МОРІС МЕТЕРЛІНК. Драма-феєрія Блакитний Птах - Драматургія кінця XIX - початку XX століття

Зарубіжна література 10 клас (профільний рівень) - Ю. І. Ковбасенко - Літера ЛТД 2018 рік

МОРІС МЕТЕРЛІНК. Драма-феєрія Блакитний Птах - Драматургія кінця XIX - початку XX століття

У пошуках щастя

На межі XIX—XX ст. вплив символізму позначився не лише на ліриці (П. Верлен, А. Рембо та ін.), а й на драматургії. Техніка навіювання, натяків на глибший, прихований зміст твору призвели до трансформації театрального дійства, зокрема до появи таких його незвичайних утілень, як «театр мовчання», коли звичні для драматургії монологи/діалоги практично зникли («Сліпі» М. Метерлінка та ін.).

Ще одним утіленням сценічного новаторства стала розробка т. зв. драми- феєрії, майстрами якої, зокрема, були Моріс Метерлінк («Блакитний Птах») і Леся Українка («Лісова пісня»).

Нечасто письменники дарують людству якісь художні образи, які так глибоко всотуються в наше єство, що сприймаються як одвічні, невідомо звідки виниклі та водночас невід’‎ємні складові людського буття. Це справжнє диво, але так воно і є: безліч людей активно вживають ці вислови чи уявляють ці образи, іноді так жодного разу й не прочитавши твору-першоджерела або навіть не знаючи їхнього автора!

Чи не найяскравішим прикладом тут є образ Синього Птаха (або Блакитного Птаха — залежно від перекладу оригінального французького). Якщо ви спитаєте в пересічної людини або й у фахівця-філолога, а що ж конкретно означає вислів «Синій Птах», то у відповідь почуєте десятки найрізноманітніших версій. Хтось відповість: «Що тут гадати? Синій Птах — це символ щастя». «Та ні, це радше істина», — заперечить інший. «Це ж ясно, як Божий день, що Синій Птах — це недосяжна мрія», — переконано скаже третій. «Ні, поза будь-яким сумнівом, це удача, талан», — скаже четвертий. «Панове, Синій Птах, що його годі впіймати, це марево, міраж, фата мор гана», — стверджуватиме п’‎ятий...

Але водночас ніхто з них не скаже, що він узагалі ніколи й нічого не чував про це фантастичне створіння... Бо словосполучення «Блакитний Птах» є «інтуїтивно впізнаваним», хай і достеменно не визначеним. Бо до наших днів людству Блакитного Птаха так само неможливо знайти (а тим більше — впіймати!), як і жити, не шукаючи його... То що ж відомо про автора п’‎єси «Блакитний Птах» Моріса Метерлінка? Як цьому письменникові поталанило створити це літературне диво?

Готуємось до діалогу

МОРІС МЕТЕРЛІНК

(1862-1949)

Приблизно в той самий час, коли в бельгійському місті Генті народився Моріс Метерлінк (29 серпня 1862 р.), відомий французький літературний критик Іпполіт Тен дещо зверхньо заявив, що «бельгійської літератури майже не існує». Але, як це часто буває в реальному житті, цей поквапливий вирок француза життя незабаром спростувало, причому найпереконливішим чином. І саме Моріс Метерлінк став тим письменником, який (разом зі своїми земляками-сучасниками Шарлем де Костером та Емілем Верхарном) підніс бельгійську літературу до світових вершин і був відзначений Нобелівською премією в галузі літератури.

У Генті Моріс здобув гарну освіту (його батько був нотарем, родина мала непогані статки, тож на навчанні сина не економила), а потім студіював право в Парижі, після чого був зарахований до Гентської колегії адвокатів (1886). Здавалося б, життя склалося успішно. Проте юриспруденція юнака не приваблювала. Тож після знайомства з відомим бельгійським письменником Емілем Верхарном і поетами-символістами Моріс полишив «ситу» юридичну кар’‎єру на користь не надто прибуткової письменницької праці.

У 1889 р. Метерлінк випустив першу книжку віршів «Теплиці». Тоді його поезії наближалися до поетики символістів: інакомовлення, натяки, несподівані поєднання слів і образів (яскравою ілюстрацією є, наприклад, вірш «Наміри»: «...І душа, як лебідь, розпахнула / Білі крила втомлених очей»). Того ж року письменник опублікував першу п’‎єсу-казку «Принцеса Мален». За нею було ще кілька п’‎єс, зокрема «Пелеас і Мелісанда» (1892), на сюжет якої відомий композитор Клод Дебюссі написав оперу.

Бельгієць Метерлінк свої твори писав французькою мовою, тож французи могли читати його без перекладу. Можливо, саме це було однією зі складових його блискавичного успіху на шляху до вершин літературної слави, адже 24 серпня 1890 р. (гарний подарунок до 28-го Метерлінкового дня народження) в авторитетній (дотепер) паризькій газеті «Фігаро» з’‎явився захоплений відгук про «Принцесу Мален» популярного тоді літературного критика, члена Гонкурівської академії Октава Мірабо: «Я не знаю, хто він. Я не знаю, скільки йому років, чи юнак він, а чи стариган, бідняк чи багатій... Я знаю лишень, що він створив шедевр... Видано найгеніальніший, найнезвичніший, найприроднітітий твір нашого часу, твір, що дорівнявся та (чи стане сил сказати?) навіть перевершив оте найкраще, що є в Шек- сгііра». Звісно, нині, через століття, ми можемо сказати, що ця оцінка Октава Мірабо була занадто емоційною та гіперболізованою. Водночас, як побачимо далі, француз мав для неї дуже вагомі підстави...

Моріс Метерлінк

Радіймо з нагоди існування в цьому непізнаваному Всесвіті! І зауважмо: хай би що сталося з ним чи з нами, ми завжди будемо його складовою.

Моріс Метерлінк

Нобелівська премія — найпрестижніша у світі міжнародна премія, створена за заповітом Альфреда Нобеля 1895 р., яку мали вручати за «найвидатніші роботи в напрямі ідеалізму» та особливі досягнення перед людством у справі миру. Першим лауреатом Нобелівської премії (1901 р.) став Рене Сюллі-Прюдом, французький поет, член групи «Парнас», із обґрунтуванням: «За видатні літературні достоїнства, високий ідеалізм, художню досконалість і незвичайне поєднання душевності й таланту». А вже за 10 років, у 1911 р. Моріс Метерлінк, перший і єдиний з-поміж бельгійських письменників, отримав Нобелівську премію «за багатогранну літературну діяльність, особливо за драматичні твори, позначені багатою уявою та поетичною фантазією».

Ідеалізм і символізм втілилися в ранніх творах Метерлінка (книжка «Скарб сумирних», 1896). Популярність Метерлінку приносять також одноактні п’‎єси «Непрошена» (в іншому перекладі — «Улазлива») та «Сліпі» (обидві 1890) — твори про незадоволення, яке змушує шукати і не знаходити щастя й любов у повсякденному житті. Критики схарактеризували ці твори як «драматургію мовчання, натяків і недомовок». Варто зауважити, що бельгійці назагал вирізняються якимось специфічним «національним містицизмом», схильністю до інакомовлення, символізації навколишнього світу, а також релігійністю (яку католицькі священики навіть визначили як їхню «національну рису»). Можливо, ці риси, а може, й поглиблене вивчення філософії ще більше посилило містицизм Метерлінка. До того ж на гребені успіху й моди тоді був символізм: мистецький напрям, сповнений прихованих натяків і недомовок. Цей період став гарною мистецькою школою для автора майбутнього шедевра — п’‎єси «Блакитний Птах».

Сара Бернар у виставі «Пелеас і Мелісанда» Моріса Метерлінка. Листівка. 1892

БЛАКИТНИЙ ПТАХ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ...

Образ Блакитного Птаха справляє на людство якийсь магічний вплив. Метерлінкові пощастило знайти ті важливі струни душі, які примушують людину ставати чистішою, ностальгувати за високим і прагнути здійснення мрії.

Тож зовсім невипадково відомий український громадський діяч, письменник, літературний критик, есеїст, філософ і політв’‎язень радянського режиму Євген Сверстюк, перебуваючи в ГУЛАГу, згадував про Блакитного Птаха, щоб виспівати свою мрію про Незалежну Україну. Адже науковець наважився виступити за суверенну Україну в той час, коли більшість інтелігентів змушені були бути «обережними обережниками».

У вірші «Сервантес» (1974) Євгена Свер- стюка можна знайти алюзії та ремінісценції і на філософську драму Педро Кальдерона «Життя це сон», і на роман Мігеля Сервантеса «Дон Кіхот» («панно з Тобоссо» — пряме звернення до Дон Кіхотової «дами серця» Дульсінеї Тобоської), і, звісно, на драму «Блакитний Птах» Моріса Метерлінка:

...Може, в житті, як в сні,

Дійсність — зовсім пусте?

Справжнє, єдине в нім

Те, що в душі святе?

Панно з Тобоссо, лиш Ти,

Може, почуєш псалом

І прочитаєш листи,

Писані синім крилом...

У 1895 р. Метерлінк познайомився із Жоржеттою Леблан, яка на 23 роки стала його музою й виконавицею знакових ролей (зокрема, Душі Світла із «Блакитного Птаха»). Згодом він поїхав до Англії, де шалений успіх мали постановки ранніх драм під керівництвом Люньє-По у символістському театрі «Творчість».

Від 1896 р. Метерлінк жив у Франції, переважно в Парижі. Саме там він зблизився з символістами, які справили на нього відчутний вплив.

Переїхавши з Гента до Парижа, Метерлінк не змінив стилю свого життя: він і надалі працював самотою, студіював містиків і природознавців, поки кохана відвідувала знамениті салони паризької богеми. Він писав передмови до символістських видань, перекладав Новаліса (автора відомого образу «блакитної квітки», який асоціюється з Метерлінковим «блакитним птахом») і Шекспіра, видав чудову збірку фламандських балад, «Дванадцять пісень» (1896), розводив бджіл на пасіці біля Булонського лісу. Втеча з «мертвого міста», подружнє щастя й добробут, певне, посприяли оптимістичному світогляду письменника.

У 1932 р. йому було присвоєно титул графа. А 1940-го він утік від німецької окупації до США і повернувся до Франції аж у 1947 р. Помер Метерлінк у своєму замку в Ніцці 6 травня 1949 р.

Як пише письменник і перекладач Дмитро Чистяк, Моріс Метерлінк «залишився у своїх творах, власне, тим-таки Блакитним птахом, який і досі на крилах чистого мистецтва несе читачів до висот і глибин незбагненного людського «я»».

Драма-феєрія «БЛАКИТНИЙ ПТАХ»

«Блакитний Птах»: казка чи феєрія?

Найвідомішим твором Моріса Метерлінка, безумовно, є драма-феєрія «Блакитний Птах» («Синій Птах»), Драматург закінчив її ще 1906 р., але окремим виданням вона вийшла аж у 1909 р. Її прем’‎єра відбулася 1908 р. в Московському художньому театрі (під керівництвом Костянтина Станіславського), а потім вона побачила сцену в Лондоні (1909), Нью-Йорку (1910) і Франції (1911). До Першої світової війни п’‎єса Метерлінка вже йшла на українській сцені: в Києві та Одесі. «Блакитний Птах» був поставлений також 1928 р. в Київському театрі юного глядача (режисер Борис Вершилов). Текстом слугував неопублікований переклад Максима Рильського, та ще й зі значними скороченнями.

Цей твір називають казковою феєрією або й просто — казкою. Чому ж письменник обрав саме казково-алегоричну форму? На це запитання добре відповів поет-символіст Олександр Блок: «Лиш казка здатна легко стирати кордони між звичайним і незвичайним, і в цьому вся сіль п’‎єси... Щастя немає, щастя завжди відлітає геть, немов птах, оповідає казка; і зараз же та сама казка каже нам інше: щастя є, щастя завжди з нами, лише не бійтеся його шукати. І за цією подвійною істиною, невловимою, як і сам Блакитний Птах, палахкотить поезія, тріпотить на вітрі її святковий прапор, б’‎ється її вічно юне серце».

Але чому не просто «казка», а саме «феєрія»? Слово «феєрія» походить від французького feerie, від fee — «фея», «чарівниця». І відповідь на це питання полягає не лише в наявності поміж дійових осіб п’‎єси «Блакитний Птах» Феї Берилюни.

Феєрія — це театральна або циркова вистава, побудована на фантастично-казковому сюжеті й виконувана з використанням найрізноманітніших сценічних ефектів із метою вразити глядача. Саме тому Метерлінк так детально і виписав портрети персонажів (див. с. 254: ««Блакитний Птах» Моріса Метерлінка і «Лісова пісня» Лесі Українки»), Те саме стосується й опису місця дії (напр.: ДІЯ ТРЕТЯ. Картина четверта. «Палац Ночі». Простора дивовижна зала суворої, холодно-металевої, аж мертвотної величі. Вона має форму трапеції на кшталт якогось грецького чи єгипетського храму; колони, архітрави, підлога й оздоблення могли би бути з чорного мармуру, ебенового дерева й золота. Базальтові сходи, що дедалі вище підносяться вглиб сцени, займають майже всю широчінь зали і поділяють її на три плани. По обидва боки від колон — двері з темної бронзи, а в глибині — величезна мідна брама. Мармур і чорне дерево тьмяно виблискують, і, здається, саме це мляве півсвітло осяває весь Палац»).

Але найважче відтворити на сцені чарівні перетворення персонажів (Душа Світла. Поверни Діаманта! Мерщій!.. Тільтіль виконує наказ Душі Світла. Сцену тут-таки заливає несказанно чисте й ніжне божественне рожеве світло. Грубі прикраси на першому плані та щільні пурпурові портьєри спадають і зникають, за ними постає казковий сад погідного ладу. Він подібний до зеленого храму зі зграйними прямими алеями, могутніми буйними осяйними деревами, висадженими в певному порядку. П’‎янка цнота квіток, яра свіжість вод, які струменіють, плинуть і б’‎ють звідусіль — усе наче розносить ген аж за обрій звістку про щастя. Бенкетний стіл канув, мов камінь у воду. Від світлоносного повіву на сцену парча, оксамит, вінці, а також смішні маски Товстих Блаженств злітають у височінь, рвуться на шмаття й опадають до ніг ошелешених бенкетарів. Вони так само у змиг ока зморщуються, мов проколоті міхурі, перезираються, мружаться від незвичного, зарізкого для них світла. Поставши нарешті насправжки, тобто бридкими голими зів’‎ялими нікчемами, нажахані й осоромлені, Блаженства несамовито верещать, і в тому лементі найбільше чути крик Заливного Сміху. Лише Блаженство Нічого Не Розуміти зберігає спокій, коли його приятелі гасають по сцені в пошуку схованки, туляться по закутках, сподіваючись, що їх не видно. Та в сліпучому саду немає тіней. Тому більшість із відчаю зважується прослизнути за темну завісу в кутку праворуч, яка прикриває вхід до печери Лих. Щоразу, коли котресь наполохане Блаженство підіймає завісу, з глибин печери долинає лайка, погрози й прокляття. Присоромлені Пес, Хліб і Цукор, похнюпивши голови, підходять до дітей і ховаються за їхніми спинами).

Символістську драму-феєрію неможливо було поставити на сцені старого театру. Тому М. Метерлінк довірив постановку своєї п’‎єси саме К. Станіславському, котрий разом із В. Нємировичем-Данченком (до речі, обидва українського походження) заснував у Москві новий театр, який орієнтувався передусім на принципи оновленого театрального мистецтва (пізніше отримав назву «система Станіславського»).

Фредерік Кейлі Робінсон. Тільтіль перетворює Діаманта. Ілюстрація до видання «Блакитний Птах» Моріса Метерлінка. 1923

Прем’‎єра «Блакитного Птаха» відбулася 30 вересня 1908 р. і мала шалений успіх. Вона знаменувала нову добу в історії театрального мистецтва. Це була одна з найкращих постановок К. Станіславського, яку можна побачити на сцені й сьогодні...

Прем’‎єрі передувала велика підготовча робота. Станіславський був принциповим противником видовищності на театральній сцені: «Найлютішим ворогом театру стала театральність... Театральність вносить вульгарність і руйнує гармонію... Нас не здивуєш ані вогнем, ані димом... Всі ці затерті ефекти надають виставі театральності і тим віднімають у неї серйозність...». Великий режисер, який хотів із феєрії зробити красиву казку, домовився з М. Метерлінком змінити деякі авторські ремарки і принципи сценічної постановки п’‎єси. Річ у тім, що театральна механіка в московському театрі на той час була примітивною. Майже півтора року Станіславський шукав нові театральні сценічні прийоми, поки не допоміг щасливий випадок.

Якось у його кабінеті зібралися художники, техніки, гримери, щоб обговорити видовищні ефекти майбутнього спектаклю. Вони почали компонувати відрізки тканин різних фактур, кольорів тощо, аж поки Станіславському не знадобився шматок чорного оксамиту. Його ніяк не могли знайти, бо він висів на такому самому чорному оксамиті. Так було винайдено ефект чорного кабінету: поєднання чорного оксамиту та освітлювальної техніки. Цей сценічний фон ховав глибину сцени, і завдяки йому, не використовуючи театральних машин, можна було відтворити чарівні перетворення: актори і декорації могли з’‎являтися прямо на очах у глядачів, адже достатньо було їх просто накрити чорним оксамитом, який можна було скинути в потрібну мить!.. Через два роки після прем’‎єри на виставі була присутня дружина М. Метерлінка. У листі до Станіславського бельгієць написав: «Повернувшись із Москви, моя дружина зі сльозами захоплення розповіла мені про незрівнянне і геніальне диво, яке Ви сотворили з моєї скромної поеми... Можу лише низько схилитися перед найчистішим, найвеличнішим митцем нашого часу...».

Незважаючи на неймовірний успіх «Блакитного Птаха» у режисурі К. Станіславського, у подальших постановках М. Метерлінк наполягав, щоб п’‎єсу інсценізували саме як драму-феєрію з усіма прийомами, притаманними цьому драматичному жанрові...

П’‎єсу «Блакитний Птах» вважають класикою дитячої літератури, хоча написано її зовсім не для дітей (подібний шлях пройшли, наприклад, романи Даніеля Дефо «Робінзон Крузо» і Джонатана Свіфта «Мандри Гуллівера»).

Актори Московського художнього театру у виставі «Блакитний Птах»: Аліса Коонен — Тіль- тіль, Соф’‎я Халютина — Мітіль, Марія Германова — фея. 1908

Символічний сенс сюжету пошуків Блакитного Птаха

П’‎єса «Блакитний Птах» має таку структуру: Дія 1 (картина 1 — «Хижка лісоруба»); Дія 2 (картина 2 — «У Феї Берилюни»; картина 3 — «Країна Спомину»); Дія 3 (картина 4 — «Палац Ночі»; картина 5 — «Ліс»); Дія 4 (картина 6 — «Перед завісою»; картина 7 — «Цвинтар»; картина 8 — «Перед завісою з прегарними хмарками»; картина 9 — «Сади Блаженств»); Дія 5 (картина 10 — «Царство Майбуття»; Дія 6 (картина 11 — «Прощання»); Дія 7 (картина 12 — «Прокидання»).

Сюжет драми позірно нескладний: казкова фея Берилюна відправляє Тільтіля і його сестру Мітіль на пошуки Блакитного Птаха (як тисячі героїв казок усього світу вирушали шукати Жар-Птицю). Але тим-то й відрізняється феєрія від казки, що в ній повно всіляких «технічних трюків». Діють у Метерлінка не якісь казково-чарівні істоти (маги, чаклуни тощо), а найзвичайніші діти Тільтіль і Мітіль та найбуденніші, здавалося б, персонажі й речі: Киця, Пес, Хліб, Вода, Вогонь, Молоко (точніше, їхні душі).

Мабуть, саме через цю позірну «простоту» Костянтин Станіславський, перший режисер-постановник «Блакитного Птаха», орієнтував акторів, що театральна техніка має бути незвичайною: треба грати просто, майже по-дитячому, але за цією простотою має бути не лише цікавість п’‎єси для дітей, а й асоціативний поштовх для дорослих. Щоправда, потім йому дорікали, що згадана «театральна техніка» й сам він як режисер геть «задавили» акторів (бо як могли проявити свої акторські таланти, скажімо, Пес, душа Дуба чи... ненароджені діти?).

У пошуках Блакитного Птаха персонажі довго мандрують (їхній маршрут відтворено вище — в назвах дій і картин п’‎єси). Але ця їхня мандрівка (та ще й сповнена смертельних небезпек — див. хоча б картину «Ліс»), як і годиться для казки, має два виміри: вона триває цілий рік для самих учасників мандрівки (Тільтіля, Мітіль і їхніх супутників), але вміщена лише в одну ніч для їхніх батьків: Матері Тіль і Батька Тіль.

Метерлінк завжди підкреслював своє захоплення театральною технікою Генріка Ібсена, тож невипадково він у втіленні ідеї одухотворення природи та відновлення втрачених зв’‎язків активно використовує засоби як «нової драми» (особливо глибинний підтекст), так і драми символістської. Особливо вдало він уживає свій знаменитий «подвійний діалог», коли мова нібито йде про одне, але принагідно «зачіпляється» інше, значно складніше й глибше за першозначення. Чого варті лишень репліки Киці про рабство домашніх тварин: кицьки й собаки, цих «хирлявих нащадків» своїх колись могутніх пращурів (тигра й вовка). І тоді стає зрозумілим бунт і підступна позиція «Киці, що гуляє, як сама собі знає»: вона не хоче, щоб людина знайшла ще й Блакитного Птаха і тим самим проникла до поки що прихованої потаємної сутності всього світу, щоб збагнути душу й мову Хліба, Вогню, Води, Молока, Цукру тощо, бо вона і їх закабалить так само, як свого часу домашніх тварин. З одного боку, це зовсім не дитячі репліки та роздуми, але з іншого — Метерлінк до такої міри легко й просто їх викладає, що навіть дитина-глядач не лякається (чи просто «не бачить») таких складних філософських питань.

Крім того, у п’‎єсі втілені такі ключові мотиви творчості Метерлінка, як розвінчання грубих матеріальних радощів низького ґатунку (образи Товстих Блаженств: найтовстіше Блаженство Бути Багатим, Блаженство Володіти, Блаженство Вдоволеного Честолюбства тощо) у зіставленні з невід’‎ємними духовними цінностями людського єства: Материнська Любов, Блаженство Любити Батьків, Радість бути справедливим, Радість бути добрим, Радість завершеної роботи тощо. Варто ще раз підкреслити, що Метерлінк не фетишизує багатства й насолоди — Товсті Блаженства в нього зображені однозначно негативно, тож недаремно вони врешті-решт тікають до печери Лих... А якою тонкою іронією пронизана репліка Найтовстішого Блаженства, яке каже, що Блакитний Птах їх не дуже цікавить, бо він... неїстівний!

Іван Білібін. Обкладинка театральної програми п’‎єси «Блакитний Птах» Моріса Метерлінка для постановки в Берліні. 1926

Можна тут знайти і соціальні мотиви: Тіль- тіль і Мітіль — діти саме з небагатої сім’‎ї, вони живуть не дуже ситно, цукерки й тістечка для них недоступні, вони можуть лише спостерігати за розвагами дітей із заможних родин, граючись у розподіл «віртуальних пиріжків» (якими, до його честі, Тільтіль готовий поділитися з сестрою).

Ця нібито «дитяча казочка» пересипана такою кількістю абсолютно дорослих ремінісценцій, алюзій і натяків, що вповні їх не збагне й пересічний дорослий читач. Приміром, у картині 10 («Царство Майбуття») читаємо таку репліку Часу: «...Тринадцятий чабан? А потрібно лише дванадцять, їх стільки не треба, — часи Феокрита й Вергілія минули». Про які це часи веде мову персонаж п’‎єси «Блакитний Птах»? При чому тут давньогрецький поет Феокрит (III ст. до н. е.) і автор знаменитої «Енеїди», давньоримський поет Вергілій (І ст. до и. е.)? І лише людина, яка добре знає античну літературу, збагне, що Метерлінк просто «грається» в інтелектуальний квест: Феокрит і Вергілій писали твори в т. зв. буколістичному жанрі: про овечок, пастухів, ідеальну природу тощо. Отже, Час фактично каже малюкові, який хоче народитися дочасно: почекай, не поспішай, нагальної потреби в чабанах зараз немає, ось якби це були часи Феокрита й Вергілія, з їхніми «буколіками», пастухами, чабанами й отарами, тоді б твій поспіх ще був би зрозумілим... Це ще одне яскраве свідчення абсолютної «недитячості» нібито «класичної дитячої» п’‎єси «Блакитний Птах».

Тільтіля і Мітіль, дітей лісоруба, дослідники асоціюють із персонажами відомої казки братів Грімм — Гензелем і Гретель. А саме ім’‎я «Тільтіль» пов’‎язують з ім’‎ям «Тіль Уленшпігель», героя відомого твору вже згаданого бельгійця Шарля де Костера «Легенда і пригоди героїчні, веселі й славні Тіля Уленшпігеля та Ламме Гудзака у Фландрії та деінде».

Цікавим є й питання про трактування фіналу п’‎єси. Після довгих і безрезультатних пошуків Блакитного Птаха («Тільтіль: Але ж я не маю ніякого Блакитного Птаха!.. Птах Спомину почорнів, Птах Майбуття почервонів, Птахи Ночі повмирали, а Лісового Птаха я так і не впіймав... Хіба я винен, що вони змінюють колір, гинуть чи втікають?..») діти його таки знаходять. Але де? У себе ж удома! То, виявляється, можна було нікуди й не мандрувати, а просто уважніше придивитися до тих «блаженств», які в Тільтіля і Мітіль уже були(«У кожному домі, де вміють бачити, свято щодня!» (картина 9, «Сади Блаженств»), То, можливо, це заклик не лише до поцінування «блаженства сімейного затишку» (як у Чарльза Діккенса), а й до всього людства — про поцінування того, що воно має — життя на планеті Земля? Хтозна, бо ж і символ є «невичерпним у своїй останній глибині», і небо навіть у XXI ст. може здатися помахом крила Блакитного Птаха...

Г. А. В. Траугот. Ілюстрація до п’‎єси Mopica Метерлінка «Блакитний Птах». 1975

Діалог із текстом

БЛАКИТНИЙ ПТАХ

ДІЯ ПЕРША

Картина перша

Хижка лісоруба.

На сцені відтворено інтер’‎єр простої сільської, але не вбогої хижки лісоруба. На стіні — кругла клітка з горлицею. Коли піднімають завісу, Тільтіль і Мітіль міцно сплять по своїх ліжечках. Мати Тіль наостанок поправляє ковдру, нахиляється до дітей, хвильку дивиться, чи сплять вони, підкликає рукою Батька Тіль. Він визирає з-за дверей. Мати Тіль підносить до вуст пальця, щоб не порушував тишу, і, загасивши лампу, навшпиньках виходить у двері праворуч. Якусь мить на сцені темно, а тоді у шпаринки віконниць потроху просочується світло, й у кімнаті яснішає. Лампа на столі засвічується сама собою. Схоже,

діти прокинулись і повсідались на ліжках.

Тільтіль.Ти спиш?

Мітіль. А ти?..

Ті льті ль. Та ні! Не сплю — я ж із тобою балакаю...

Мітіль. Вже Різдво, еге ж?..

Тільтіль. Та ні ще. Різдво — завтра. Та Коляда нам цього року нічого не принесе... Матуся казала, що не змогла піти за нею в місто. Та вона прийде на той рік...

Мітіль. А той рік, це довго?..

Тільтіль. Таки чимало... Та цієї ночі вона прийде до багатих дітей... Бачиш віконниці?..

Мітіль. Ой, як вони сяють!..

Тільтіль.То святкові вогники.

Мітіль. А де ж свято?

Тільтіль. Навпроти, в багатих діток. У них є різдвяна ялинка.

Діти встають із ліжок, підбігають до одного з вікон, залазять на лавку й відчиняють віконниці. Кімнату заливає яскраве світло. Діти захоплено дивляться у віконце.

Тільтіль. Видно ялинку!.. Вона найкраща!.. На ній стільки свічок!.. Стільки!..

Мітіль. А що це там таке золоте висить на гілках?..

Тільтіль. Таж іграшки, звісно!.. Шабельки, рушниці, солдатики й гармати...

Мітіль. А що там на столах?..

Тільтіль. Пиріжки, фрукти, тістечка з кремом...

Мітіль. Я раз куштувала тістечко, як була ще маленька...

Тільтіль. Я теж. Воно смачніше за хліб, але тістечок завжди замало...

Мітіль. А вони все поїдять?.. Хіба вони не дадуть?..

Тільтіль. Кому?..

Мітіль. Нам...

Тільтіль. Вони ж нас не знають...

Мітіль. А коли попросити?..

Тільтіль. Так не роблять.

Мітіль. Чому це?

Тільтіль. Бо не можна.

Мітіль (плескає в долоні). Ой! Які ж вони гарні!..

Тільтіль (у захваті). Всі сміються! Сміються!..

Мітіль. А малята танцюють!..

Тільтіль. Так! Так!.. Затанцюймо й собі!..

З радощів вистрибують на лавці. У двері хижки постукали.

Тільтіль (одразу ж принишк. Злякано). Хто це?..

Мітіль (перестрашена). Тато!..

Вони не відчиняють, тож видно, як велика клямка сама собою з рипом піднімається, і до кімнати ввіходить бабця в зеленій сукні й червонім очіпку. Вона горбата, кульгава, одноока, спирається на костур, ніс у неї зійшовся з підборіддям. Не важко здогадатися, що це — Фея.

Фея. У вас тут є Співуча Трава чи Блакитний Птах?..

Тільтіль. Трава в нас є, та вона не співає...

Мітіль. Тільтіль має птаха.

Тільтіль. Яне можу його віддати...

Фея. Чому це?..

Тільтіль. Бо він мій.

Фея. Це, звісно, поважна причина. То де він, той птах?..

Тільтіль (показуючи на клітку). У клітці...

Фея (почепила окуляри й розглядає птаха). Твій птах ні до чого мені, бо не досить блакитний. Доведеться вам розшукати того, що мені потрібен.

Тільтіль. Та я й гадки не маю, де він...

Фея. Я теж. Я шукаю його для онуки — вона дуже хвора.

Тільтіль. А чим?..

Фея. Незрозуміло. Вона хоче бути щасливою...

Тільтіль. Он як!..

Фея. Ви хоч знаєте, хто я?..

Тільтіль. Ви трохи нагадуєте нашу сусідку, пані Берленґо...

Фея. (зненацька розсердившись). Яке неподобство!.. Я — Фея Берилюна.

Тільтіль. А! Дуже раді...

Фея. Треба рушати зараз же!

Тільтіль. А ви підете з нами?..

Фея. Це неприпустимо. Вранці я поставила вариво, й щоразу, як мене немає більше години, воно википає... (Вказуючи спершу на стелю, потім на коминок і, врешті, — на вікно). Звідки ви хочете вийти? Звідси, звідти чи звідти?..

Тільтіль (боязко показує на двері). Я волів би вийти звідти...

Фея (знову гнівається). Це неприпустимо! Яка обурлива звичка! (Вказуючи на вікно.) Ми вийдемо звідси... Ну ж бо!.. Чого ви чекаєте?.. Мерщій одягайтесь!.. (Діти хутко вдягаються.) Я дам вам чарівного капелюшка. А де ж ваші батьки?..

Т льтіль (показуючи на двері праворуч). Там. Вони сплять...

Фея. А дідусь із бабусею?..

Тільтіль. Померли...

Фея. А менші брати й сестри є?..

Тільтіль. Також померли...

Фея. Хочете їх побачити?..

Тільтіль. Ще б пак!.. Негайно!.. Покажіть їх нам!..

Фея. Я ж їх не ховаю в кишені!.. Однак все складається якнайліпше: ви стрінете їх у Країні Спомину на шляху до Блакитного Птаха. Повернете ліворуч на третьому перехресті. Що ви тут робили до мого приходу?..

Тільтіль. Ми бавились у пиріжки.

Фея. У вас є пиріжки?.. Де ж вони?

Тільтіль. В палаці багатих діток... Погляньте... Там так гарно!.. (Тягне Фею до вікна.)

Фея (при вікні). Так їх їдять інші!..

Тільтіль. Так... Але ж нам усе видно...

Фея. І ти на них не сердишся?..

Тільтіль. Чого б це?

Фея. Бо вони все поїдять самі. Як на мене, дуже погано, що вони з тобою не діляться...

Тільтіль. Та ні, вони ж багаті.... Ох, як у них лепсько, еге ж?..

Фея. Не краще, ніж у тебе.

Тільтіль. Пхе!.. У нас так темно, затісно, та й пиріжків нема...

Фея. Скрізь однаково — ти просто недобачаєш...

Тільтіль. Е, ні, я дуже добре бачу, в мене прекрасний зір. Я бачу, котра година на церковному годиннику, а татко — ні...

Фея (знову зненацька розсердившись). Кажу ж тобі: ти нічого не бачиш!.. От який я маю вигляд?.. Якою я тобі здаюся?.. (Тільтіль зніяковіло мовчить.) То як? Відповідай! От я й дізнаюся, чи добре ти бачиш... Вродлива я чи бридка?.. (Тільтіль і далі розгублено мовчить.) Не хочеш відповісти?.. Юна чи стара?.. Рум’‎янощока чи блідолиця?.. А може, в мене горб?..

Тільтіль (запопадливо). Та ні ж бо, ні, він зовсім невеличкий...

Фея. Аз виразу твого обличчя, здається, величезний... Ніс у мене гачком, а ліве око виколоте?..

Кадр із фільму «Синій Птах», режисер Джордж К’‎юкор, 1976

Екранізація п’‎єси Метерлінка створена студіями «Ленфільм» та «20th Century Fox». Ролі у фільмі зіграли голлівудські зірки — Елізабет Тейлор, Джейн Фонда, Ава Гарднер, а також радянські актори Маргарита Терехова, Георгій Віцин та інші.

Тільтіль. Hi-бо, ні, я не казав цього... А хто це вам його виколов?..

Фея (ще дужче дратуючись). Таж воно не виколоте!.. Нечемо! Нікчемо!.. Воно ще гарніше за інше: більше, ясніше, кольору небесної блакиті... А моє волосся ти бачиш?.. Воно золотиться, мов стигла пшениця!.. Або наче золоті самородки!.. Таке густе, що й голові важко... Розсипається навсібіч!.. Поглянь на руки! Бачиш його?.. (Виймає з-під капелюшка два рідкі пасемця сивого волосся.)

Тільтіль. Так. Я бачу кілька волосинок.

Фея. Але ж треба з не меншим завзяттям бачити й інші, приховані... Які дивні ці люди... Відтоді, як феї вимерли, вони нічого не бачать і навіть про це не здогадуються... Добре, що при мені завжди те, що ладне засвітити згаслі очі...

Фея надягає на Тільтіля зелений капелюшок із Діамантом, який дає новий зір: допомагає побачити суть речей, як-от душі Хліба, Цукру та Минуле й Майбутнє. Щойно Тільтіль повертає Діаманта, як довкола всі речі напрочуд змінюються. Стара Фея раптом обертається на чарівну красуню-принцесу; каміняччя, з якого збудовано хижку, якнайкоштовніше ясніє, іскриться, виграє-виблискує синню сапфірів. Нехитрі меблі теж оживають і кращають. Перед дітьми з’‎являються душі Хліба, Цукру, Вогню, Води, Світла, Пса та Киці. Коли Тіль- тіль знову повертає Діаманта, Фея знову обертається на бабцю, а стіни тьмяніють. Фея попереджає, що той, хто піде з дітьми, в кінці мандрівки помре. Всі душі, крім Душі Світла й Пса, хочуть повернутися у свої звичні форми і не шукати Блакитного Птаха. Але, зрештою,

всі вирушають у подорож через вікно.

ДІЯ ДРУГА

Доки діти відвідують онуку феї, Киця підбурює душі тварин і предметів проти них. Тварини, Речі й Стихії мають душу, яку Людина ще не розгадала. Ось чому вони ще не втратили залишки незалежності. Та щойно Людина знайде Блакитного Птаха, вона побачить і збагне геть усе, а Тварини, Речі і Стихії опиняться у неї в цілковитій залежності... Про це Киця дізналася від своєї подруги Ночі, берегині таємниць Буття... Тож треба, щоб за будь-яку ціну Людина не знайшла Блакитного Птаха, навіть якщо задля цього доведеться вбити дітей... Пес обурився пропозицією Киці, всі почали сваритися, але припинили сварку, коли прийшли Фея, Тільтіль, Мітіль та Душа Світла. Фея дала Душі Світла чарівну паличку і сказала, що діти повинні відвідати країну Спомину.

Картина третя

Країна Спомину

З густого туману на перший план праворуч випливає могутній дуб. До стовбура прибито табличку з написом. Світло довкола — молочне, каламутне, непроникне. Тільтіль і Мітіль опиняються під деревом.

Тільтіль. Ось воно, дерево!..

Мітіль. А на ньому — табличка!..

Тільтіль. Нічого не можу прочитати... Стривай-но, ось вилізу на цей корінь... Справді, тут написано «Країна Спомину».

Мітіль. Вона тут і починається?..

Тільтіль. Так. Он стрілка!..

Мітіль. То де ж вони є, дідусь із бабусею?

Тільтіль. За туманом... Ось-ось маємо їх побачити...

Мітіль. А я нічого не бачу!.. Своїх ніг і рук не бачу... {Пхинькає.) Мені зи-и-имно... Я не хочу більше мандрува-а-ти... Хочу додо-о-ому!..

Тільтіль. Та годі вже! Чого це ти розрюмсалась, наче Вода... І не сором тобі?.. Така велика дівчинка плаче!.. Поглянь: туман уже розсіюється... Ми ось-ось побачимо, що за ним...

Мряка справді заворушилася: вона легшає, світлішає, випаровується й тане. Невдовзі світло трохи прозорішає, й за маревом видно оповиту заростями веселу селянську хатинку під зеленим дахом. Вікна й двері прочинені. Попід дашками — вулики, на підвіконнях — глечики з квітами, клітка, в якій спить дрізд. Біля дверей — лавка, на ній сидять старий селянин із дружиною, себто Дідусь і Бабуся Тільтіля та Мітіль. Обоє глибоко сплять.

Тільтіль (одразу ж упізнає їх). Та це ж дідусь із бабусею!..

Бабуся Тіль розплющує очі, підводить голову, потягається, позіхає, дивиться на Дідуся Тіль.

Він теж поволі прокидається.

Бабуся Тіль. Маю гадку, що наші живі онучата мали б сьогодні завітати до нас...

Дідусь Тіль. Вони, певне, згадують нас. Зі мною щось негаразд, і в ногах якийсь свербіж...

Бабуся Тіль. Вони, мабуть, зовсім поруч — сльози радості забриніли мені в очах...

Тільтіль і Мітіль {вибігають із-за дуба). Ми тут!.. Тут!.. Дідусю! Бабуню!..

Дідусь Тіль. Ага! То як?.. Що я тобі казав?.. Я був певен: вони прийдуть сьогодні...

Бабуся Тіль. Тільтілю!.. Мітіль!.. Це ти!.. Це вона!.. Це вони!.. (Силкується вибігти до них назустріч.) Ні! Бігти не можу!.. Вражий ревматизм!

Дідусь Тіль (шкутильгає до них назустріч). І я не можу... Все через цю милицю... Ходжу на ній, відколи впав із великого дуба...

Діти, Бабуся й Дідусь гаряче цілуються.

Бабуся Тіль (милується ними й пестить). Господи! Які ви гарненькі й чистенькі!.. Тебе вимила матуся?.. І панчішки в тебе цілісінькі!.. Колись було я їх штопала. Чому ж ви до нас не заходите частіше?.. Ми такі раді!.. Вже стільки місяців нікого не бачили! Ви зовсім забули нас...

Тільтіль. Але ж ми не могли, бабуню... Сьогодні ми тут лише завдяки Феї...

Бабуся Тіль. А ми завжди чекаємо відвідин живих... Вони так рідко заходять до нас... Пождіть, коли ж це ми бачилися востаннє?.. Коли?.. А! На день Усіх Святих, як ото били церковні дзвони...

Тільтіль. На день Усіх Святих?.. Того дня ми навіть із дому не виходили, бо сильно застудилися...

Бабуся Тіль. Але ж ви згадували нас...

Тільтіль. Так...

Бабуся Тіль. Так-от, щоразу, як ви згадуєте нас, ми прокидаємось і зустрічаємось...

Тільтіль. То ви весь час ото спите?..

Дідусь Тіль. Авжеж, спимо чимало... Поки нас не збудить згадка Живих... Коли життя скінчилось, незле й поспати... Але ж як приємно іноді прокинутись!..

Тільтіль (дивиться на Дідуся, а тоді — на Бабусю). Ти анітрохи не змінився, дідусю, анітрохи... Та й бабуся анітрішки не змінилася... Ви лише погарнішали...

Дідусь Тіль. Еге ж, гріх Бога гнівити... Ми не старіємо... А ви, ви от ростете!.. Добре вас жене!.. Ось на дверях зарубка з минулого разу... Із дня Всіх Святих... Ну ж бо, стій рівно!.. (Тільтіль стає проти дверей.) На цілих чотири пальці вищий!.. Багатенько!.. (Мітіль теж стає проти дверей.) А Мітіль — на чотири з половиною пальці!.. А не бий вас лиха година! Ач як повиростали, ач як!..

Тільтіль (роззираючись довкола, захоплено). Усе як і було, усе на своїх місцях!.. Але ж усе покращало!.. Ось годинник із великою стрілкою, від якої я відламав кінчика...

Дідусь Тіль. А ось супова миска без держака...

Тільтіль. А ці двері я продірявив, коли знайшов буравчика...

Дідусь Тіль. Еге ж, ти чимало в нас нашкодив!.. А онде слива, на яку ти любив залазити, як мене не було вдома... На ній досі смачні червоні сливи...

Тільтіль. Та вони ще кращі!..

Мітіль. А он старий дрізд!.. Він іще співає?..

Дрізд прокидається і співає на повен голос.

Бабуся Тіль. От бачиш... Щойно згадаєш його...

Тільтіль (помічає, що дрізд насправді блакитний, вражено). Таж він блакитний!.. То це він — Блакитний Птах, якого я маю принести Феї!.. А ви не сказали, що він тут!.. О! Який він блакитний, блакитний-преблакитний, як волошка!.. (Благально.) Дідусю, бабуню, ви мені його дасте?.. Будь ласка...

Дідусь Тіль. Та, мабуть... Я й не проти... Як ти гадаєш, бабцю?..

Бабуся Тіль. Та вже ж, та вже ж... Нащо він нам здався?.. Тільки й того, що спить... Його й не чути ніколи...

Тільтіль. Я посаджу його до клітки... Де вона?.. А! Я ж забув її за великим деревом... (Підбігає до дерева, приносить клітку й зачиняє в ній дрозда). То ви справді мені його даруєте?.. Ото вже Фея зрадіє!.. А Душа Світла й поготів!..

Дідусь Тіль. Тільки я за нього не ручуся... Боюся, він уже не зможе призвичаїтись до горішньої метушні й повернеться з першим-ліпшим вітром... Та вже дивіться самі... Залиш клітку тут і ходи подивись на корівчину...

Тільтіль (підходить до вуликів). Еге ж!.. Як пахне медком!.. Стільники, мабуть, повнісінькі!.. Які тут гарні квіточки!.. А мої померлі сестроньки теж тут?..

Мітіль. А де мої троє небіжчиків-братиків?..

По цих словах семеро діток, неоднакових на зріст, вибігають із хатки одне за одним — такою собі вервечкою.

Бабуся Тіль. Ось вони!.. Тільки їх згадаєш, тільки за них зайде мова, а вони вже й тут, пустуни...

Тільтіль і Мітіль біжать назустріч дітям. Радісні цілунки, танці, кружляння, вереск, штовханина. Годинник у хатинці б’‎є вісім разів.

Бабуся Тіль (вражена). Що воно таке?..

Дідусь Тіль. Далебі не знаю... Мабуть, годинник...

Бабуся Тіль. Не може бути... Його ніколи не чути...

Дідусь Тіль. Бо ми не думаємо про час... Хтось подумав про час?..

Тільтіль. Так, це я... Котра година?..

Дідусь Тіль. Навіть не знаю. Давненько я не рахував годин. Годинник пробив вісім разів... Мабуть, це те, що нагорі звуть восьмою годиною...

Тільтіль. Душа Світла чекає нас за чверть дев’‎яту... Так звеліла Фея... Це надзвичайно важливо... Я побіжу...

Бабуся Тіль. Ви ж не збираєтесь піти не повечерявши!.. Мерщій, мерщій виносьте з хати стола!.. У мене смачнючий капусняк і добрий сливовий пиріг...

Виносять стола, ставлять біля дверей, приносять страви, тарілки тощо. Всі допомагають одне одному.

Тільтіль. Таж Блакитний Птах у мене. Та й відколи я не їв капусняку? Віддавна! Відколи в дорозі... По готелях таким не частують...

Бабуся Тіль. Ось! Усе готово!.. Дітки! До столу!.. Як поспішаєте, не гайте часу...

Запалюють лампу, наливають суп. Старі й онуки сідають до столу вечеряти. Весела штовханина, лемент, стусани, сміх. Швидко спливає час, дітям треба йти — на них чекає Душа Світла. Знову опинившись під дубом, діти побачили, що подарований птах не синій, а чорний.

ДІЯ ТРЕТЯ

У палаці Ночі Киця попереджає Ніч, що діти знають, що справжній Блакитний Птах, єдиний, хто здатен знести денне світло, ховається тут, серед блакитних птахів сну, які живляться місячними променями й гинуть, узрівши Сонце. Душі Світла заборонено вступати в палац Ночі, тож діти йдуть сюди самі. Коли в палац приходять Тільтіль і Мітіль, улеслива Киця переконує їх, що вона прийшла сюди заздалегідь, щоб Ніч люб’‎язно їх прийняла. Ніч не може не скоритися людині, і тому віддає Тільтілю ключі від своїх дверей, попередивши,

що це небезпечно, адже за різними дверима ховаються Примари, Жахи, Хвороби, найбезневиннішою з яких є Нежить. За одними дверима перебувають війни, вони страшні й дужі. Діти також зустріли в палаці Ночі Таємниці, Пахощі Ночі, Солов’‎їний Спів, Мандрівні Вогники, Росу. Нарешті вони підійшли до брами, яку Ніч охороняла особливо ретельно. Вона залякала всіх, сказавши, що ніхто звідти не повернувся. Біля дверей залишився лише Тільтіль, який відважився все ж таки відімкнути ті двері, та Пес, який не може покинути хазяїна — своє божество. Щойно ключ торкнувся замка, як високі стулки дверей відчинилися зсередини, розійшлися врізнобіч і зникли по обидва боки в товщі муру. За ними відкрився нетутешній, невимовний, безмежний, найнеймовірніший місячний сад — сад мрій у нічному світінні, і серед зірок та планет у ньому від одного коштовного каменю до іншого, від одного місячного променю до іншого раз у раз перелітали казкові блакитні птахи, безперестанку осяваючи все, чого торкнулись, і зграйно даленіючи ген аж за небокрай.

Г. А. В. Траугот. Ілюстрація до п’‎єси Моріса Метерлінка «Блакитний Птах». 1975

Здається, що то не птахи, а повів небесної блакиті, сама душа цього чарівного саду. Діти набрали повні руки цих птахів і побігли. Киця заспокоїла Ніч, що справжній Блакитний Птах сидить на місячному промені. Діти його не дістали. До Душі Світла діти принесли мертвих птахів, бо ще не знайшли Блакитного Птаха, який витримає денне світло.

Картина п'ята

Ліс

Ліс. Ніч. Місячне сяйво. Старі Дерева різних порід, серед них — дуб, бук, в’‎яз, тополя, ялина, кипарис, липа, каштан та інші. Вони дрімають, коли входить Киця. Вклонившись їм, вона говорить, що оце зараз до них ідуть діти Дроворуба, їхнього найзапеклішого ворога.

Час із ними поквитатися, бо вони хочуть знайти Блакитного Птаха, який знає Таємницю.

Щойно Тільтіль повертає Діаманта, як довге тремтіння пробігає по листю й галуззю. Найстарші й найвеличніші стовбури розчахуються і випускають душі, які ховалися в них. Душі різняться з огляду на зовнішність і вдачу дерева, яке вони втілюють. Тож душа В’‎язова, наприклад, — у подобі похмурого череватого дихавичного Гнома, душа Липова — привітна, ласкава, весела, Букова — рухлива й витончена, Березова — біла, боязка і збентежена, Вербова — квола, кошлата і слізлива, Ялинова — довга, сухорлява й мовчазна, Кипарисова — трагічна, Каштанова — претензійна та манірна, Тополина — жвава, приставуча, балакуча. Одні випливають зі стовбурів поволі, потягуючись, наче по довгому сні, інші ж — вистрибують звідти жваво, похапцем — і всі оточують дітей, тримаючись по змозі поблизу дерева, з якого з’‎явилися. Поволі надходить Д у б. Це старий казковий сліпець, у вінці з омели та в довжелезному зеленому вбранні, гаптованому мохом і лишаєм. Сива борода розмаюється на вітрі. Однією рукою він спирається на вузлуватого костура, а другою — на юного Клена-поводиря. Блакитний Птах сидить у Дуба на плечі. Дерева вишиковуються рядком і вклоняються йому на знак шаноби.

Тільтіль. Та в нього ж Блакитний Птах!.. Мерщій! Мерщій!.. Сюди!.. Дайте мені його!..

Дуб (до Тільтіля). Ти хто?..

Тільтіль. Тільтіль, пане... Коли я зможу взяти Блакитного Птаха?..

Дуб. Тільтіль, син лісоруба?..

Тільтіль. Так, пане...

Дуб. Твій батько заподіяв нам багато зла... У самій лише моїй родині він забив шістсот синів, чотириста сімдесят п’‎ять дядьків і тіток, тисячу двісті двоюрідних братів і сестер, триста вісімдесят невісток і дванадцять тисяч правнуків!..

Тільтіль. Вибачте, що я Вас потурбував, пане. Та Киця казала, що Ви скажете нам, де Блакитний Птах...

Дуб. Так, я знаю: ти шукаєш Блакитного Птаха, себто велику таємницю всіх речей і щастя, щоб Люди закабалили нас іще дужче...

Тільтіль. Hi-бо, пане, я шукаю його для онуки Феї Берилюни — вона дуже хвора...

Дуб (перебиває його). Годі!.. Я не чую Тварин.. Де вони? Це їх стосується так само, як і нас... Нам, Деревам, не слід перебирати на себе всю відповідальність за ті круті заходи, які ми сьогодні застосуємо... День, коли Люди довідаються про наші нинішні дії, стане днем жахливої кари... Отже, наше рішення має бути одностайне й наше мовчання так само...

Ялина (дивиться понад верхівками інших дерев). Тварини надходять... Ось душі Коня, Бика, Вола, Корови, Вовка, Барана, Кабана, Півня, Кози, Віслюка й Ведмедя...

У міру того як Ялина називає Тварин, вони з’‎являються на сцені й сідають між деревами, окрім душі Кози, яка знай собі тиняється там і сям, і душі Кабана, яка весь час риється в корінні.

Дуб. Ви знаєте, брати мої, про що йдеться... Оця дитина завдяки талісманові, викраденому в могутніх сил Землі, може заволодіти Блакитним Птахом і вирвати нашу таємницю, яку ми берегли з часів зародження Життя... Одначе ми достатньо знаємо Людину, щоб не мати жодного сумніву щодо лихої долі, на яку вона прирече нас, щойно заволодіє цією таємницею. Тому, гадаю, будь-яке вагання — це не лише — глупство, а навіть злочин! Настає вирішальна мить. Дитина мусить загинути, поки ще не пізно.

Тварини та Дерева підходять ближче і намагаються завдати удару. Хлопчик у розпачі кличе на допомогу Пса та Кицю. Пес, тягнучи за собою порвані пута, вибігає з-за дубового стовбура і, розштовхавши Дерева і Тварин, кидається до Тільтіля й ошаліло боронить дітей. Увіходить Душа Світла. Тим часом над лісом займається зоря, осяваючи околи.

Душа Світла. Що сталося?.. Що?.. Небораче, хіба ж ти не знав?.. Поверни Діаманта! Вони поринуть назад у Морок і Мовчання, а ти не побачиш їхніх почуттів...

Тільтіль повертає Діаманта. Тут-таки всі душі Дерев чимдуж біжать до стовбурів, які за ними зачиняються. Душі Тварин також зникають. Вдалині видно, як мирно пасуться Корова, Баран та інші. Ліс прибирає безневинного вигляду. Здивований Тільтіль роззирається навкруги.

Тільтіль. Де вони?.. Що це їм поробилось? Чи вони з глузду з’‎їхали?..

Душа Світла. Та ні, вони завжди такі. Але цього не знають, бо не бачать. Казала ж я тобі: коли мене нема, будити їх — небезпечно...

Тільтіль (витираючи ножа). Нехай і так... От якби не Песик і ніж... А мені й на думку не спадало, що вони такі лихі...

Душа Світла. От бачиш: у цьому світі Людина сама супроти всіх.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Картина дев'ята

Сади Блаженств

У Садах Блаженств під наглядом Долі мешкають усі Людські Радощі та Блаженства. На тлі Садів діти побачили залу з високими мармуровими колонами. Архітектура й убранство зали нагадують полотна майстрів венеціанського чи фламандського Відродження (Веронезе або Рубенса). Важкий розкішний стіл із яшми та золоченого срібла заставлений канделябрами, кришталем, золотим і срібним посудом, вишуканими стравами. За столом їдять, п’‎ють, горланять, співають, вимахують руками Найтовстіші Земні Блаженства. Це Блаженство Бути Багатим, Блаженство Володіти, Блаженство Вдоволеного Честолюбства. Блаженство Нічого не Знати — глуха тетеря. А Блаженство Нічого Не Розуміти — сліпе, мов кріт. Душа Світла попередила дітей, щоб вони не приставали на вмовляння Блаженств, бо забудуть про своє призначення. Блаженства ледве пригадали Блакитного Птаха, адже він неїстівний, тож для них він жодної цінності не має. Вони хотіли затягнути дітей та Душу Світла до свого столу, та Тільтіль повернув Діамант і сцену залило несказанно чисте й ніжне божественне рожеве світло. Грубі прикраси та щільні пурпурові портьєри спадають і зникають, за ними постає казковий сад. Бенкетний стіл канув, мов камінь у воду. Товсті Блаженства набули свого справжнього вигляду — бридких голих зів’‎ялих нікчем, які тікають від світла і дітей у печеру Лих.

Тільтіль (роззираючись довкола, зачудований). Ой!.. Який гарний сад! Який сад!.. Де це ми?..

Душа Світла. Там само... Змінилося лише бачення. Тепер ми бачимо істину речей і нам ось-ось являться душі Блаженств, які витримують світіння Діаманта...

Тільтіль. Яка краса!.. Краса!.. Наче влітку!.. Ой, погляньте, до нас ідуть!.. Нас помітили...

Справді, сади повняться істотами на взір янголів, які наче прокинулися від довгого сну і зграйно пливуть між дерев. Вони вбрані у шати ніжних, м’‎яких відтінків: вранішньої блакиті, першого цвітіння троянд, іскристої води, бурштинової роси тощо.

Душа Світла. До нас простують кілька ласкавих допитливих Блаженств, які все нам повідають...

Блаженство. Здоров, Тільтілю!.. Я — ватажок Блаженств Твого Дому, а це все — Блаженства, які мешкають у ньому...

Тільтіль. То вдома є Блаженства?!

Всі Блаженства заливаються реготом.

Блаженство. Оце так! Ви чули?.. Чи є вдома Блаженства?.. Та дім ними аж роїться, бідолашко!.. Сміємося, співаємо, веселощами відхиляємо стіни, відкидаємо дах... Та все намарне — ти нічого не бачиш, не чуєш... Але, сподіваюся, ще дійдеш розуму... А зараз привітайся з найшанованішими... Як вернешся додому, то й одразу впізнаєш їх, тож по завершенні гарного дня зможеш підбадьорити їх усміхом, добрим словом, адже вони справді гарують з усіх сил, щоби життя в тебе складалось легко й чудово... Почнемо з мене. Я — твій вірний служитель, Блаженство Доброго Здоров’‎я... Я не найвродливіше з усіх, однак найповажніше. Пізнаватимеш мене?.. А ось Блаженство Чистого Повітря, воно майже прозоре. Ось у сірячині Блаженство Любити Батьків — воно завжди сумне, бо на нього ніколи не зважають... А ось Блаженство Блакитного Неба — природно, вбране у блакить, і Лісове Блаженство, що, певна річ, одягнене в зелень. Ти бачитимеш їх щораз, як визирнеш у віконце... Ось іще добрі Блаженства Сонячних Днів у діамантовому вбранні та Весни — у коштовних смарагдах...

Тільтіль. І ви такі гарні щодня?..

Блаженство. Авжеж! У кожному домі, де вміють бачити, свято щодня... А надвечір з’‎являється Блаженство Вечірніх Заграв, багатше від усіх царів світу, за ним приходить Блаженство Бачити Схід Зірок, усе в золоті, мов стародавній ідол... А в негоду об’‎являється Блаженство Дощу, усіяне перлами, і Блаженство Зимового Вогнища — воно розгортає перед змерзлими долоньками свого теплого пурпурового плаща. Я забув назвати найкраще, щонайясніше між нами — Блаженство Чистих Помислів із родини великих Чистих Радощів, які ви незабаром побачите. Аж ось іще... Та їх тут безліч!.. Ми так ніколи не дійдемо кінця... А треба ж негайно повідомити Великі Радощі. Вони там, угорі, біля небесної Брами, і ще не знають про ваш прихід... Я пошлю по них Блаженство Бігати Босоніж По Росі — воно найпрудкіше...

Душа Світла. Треба зараз же дізнатися про Блакитного Птаха. Може, ватажок Домашніх Блаженств знає, де він...

Тільтіль. То де ж?

Блаженство. Він навіть не знає, де Блакитний Птах!..

Усі Домашні Блаженства заливаються реготом.

Тільтіль (обурений). Не знаю, так!.. І це геть не смішно!..

Знову регіт.

Блаженство. Гаразд. Не сердься... Та годі вже реготати. Не знає, то й не знає, нема чого кататися зо сміху!.. Він — як і більшість Людей... Та ось Блаженство Бігати Босоніж По Росі простує до нас із Великими Радощами.

Справді, високі вродливі створіння на взір янголів, убрані в осяйні сукні, повагом плинуть до них.

Тільтіль. Які красуні!.. А чому вони не сміються?.. Хіба вони нещасливі?..

Душа Світла. Найщасливіші не сміються...

Тільтіль. Хто це?..

Блаженство. Великі Радощі. Попереду — Радість Справедливості, вона всміхається, щойно відновлюється якась порушена справедливість. Я ще надто юне — на моїм віку вона жодного разу не всміхалась. За нею — Радість Доброти — найщасливіша, а проте й найсумніша. їй завжди кортить розрадити Лиха — насилу її стримуємо. Праворуч од неї — Радість Виконаної Праці та Радість Мислити. Далі — Радість Розуміти. Серед найвищих — також Радість Бачити Прекрасне, яка щодня додає кілька променів до тутешнього світла...

Тільтіль. А ген там, удалині, в золотому захмар’‎ї?..

Блаженство. То Велика Радість Любити...

Тільтіль. Хто це?..

Блаженство. А ти хіба досі не впізнав її?.. Придивись пильніше, відкрий очі з усієї душі!.. Вона побачила тебе! Побачила!.. Вона простягає руки і біжить до тебе!.. Це Радість Матері твоєї, Неповторна Радість Материнської Любові...

Інші Радощі, підкликавши Радість Материнської Любові, мовчки відступають перед нею.

Материнська Любов. Тільтілю! І Мітіль!.. То це ви? Чи справді вас я бачу?.. Оце так несподіванка!.. Хутчіш до моїх обіймів! На світі немає більшого щастя!..

Тільтіль (зачудовано дивиться на неї та цілує). А з чого зіткана твоя чарівна сукня?.. Із шовку, зі срібла чи з перлів?..

Материнська Любов. Та ні... Вона — з ваших цілунків, поглядів і пестощів... Кожен цілунок вплітає в неї сонячного чи місячного променя...

Тільтіл ь. Дива!.. Я ніколи й гадки не мав, що ти така багатюща. А де ти ховала цю сукню?.. У шафі, ключ од якої в тата?..

Материнська Любов. Та ні, вона завжди на мені, ось тільки її не видно. Коли очі заплющиш, нічого ж не бачиш. Геть усі матері багаті, якщо люблять своїх діток... Немає бідних мам, немає некрасивих чи старих... їхня Любов — найбільша Радість, і то навік. І навіть коли нені здаються сумними, одного лише цілунку досить, аби сльози їхні обернулися на зорі в глибинах віч.

Тільтіль {вражено дивиться на неї). Так. Справді, очі в тебе повні зірок. Це мамині очі, але вони ще кращі... І рука твоя, з обручкою... На ній навіть слід опіку з того часу, як ти запалювала лампу... Та рука біліша, а шкіра така ніжна!.. Наче струмінь світла... Хіба ти не працюєш тут, як удома?..

Материнська Любов. Hi-бо, ці руки — мої. Хіба ти не бачив, як вони білішають і світяться, коли пестять тебе?..

Тільтіль. Мамцю! Дивно! І голос ніби твій... А от говориш краще, ніж удома...

Материнська Любов. Вдома надто багато справ і немає часу на розмови... Проте й невимовне можна почути. То після нашої зустрічі ти впізнаватимеш мене, як повернешся завтра до хатки?.. Впізнаватимеш мене і в подертій сукні?..

Тільтіль. Я не хочу вертати... Адже ти тут! Поки ти тут — хочу бути з тобою!..

Материнська Любов. Але ж я й там також... усі ми там... Хіба є різниця?.. Ти прийшов сюди лише, щоб усвідомити, щоб навчитися бачити мене, як дивитимешся там... Розумієш, Тільтільчику?.. Гадаєш, ми на небі? Але ж небо скрізь, де ми цьомаємось... Немає двох матерів, і в тебе є лише одненька... У кожної дитини тільки одна мати, одна навік, і вона завжди найкраща, треба лише добре її пізнати й навчитися дивитись...

У царстві Майбуття, в неозорих залах Палацу Лазуру Діти чекають свого народження. Вони, одягнені в довгий блакитний одяг, займаються кожен своєю справою. Сюди можна зайти лише Дітям і Душі Світла. Мітіль переконана, що тут вони обов’‎язково знайдуть Блакитного Птаха. Тільтіль заспокоює Блакитну Дитину, що народжуватися добре й цікаво і що найкращі люди на землі — це матері, а ще бабусі. От тільки шкода, що вони вмирають. І від цього в Тільтіля на очах з’‎являються сльози, схожі на перли. А Дитина розповідає, що має народитися через двадцять років і винайти Машину Щастя, адже на Землю кожен іде зі своїми винаходами, уміннями, талантами і навіть злочинами. Із порожніми руками на Землю не пускають — біля дверей стоїть сивий дідуган на ім’‎я Час і вирішує, кого пустити на Землю, а кого ні. Одна Дитина говорить, що буде їхнім братиком, однак несе вона з собою аж три хвороби, отож скоро й піде від них — це від неї не залежить. Аж тут Час відчиняє двері для тих, кому належить народитися, він невмолимий, з ним неможливо домовитися, і тому розлучає двох закоханих, які знають, що розминуться на Землі і вже ніколи не побачаться. І тут Час побачив Тільтіля, Мітіль і Душу Світла. Душа Світла велить Тільтілю повернути Діаманта, адже Блакитний Птах схований у неї під серпанком.

ДІЯ ШОСТА

Картина одинадцята

Прощання

На сцені — мур із дверцятами. Досвіток. Увіходять Тільтіль, Мітіль, Душа Світла,

Хліб, Цукор, Вогонь і Молоко.

Тільтіль. Ти не рада вертати? Що з тобою, Світлонько?.. Ти зблідла... Чи, бува, не захворіла?..

Душа Світла. Не зважай, моя дитино... Я тільки трішки сумна, бо покину вас...

Тільтіль. Покинеш?..

Душа Світла. Так треба... Мені вже нічого тут робити... Рік збіг, Фея прийде і попросить у тебе Блакитного Птаха...

Тільтіль. Але ж я не маю ніякого Блакитного Птаха!.. Птах Спомину почорнів, Птах Майбуття почервонів, Птахи Ночі повмирали, а Лісового Птаха я так і не впіймав... Хіба я винен, що вони змінюють колір, гинуть чи втікають?.. Фея розлютиться?.. Що вона скаже?..

Душа Світла. Ми зробили, що могли... Мабуть, Блакитного Птаха немає... Або ж він змінює забарвлення, щойно його садиш до клітки...

Настає час залишити дітей. Всі прощаються.

Душа Світла. Тепер моя черга поцілувати вас наостанок, дітоньки мої...

Тільтіль і Мітіль (вчепилися за сукню Душі Світла). Ні! Ні! Ні! Світлонько!.. Залишайся з нами!.. Татко погодиться... Ми розкажемо матусі, яка ти була до нас добра...

Душа Світла. Жаль! Не можу... Ці двері замкнуті для нас... Я мушу вас покинути.

Тільтіль. Куди ж це ти підеш сама?

Душа Світла. Недалеко, дітоньки мої... Туди, до країни Мовчання Речей.

Тільтіль. Ні! Ні! Я не хочу... Ми підемо з тобою... Я скажу мамі...

Душа Світла. Не плачте, малята, любі... Я не маю голосу, як вода, я маю лише ясність, якої Людям не чути... Та я пильную їх довіку... Згадуйте мене — я промовлятиму до вас у кожному місячному промені, з кожної засвіченої лампи, у кожній ясній і добрій думці вашої душі... (За муром б’‎є восьму.) Чуєте? Б’‎є годину!.. Прощавайте!.. Відчиняються двері!.. Заходьте, заходьте, заходьте!..

Сцена із вистави «Блакитний Птах» за п’‎єсою Моріса Метерлінка. Київський український театр для дітей імені М. Горького (сучасна назва — Театр юного глядача на Липках). Постановка Бориса Вершилова. У ролі Хліба — актор Микола Фариновський

Душа Світла підводить дітей до дверцят. Хвіртка відчиняється й зачиняється за ними. Хліб крадькома втирає сльози, умиті слізьми Цукор, Вода та інші швиденько вибігають і зникають за лаштунками. Звідти долинає тільки виття Пса. Якусь мить на сцені порожньо, а тоді декорація з дверцятами розсувається, і за нею відкривається остання картина.

Картина дванадцята

Прокидання

Стіни і вся обстановка хатки стали набагато веселіші, радісніші, свіжіші. Мати Тіль прийшла вранці будити дітей. Тільтіль і Мітіль неймовірно щасливі бачити матір, адже вони подорожували цілий рік. Вони починають розповідати матері про свою мандрівку, але неня лякається їхніх слів, адже востаннє бачила дітей увечері, коли вкладала їх спати. Вона кличе чоловіка, щоб він привів лікаря до дітей, які захворіли. В цей час заходить старенька

Сусідка, схожа на Фею з першої дії.

Сусідка. Христос народився! Доброго здоров’‎я!

Тільтіль. Та це ж Фея Берилюна!

Сусідка. Прийшла оце попросити у вас вогню на святкову юшку... Така зрання холоднеча... Здоровенькі були, дітки! Як ся маєте?..

Тільтіль. Пані Феє Берилюно, я не знайшов Блакитного Птаха...

Сусідка. Що це він каже?..

Мати Тіль. Ой, і не питайтеся, пані Берленґо... Бозна-що верзуть... Як ото прокинулись, то й завели такої... Мабуть, із’‎їли щось несвіже...

Сусідка. То ти хіба не впізнаєш мене, Тільтілю?.. Це ж я, тітонька Берленґо, твоя сусідонька...

Тільтіль. Так, пані... Ви — Фея Берилюна... Ви не гніваєтесь?..

Сусідка. Бери... Як?

Тільтіль. Берилюна.

Сусідка. Берленґо, ти хтів сказати «Берленґо», еге ж?..

Тільтіль. Берилюна чи Берленґо, то вже як собі хочете, пані... Та Мітіль усе знає...

Мати Тіль. Найгірше, що й Мітіль — тієї ж...

Батько Тіль. Дарма! Дарма!.. Минеться. От я їм дам кілька стусанів, то...

Сусідка. Не варто, це вже зайве... Я знаю таке — їм щось намарилось... Як вони спали, на них упав місячний промінь — тільки й того... З моєю хворою онукою таке часто коїться...

Мати Тіль. До речі, як ведеться вашій онуці?..

Сусідка. Всяко. Вже й підвестись не може... Лікар каже, що то нерви... А я знаю, що б їй допомогло... Сьогодні знову мене просила на Різдво собі... Оце ж забрала собі в голову...

Мати Тіль. Так, знаю, того Тільтілевого птаха... То як, Тільтілю, даси ти його врешті-решт отій небозі?..

Тільтіль. Що, мамо?..

Мати Тіль. Свого птаха... Нащо він тобі здався?.. Ти й не глянеш на нього... А дівчинка так давно за ним побивається!..

Тільтіль. Авжеж, авжеж, мого птаха... Де ж це він?.. А! Ось клітка!.. Мітіль, поглянь: он клітка!.. Та, що її ніс Хліб... Так, так, та сама... Та в ній тільки один птах... Чи він з’‎їв другого?.. Стривай!.. Таж... він блакитний!.. То це моя горлиця!.. Але вона блакитніша, ніж тоді, як ми пішли. То це ж і є той Блакитний Птах, що ми його шукали!.. Ми так далеко ходили, а він був тут!.. Дива, та й годі!.. Мітіль, бачиш птаха?.. Що б то Душа Світла сказала?.. Зніму клітку... (Стає на стільця, знімає клітку й передає Сусідці.) Ось, пані Берленґо!.. Він іще не досить блакитний, та ще поблакитнішає, ось побачите... Хутенько віднесіть його онучці...

Сусідка. Що?.. Справді?.. Ти мені його віддаси зараз і задарма?.. Боже! От уже ж вона зрадіє!.. Дай хоч я тебе поцьомаю!.. (Цілує Тільтіля.) Біжу!.. Біжу!..

Тільтіль. Так! Так! Біжіть чимскоріш... Деякі птахи змінюють колір...

Сусідка. Я повернуся й переповім вам, що вона скаже... (Іде.)

Тільтіль (довго роззирається довкола). Тату! Мамо! Що ви зробили з господою?.. Вона та сама, та значно краща...

Батько Тіль. Як це, «краща»?..

Тільтіль. А так: її пофарбували, оновили, все світиться, все чисте... Торік було не так...

Батько Тіль. Торік?..

Тільтіль (підбіг до вікна). А он ліс!.. Величезний! Красень!.. Мов новий!.. Яке ж то щастя!.. (Зазирає до діжі.) А де Хліб?.. Диви, лежить собі тихенько... А ось Тіло!.. Здоров, Тіло!.. Тіло!.. Добре ти бився!.. Пам’‎ятаєш, У лісі?..

Мітіль. А Тілетта! Впізнала мене, а от сказати нічого не може.

Тільтіль. Пане Хлібцю... (Намацавши лоба.) Ти диви, Діамант зник! Хто це забрав мого зеленого капелюшка?.. Та нехай собі!.. Мені він тепер ні до чого... А! Вогонь!.. Добра душа!.. Весело шипить, хоче налякати Воду... (Підбігає до крана.) А Вода?.. Здорова будь, Водице!.. Що вона каже?.. Все щось говорить, от тільки я її більше не розумію...

Мітіль. Я не бачу Цукру...

Тільтіль. Боже, яке то щастя, яке то щастя!..

Мітіль. Яке щастя!..

Мати Тіль. І чого це вони отак гасають?..

Батько Тіль. Не переймайся... Хай собі... Бавляться в щастя...

Тільтіль. Мені найбільше подобалася Душа Світла... А де лампа?.. Можна, я її засвічу?.. (Роззирається довкола.) Господи, яке ж тут усе гарне!.. Який я радий!..

Стукіт у двері.

Батько Тіль. Заходьте!..

Увіходить Сусідка. За руку вона веде надзвичайно вродливу Дівчинку-білявку, а та тримає в рученятах Тільтілеву горлицю.

Сусідка. Бачите, яке диво!..

Мати Тіль. Неймовірно!.. Вона ходить?..

Сусідка. Ходить!.. Де там! Бігає, танцює, літає!.. Тільки побачила птаха, тут-таки плигонула до вікна, щоб у світлі роздивитися, чи це Тільтілева горлиця... А тоді — пурх! — надвір, мов янголя... Ледве встигла за нею...

Тільтіль (підходить до Дівчинки, зачарований). О! Вона така схожа на Душу Світла!..

Мітіль. Вона значно менша...

Тільтіль. Еге ж!.. Та вона ще підросте...

Сусідка. Що вони кажуть?.. їм не минулося?..

Мати Тіль. Іде на краще. Минеться... Поснідають — та й по всьому... Сусідка (підштовхує Дівчинку до Тільтіля). Ну ж бо, моя люба, подякуй Тільтілеві...

Тільтіль чомусь соромиться її й задкує.

Мати Тіль. Що тобі діється, Тільтілю?.. Боїшся дівчинки?.. Ну ж бо, поцілуй її... Добре поцілуй... Краще... Звичайно ти завзятіший!.. Ну ж бо, ще раз!.. Та що з тобою сталося?.. Ось-ось заплачеш...

Тільтіль незграбно цілує Дівчинку, а потому мовчки стовбичить біля неї. Вони довго роздивляються одне одного.

Тільтіль (гладячи птаха по голівці). Він досить блакитний?..

Дівчинка. Так, так, я дуже рада...

Тільтіль. Але я бачив блакитніших... Геть-чисто блакитних... Та чого я тільки не робив — їх не зловити.

Хоче взяти птаха з рук Дівчинки. Вона інстинктивно противиться, і горлиця, скориставшись із непевності її рухів, виривається й відлітає.

Дівчинка (крик розпачу). Бабусю! Він полетів!.. (Дівчинка заходиться плачем.)

Тільтіль. Нехай... Не плач... Я його знову впіймаю... (Виходить на авансцену і звертається до глядачів.) Якщо знайдете птаха, чи не могли б Ви повернути його нам?.. Він нам потрібен, аби стати щасливими, згодом...

Переклад з французької Дмитра Чистяка

1. Пригадайте, що ви знаєте про «нову драму», перелічіть її основні ознаки. Чи можна феєрію Метерлінка віднести до нової драми? Відповідь аргументуйте.

2. Пригадайте ознаки чарівної казки та особливості міфологічного світогляду. Чи можна, спираючись на них, назвати «Блакитного Птаха» п’‎єсою-казкою? Спробуйте пояснити, чому Метерлінк заперечував, коли режисери інтерпретували п’‎єсу як звичайну казку.

3. Що таке феєрія як театральний жанр? З якою метою звернувся до неї М. Метерлінк?

4. Проаналізуйте засоби створення ефекту магічності в п’‎єсі. Зверніть увагу на: а) кількість і вибір персонажів; б) костюми; в) декорації; г) світло- і звукоефекти; д) кольорову гаму вистави; е) інші прийоми організації видовища.

5. Яким чином у М. Метерлінка співвідносяться смисл твору і видовище? Що з них важливіше? Обґрунтуйте вашу думку.

6. Знайдіть і поясніть символи п’‎єси «Блакитний Птах».

7. Підберіть слогани (гасла), які передають сенс драми.

8. Проаналізувавши першу картину, поясніть, чому фея Берилюна відправила на пошуки Блакитного Птаха саме Тільтіля і Мітіль? Якими постають діти на початку твору? Яких вад людського характеру в них немає? Чому Фея довіряє чарівного капелюха саме дітям?

9. Чому дітям не вдалося відшукати Блакитного Птаха в мандрівці? Чи випадково «Птах Спомину почорнів, Птах Майбуття почервонів, Птахи Ночі повмирали», а Лісового Птаха діти так і не впіймали?

10. Яка мудрість відкрилася дітям у Країні Спомину?

11. Проаналізувавши картини «Палац Ночі» та «Ліс», визначте, якою постає Людина. Чи завжди її діла викликають захоплення? Чому Тварини та Стихії здебільшого заважали у пошуках Блакитного Птаха? Під час суду Дерев і Тварин над людиною чи завжди ваші почуття були на боці Тільтіля і Мітіль? Чому?

12. Поясніть метаморфозу Товстих Блаженств. Чому дітям небезпечно було сідати з ними за стіл? Розкрийте символіку цієї сцени.

13. Де, за Метерлінком, на людину чекають істинні Блаженства? Чи погоджуєтеся ви з письменником?

14. Перелічіть Великі Радощі, які згадуються у творі. Чому вони всі відступили перед Радістю Материнської Любові? Поясніть символічний сенс останнього образу.

15. Яку роль у творі відіграє чарівний Діамант? Що він допомагає зрозуміти дітям? Порівняйте опис хатини лісоруба у першій та останній картині. Як змінилася обстановка хати і чи змінилася взагалі? Чому в першій картині Тільтіль відмовляється віддати Феї свого птаха, а наприкінці віддає його сусідці? Що змінилося за час подорожі? Чому на початку подорожі Тільтіль не впізнав у своїй горлиці Блакитного Птаха?

16. Символом чого є Блакитний Птах? Навіщо він був потрібен феї Берилюні?

17. Яке значення, на вашу думку, має вислів «ганятися за Блакитним Птахом»?

18. Подорожуючи у пошуках Блакитного Птаха, чи дізналися діти, що саме робить людину щасливою?

19. Чи випадково у своїй п’‎єсі Метерлінк використав відкритий фінал? Розкрийте його символіку.

20. Поясніть, за допомогою яких театральних сценічних засобів створюється ефект магічної феєрії.

21. Розділіться на групи та підготуйте інсценізацію уривка твору.

Українські перекладачі

Метерлінка охоче перекладали в Україні. Окремі драми відтворили Леся Українка («Неминуча», 1901), Євген Тимченко («Сліпці», 1909; «Непроханий гість», «Всередині», «Синя пташка», 1918), Марія Грінченко («Монна Ванна», 1907), Наталя Кобринська («Синьо-бородий і Арияна», 1913), М. Антонюк («Непроханий гість», 1918), П. Долина з В. Миляєвим («Чудо святого Антонія», 1919) і Ф. Крушинський («Монна Ванна», 1923). Переклад цих творів мав чималий вплив на український літературний процес кінця XIX — початку XX ст. Творчістю драматурга захоплювались також Іван Франко, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський, Олександр Олесь. У радянській Україні «Синього Птаха» перекладали Максим Рильський і Надія Гордієнко-Андріанова, але окремим виданням твір не виходив. За незалежності були створені переклад з російської С. Грицюка (1997) та низка переказів (Ю. Надзбручанець, Б. Бойко, Н. Павловська) і переклад Д. Чистяка вибраних і коментованих «П’‎єс» («Сліпі», «Пелеас і Мелісанда», «Аріадна та Синя Борода», «Блакитний Птах», 2007). У літературознавчих розвідках до драматургії Нобелівського лауреата звертались І. Франко, Леся Українка, О. Білецький, М. Рильський, К. Шахова, Я. Кравець та ін.

ВІДЛУННЯ

«БЛАКИТНИЙ ПТАХ» МОРІСА МЕТЕРЛІНКА І «ЛІСОВА ПІСНЯ» ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Через якихось п’‎ять років після написання драми-феєрії «Блакитний Птах» у європейській літературі з’‎явилася ще одна талановита драма-феєрія — «Лісова пісня» Лесі Українки. Українська письменниця, прагнучи вивести нашу літературу на світові обрії й захоплюючись творчістю Моріса Метерлінка, використала жанр феєрії, але вже на суто українському матеріалі слов’‎янської міфології. Так, якщо Метерлінк робить персонажами свого твору найбуденніші речі (Хліб, Воду, Вогонь, Цукор, Пса, Кішку), то Леся Українка — персонажів фольклору: Мавку, Лісовика, Перелесника та ін.

Жанрова схожість цих двох творів зумовлює схожість їхнього художнього втілення. Зокрема, обом драмам передують розгорнуті описи зовнішності героїв, які часто збігаються навіть у деталях. Ось показові фрагменти:

1) Вогонь (персонаж «Блакитного Птаха»): «Червона сорочка, кармазиновий плащ на золотій підкладці з мінливими блискітками. Чубок із різнобарвного полум’‎я»;

2) Перелесник (персонаж «Лісової пісні»): «Гарний хлопець у червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима».

Схожі й пейзажні замальовки, де природа неначе «олюднюється» (проте не зовсім так, як у випадку використання персоніфікації, а буквальніше:

1) «Блакитний Птах»: «Довге тремтіння пробігає по листю й галуззю. Найстарші й найвеличніші стовбури розчахуються і випускають душі, які ховалися в них...»;

2) «Лісова пісня»: «З-за стовбура старої розщепленої верби півусохлої, виходить Мавка, в ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами, розправляє руки і проводить долонею по очах...».

Щоправда, Леся Українка обирає, сказати б, «дзеркальний», діаметрально-протилежний Метерлінковому погляд на події твору: якщо в «Блакитному Птахові» люди (Тільтіль і Мітіль) занурюються у прихований від них світ природи (завдяки чарівному Діамантові бачать душі дерев і тварин), то Мавка, головна героїня «Лісової пісні», навпаки, є плоттю від плоті царства природи, а намагається збагнути незнайому для неї сутність світу людей.

Але попри те, що твір Метерлінка вирізняється назагал глибшою філософічністю і більшою широтою узагальнень, а п’‎єса Лесі Українки — більш інтимно-особистісна й психологічна, в обох цих літературних шедеврах ідеться про вічні пошуки людського щастя...






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.