«ГОЛОСІВКИ» - АРТЮР РЕМБО (1854-1891)

Вірш «Голосівки» (1871), створений шістнадцятирічним поетом, сприймався символістами як своєрідний поетичний маніфест. У цьому сонеті Рембо, як і Бодлер («Відповідності»), намагається віднайти відповідності між кольором і звуком, низьким і піднесеним, потворним і прекрасним: «Якогось дня я, голосні, розкрию ваші витоки таємні». Він пропонує новий принцип формування образу, що будується на вільній асоціації між звуком і кольором: А — чорних мух корсет, довкола смітників Кружляння їх прудке, дзижчання тороплене; E — шатра в білій млі, списи льодовиків,

Ранкових випарів тремтіння незбагненне.

Переклад Г. Кочура

Сприймання голосного звуку за кольором означало, що в поезіях символістів слово повністю втрачає загальновживане лексичне значення і означає те, що хоче поет. Відтак воно має сприйматися за певними звучаннями й асоціаціями, які І. Франко називав «механікою творчого натхнення». Тому картини, які виникають під впливом такого навіювання, і є метою поетичної творчості. Усе зрозуміле й просте (якщо його розглядати поза межами поетичного зв’‎язку) у поезіях А. Рембо ставало непізнанним і символічним:

О — найверховніша труба, що проникає скрізь у дивні дива,

Мовчання, у якому Ангели й світи перетинаються стрімливо,

Омега — О, його очей проміння фіолетове прекрасне.

Переклад Ю. Покальчука

Цей вірш також має безліч різноманітних, іноді навіть суперечливих тлумачень. Для одних це простий перелік звуків і кольорів, що виникали в уяві поета від спогадів про звичайну розмальовану абетку, за якою діти навчаються читати, тобто усвідомлювати букви, звуки і значення слів, адже читання — надзвичайно складний розумовий процес. Для інших поєднання змісту «Голосівок» зі стрункою формою класичного італійського сонета стало уособленням символістського пошуку «відповідностей» між різними началами життя, «взаємного зв’‎язку невидимих законів» Всесвіту. Ліричний герой намагається пізнати світ у всій його повноті. Він не боїться ані його потворності, ані божественності.

Літературне відлуння

У вірші українського поета, перекладача і літературознавця Ігоря Качуровського «З наслідувань французькій» помітне відлуння поезій А. Рембо («П’‎яний корабель») і Ш. Бодлера («Альбатрос»).

Заплутаним, кривим і ламаним зигзагом

Мандрує корабель з чиїмось гордим стягом

З розбитим корпусом, зі зламаним рулем,

І білий альбатрос висить над кораблем.

Від сонця бронзові, обвітрені та босі

Знічев’‎я вештаються тут і там матроси

Усе їм байдуже, лиш ром був би огнистим

І сріблом гаманці побрязкували чистим.

У пасажирів — сплін. Нудьга їх пойняла,

їх мізки мізерні спекота розпекла,

їм правди не знайти і думки не збагнуть:

«Куди ж ми всі пливем? І де скінчаєм путь?»

Ніхто не відчува тривоги і омани,

Спокійні, як завжди, всі рухи капітана.

Та знає, де маяк, і гавань, і земля,

Лиш білий альбатрос над носом корабля.

Переклад Ю. Ковбасенка

Пам’‎ятник А. Рембо. м. Париж

Через деякий час Рембо в «Алхімії слова» знову повернеться до цього вірша: «Я винайшов колір голосних! — «А» — чорне, «Е» — біле, «І» — червоне, «О» — синє, «У» — зелене. — Я погодив форму й плин кожної приголосної і тішив себе надією за допомогою інстинктивних ритмів винайти таке поетичне слово, яке рано чи пізно буде доступне всім почуттям. Я зберігав тлумачення. Спочатку це було навчання. Я записував безгоміння ночі, я занотовував невимовне. Я фіксував запаморочення».

У цьому прагненні «занотувати невимовне», «зафіксувати запаморочення» і полягає таємниця величі поетичного генія Артюра Рембо й витоки його творчої трагедії.