Образ Вронського - ГОЛОВНІ ОБРАЗИ РОМАНУ «АННА КАРЕНІНА» - ЛЕВ ТОЛСТОЙ (1828-1910)

Світова література (рівень стандарту) 10 клас - Ю.І. Ковбасенко - Грамота 2010

Образ Вронського - ГОЛОВНІ ОБРАЗИ РОМАНУ «АННА КАРЕНІНА» - ЛЕВ ТОЛСТОЙ (1828-1910)

Одним із вловних персонажів роману є граф Вронським, багатій і красень. Щоправда, Толстой постійно «приземлює» свого персонажа, привносячи до його образу непритаманні для традиційного героя-коханця риси, наприклад неодноразові згадки про облисіння: «Вронський справді передчасно починав лисіти... і, насунувши кашкет на лисину, вийшов і сів у коляску».

Прізвище «Вронський» є не випадковим, його використав О. Пушкін у нарисі «На розі маленької площі», що став одним із джерел роману (пригадаймо, що під час написання «Анни Кареніної» Толстой перебував під сильним впливом творчості Пушкіна). Обставини життя, зовнішність, характер Вронського, а також його сюжетна лінія можуть бути співвіднесені з традицією зображення героїв «світських повістей» 30-х років XIX ст.

Олексій Вронський був вихованцем Пажеського корпусу. Він не знав сімейного життя, рано залишився без батька, шанував матір, проте не любив і не поважав її через численні романи й легковажний світський спосіб життя. У такому ставленні до матері його антиподом був Левін, який асоціював повагу до сімейного життя з повагою до матері: «Левін ледве пам’‎ятав свою матір. Поняття про неї було для нього священним спогадом, і майбутня дружина його повинна мала бути з його уяві повторенням того чарівного, святого ідеалу жінки, яким, була для нього мати».

Серед товаришів по службі в елітному гвардійському полку Вронського вважали бездоганно чесною та порядною людиною. Недаремно ж «квартира Вронського завжди була пристановищем усіх офіцерів». Він навіть мав «романтичну» репутацію, оскільки ще в дитинстві врятував жінку, яка тонула, а потім хотів віддати свій статок братові й до зустрічі з Анною дійсно відмовлявся на його користь від більшої частини своїх прибутків.

Однак, незважаючи на всі переваги — цілісність натури, доброту, мужність і шляхетність, — Вронський — людина неглибока, практично позбавлена серйозних інтелектуальних запитів. Йому притаманні типові для великосвітської «золотої молоді» шаблонні уявлення про життя й «кодексне» ставлення до людей. Вронський вважав смішними й застарілими цінностями щирі вчинки й почуття, родинний затишок і міцність сім’‎ї, цнотливість і подружню вірність, а чи не найсмішнішою постаттю для нього був зраджений чоловік (це проявляється спочатку презирливим ставленням Вронського до Олексія Кареніна). А щодо людей нижчих суспільних прошарків, то представникові «золотої молоді» вони взагалі видаються не гідними будь-якої уваги. Так, ці якості героя проявилися у взаєминах з Кіті Щербацькою, почуттями якої Вронський свідомо грався задля насолоди спостерігати силу свого впливу на недосвідчену дівчину, але не маючи серйозних намірів і не переймаючись ані її почуттями, ані тим більше репутацією.

Проте під впливом кохання до Анни Вронський змінюється: окрім сильного почуття, у ньому проявляються щирість і здатність до жалю й співчуття. Враження від зустрічі з Анною діє на нього майже стихійно, і «на обличчі Вронського, завжди такому твердому й незалежному» з’‎явився «вираз розгубленості й покірності, схожий на вираз розумного собаки, коли він у чомусь винен».

Він їде за Анною до Петербурга, усюди переслідуючи її й домагаючись зближення. Поступово його почуття переростає в справжнє кохання: «Він почував, що любов, яка зв’‎язувала його з Анною, не була хвилинним захопленням, яке минеться, як минають світські зв’‎язки, не залишивши інших слідів у житті того і другого, крім приємних чи неприємних спогадів».


Олександр Пушкін і Лев Толстой

Олексій Вронський є антиподом свого літературного попередника — красеня Євгенія Онегіна, який не захотів гратися почуттями юної Тетяни Ларіної, відверто сказавши їй про це. «Анну Кареніну» літературознавці іноді називають «пушкінським романом» Толстого. Так, серед прототипів Анни Кареніної Борис Ейхенбаум називає Тетяну Ларіну, подумки продовжуючи історію її життя у вищому світі. Достеменно відомо, що портрет Анни виник у письменника під враженням зустрічі з М. Гартунг — старшою донькою О. Пушкіна.


Водночас у Вронському для Анни також було щось стихійне й навіть жахливе, незалежне від розуму й волі, про що свідчать описи Толстим їхнього знайомства під час трагічної загибелі залізничного робітника або раптової появи Вронського з пітьми дорогою до Петербурга. Толстой постійно підкреслює в зовнішності Олексія якісь риси, що насторожують уважного читача, наприклад звичку, посміхаючись, «виставляти густі зуби» (варіант — «гострі зуби» тощо). У такого майстра, як Толстой, випадкових деталей у портретах головних героїв зазвичай не буває. Тож хижий вираз обличчя Вронського, згадуваний упродовж роману неодноразово, є важливим елементом у розумінні цього образу й авторського задуму взагалі. Можливо, це сліди найперших варіантів роману, де диявольська сила забороненого кохання порівнювалася з християнським смиренням зрадженого чоловіка, який усе-таки перемагав «звіра».

У сцені побачення Вронського з Анною прямо вказується на його подібність з убивцею, який схилився над своєю жертвою. Безпосередньо з цим епізодом пов’‎язаний інший, основний для розуміння характеру героя та його сюжетної ролі, — перегони, коли Вронський, який за довголітньою звичкою егоїстично думав винятково про себе, через недбальство й необережність спричинив загибель своєї улюбленої кобили Фру-Фру. Цей епізод має символічне значення, оскільки для сучасників Толстого кличка коня асоціювалася з назвою французької мелодрами Мейлока «Frou-frou» (1870), героїня якої загинула внаслідок зради чоловікові.

Зблизившись з Анною, Вронський тривалий час був внутрішньо задоволений цією ситуацією, яка не вимагала від нього яких- небудь рішень або змін у житті, тим більше, що любов відволікла його від честолюбних службових планів, хоча «честолюбство була давня мрія його дитинства і юності, мрія, у якій він і собі не признавався, але яка була така сильна, що й тепер ця пристрасть боролася з його коханням». Однак народження позашлюбної дочки, хвороба Анни й, головне, прощення її чоловіка змусили Вронського побачити у вчинку раніше зневаженого ним Олексія Кареніна, який пробачив зраду дружині, «щось вище і навіть недоступне йому в його світогляді». Окрім того, Вронський «почував усю тяжкість свого і її (Анни. — Авт.) становища, усі труднощі при тій виставленості для очей усього вищого світу, у якій вони перебували». Його, як і Анну, починає мучити необхідність «приховувати своє кохання, брехати й обманювати; і брехати, обманювати, хитрувати й завжди думати про інших тоді, коли пристрасть, яка зв’‎язувала їх, була така сильна, що вони обоє забували про все інше, крім свого кохання», і це отруювало їхні стосунки.

Складні трагічні обставини ще сильніше змінили графа Вронського. Розпач від утрати коханої, підсвідоме моральне приниження спонукають його до спроби самогубства, після якої коханці знову помирилися й поїхали після відставки Вронського до Італії, а потім — у його маєток. Спільне життя з Анною не поглинає всіх інтересів цього чоловіка: він захоплено й успішно займається перебудовою свого господарства на європейський лад (ще один удар Толстого по «західницьких» настроях у Росії), бере участь у дворянських виборах, усіляко відстоює свою незалежність і волю. Незважаючи на сильне почуття, жалість і увагу до Анни, він не може цілком зрозуміти ані її страждань, ані всієї складності її двозначного становища, і це призводить до частих сварок, взаємного роздратування, відчуження і зрештою загибелі головної героїні. Вронський надзвичайно важко переживає її смерть, він морально зломлений і вирішує поїхати добровольцем до Сербії з неприхованим бажанням загинути. Таким у загальних рисах є образ того, задля кого Анна зважилася на зміну своєї долі й пожертвувала багато чим.

Проте чи не найголовнішою є ще одна метаморфоза Вронського. Цей блискучий красень, який донедавна ставився до сім’‎ї, подружніх стосунків і сімейних людей зверхньо й навіть із неприхованим презирством, раптом сам дуже захотів створити сім’‎ю...

Недаремно ж Толстой казав: «Для того, щоб твір був гарним, треба любити в ньому головну, основну думку. Так, в «Анні Кареніній» я люблю думку сімейну». Що ж це таке — «думка сімейна»?






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.