських денді він знайшов справжніх поціновувачів своєї холодної маски: «У Лондоні він нарешті дізнався, що таке справді світське фатівство. Він познайомився з молодими російськими вельможами, які посвятили його в ці таємниці.

— Ви обранець долі, дорогий Сорелю, — казали вони, — сама природа нагородила вас таким холодним обличчям, наче ви за тридев’‎ять земель від своїх почуттів, — тобто те, що ми лише намагаємося вдавати...»

Отже, постійно грати роль холодного манекена — ось вершина бажань аристократів. А якщо така штучність і страх виявити свої справжні почуття — їхній ідеал, то чим вони кращі за неграмотних мужланів, «затятих і грубих селян», на кшталт старого Сореля, які цих почуттів не мають узагалі?

Порівняно з Безансоном, де можна почути, як семінаристи вголос підраховують прибутки або просторікують про ситний обід, паризькі салони начебто відрізнялися своєю вишуканістю. Проте і в столичному вищому світі так само шанують застарілі звичаї, бояться сильного характеру й власної думки, а надто всього того, що подібне до зазіхання на закам’‎янілі традиції, привілеї, старий ієрархічний суспільний устрій. Серед аристократів, які мають за плечима нелегкі роки вигнання з революційної Франції, ще трапляються люди розумні, енергійні, по-своєму цікаві (на кшталт маркіза де Ла-Моля). Однак коли історія хоче кого-небудь покарати, вона позбавляє його гідного потомства: витончена світська молодь вихована, рафінована, іноді володіє словом, але при цьому штучна, внутрішньо спустошена й безлика. Тобто портрет паризького суспільства ненабагато привабливіший за провінційний.







Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.