Роман «Злочин і кара» - Федір Достоєвський. «Злочин і кара» - Роман як жанр літератури

«Злочин і кара» — перший із п’яти великих романів Достоєвського. У ньому письменник розвінчує теорію виправдання злочину, скоєного задля високої мети, виступає проти сприйняття дійсності поза законами моралі, заперечує популярні в європейських умонастроях середини XIX ст. філософію індивідуалізму Шопенгауера й відомий принцип Макіавеллі — «мета виправдовує засоби».

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

У центрі роману «Злочин і кара» — постать головного героя, колишнього санкт-петербурзького студента Родіона Раскольникова. Розумний, талановитий, красивий юнак тяжко переживає несправедливість життя й власну бідність, що змусила його покинути навчання. Не бажаючи коритися долі, Раскольников вибудовує теорію, за якою всі люди поділяються на дві категорії: більшість — «тремтячі створіння», для яких писані суспільні й моральні закони, і незвичайні особистості, «ті, хто право має», покликані очолювати і спрямовувати людство на шляху до загального блага. Ці вибрані люди перебувають поза межами добра і зла, загальнолюдські моральні закони їх не стосуються.

ВИСОКА ПОЛИЧКА

«По той бік добра і зла» — таку назву згодом обрав для своєї роботи Фрідріх Ніцше, відомий німецький філософ другої половини XIX ст., який піддав різкій критиці релігію, культуру і мораль свого часу і розробив власну етичну теорію. Філософія Ніцше справила великий вплив на мистецтво XX ст.

Сюжет роману «Злочин і кара», можливо, підказав Достоєвському судовий процес у справі двадцятисемирічного москвича, представника купецької сім’ї Герасима Чистова, розкольника (послідовника розколу, що стався в російській православній церкві в XVII ст.), який убив двох літніх жінок. Знаряддям убивства стала сокира; злочинець забрав гроші та цінні речі. Достоєвський був ознайомлений зі стенографічним звітом у справі. Матеріали цього процесу могли дати поштовх його художній уяві на першому етапі роботи над романом.

Раскольников вважає, що «незвичайна» людина «має право», яке сама собі надає, переступати будь-які закони заради наміру, «рятівного для всього людства» (Тут і далі переклад І. Сергеєва). А конкретний приклад такої «незвичайної людини» для Раскольникова (як і для Жульєна Сореля, героя «Червоного і чорного» Стендаля) — це Наполеон.

Виклавши свою теорію в журнальній статті, Раскольников захотів переконатися в тому, що він сам належить до тих, хто «право має». Обґрунтувавши теоретично власне право на злочин, умотивований благородними намірами, герой роману наважився втілити його в реальність - він справді вбив і пограбував лихварку. Та між теорією і реальністю - прірва. Раскольников планував одне вбивство, але забув зачинити за собою двері в квартирі старої й був змушений убити також її ні в чому не винну сестру, яка невчасно повернулася додому.

Та сюжет роману — це не детективна історія злочину й арешту бідного студента, який убив двох жінок з метою пограбування. Справжній сюжет твору Достоєвського — це рух свідомості головного героя «Злочину і кари» від злочину до покарання, від бунту до каяття. Цим сюжетом зумовлена й особливість його композиційної структури: із шести частин роману тільки одна присвячена злочину, а решта п’ять — впливу цього злочину на душу Род іона Раскольникова. «Злочин і кара» — це розповідь про його душевні муки й духовне переродження. Головним у творі є не судове, а моральне покарання Раскольникова — муки совісті. У фіналі шостого розділу та епілозі роману здійснилося правосуддя, та найважливіше те, що сам герой врешті-решт відмовляється від власної теорії, розвінчанню якої підпорядковані і зміст, і структура роману.

Як відомо зі спогадів Достоєвського, його задум розповіді про «ідейного вбивцю» розпадався на дві частини: перша — власне злочин і причини, що його зумовили; друга — дія злочину на душу вбивці. Цю особливість задуму відображено й у назві роману — «Злочин і кара».