Життєвий і творчий шлях - ОСКАР УАЙЛЬД (1854-1900)

Світова література (рівень стандарту) 10 клас - Ю.І. Ковбасенко - Грамота 2010

Життєвий і творчий шлях - ОСКАР УАЙЛЬД (1854-1900)

Глядача, а не життя — ось що, власне, відображає мистецтво.

О. Уайльд

Життєвий і творчий шлях


Є люди, які, промайнувши неначе метеор на небосхилі, зникають, щоб залишитися в людській пам’‎яті яскравою зіркою. Таким був Оскар Уайльд — «король життя», «принц парадокс», як називали його сучасники. Здається, його життя було уособленням XIX ст. Недаремно ж сам письменник вважав, що йому, дитині XIX ст., у столітті новому, XX, робити нічого. Коли друзі в його останній день народження побажали імениннику довгих років життя, Уайльд усміхнувся й сказав: «Я вже не переживу нашого століття. Піду разом із ним. Ми були створені одне для одного, а майбутньому століттю я не зміг би дати нічого нового...»

Оскар Фінгал О’‎Флаерті Уїлс Уайльд народився в чи не найзнаменитішому в середині XIX ст. будинку Дубліна. Там мешкала родина відомого лікаря, батька сучасної отології (науки про хвороби вуха), сера Вільяма Уайльда. За успіхи в медицині він отримав титул баронета, а поміж його пацієнтів були особи королівської крові. Свого сина сер ВіЛьям Уайльд назвав Оскаром, оскільки таке ім’‎я мав його колишній пацієнт — король Швеції. Мати Оскара, онука відомого англійського письменника Чарльза Метьюріна, свого часу була діячкою ірландського національно-визвольного руху, збирала кельтський фольклор (як і її видатні земляки Роберт Берне і Вальтер Скотт) і писала вірші, а свій родовід виводила аж від великого Данте Аліг’‎єрі! Тож дитинство в майбутнього письменника було цікавим: пізнавальні подорожі з батьком по Ірландії (сер Вільям мав хобі — археологію), бурхливі зібрання шанувальників словесності в популярному літературному салоні його матері, навчання в одній із найкращих шкіл країни. Листи його матері були пересипані перлинками парадоксального гумору (тож, мабуть, славнозвісна парадоксальність Оскара Уайльда успадкована генетично). Ось фрагмент одного з цих листів: «Оскаре, любе моє дитятко, не рви одягу. Адже порваний одяг ще не є ознакою геніальності». Отже, «геніальність» майбутнього письменника програмувалася з дитинства. Щоправда, якраз про одяг юному Оскару нагадувати було зайвим, оскільки його прискіплива й навіть перебільшена увага до свого зовнішнього вигляду ввійшла в історію.

Оскар Уайльд добре навчався в школі, а дублінський коледж Трійці (Триніті-коледж) закінчив із відзнакою. Потім навчався в коледжі св. Магдалини в Оксфорді. Успадкувавши від батька працелюбність, а від матері — вишуканий естетичний смак, Оскар Уайльд постійно здобував на конкурсах стипендії для подальшого навчання (як у Триніті-коледжі, так і в Оксфорді), у такий спосіб звільняючи батьків від суттєвих фінансових витрат. Та й протягом подальшого життя він постійно самовдосконалювався: багато читав, був у курсі новин мистецького життя, добре орієнтувався у світовій літературі, вивчав і високо цінував народну пісенну творчість, зі знанням справи й глибокою повагою писав про художню майстерність О. де Бальзака, Л. Толстого і Ф. Достоєвського.

Саме в Оксфорді майбутній письменник цікавився античною літературою та культурою, італійським мистецтвом і блискучими лекціями Джона Рескіна1 про мистецтво. Під їхнім впливом Уайльд захопився ідеями «естетичного руху», що проповідував необхідність відродження краси в повсякденному житті як засобу подолання практицизму буржуазного суспільства (чи не модифікація тієї самої формули про «красу, яка врятує світ»?). Згодом Оскар Уайльд писав Джону Рескіну: «У Вас є щось від пророка, від священика, від поета; до того ж боги наділили Вас таким красномовством, яким не наділили нікого іншого, тож Ваші слова, сповнені полум’‎яного почуття і чудесної музики, примушували глухих з-поміж нас почути, а сліпих — прозріти». Оксфорд на той час був своєрідним клубом аристократичної та заможної молоді. Аби жити так, як оксфордська «золота молодь», Уайльд коштів не мав, тому й обрав шлях усамітнення та пошуку краси.


Оскар Уайльд


1 Рескін Джон (1819-1900) — англійський теоретик мистецтва, художній критик, який виступив проти цивілізації, ворожої мистецтву, яке сприймав як синтез природи, краси й моральності; закликав до відродження «творчого» середньовічного ремесла й колективної організації художньої творчості.

Nota bene

Дендизм — побутове явище естетичного плану, відтворене в європейській літературі першої половини XIX ст. Виник у Англії наприкінці XVIII — на початку XIX ст. як форма боротьби аристократії з енергійно наступаючою буржуазією у сфері побуту й світогляду. Прагненню буржуа дотримуватися усталених моральних норм і смаків дендизм протиставляв культ своєрідної особистості, ворожої всьому банальному, тривіальному, а дещо грубуватому буржуазному комфорту — витончену вишуканість зовнішності, манер і обстановки.

Представники дендизму справедливо заперечували вульгарне розуміння цього терміна як «мистецтва пов'язувати краватку»: франтівства, схильності до вишуканості в одязі, адже це цілий світогляд, головною в якому була ідея про природну нерівність людей у сфері витонченого. Політичній перемозі буржуа протиставлялась «естетична перемога» аристократів.

З Англії дендизм поширився в Європі, стаючи, нариклад, у Франції своєрідним «естетичним викликом» владі буржуа (на кшталт П’‎єра Ругона), а в Росії — військово-бюрократичному абсолютизму. Він привернув увагу письменників. Оксфорді він дебютував як письменник. Його збірка «Вірші» (1881) мала неабиякий успіх у читачів. Рання поезія Уайльда вишукано орнаментована, шліфована, у ній відчутний сильний вплив французького символізму. Приблизно тоді ж були написані ліричні, піднесені за стилем і змістом казки «Щасливий принц», «Соловей і троянда», «Молодий король», які й нині є улюбленими серед дітей.

Ще навчаючись в Оксфорді, Уайльд відвідав Грецію та Італію. Він був вражений красою цих країн, а надто — культурною спадщиною античного світу. Тоді ж за поему «Равенна» він одержав престижну Ньюди- гейтську грошову премію, яку заснував сер Роджер Ньюдигейт у XVIII ст. для студентів Оксфордського університету — переможців щорічного конкурсу поем. Свого часу цю ж премію одержав і Уайльдів кумир Джон Рескін, про якого згодом він сказав: «Завдяки магії своєї особистості й музиці своїх слів Рескін познайомив нас у Оксфорді з тим сп’‎янінням красою, яке становить таїну еллінського духу, і з тим пориванням до творчої сили, що становить таїну життя».

Закінчивши Оксфордський університет (1879), Уайльд переїхав до Лондона. Квартира в богемному районі, убога й погано вмебльована, була для нього лише місцем ночівлі.

Проте перший виїзд юнака у світ запам’‎ятався надовго. Адже він став палким прихильником дендизму, а свій вихідний костюм сам називав «другою після Лютера1

1 Мартін Лютер — пастор, великий реформатор християнської церкви, а його епоха названа «добою Реформації». Історики вважають, що лютеранська проповідь не лише дала поштовх, а й була поворотним моментом у зародженні, визначивши дух Нового часу. Отже, ця фраза О. Уайльда — теж один з виявів його тонкого, парадоксального гумору. Великою реформою»: короткий оксамитовий жакет, сорочка з м’‎якої тканини з відкидним коміром, довга краватка, атласні штани до колін, шовкові панчохи, неглибокі туфлі зі срібними пряжками, на голові берет, лимонного кольору рукавиці, а в руках — соняшник. І це тоді, коли традиційний одяг джентльмена був консервативним і підкреслено простим — чорний фрак! Письменник став законодавцем моди: у газетах досить докладно описувалися його жилети, а крій штанів Оскара іноді відтісняв на другий план політичні новини на газетних шпальтах. У житті він суворо дотримувався естетичного принципу: «Потрібно або самому бути витвором мистецтва, або носити витвір мистецтва на собі».

До того ж Уайльдом почали «пригощати» відвідувачів аристократичних салонів: «Приходьте обов’‎язково, не пошкодуєте — сьогодні в нас обіцяв бути цей ірландський дотепник!»

Майбутній письменник заробляв на життя газетними статтями. Однак він вважав себе не журналістом, а вчителем естетики, і скоро став уособленням естетизму. Карикатури на Уайльда постійно з’‎являлися в газетах, у деяких п’‎єсах його впізнавали в образах блазнів, а успіх його першої збірки пояснювали не якістю віршів, а славнозвісним беретом і карикатурами.

Однак гонорар за збірку «Вірші» закінчився дуже швидко, працювати в газетах не хотілося, і «принц парадокс» погодився на несподівану пропозицію одного лондонського театру, який поставив оперету, в одному з персонажів якої лондонці впізнавали самого дивака-естета Оскара Уайльда. Вистава в столиці Великої Британії стала надзвичайно популярною, і трупу запросили до Америки. Однак керівництво театру розуміло, що про естетизм за океаном нічого не знали, тому й не всі сюжетні ходи та жарти цієї вистави. Так, Стендаль у «Червоному і чорному» зображує тип російського денді — князя Коразова, який викладає Жульєну Сорелю правила «вищого дендизму», що полягали в тому, щоб нічому не дивуватися, вражаючи несподіваністю, самому бути незворушним; іти геть, щойно досягнутий потрібний ефект.

Дендизм привернув увагу Пушкіна, а образ Євгенія Онєгіна можна вважати одним із найдовершеніших його втілень у світовій літературі. Про це свідчить і виховання героя, і його книжкові смаки, і весь життєвий уклад, і рання пересиченість життєвими втіхами і навіть вишукана ошатність:

Дістав Онєгін мій свободу,

Остригся під останню моду,

Як dandy той причепуривсь

І в колі вищому з’‎явивсь.

Переклад М. Рильського

Тож своєрідність і витонченість культурних інтересів, марнославство, гордовита незалежність і культ власної особи (тільки в епілозі роману Онєгін переживає особисту драму й перероджується) — усе це створює закінчений образ європейського денді.

У другій половині XIX ст., уже в іншій соціально-економічній обстановці, спроби відродження дендизму були здійснені в Англії Оскаром Уайльдом. У Франції денді був Шарль Бодлер.

могли належно оцінити. Тоді письменнику запропонували поїхати до Америки, аби прочитати там лекції з естетики та ще показати себе як «живу ілюстрацію» до згаданої оперети. За свої вірші Уайльд був удостоєний почесного звання «професора естетики», що дало йому можливість виступати в ролі лектора в Новому Світі.

«Чи не хочете щось задекларувати?» — запитали його прикордонники. «Нічого, — відповів майбутній лектор у своїй звичній манері, — окрім своєї геніальності». Звісно, це було нескромно, але він анітрохи не перебільшував, оскільки вже перша лекція в Нью-Йорку («Ренесанс англійського мистецтва») зробила його знаменитим. «Ми марнуємо своє життя на пошуки його сенсу, — завершив свій виступ заокеанський естет. — Так ось запам’‎ятайте: сенс життя — у мистецтві!» Зал вибухнув оплесками.

А в Бостоні місцеві денді — декілька десятків студентів із Гарварда — перед виступом Оскара Уайльда прийшли до зали в смокінгах, коротких бриджах, перуках із зеленими стрічками та із соняшниками в руках. Вони хотіли вразити його, «скопіювавши» манеру вдягатися. Уайльд спокійно вийшов на сцену і розпочав читати лекцію, а згодом, кинувши побіжний погляд на «американських денді», виголосив із ледь прихованою іронією: «Я вперше проситиму Всевишнього звільнити мене від послідовників!»

Однак найбільший успіх лектор мав у віддалених штатах, де промовця тоді могли навіть убити за те, що він, наприклад, повернувся спиною до зали. Натомість Уайльдом публіка була захоплена, особливо ж імпонувала людям манера лондонського денді спілкуватися без пихи з простим народом: лісорубами, ковбоями, шахтарями. Одного разу гірники навіть запросили його на бенкет... під землею, і він погодився. І так запанібрата з простим людом спілкувався той самий Уайльд, який свого часу після постановки своєї п’‎єси вийшов на сцену лондонського театру з цигаркою в зубах і заявив шокованій аристократичній «шовково-діамантовій» публіці: «Я розумію, що з мого боку нечемно курити у вашій присутності. Однак з вашого боку нечемно відволікати мене, коли я курю». Тож знамениті дендизм і снобізм Уайльда були нічим іншим, як позою, таким собі щитом, яким він прикривав свою вразливу душу.

Nota bene

Естетизм виник в Англії наприкінці XIX ст. як реакція на стриманий стиль вікторіанської доби. Філософським підґрунтям зародження таких поглядів була ідея «мистецтва заради мистецтва», що існувала ще від античних часів. Представники естетизму не лише вивищували мистецтво й проголошували його само- цінність, а й навіть розглядали його як первинне стосовно до життя.

Естетизм був своєрідною противагою реалізму, який орієнтував митців переважно на вирішення соціальних проблем. На його формування вплинули філософські ідеї Джона Рескіна й Волтера Пейтера, а найяскравішим митцем-практиком був Оскар Уайльд. Естетична теорія викладена в його книжці «Задуми» (1891), а діалогічний вступ до неї — «Занепад мистецтва брехні» — став своєрідним маніфестом цього мистецького явища. У ньому висвітлюється суперечка про кризу в мистецтві та шляхи виходу з неї. Сиріл закликає повернутися до природи, наслідувати її в мистецтві. Натомість Вів’‎єн заперечує правдивість реалістичних творів, вважає, що життя наслідує мистецтво. Мистецтво є самодостатнім і самоцінним естетичним явищем, яке не закорінене в дійсності й не містить жодних моральних настанов. «Картина не має жодного іншого сенсу, окрім власної краси», — заявив Уайльд.

У перервах між лекціями Уайльд інтенсивно працював. У США він видав мелодраму «Віра, або Нігілісти» (1882), де втілені бунтарські настрої молодого письменника, а також віршовану трагедію «Герцогиня Падуанська» (1883). Видатний ірландець побував у Кемдені, де мешкав Волт Вітмен. Цю зустріч Оскар Уайльд оцінив так: «Я прийшов туди як поет, аби поспілкуватися з поетом». Вітмен зустрів його в старому халаті й запросив до кімнати, захаращеної газетами й журналами. Не знайшовши вільного стільця, Уайльд так і залишився стояти. А потім невістка Вітмена пригостила його вином з бузини. Згодом Уайльд скаже: «Якби це був навіть оцет, я випив би його без вагань, так я схиляюся перед великим стариганом».

Узагалі ж Оскар Уайльд мав у США шалений успіх, недаремно ж він жартівливо похвалився своєму знайомому: «Америку я вже цивілізував — залишились лише небеса!»

Після повернення з Америки письменник ненадовго завітав до Лондона, а потім — до Парижа, де познайомився і був визнаний найяскравішими діячами світової літератури: Полем Верленом, Емілем Золя, Віктором Гюго, Стефаном Малларме.

В особистому житті Уайльда теж відбулися зміни: він одружився і став батьком двох синів. У 1886 р. Уайльд писав оповідання, пізніше — казки.

Важко уявити тогочасний лондонський вищий світ без блискучих монологів Уайльда. Мабуть, вони й привертали увагу до його книжок, а не навпаки. Про нього казали: якщо коли-небудь була людина, яка говорила як боги, — то це Оскар Уайльд. Проте успіх головної книжки його життя — «Портрет Доріана Грея» — спочатку був невеликим. Справжнє визнання й неабиякі гроші принесли письменнику комедії, які йшли з незмінними аншлагами не лише в Англії, а й в Америці.

Зазначимо, що, як драматург, Оскар Уайльд зробив значний внесок в оновлення англійського театру другої половини XIX ст. Його діяльність була актуальною хоча б тому, що після творчості геніального В. Шекспіра до англійської драматургії ставилися високі вимоги, тож перед митцями- практиками стояла «висока планка». До того ж у цій сфері був певний застій. Отже, Уайльд узяв на себе нелегку роль оновлювана драматургії, змістивши акцент драми з легкої розважальності на постановку важливих життєвих проблем (згодом цю ж тенденцію блискуче продовжив його земляк, теж майстер парадоксу, Джордж Бернард Шоу, розробник «драми-дискусії»), У комедіях «Віяло леді Уіндермір» (1892), «Жінка, не варта уваги»- (1893), «Як важливо бути серйозним» (постановка — 1895 p., опублікування — 1899 p.), а особливо найвідомішій з-поміж них — «Ідеальний чоловік» (1895) письменник геніально висміяв міщанську вікторіанську мораль, а також фальш і нікчемність «вищого світу». Так, у комедії «Ідеальний чоловік» авантюристка місіс Чівлі шантажує помічника міністра іноземних справ аристократа Роберта Чільтерна, який надзвичайно пишається своєю незаплямованою репутацією. Однак згодом виявляється, що він зробив кар’‎єру, продавши державну таємницю й отримавши в такий спосіб «стартовий капітал» (згадаймо брудні засоби кар’‎єрного зростання французьких буржуа Ругонів у романі Е. Золя). Аж раптом у житті Оскара Уайльда все пішло шкереберть. Восени 1891 р. він познайомився з Альфредом Брюсом Дугласом. Дивна дружба цих людей і до цього часу не зовсім зрозуміла. Відомо тільки, що під час судового процесу над Уайльдом мати і брат Дугласа були на боці письменника й навіть обіцяли відшкодувати всі витрати. Проте батько Альфреда, лорд Куїнсберрі, постійно влаштовував йому сцени. За образливий лист, не без тиску Альфреда, Уайльд подав позов до суду, який виправдав лорда Куїнсберрі, а той, у свою чергу, подав зустрічний позов на Оскара Уайльда.

Ad Fontes

Парадокси від Оскара Уайльда

• Любов до самого себе — це початок роману тривалістю на все життя.

• Жінки мають дивовижну інтуїцію: вони пронюхують геть усе, окрім усього, що відоме всім.

• В Англії людина, яка двічі на тиждень не просторікує на моральні теми перед великою аморальною аудиторією, не може вважатися серйозним політиком.

• Мода — настільки нестерпний різновид потворності, що її доводиться міняти щопівроку.

• Джентльмен — це людина, яка ніколи не образить ближнього ненавмисно.

• В Англії з Америкою все однакове, окрім, звісно, мови.


Оскар Уайльд


Письменнику радили виїхати з країни, але він, напевно, не вірячи в те, що його можуть кинути до в’‎язниці, або з якихось інших причин, залишився в Англії. Під час судового процесу Уайльд утратив усе: театри зняли з репертуару його п’‎єси, сини вимушені були залишити школу, кредитори розтягнули майно. Вирок — два роки ув’‎язнення й важкі роботи — юрба, що зібралася біля дверей суду, зустріла захоплено.

Ці два роки для Уайльда стали жахливими: голод, знущання й приниження були невід’‎ємною частиною тюремного життя. До того ж умови перебування у в’‎язниці й байдужість лікарів не дали можливості вилікувати хворобу вуха, що супроводжувалася болем і загрожувала глухотою (згодом Уайльд напише про це в листі до англійських урядовців). 19 травня 1897 р. письменника звільнили виплативши, мов на посміх, зароблені ним півсоверена. Друзі зібрали майже 800 фунтів, і якби Уайльд міг повернутися до повномасштабної літературної діяльності, цього було б досить. Проте в такому морально- психологічному стані він спромігся лише на своєрідну сповідь — «Баладу Редінзьког в’‎язниці», надруковану спочатку анонімно, і листи про жорстокість режиму в англійських тюрмах... Його сповідь «Dе Profundis» була опублікована вже після смерті письменника (1905).

Через фінансову скруту Уайльд погодився на допомогу колишньої дружини, яка змінила прізвище і над усе боялася, аби ніхто не дізнався про її минулі родинні стосунки з Оскаром. Адже коли їхній старший син випадково прочитав у газеті про батьків судовий процес, він замкнувся в собі. Відтоді ніхто вже не бачив усмішки на його обличчі... Після виходу з в’‎язниці Уайльд теж змінив своє прізвище і став називати себе Себастьяном Мельмотом — так звали героя найвідомішого твору його прадіда Метьюріна «Мельмот Блукач».

На останку життя приготувало письменнику гіркий «парадокс» — син провідного лікаря-отолога Великої Британії помер від хвороби вуха. Останні роки життя Уайльд не покидав Париж, живучи там на гроші своїх друзів. Навіть помираючи (це сталося ЗО листопада 1900 p.), він залишився творцем блискучих афоризмів: «Я помираю, як і жив: не за коштами...»


Оскар Уайльд. 1882 р.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.