ГЮСТАВ ФЛОБЕР. Роман Пані Боварі - Роман XIX століття

Зарубіжна література 10 клас (профільний рівень) - Ю. І. Ковбасенко - Літера ЛТД 2018 рік

ГЮСТАВ ФЛОБЕР. Роман Пані Боварі - Роман XIX століття

Відлюдник із Круассе

У провінційному містечку трапляється не так уже й багато подій, більшість із яких зосереджена навколо того, що одвічно супроводжує людину: народження, хрестини, весілля, смерть. Тож не дивно, що на початку травня 1880 р. увагу жителів привернула жалобна процесія, що повільно рухалася із Круассе вздовж Сени до Руана. Цікавість обивателів підсилювалася присутністю на похороні приїжджих із Парижа. Буржуа були здивовані: «Чия ж то смерть привернула до себе увагу столичних гостей? Хто ж той Флобер, що його нині ховають? То рідний брат лікаря Флобера? А ким же був він сам? A-а, кажуть, письменником».

Так прощалася Франція з видатним письменником-реалістом, який стояв біля витоків нового етапу розвитку реалізму і всім своїм життям, усією своєю творчістю заперечував і викривав аморальність міщанства. Один зі своїх листів, написаних латиною, він так і підписав: «Gustavus Flaubertus, bourgeoisophobus» («Гюстав Флобер, ненависник буржуа»). Хто ж він такий, цей самітник, який із Круассе вплинув не лише на Париж, а й на цілий світ?

Готуємось до діалогу

ПОСТАВ ФЛОБЕР (1821-1880)

Гюстав Флобер народився в сім’‎ї провінційного лікаря (ось звідки така достеменна точність у відтворенні щонайменших деталей лікарського та аптекарського ремесла в романі «Пані Боварі»). З дитячих років майбутній письменник надзвичайно захопився літературою і мріяв присвятити їй усе своє життя, проте батько хотів бачити сина юристом. Гюстав змушений був поступитися й став студентом юридичного факультету Паризького університету, проте особливої старанності до навчання не виявляв: лекції лише стомлювали й дратували його. Незабаром, тяжко захворівши, Флобер залишив не лише університет, а й Париж.

Згодом він оселився у Круассе, містечку неподалік від Руана, у невеличкому маєтку, який незадовго до смерті купив його батько. Тут промайнули дні, місяці, роки його життя.

Будинок був старий, проте великий і зручний; у XVII ст. він був місцем літнього відпочинку ченців Сент-Уанського абатства. Письменникові іноді здавалося, що саме тут абат Прево написав свою знамениту «Манон Леско». І саме тут сам Флобер написав не менш відому «Пані Боварі».

Ежен Жиро. Портрет Гюстава Флобера. 1867

Флобер на своїй могутній спині переніс літературу з берега романтизму на берег натуралізму.

Анатоль Франс

Спокійний плин його життя у Круассе інколи переривався подорожами до Єгипту, Греції та Сходу, до Передньої Азії й Африки, візитами друзів, з-поміж яких були Г. Мопассан, Е. Золя, А. Доде, І. Тургенєв, а також порушувався скандалами, пов’‎язаними з виданням нових творів письменника.

Неабиякий галас спричинив роман «Пані Боварі». Паризький суд звинувачував автора і сам роман у «зневазі» до моралі й релігії. Суд не виніс обвинувального вироку, тож Флобер мав право й надалі видавати свій роман. Але через 23 роки, за кілька місяців до смерті збентежений письменник напише своєму учневі Гі де Мопассану, якого, своєю чергою, збиралися притягти до суду за образу моралі в літературних творах: «І тебе посадять, мій любий друже, на одну лаву з крадіями, і якийсь пан буде читати твої вірші (з помилками у просодії) і перечитувати їх, роблячи наголос саме на окремих словах, щоб надати їм підступного тлумачення. Деякі з них він буде повторювати по кілька разів, як громадянин Пінар (обвинувач на суді Флобера. — Авт.): «Стегно, панове, стегно» і т. ін. Тоді як твій захисник буде стримувати тебе всілякими знаками — єдине слово може тебе згубити, — ти будеш підсвідомо відчувати за своєю спиною всю жандармерію, всю армію, всю силу суспільства, які непомірним тягарем будуть тяжіти над твоїм мозком, тоді до твого серця підступить ненависть, ...до тебе прийде думка про помсту, але гордість негайно зупинить тебе». А якщо Флобер так достеменно пам’‎ятав власні емоції упродовж багатьох років, то це означає, що судовий процес над романом «Пані Боварі» зранив його надзвичайно глибоко й боляче.

Флобер ненавидів огидний світ показної буржуазної добропорядності, войовничого невігластва під машкарою доброчинності. Письменник не вірив у прогрес, не вірив, що життя можна змінити на краще. Його світосприйняттю були притаманні скептицизм та песимізм: «Розвиток політичних подій підтвердив мої старі думки про двоногу тварину без пір’‎я, яка нагадує мені одночасно індика та шуліку». Зневірившись у прогресі суспільства, він вигукнув: «Що ж, розводьтеся про прогрес! Моралізуйте, видавайте закони, складайте плани! Але спробуйте-но виправити дикого звіра!». Щоправда, письменник не завжди дотримувався своїх же переконань, які ґрунтувалися на його неучасті у суспільному житті. Так, під час франко-прусської війни, коли Руан окупували пруссаки, на знак протесту Флобер покинув Круассе, хоча до того себе патріотом не вважав. Проте війна й поразки французької армії пробудили в ньому любов до батьківщини. Флобер виступав не проти політики як такої, не проти суспільного устрою, а проти облуди, аморальності, лицемірства та брехні політиків. Письменник був переконаний, що цьому може протистояти лише мистецтво.

Флобер не сприймав самовдоволеного міщанського щастя. Справжнє щастя він убачав у мистецтві, яке необхідно звільнити від брехні та політичної кон’‎юнктури. Призначення письменника — відкриваючи й зображуючи закони людського буття, допомагати справжньому, а не уявному перетворенню світу. Зробити ж це можна лише тоді, коли мистецтво перестане слугувати корисливим інтересам політики і прислухатиметься не до суспільно-групових інтересів, а до непорушних вимог буття. «Дамо імперії йти своїм шляхом, — пояснював він свою позицію, — залинемо двері, піднімемося щонайвище в нашу вежу зі слонової кістки, на останню сходинку, якомога ближче до неба. Там буває прохолодно, чи не так? Ну то й нехай, зате видно ясне сяйво зірок і не чути більше телепнів».

Це цікаво

«Я — людина-перо, я існую через нього, заради нього», — так казав Флобер сам про себе. Він працював по 10—15 годин на добу (іноді навіть більше). Моряки, що ходили по Сені, використовували його вікно як маяк — там завжди горіло світло.

Флобер був майстром точного слова і терпіти не міг приблизності ані в словах, ані у фактах. Прочитати 10 томів, щоб написати 10 сторінок, — це було звичайною справою.

Отож він і переховувався від навколишньої аморальності в Круассе: «У епоху, коли порушені всі зв’‎язки поміж людьми, коли суспільство — це лише всеохопний більш чи менш організований бандитизм, потрібно замкнутися в барлозі егоїзму, як це роблять усі (лише красивіше), і жити у своєму барлозі». А своє призначення Флобер вбачав у безкорисливому служінні мистецтву: «Возлюбімо ж один одного у Мистецтві, як містики — у Возі, і хай усе зблідне перед цією любов’‎ю!». Теорію «мистецтва для мистецтва»

Флобер захищав із апостольською пристрастю. Вона здавалася йому єдиним засобом, що допомагає митцю обстоювати свою духовну незалежність і творчу свободу від натовпу.

8 травня 1880 р. він упав, підкошений апоплексичним ударом, у кабінеті, біля столу, на якому лежав незакінчений рукопис його чергового твору...

Вежа зі слонової кістки — умовний, фігуральний вислів, яким характеризують ізольованість митця від навколишньої дійсності. Сказати: поет замкнувся у «вежі зі слонової кістки» — означає підкреслити його бажання ізолюватися від реальної дійсності й поринути в «чисте мистецтво».

Роман «Пані Боварі»

На одній із зустрічей, влаштованих Гюставом Флобером у Парижі (а в нього збиралися історик культури Іпполіт Тен, анатом Жорж Пуше, художник Клод-Марсель Поплен, видавець Жерве Шарпантьє, письменники Альфонс Доде, Едмон Гонкур, Гі де Мопассан, Іван Тургенев), геніальний письменник-натураліст Еміль Золя із притаманними йому спокоєм і впевненістю назвав творчість Флобера переворотом у літературі, а також зазначив, що «Пані Боварі» містить кодекс нового мистецтва, що романтизм у жанрі роману переможений остаточно. Те, що здійснив Флобер у «Пані Боварі», справді було схоже на удар, який свого часу завдав по рицарському роману Сервантес у «Дон Кіхоті». У чому ж конкретно полягало новаторство Флобера?

Передовсім у романі «Пані Боварі» знаходимо художнє втілення принципу безособовості літератури. Що розумів під цим принципом сам письменник? Перш за все — відсутність у творі «голосу автора», тобто прямого авторського мовлення, безпосереднього розкриття авторської позиції. Письменник не має права повідомляти, що той чи інший герой є позитивним чи негативним, а також давати оцінку подіям твору. Література не повинна прямо відбивати особисті почуття автора, вона має відтворювати світ та істини, що відповідають одвічним законам буття. Письменник повинен змальовувати своїх героїв, чітко вмотивованих обставинами їхнього життя, середовищем, у якому вони перебувають. По-справжньому доля героя може схвилювати читача лише тоді, коли всі його вчинки, навіть найбезглуздіші, будуть закономірними та невідворотними. Саме тому в Гюстава Флобера ми не виявимо, наприклад, гіперболізації, притаманної Оноре де Бальзаку.

По-друге, Флобер яскраво заявив про себе як майстер індивідуально-авторського стилю. Тому-то видатний романіст Віктор Гюго і написав йому: «У вас, як і в Бальзака, є дар проникнення, але на додаток до того Ви ще й володієте стилем». А робота над стилем іноді доводила письменника до знемоги. «Флобер був непохитно переконаний, — згадував Мопассан, — що конкретне явище можна зобразити лише одним засобом, позначити лише одним іменником, схарактеризувати лише одним прикметником, оживити лише одним дієсловом, і він докладав надлюдських зусиль, прагнучи знайти для кожної фрази саме цей єдиний іменник, прикметник чи дієслово. Він вірив у таємничу гармонію засобів вираження, і, якщо яке-небудь слово здавалося йому неблагозвучним, він із непорушним терпінням шукав іншого, впевнений, що не знайшов істинного, єдиного слова... Яка б не була річ, про яку ви заговорили, є тільки один іменник, щоб назвати її, тільки одне дієслово, щоб передати її дію, і тільки один прикметник, щоб її означити. І треба шукати до того часу, доки не будуть знайдені цей іменник, це дієслово і цей прикметник, і ніколи не слід задовольнятися приблизним, ніколи не слід вдаватися до підробок, навіть вдалих, до мовних фокусів, щоб уникнути труднощів».

Флобер писав: «Серед усіх цих виразів, серед усіх цих форм, усіх зворотів є лише один вираз, одна форма, один зворот, здатні передати те, що я хочу сказати... Там, де немає форми, немає й ідеї. Шукати одну — означає шукати іншу. Вони так само неподільні, як субстанція і колір, ось чому мистецтво — це сама істина».

Ця виснажлива робота давала змогу Флоберові знайти нові прийоми зображення. Він уникав, наскільки це можливо, оповіді, притаманної творам Дюма-батька, або об’‎ємних бальзаківських описів, рідко користався діалогом, уведеним до роману Вальтером Скоттом. Натомість він відкрив для літератури невласне пряме мовлення, внутрішнє мовлення персонажа, не висловлене в розмові, не взяте в лапки, яке іноді можна прийняти за голос самого автора. Флобер застосував новий прийом відтворення психологічного стану героїв через світ речей, що їх оточує. Сьогодні без цих прийомів література немислима.

Письменник спробував підійти до літератури з точною міркою наукового методу, із прагненням зобразити реальність і характер людини об’‎єктивно, якомога точніше. Все це дало змогу натуралістам назвати його своїм учителем, предтечею.

Першим надрукованим твором Гюстава Флобера був роман «Пані Боварі», публікація якого почалася в 1856 р. у «Ревю де Парі». А вже 31 січня 1857 р. почалося слухання незвичайної в судовій практиці справи. На лаві підсудних опинилися автор «Пані Боварі», його видавець і хазяїн друкарні, завдяки яким роман побачив світ. Якщо в добу Середньовіччя книги палили на вогнищах інквізиції, або, скажімо, за доби Просвітництва їх заносили до реєстру не дозволених до друку, то в XIX ст. все мало бути цивілізовано: прокурор, адвокат, суд. На лаву підсудних потрапила Література, судили Творчість.

Які ж звинувачення були висунуті? Обвинувач Ернест Пінар вимагав, щоб суд став на захист порушеної моральності, свою промову присвятив не лише конкретному твору, а й самому методові письменника, звинувативши його твір у «поетизації» адюльтеру та зображенні «бруду й брутальності» шлюбу, висміюванні священних церковних обрядів.

Будинок у Руані, у якому народився Флобер

Не влаштувала пана Пінара, помічника імперського прокурора, й форма твору: хто протистоїть розпусниці-дружині та байдужій матері? Хто з персонажів має право її судити? Чому в романі не звучить голос автора, який повинен суворо осудити злодійку? У книзі, на думку пана Пінара, «лише одна особа ширяє над усіма: це Емма Боварі». Але обвинувач вимагав суду не тільки над автором, а й над усією реалістичною літературою, яку мораль «таврує... не тому, що вона зображує пристрасті, а тому, що вона зображує їх без упину та без міри. Мистецтво, позбавлене правил, перестає бути мистецтвом...».

Суд виправдав «зловмисників» за «недоведеністю злого наміру». Але обвинувальний вирок був проголошений, і стосувався він цілого літературно напряму...

Хоча судовий процес виявився чудовою рекламою для нового роману, Флобер цьому не радів:

«Я такий розбитий фізично і морально після цього, що не можу ані ворухнути ногою, ані тримати в руці перо».

Що ж викликало таку бурхливу реакцію офіційної влади на літературний твір? Невже суспільну мораль так шокувало зображення адюльтеру, подружньої зради Емми Боварі? Адже Флобер вибрав банальний сюжет, неодноразово використаний у літературі від «Декамерона» Боккаччо до романів Поля де Кока. Суть справи була не в темі, а у формі її подання. Доки зображення адюльтеру не виходило за межі традиційної літературної фантазії, воно, з погляду стовпів суспільної моралі, не шкодило суспільству (хоча цікаво, звідки ж брала свої мрії та фантазії Емма, як не з наскрізь адюльтерної літератури?). Суспільство ніби абстрагувалося від літератури, і в цьому плані вираз «як у романі» сприймався на рівні сучасного «як у кіно», а Флобер узяв та й зобразив, як у житті! Він відмовляється від усього того, що могло б прикрасити любовні пригоди Емми, як це робилося у романах Поля де Кока та його епігонів: вона не кидала виклику тиранії чоловіка, як це робили героїні Жорж Санд, не відчувала згубних пристрастей, як героїні Бальзака. І тоді відбувся несподіваний поворот: у центрі роману опинилася не подружня зрада Емми, як це було в інших творах зі схожим сюжетом, а вульгарно-буденне, запліснявіле життя французької провінції. Саме цього влада й не змогла пробачити Флоберові. І мав рацію Пінар: Флобер таки спустився зі своєї «вежі зі слонової кістки» і втрутився в політику...

Що ж спонукало Емму зрадити чоловікові, який її кохав? Хіба він її тиранив або не давав свободи? У романі ми бачимо протилежне. Героїня не вважає за потрібне звітувати перед чоловіком у своїх вчинках: коли Шарль зустрічається з учителькою музики, яка нібито вчила Емму, але навіть не знала учениці на прізвище Боварі, йому самому доводиться виходити з неприємного становища. Емма не звітувала перед чоловіком і в своїх грошових витратах: усі натяки Шарля на те, що потрібно було б їх обмежити, вона зустрічала істерикою. Не вважала вона за потрібне і розповідати про свої настрої: Шарль боявся засмучувати її, щоб не викликати нового нападу нервової хвороби.

Ахіллес Лемот. Флобер, що препарує мадам Боварі. Карикатура, 1869

Отже, щодо свободи Еммі з чоловіком поталанило. Він не лише не обмежував її, але, по можливості, задовольняв усі примхи: купив шарабанчик для прогулянок, придбав коня для спільних із Рудольфом виїздів верхи (наївний Шарль вважав, що це необхідно для покращення здоров’‎я Емми); хоча було важко, таки знайшов гроші для оплати уроків музики. Адже дружина була для нього всім: щастям, сенсом життя, та й самим життям. Емма ж цього немовби й не помічає, вона нудиться чоловіком, він її дратує. І він сам, і життя з ним були так не схожі на те, про що вона мріяла, чим жила подумки, про що читала у романтичних романах.

Розчарування в подружньому житті прийшло не відразу. До шлюбу їй здавалось, що вона кохає; але, згідно з романтичними книжками, кохання мало приносити насолоду й щастя, а ось саме насолоди й щастя не було: виходить, вона помилилась. І Емма силкувалася зрозуміти, що, власне, означають у реальному житті всі ті слова про блаженство, жагу, сп’‎яніння, які здавалися їй такими прекрасними у книжках.

Емма здобула освіту в монастирі. Ця освіта базувалася на «фантасмагорії серця», якій сприяв «пил старовинних книгосховищ». У тамтешніх романах «тільки й мови було, що кохання, коханці, коханки, переслідувані дами, що мліють у відлюдних альтанках, поштарі, яких замордовують на всіх станціях, коні, що гинуть у перегонах на кожній сторінці, дрімучі ліси, сердечні жалі, клятви, ридання, сльози й цілунки, човни при місячному світлі, соловейки в гаях, кавалери, хоробрі, як леви, сумирні, як ягнята, доброчесні, як ніхто, завжди гарно вбрані, і сльозоточиві, як урни» (тут і далі переклад Миколи Лукаша). Звісно ж, моря пристрастей, сліз і крові, які вона зустрічала у книжках, не були схожі на ту «тиху заводь», яку обіцяло їй життя з Шарлем.

Небезпідставно свекруха Емми одну з причин дивної поведінки невістки вбачає у читанні романів: «Таким чином, вирішено було не давати Еммі читати романів. Це було нелегко зробити. Проте стара мати залюбки взялася за справу. Проїздом через Руан вона обов’‎язково зайде до власника читальні й запропонує закрити Еммин абонемент. А якщо бібліотекар, цей отруйник моралі, буде противитись, то хіба вона не знайде на нього управи в поліції?».

На перший погляд може здатися, наче те, що трапилось із Еммою, є випадком, який аж ніяк не сягає закономірності: якщо хтось і винен, то це Шарль і міщанське оточення Емми. До речі, більшість літературознавців і викладачів так і тлумачили твір, адже це «буржуазно-міщанське середовище занапастило героїню». Проте ця точка зору суперечить авторським принципам «об’‎єктивного мистецтва». Проаналізуймо мотиви її вчинків.

Якими були ідеали юної Емми, відправленої на навчання в монастир? На все життя залишилися в її пам’‎яті тарілки, «на яких були намальовані сцени зі життя мадемуазель де Кавальєр». Не могли не запам’‎ятатися їй також написи, які прославляли «релігію, почуттєвість, а також розкіш королівського двору». Спочатку в монастирі ми бачимо Емму, яка ревно виконувала всі релігійні обряди, і навіть більше: вона сама вигадувала якісь дрібні грішки, щоб тільки ще раз сповідатися й отримати можливість подовгу стояти на колінах біля сповідальних ґрат. Флобер тонко відчув особливості психології героїні, яка весь час приміряє до себе якісь ролі, іноді навіть на діаметрально протилежних полюсах суспільної моралі: чи то роль взірцевої монашки, чи то роль взірцевої матері, чи то роль взірцевої господині, чи то роль такої ж взірцевої коханки... Але лише до тих пір, допоки їй самій хотілося цю роль грати.

Кадр із фільму «Пані Боварі». США, Велика Британія. Режисер Тім Файвелл. 2000. У ролі Емми Боварі Френсіс О’‎Коннор

У монастирських проповідях Емму понад усе хвилювали зовсім не ті релігійно-етичні питання, яким ці проповіді присвячувалися, а образи «небесного коханого та вічного шлюбу». До речі, мадемуазель де Кавальєр, сцени з життя якої були зображені на вже згадуваних тарілках, була коханкою короля, а по закінченні своїх амурних подвигів подалася до монастиря. Емма навіть пробувала цілий день нічого не їсти. Вона довго думала, яку б їй дати обітницю. Словом, роль релігійної людини Емма грала настільки переконливо, що монашки навіть почали думати, що вона залишиться у монастирі. Та скоро зовсім інші образи, образи романтичних любовних романів заполонили її душу. Хто ж був ідеалом дівчини? З-поміж чоловіків — королі, уславлені герої (куди там братися вайлуватому Шарлеві!), а з-поміж жінок — відомі коханки, «ескорт» історичних осіб. Тож Емма й не розглядала подружню зраду як ганьбу, гріх. Зерно потрапило на добре підготовлений ґрунт, паросток зійшов і забуяв щодалі більше. Ось реакція Емми на свою першу подружню зраду, коли нарешті її мрії здійснилися: «У мене є коханець! Коханець!» — бриніло в ній безперестану, і вона відчула невимовну насолоду від цієї думки, так ніби до неї вдруге прийшла дівочість. Нарешті й вона зазнає тих радощів кохання, тих захватів щастя, яких вже й не гадала діждати. Вона входила в якийсь казковий край, де все буде пристрастю, жагою, екстазом; вона ширяла в блакитнім безмірі ефіру, перед її зором височіли осяйні вершини почуттів, а буденщина ледве мріла десь унизу, в тіні, у проміжках між цими висотами. І тоді вона стала пригадувати героїнь прочитаних нею книжок, і весь ліричний легіон цих жінок-перелюбниць заспівав у її пам’‎яті чарівними й ніби рідними голосами. Вона сама неначе живцем прилучалася до цього хору вигаданих істот і ставала втіленням вічних мрій, молодості, впізнавала в собі той самий тип закоханої жінки, якому колись так заздрила... Вона тріумфувала, і так довго стримувана жага вибухнула в ній, прорвалася радісним клекотливим потоком. Вона впивалася нею без докорів сумління, без тривоги, без турботи».

У пошуках грошей, яких вона витрачає чимдалі більше, Емма звертається по допомогу до своїх коханців, оскільки так робили геть усі героїні її романів. Фактично, вимагає, щоб Леон обікрав свою контору, заявивши, що сама заради кохання не зупинилася б ні перед чим. У тексті безліч прикладів, які свідчать про те, що поведінка Емми є багато в чому незграбною спробою перенести літературну «норму життя» в саме життя: це і обмін локонами на знак вічного кохання, й усілякі умовні знаки, й штучні вчинки та бажання.

Варто зазначити, що Емма не одразу стає на шлях перелюбства, її образ поданий у розвитку. У ній немов співіснують дві натури. «Перша» Емма — донька фермера, жінка не без чеснот, здібна хазяйка (інакше б вона не зіграла такої ролі). Натомість «друга» Емма — це копія героїнь прочитаних нею книжок. їй здалося, що вона кохає Шарля, тож вона вийшла за нього заміж. Крім того, він був для неї засобом утечі від прози сільського життя. Але спроба знайти себе в подружньому житті була невдалою, адже мрії про вищий світ не йшли в жодне порівняння з її провінційним буттям.

Гостини в замку Воб’‎єссар (куди вона, до речі, потрапила завдяки Шарлеві) «стали в її житті зяючим провалом, — так часом бурею розчахне скелю навпіл за одну ніч»... Спогади про той бал стали для Емми своєрідним заняттям. Щосереди вона говорила собі, прокидаючись: «Ах, ще тиждень тому... два тижні... три тижні тому — я була там!».

Якщо й до цього вона шкодувала, що не зустріла когось іншого, крім Шарля, уявляла, за кого вийшли заміж її подруги по пансіону і як вони веселяться на балах, то у Воб’‎єссарі «життя її, до тієї пори таке ясне, миттєво згасло, і Емма вже почала сумніватися, чи її це життя». Символом «розкошів королівського двору» став портсигар, що його загубив віконт. Емма розмірковувала, хто міг вишити цей портсигар. Ну, звичайно ж, коханка! Ніхто, крім коханки! Вона ховає цю часточку омріяного нею вищого світу від Шарля, іноді дістає його, мріє над ним і нарешті дарує своєму коханцеві.

З нетерпінням чекає Емма наступного року й наступного балу в Воб’‎єссарі. Але запрошення не було, у неї починається депресія. І якщо на початку роману ми зустрічаємо героїню — гарну господиню, що турбується, хай навіть із егоїстичних міркувань, про Шарля, яка грає на піаніно, стежить за своєю зовнішністю, то наприкінці першої частини — це неохайна жінка, яка занедбала господарство, в душі якої «наче клубами піднімалась огида». Проте більш дивна навіть не ця зміна: «Вона вже не приховувала свого презирства до всіх і всього, що оточувало її, часто-густо умисно висловлювала чудернацькі думки — гудила те, що слід було хвалити, і хвалила те, що вважалося ганебним і непристойним. Чоловік тільки очі витріщав, слухаючи такі речі». І за цим всім стояв недосяжний бал. «У Воб’‎єссарі вона надивилася на герцогинь — фігури у багатьох були огрядніші, манери вульгарніші, ніж у неї, і її обурювала несправедливість провидіння; вона притуляла голову до стіни і плакала; вона нудьгувала за шумніш життям, за нічними маскарадами, за не- дозволеними насолодами, за тією ще незвіданою нею несамовитістю, до якої вони, мабуть, призводять».

Флобер талановито зафіксував той роздвоєний стан особистості, який згодом став прозивним і отримав назву «боваризм» — від імені героїні роману.

Розчарована Емма не витримала і захворіла. Але поки що її мрії не виходять за межі ідеального, поки що світ реальний протистоїть світу книжкових марень. І Флобер знаходить чудове художнє вирішення проблеми зображення внутрішнього стану героїні не в розлогому описі її душевних переживань, надлому, кризи і не в деталізації портрета (як це було в романтиків), а в легкому натякові, у відтворенні одного-єдиного вчинку — спаленні весільного флердоранжу. З подружнім щастям покінчено. До речі, цей прийом — знахідка, відкриття Флобера, певного мірою продовження Стендалевих традицій поглиблення психологічних портретів героїв.

БОВАРИЗМ ЯК СУСПІЛЬНО- ПСИХОЛОГІЧНЕ ЯВИЩЕ

Боваризм (або синдром пані Боварі) — це романтична незадоволеність, що виражається у створенні ідеалізованої особистості та бажанні уникнути банальності існування, як це зробила героїня роману Флобера «Пані Боварі». У 1902 р. Жуль де Готьє придумав термін «боваризм» для позначення здатності людини «уявляти себе не такою, якою вона є насправді». У літературознавства цей термін запозичила медицина, де «боваризм» означає клінічний стан, що характеризується втратою здатності проводити чітку грань між дійсністю та фантазією, схильність підміняти реальне уявним. При цьому уявний світ може мати як позитивну валентність («рай мрій»), так і негативну («пекло страхів»).

Щоб урятувати кохану жінку, Шарль залишає насиджене місце, де в нього вже почали з’‎являтися авторитет, постійні клієнти, певна суспільна вага, і переїжджає до Йонвіля. І якщо нам майже нічого не відомо про населення Тоста й саме місто, то Ионвіль зображений Флобером досить детально, що взагалі не притаманно стилю письменника. Він дає нам уявлення навіть про тих жителів, які потім жодної видимої участі в долі сімейства Боварі начебто й не беруть. Але згадаймо підзаголовок роману — «побут провінції», а також самохарактеристику Флобера — ненависник буржуа. Критично ставлячись до позицій вульгарно-соціологічного аналізу, все ж треба зазначити, що Емма Боварі була частиною свого суспільного середовища, героїнею свого часу і жила в типово провінційному Ионвілі (хоча, поза будь-яким сумнівом, образ Емми виходить далеко за межі Франції та XIX ст.). І те, що, зображуючи дружину-зрадницю та матір-зрадницю, Флобер заодно критикує й ненависних йому міщан, аж ніяк не принижує загальнолюдського звучання твору.

Йонвіль ніби обіцяв покращення: Шарлеві — зцілення дружини, Еммі — можливість якихось змін, адже вона «не вірила, щоб на новому місці все могло йти по-старому. І якщо її дотеперішнє життя було погане, значить, майбутнє, гадала вона, має обов’‎язково змінитися на краще».

Що ж являло собою йонвільське товариство? Жіноцтво в основному займалося плітками: варто було Еммі пройтися з Леоном до мамки Берти, як дружина мера заявила, що та себе ганьбить. А чого варта сцена «підглядування» місцевих дам за Еммою, яка прийшла до Біне за грошима?! Єдиною жінкою, з якою вона спілкувалась, хоч і потішалася над її неохайністю, була пані Оме, чиї інтереси не виходили за межі кухні.

Що ж стосується чоловічої половини Ионвіля, то тут, здається, героїні більш поталанило. Є аптекар Оме, постійний дописувач руанської газети, який сипав науковими цитатами і навіть мав лабораторію для досліджень. Одного разу честолюбні прагнення Емми й Оме (чи випадкова співзвучність імен?) злились: вони підмовили Шарля зробити горезвісну операцію Іпполітові, внаслідок чого той залишився без ноги. Чому вони зробили це? Емма хотіла, щоб її чоловік хоч чим-небудь виділився, уславився; Оме ж сподівався на «сенсаційний» матеріал для газети.

Один лише молодий помічник нотаріуса Леон вирізнявся серед йонвільців. Він, як і пані Боварі, був приїжджим, як і вона, нудьгував і не знав, куди себе подіти. Тому не дивно, що в Емми та Леона зав’‎язались бесіди на спільні теми, виникло взаєморозуміння. Спочатку кохання, що виникло між Леоном та нею, злякало її, породивши конфлікт між омріяною пристрастю, жагою любовного екстазу та страхом перед думкою про реалізацію цієї мрії. І Емма починає приміряти образ добропорядної, турботливої дружини та матері, бездоганної господарки (грати чергову роль). Зазначимо, що це їй цілком вдалося: «Хазяйки захоплювалися її заощадливістю, пацієнти — її ґречністю, бідні — її щедрістю».

Водночас у грудях кипіли приховані жага й лють, пристрасть і ненависть, ховалося збентежене, збурене серце. Вона була закохана в Леона й прагнула самоти, щоб «досхочу розкошувати його образом...». Леонові ж «...вона стала здаватись... такою цнотливою і неприступною, що в ньому погасли останні проблиски надії». Ось геніальність Флобера-психолога, адже в цей час «спрага плоті, жадоба грошей і меланхолія пристрасті — все злилось в одне суцільне страждання, і замість того, щоб шукати забуття, Емма чимраз більше зверталася до нього думками, чимраз дужче роз’‎ятрювала свої жалі... Іноді її спокушало бажання втекти з Леоном». Від’‎їзд Леона на навчання до Парижа став для Емми катастрофою: вона втратила єдину близьку їй людину. Світ мрій почав розпадатися.

Саме на цьому душевному надломі Емма зустрічається з Родольфом, який вирішив спокусити її. На відміну від нерішучого Леона, він діє цинічно й використовує найпримітивніші затерті фрази-кліше, без жодних сумнівів, наслідуючи героїв банальних любовних романів. Але він не помилився: ось саме цього екзальтованій Еммі було й треба, саме цим вона й марила.

Як і героїні її улюблених романів, Емма мріяла жити з коханцем десь у гірській хижі (введеної до літературної моди «шотландським чарівником» Вальтером Скоттом), марила екзотичними мандрівками. Ось типовий приклад такої «романної стилістики» із «Таємниць Парижа» популярного в XIX ст. Понсона дю Террайля:

«— Дорога моя Леоно, — говорив мандрівник, стискаючи у своїх руках руку молодої жінки, — чи не вважаєте ви так само, як і я, що дика краса природи є чудовою рамкою для кохання?

— Так, — кивнула вона головою з чарівною грацією.

— Дорога моя, — продовжував він, — як сильно кохаєш під час подорожі! Життя вдвох під час руху, усамітнення двох сердець посеред всесвіту, великих шляхів і незнайомих людей — хіба це не найбільше блаженство, про яке тільки можна мріяти?..»

І як нищівна пародія на цей фальшивий романно-романтичний пафос сприймається сцена першого «таємного» побачення Емми Боварі з її майбутнім коханцем, провінційним «серцеїдом» Родольфом Буланже. Невипадково освідчення Родольфа Еммі відбулося зовсім не на романтичній шотландській верховині, а на другому поверсі (це ж теж «нагорі»!) банальної Ионвільської мерії, та ще й під час такого абсолютно неромантичного дійства, як сільськогосподарська виставка: «Ах! — зітхнув Родольф. — Хіба ви не знаєте, що є душі, які завжди страждають? Вони шукають то мрії, то дії, то найчистіших почуттів, то найбезумніших насолод, — і так чоловік вдається в різні фантазії та шаленства...».

Тоді Емма подивилася на нього, як на мандрівника, що побував у екзотичних краях, а Родольф продовжив гру на тій самій шаблонній струні: «Не треба ніяких освідчень — душа душу розуміє й так. Вони вже бачили одне одного у мріях...».

І тут Флобер, який загалом заборонив собі прямі авторські оцінки подій і персонажів (як того й вимагав його «об’‎єктивний стиль»), не витримує і, використовуючи поліфонію (багатоголосся), перебиває фальшивий пафос діалогу провінційного казановії з Еммою голосними репліками з виставки, які долітають у вікно мерії до майбутніх коханців: «За використання макухи, — читав далі голова. Він квапився. — За застосовування фламандських добрив... за вирощування льону... за осушування ґрунту при довготерміновій оренді... за службу в хазяїна...». Яка їдка, яка ядуча пародія на романтичні штампи, що ними марила Емма!

Та й коханці Емми є пародією на найпопулярніші в літературі XIX ст. їхні типи. Родольф — це пародія на байронічного героя, із сумнівною репутацією провінційного серцеїда, таке собі уособлення книжкової жаги та пристрасті. А Леон — коханець вертерівського типу (за назвою відомого роману «Страждання молодого Вертера» И. В. Ґете), що уособлює ідилічне кохання.

Але Флобер не був би Флобером, якби показав нам просто розбещену жінку. Так, спочатку Емма намагалася знайти опору в чоловікові, а коли не знайшла, повністю поклалася на Родольфа та його кохання, а точніше, на свої сподівання щодо його любові. «Погляд у неї став смілішим, розмова вільнішою; вона не соромилась навіть, гуляючи з Родольфом, курити сигаретку, ніби всім назло» (виділення Г. Флобера). Здається, штампи любовного роману були витримані. Залишалося останнє — втеча (про Берту Емма навіть не згадала!). Проте до планів Родольфа аж ніяк не входили такі рішучі кроки, тим більше, що він уже переситився Еммою.

Розв’‎язка їхнього «кохання» була схожа на розв’‎язки більшості любовних романів: у день, призначений для втечі, героїня отримала від Родольфа кошик з абрикосами, на дні якого знайшла листа з романтичними фразами про фатум, вигнання, про недосяжний п’‎єдестал тощо. Водяні плями на листі імітували пролиті сльози. Світ романтичних марень було розбито вщент. Разом із його руйнуванням у життя сімейства Боварі прийшли суто обивательські проблеми: Емма все частіше зверталася до послуг Лере, а Шарль все частіше напружено думав, де взяти грошей. Ці дві сюжетні лінії продовжуються та розвиваються до кінця роману. І знову Флобер-психолог підтверджує свою геніальність.

Бідолаха Шарль, прагнучи вилікувати Емму від депресії, везе її в Йонвіль і тим самим наближує до першого коханця. Рятуючи жінку вже від «запалення мозку», він везе її до Руана, де чекає на неї другий коханець. Символічно й те, що перша зустріч із Леоном у Руані відбулася під час прослуховування опери «Люція де Ламермур», в якій ішлося про кохання, лібрето було написано за романом улюбленого письменника Емми — Вальтера Скотта. Як бачимо, акомпанемент навіть поліпшився: замість вигуків ораторів і ревіння худоби на виставці (як це було в сцені з Родольфом) герої насолоджуються оперним співом.

Однак усе сказане зовсім не свідчить про те, що Шарль був жертвою «негідниці-жінки». Чого вартий, скажімо, епізод із весільним флердоранжем його першої дружини, який він забув прибрати, перш ніж увести до спальні Емму. До того ж він так і не спромігся заглянути в її душу. Хоча, безумовно, в нього були й позитивні риси: кохання й співчуття до Емми, Верти, працьовитість тощо.

Але все це не торкається душі Емми, бо героїня ще не випила всього келиха гіркоти, а герой чергової адюльтерної історії Леон ніби знову кохає Емму. Та врешті-решт і Леон, як і до нього Родольф, переситився коханкою.

Амурні справи вимагали щораз більше грошей, і Емма фактично руйнує сім’‎ю. Але навіть і це не змогло врятувати її від розчарування. «Коханці надто добре вивчили один одного, щоб зазнавати того бентежного зніяковіння, що в стократ збільшує насолоду зустрічі. Емма настільки ж переситилась Леоном, наскільки він втомився нею. В подружній зраді Емма знов бачила всю буденність законного шлюбу». Але якщо у випадку з Родольфом вона й гадки не мала рвати з ним стосунки, то, «гостро відчуваючи все принизливість такого жалюгідного щастя» з Леоном, вона інколи думала про розрив із ним. Через це вона шукає нових відчуттів чи забуття — йде на маскарад, де були жінки «цілком певного ґатунку», «один клерк, два студенти-медики і прикажчик: якраз підходяща компанія для Емми!» (де й поділися її амбітні мрії у Воб’‎єссарі). Маскарад скінчився, вдома чекала фатальна розв’‎язка — сім’‎я Боварі була розорена. Спроби Емми знайти гроші ні до чого не привели, і вона отруїлася.

Смерть людини завжди підбиває підсумок її життю. Глибоко символічна деталь: Емма помирає під непристойну пісню жебрака (акомпанемент знову змінюється, цього разу — далі нікуди!). Коло зімкнулося.

Що ж так розхвилювало Емму в останню мить життя («Сліпий! — крикнула Емма. І зареготала — дико, одчайдушно, несамовито...»)? Чи не те, що всі свої мрії «вона розтратила... у романтичних переживаннях своєї душі, у цих поступових змінах стану — дівоцтві, заміжжі й коханні, вона розгубила все те на життєвому шляху, як мандрівник, що залишає певну частку своїх багатств у кожному придорожньому трактирі. Але хто ж її зробив такою нещасливою? Яка незвичайна катастрофа перевернула її життя?» Хто винен у тому, що молода жінка, яка прагнула, немов птаха, злетіти вгору, закінчила своє життя жахливим падінням?

Власне, чим викликане самогубство Емми? Руйнуванням сім’‎ї? Страхом чи небажанням зізнатися у всьому чоловікові?

Так, Емма не сприйняла затхлого провінційного життя, основу якого, як вона думала, становили плітки, а головною подією було прибуття диліжанса з Руана. Але що ж їй залишилося натомість? Світ мрій, вимислів, романтичних марень? Так, вона повністю у ньому жила, ну то й що? Кому від цього стало краще: Шарлеві, Берті, її трудязі-батькові — людині щирої душі? Зрештою — їй самій? На кожне з цих запитань можна впевнено відповісти — ні. І чи не найбільша жертва «втрачених ілюзій» — маленька Берта, мадемуазель Боварі, яка навряд чи коли-небудь стане мадам.

Таким чином, зобразивши в романі «Пані Боварі» конфлікт романтичних ілюзій та дійсності, Флобер завдав смертельного удару по найпоширеніших романтичних літературних «штампах» і посприяв утвердженню реалізму.

Пам’‎ятник Поставу Флоберу в Руані. Скульптор Анрі-Мішель Шапю

Відкриття пам’‎ятника відбулося у 1890 р. з ініціативи письменника Гі де Мопассана, улюбленого учня Флобера, відданого друга в його останні роки.

1. Що таке «об’‎єктивний метод» Г. Флобера? Стисло сформулюйте погляди письменника на специфіку літературної творчості.

2. Якими новими художніми прийомами збагатив Флобер скарбницю світової літератури?

3. Чому Флобера притягнули до суду за роман «Пані Боварі»? Які обвинувачення були висунуті проти нього? Що в романі шокувало суспільну мораль?

4. Доведіть, що «Пані Боварі» — соціально-побутовий роман.

5. Чому Флобер, який принципово уникав розгорнутих описів, у подробицях знайомить читача з Йонвілем і його жителями?

6. Складіть план роману «Пані Боварі». Поясніть його поділ на три частини. Чи сприяє цей композиційний прийом реалізації авторського задуму? Відповідь аргументуйте.

7. Визначте конфлікт роману. Як він пов’‎язаний із назвою та фіналом твору?

8. Згрупуйте образи роману навколо конфлікту. Визначте, кого з дійових осіб ми можемо назвати позитивними героями, кого — негативними. Аргументуйте відповідь.

9. Знайдіть сцени, в яких герої освідчуються в коханні. Визначте спільне в композиції цих сцен.

10. Складіть (заповніть) таблицю:

     

Мрії Емми

їхнє втілення

Реальні наслідки цього втілення

11. Схарактеризуйте ідеал «красивого життя» Емми Боварі. Що в ньому переважає: ознаки матеріального статку чи романтичне «життя духу»? Відповідь аргументуйте.

12. Яку роль у творі відіграють твори мистецтва (книги, картини тощо)? Чи можна стверджувати, що вони мали згубний вплив на формування світогляду Емми Боварі?

13. Які стереотипи романтичного світовідчуття стали вирішальними у долі Емми Боварі?

14. Як ви розумієте поняття «боваризм»? Чи суголосне воно з поняттям «манилівщина»? Відповідь аргументуйте.

15. Схарактеризуйте стосунки в родині Емми. Чому вона втратила інтерес до дитини, коли вона народилася не в той день, який загадала жінка? Що повинен був символізувати цей день народження?

16. Хто і що зруйнувало родинне життя Емми Боварі? Які чинники переважають: соціальні чи психологічні? Відповідь аргументуйте.

17. Наслідки самогубства Емми були фатальними для її чоловіка й доньки. Чи можна звинувачувати лише Емму в трагедії ЇЇ родини? Чому?

18. Яку роль відведено в романі панові Оме? Чи можна стверджувати, що, описуючи тріумф пана Оме, Флобер використовує сарказм?

19. Чому свій роман Флобер закінчує не смертю Емми та Шарля чи подальшою долею їхньої доньки, а згадкою про аптекаря Оме?

20. Порівняйте роль оповідача (автора) у творах Стендаля і Флобера. Спробуйте пояснити їхню специфіку за допомогою діаграми Вена:

21. Знайдіть у романі «Пані Боварі» описи, діалоги, невласне пряму мову, внутрішні монологи та поясніть їхню роль.

22. Поясніть, як погляди Флобера на специфіку літературної творчості вплинули на роман «Пані Боварі».

23. Як ви розумієте вислів Флобера: «Емма Боварі — це я»?







Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.