Поєднання в романі соціально-політичного й психологічного аспектів - ВНУТРІШНЯ ДРАМА ЖУЛЬЄНА СОРЕЛЯ ЯК РЕЗУЛЬТАТ КОНФЛІКТУ ІЗ СУСПІЛЬСТВОМ. - СТЕНДАЛЬ (Анрі Марі Бейль) (1783-1842)

У чому ж нездоланна привабливість прози Стендаля? Чим вона не подібна до творів письменників, які працювали в царині й «роману одного героя», і «роману кар’‎єри», і вже згаданої домінантної теми французької літератури XIX ст. «жінка і гроші»? Чому пам’‎ятають роман «Червоне і чорне»?

Варто зауважити, що у світовій літературі є не так багато письменників, чиї твори викликають у читача істинну інтелектуальну насолоду від спостереження за найменшими порухами душі й думками персонажа. І чи не найяскравішим з-поміж них є Стендаль. Він був людиною, яка воліла казати сувору правду замість того, щоб тонко ухилятися від проблем чи приховувати їх за «вуаллю ідеалізації». Свою щирість і безкомпромісність Стендаль виявляв як у житті й творчості, так і, як це не парадоксально, у ставленні до наук. Наприклад, він обрав для вивчення «суху» математику, за його словами, «єдину науку, не заражену лицемірством». Що мається на увазі? Наприклад, у історії чи літературознавстві оцінки певних фактів чи творів залежно від політичної ситуації або кон’‎юнктури можуть змінюватися аж до протилежних. А математика на це якраз і не хибує: дійсно, що «політичного» можна внести в котангенси чи рівняння?

Стендаль сповідував синтез художньої творчості й науки: «Мистецтво завжди залежить від науки, воно користується методами, відкритими нею». Його схильність до математичної логічності й лаконічності відчувається навіть у стилістиці розгортання психологічної характеристики образів роману. Точна фіксація душевних порухів героїв, конкретних проявів конфлікту їхніх почуттів і розуму, боротьби між ними створює неповторний шарм психологізму індивідуального стилю письменника. Незважаючи на те, що психологічний аналіз у Стендаля, як і в просвітників, ще позначений впливом раціоналізму (почуття розвиваються приблизно за тими ж напрямами, що й думка, хоча в реальному житті все значно складніше), читати роман надзвичайно цікаво.

Безумовною знахідкою письменника є те, що в образі головного героя ніби поєднані дві людини: одна діє, а інша за нею спостерігає, і при цьому не завжди схвалює думки і вчинки свого «двійника». Після виходу у світ твору «Червоне і чорне» наявність психологічного аналізу й самоаналізу стала характерною ознакою реалістичного роману.

Тонкий психологізм Стендаля напрочуд гармонійно поєднується з не менш тонким аналізом соціальних і політичних проблем тогочасної Франції.

Доба Реставрації — це час зустрічі двох цивілізацій — аристократичної та буржуазної (феодалізму й капіталізму), що давав багатий матеріал як для соціального, так і для політичного аналізу й узагальнень. Російський письменник Максим Горький, який був чудовим знавцем психології буржуазії та «свинцевих мерзот життя», зазначав, що «Стендаль був першим літератором (курсив наш. - Авт.), який майже наступного дня після перемоги буржуазії проникливо та яскраво зобразив ознаки неминучості її внутрішнього соціального розкладу та її тупувату короткозорість». Дійсно, у галереї персонажів роману вирізняється, наприклад, Вально, який, на відміну від де Реналя, уже не соромиться «мануфактурних прибутків», а його дружина безцеремонно говорить гостям, скільки грошей витрачено на обід («Пані Вально не пропустила нагоди докинути, що це вино коштує по дев’‎ять франків за пляшку, без доставки»), не знічуючись, обкрадає бідних («Жульєн відчував у тих розкошах щось огидне, від чого тхнуло краденими грішми») і, зрештою, фактично купує баронський титул. Вально — це вже не «перефарбований» аристократ («шляхтич-міщанин»), а власне буржуа, новий «герой свого часу». Саме він стає мером Вер’‎єра, перемагаючи де Реналя. Це дуже символічно — отже, майбутнє за Вально, за буржуазією. Правда, якщо не назріє нова революція і Сорель не стане новим Дантоном, а отже, кошмаром для таких, як Вально.

Ad Fontes

Стендаль, як мало хто з письменників, дає сучасному читачеві інтелектуальну насолоду точністю й правдивістю психологічного аналізу, нещадним розкриттям тих пружин людської поведінки, що пускаються в дію соціальною системою життя. Він стоїть у першому ряду художників-реалістів, які тверезо досліджують основи й потенції людського єства, характеру, прагнення до свободи й повного самовиявлення як індивідуальності, так і цілого народу. Ставши письменником, Стендаль у глибині душі залишився тим самим, що і в п’‎ятнадцять років, коли взявся за вивчення математики, вважаючи, що це єдина не заражена лицемірством наука. Він виводив образи героїв, приречених на лицемірство й пристосовництво, витворив майже точні етичні формули такої поведінки, але як письменник Стендаль ніколи не показував безсовісності й аморальності за гарною ширмою, ніколи сентиментально не зарожевлював егоїзму, легкодухості чи пристосовництва, яке усвідомлює себе як мало не громадянську доброчесність. Один з найістотніших уроків Стендаля — це наука тверезо бачити речі і явища та називати їх своїми іменами.

Є. Сверстюк

Особливо яскраво помітні політичні аспекти під час судового процесу, який є кульмінацією роману. У пристрасному монолозі Жульєн Сорель заявляє, що судять не лише його, а насамперед повсталих плебеїв, юнаків, які наважилися пробиватися «нагору». І його виклик було негайно почуто. Відповіддю плебею- бунтарю став несподівано жорстокий (адже до цього монологу майже всі присутні на суді йому співчували) вирок — смертна кара. Абат де Фрілер відверто й цинічно (а навіщо лицемірити, якщо Жульєн — уже практично мертвий, а перед ним сидить чарівна Матильда, яку він «запланував» собі в коханки?) заявляє: «Що це спало на думку вашому другові збуджувати й дратувати дрібну чванливість цієї міщанської аристократії! Навіщо говорив він про касти? Він сам підказав їм, що вони мусять робити у своїх політичних інтересах, ці йолопи й не думали про це і вже готові були пустити сльозу. Однак кастові інтереси заслонили в їхніх очах жах смертного вироку. Треба визнати, що пан Сорель дуже наївний у справах. Якщо нам не вдасться виклопотати йому помилування, смерть його буде свого роду самогубством...» Насправді це й було фактично самогубство, і Жульєн це добре розумів (тим більше, що «якби він поводився розумніше, йому б допомогли втекти»), але така горда людина не змогла позбавити себе задоволення, нехай і ціною власного життя, кинути виклик тим пихатим і ницим панам-аристократам, які сиділи в залі, і всьому тогочасному суспільству.

Отже, Стендаль зобразив психологічний портрет талановитого юнака, якому затісно в затхлій атмосфері доби Реставрації, замкненому кастовому суспільстві, де «в людях однаково ненавидять як правду, так і енергію». Письменник започаткував у світовій літературі велику й вічну тему, що в російській літературі втілилася в образі Печоріна, в українській — в образі Чіпки. Це тема даремно й трагічно загубленої сили. Хтось називає її темою «зайвої людини», хтось — «пропащої сили», але суть залишається незмінною.