Гостра критика режиму Реставрації - РОМАН «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ» - ШИРОКА ПАНОРАМА ЖИТТЯ ФРАНЦІЇ ПЕРІОДУ РЕСТАВРАЦІЇ - СТЕНДАЛЬ (Анрі Марі Бейль) (1783-1842)

З кожною прочитаною сторінкою роману «Червоне і чорне» стає все зрозумілішим сенс його підзаголовка «Хроніка XIX століття». Стендаль гостро критикує сучасне йому суспільство, проте не так, як це робили романтики: він не міфологізує сучасність (бунтівник і влада — Прометей і Зевс), не застосовує казково-умовні паралелі для зображення конфлікту творчої особистості з тупою бюрократичною машиною (E. Т. А. Гофман, «Крихітка Цахес...»). Натомість у реалізмі домінує пряме відтворення дійсності, гострих соціальних проблем.

Так, на сторінках роману чи не вперше у французькій літературі відтворені реальні механізми нечесного збирання голосів виборців. Коли пан Вально, отримавши титул барона, готується балотуватися на посаду мера Вер’‎єра замість пана де Реналя, він прямо просить Жульєна вплинути на батька перед голосуванням: «Жульєн був ушанований дуже дивним візитом: до нього з’‎явився пан барон де Вально, що приїхав у Париж висловити вдячність міністрові за свій титул і домовитися з ним іще про дещо. Його мали призначити мером Вер’‎єра замість пана де Реналя. Він попросив у Жульєна батьків голос на майбутніх виборах. Жульєн обіцяв написати». Навряд чи така «невисока» й «прозаїчна» тема знайшла б місце у творах класицистів чи романтиків. Проте це було «життя як воно є» — капіталізм з його виборчим механізмом тільки-но приходив до влади в Європі.

Сорель домовлявся з впливовим політиком маркізом де Ла-Молем щодо прийняття Вально, а коли той погодився й пообіцяв новоспеченому барону місце префекта, плебей одразу виторгував «тепленьке містечко» і для свого батька: «Жульєн усе розповідав маркізові, отже, ввечері він сказав йому й про бажання Вально.

— Ви не тільки відрекомендуєте мені завтра ж нового барона, — сказав пан де Лa-Моль дуже серйозно, — ай запросите його обідати на післязавтра. Це буде один із наших нових префектів. — У такому разі, — холодно зауважив Жульєн, — я прошу надати моєму батькові місце директора притулку для бідняків. — У добрий час, — сказав маркіз і повеселішав, — згода! Признатись, я чекав моралізування. Ви робите успіхи».

Отже, з точки зору паризького можновладця доби Реставрації, успіхи Жульєна полягали у відсутності «моралізування», тобто в неприхованій аморальності, у тому, що він «проштовхнув» свого батька на вигідну посаду, абсолютно не переймаючись тим, як старий тесля впорається з нею і чи стане від цього краще біднякам. І чи не тому життя в притулках було настільки нестерпним, що їх керівництво призначалося в такий спосіб?

Проте критика режиму Реставрації в романі згаданими випадками не обмежується. Ситуація владного хаосу доходить до абсурду, коли винятково з власної примхи Жульєн привів до влади жалюгідну особу, завадивши достойній людині (тобто зробив якраз те, проти чого так завзято боровся сам!): «Пан де Вально повідомив Жульєна, що особа, яка тримала у Вер ’‎єрі лотерейну контору, нещодавно вмерла. Жульєнові здалося потішним дати це місце панові де Шолену, отому старому дурню, що його прохання він колись знайшов у кімнаті пана де Ла-Моля. Як тільки пан де Шолен був призначений, Жульєн дізнався, що депутація від департаменту вже зняла клопотання про призначення на те місце пана Гро, славетного математика; ця великодушна людина жила на тисячу чотириста франків ренти і щороку давала по шістсот франків сім’‎ї покійного управителя лотерейної контори, щоб трохи допомогти дітям небіжчика. Жульєн сам був приголомшений тим, що накоїв. А родина покійного? За що ж вони тепер житимуть? Серце його стиснулося від цієї думки. «Дарма, — подумав він, — коли вже я вирішив пробитись у вищий світ, доведеться чинити й не такі кривди, та ще й прикривати їх красивими зворушливими фразами. Бідолаха пан Гро! Це він заслужив орден, а одержав його я, і тепер я мушу діяти в дусі того уряду, який мене нагородивТут Стендаль не лише зриває всі маски з механізму суспільного зла, а й прямо називає першоджерело цього зла — суспільний устрій, уряд.

Заслуговує на увагу також те, що маркіз де Лa-Моль міг призначати й звільняти посадовців у державі не за законом, а так, як йому заманеться. Чи не нагадує це механізм, за яким Гурона — героя повісті Вольтера «Простак» — було ув’‎язнено в Бастилію? Відбулася Велика французька революція, розгромлено Наполеона, Республіка змінилася Реставрацією. Проте що змінилося? Це і є та безумовна сила реалізму в зображенні суспільних проблем, про яку йшлося вище.

Гостра критика режиму Реставрації пронизує весь текст роману. Т&к. У кінці твору, коли Матильда намагається врятувати Жульєна від смертної кари, вона відкрито купує всю піраміду французької судочинної системи, хіба що крім ката. «Матильда вже привернула в Безансоні загальну увагу, коли нарешті, після тижня клопотань, їй удалося добитись аудієнції в пана де Фрілера.

— Я прийшла порадитися з вами про можливість улаштувати втечу панові де Лa-Верне... Я можу негайно передати для підкупу нижчих службовців п’‎ятдесят тисяч франків і зобов’‎язуюсь заплатити пізніше ще вдвічі більшу суму. Нарешті, я і мої рідні не спинимося ні перед чим, щоб віддячити людині, яка врятує пана де Ла-Верне».

Як реагує на це хранитель законності? Може, він обурюється: як це можна купити правосуддя? А може, дивується: як наважилися запропонувати хабара йому, старшому вікарію й чесній людині, так ще й так цинічно? Чи, можливо, він хоча б прикидається: мовляв, ніколи хабарів не брав і навіть не розуміє, на що йому натякають? Ні, пан де Фрілер з неприхованим честолюбством починає хизуватися своєю владою, зокрема й над правосуддям: «— Якби навіть список з тридцяти шести присяжних складали жеребкуванням чотири чи п’‎ять разів підряд з почесних громадян нашого департаменту, — вимовив старший вікарій з виразом найжадібнішого честолюбства й з притиском відчеканюючи кожне слово, — я вважав би, що мені дуже не щастить, якби не нарахував у кожному списку вісім чи десять друзів, і до того ж — найспритніших із цілої групи. За мною майже завжди буде більшість, яка навіть перевершує те, що потрібно для ухвалення вироку. Отже, ви бачите, мадемуазель, як легко мені домогтись виправдання...»