МИКОЛА ГОГОЛЬ. Поема Мертві душі - Проза й поезія пізнього романтизму та переходу до реалізму XIX століття

Зарубіжна література 10 клас (профільний рівень) - Ю. І. Ковбасенко - Літера ЛТД 2018 рік

МИКОЛА ГОГОЛЬ. Поема Мертві душі - Проза й поезія пізнього романтизму та переходу до реалізму XIX століття

Справжній знавець серця людського

Сьогодні сотні, навіть тисячі томів написано про Миколу Гоголя. Вони присвячені роздумам про твори митця, що продовжують вабити і науковців, і пересічних читачів по цілому світу. Це можна пояснити тим, що духовна спадщина Гоголя не усвідомлена ще повного мірою ані читачами, ані дослідниками генія письменника, який вражає величчю й незбагненністю в кожному своєму творі. Його художнє й духовне слово спонукає людину пізнавати та вдосконалювати себе і навколишній світ, робити його кращим. Сам же митець, лукаво всміхаючись, немов промовляє: «Я вважаюсь загадкою для всіх, ніхто не розгадав мене достеменно...»

Готуємось до діалогу

МИКОЛА ГОГОЛЬ (1809-1852)

Микола Васильович Гоголь — видатний український і російський письменник, народжений на Полтавщині, із життєвим і творчим шляхом якого ви вже ознайомилися в 9-му класі, вивчаючи його комедію «Ревізор» і повість «Шинель». У комедії він зобразив огидну картину життя російського провінційного містечка XIX ст., яке відвідав пустобріх Хлестаков, що його місцеві чиновники прийняли за ревізора, важливого столичного урядника, і почали давати йому хабарі, прикриваючи від гаданого ревізора свої грішки. Згадане містечко, як це заведено в Гоголя, конкретно не названо, а позначено як таке собі «місто N», що є натяком на його типовість. Отже, глядач добре розумів, що подібна ситуація характерна для всіх міст, містечок і навіть столиці Російської імперії. Недаремно ж сам цар Микола І, переглянувши комедію «Ревізор», визнав, що в ній «усім дісталося, а мені найбільше».

Федір Моллер. Портрет Миколи Гоголя. 1840

Гоголь безумовно належить і до спадщини української, і до спадщини російської. Чи можемо ми називати його великим національним нашим талантом? Безумовно, можемо. І не тільки тому, що він народився тут, і не тільки тому, що він написав свої перші твори — українські повісті про свою Полтавщину, а й тому, що він завжди зберігав певне національне бачення. Він Петербург бачив очима південця. Це не викорінюється якимись поверховими культурними впливами. Він безумовно наш, він безумовно і російський.

Микола Гоголь виявив себе як геніальний сатирик не лише в драматургії, а й в інших літературних родах і жанрах, свідченням чого є успіх ще одного його дошкульно-викривального твору — поеми «Мертві душі», яку він почав писати у 1835 р. ще під час роботи над «Ревізором».

Існує думка, що сюжет твору підказав Гоголю Олександр Пушкін. Поет вважав, що такий сюжет «дає повну свободу об'їздити разом з героєм усю Росію і вивести безліч різноманітних характерів».

Перші глави Гоголь читав Олександрові Пушкіну перед своїм від’‎їздом за кордон. Роботу продовжив восени 1836 р. у Швейцарії, потім у Парижі й пізніше в Італії, в Римі, куди Гоголь відправився після критичних відгуків на постановку «Ревізора».

Після загибелі Пушкіна роботу над «Мертвими душами» письменник вважав виконанням волі великого поета, його священним заповітом: «Я маю продовжувати мною розпочату велику працю, яку писати з мене взяв слово Пушкін».

Спочатку Гоголь бачив свій роман комічним і гумористичним. Потім первісний задум значно розширився. Гоголь вважав, що справжній письменник має не тільки викривати вади суспільства, а й показувати ідеал. Саме тоді і з'явилася аналогія з трьома частинами «Божественної комедії» Дайте. Повністю ідею автору так і не вдалося реалізувати - була написана тільки перша частина поеми.

Еммануїл Дмитрієв-Мамонов. Микола Гоголь читає «Мертві душі». 1839

Поема «Мертві душі»

За початковим задумом, «Мертві душі» мали відрізнятися від «Ревізора», окрім жанру, широким критичним зображенням кріпацтва. Підказаний Пушкіним сюжет «Мертвих душ» привабив Гоголя тим, що давав йому можливість разом із Чичиковим «проїхати» всю Росію.

«Мертві душі» схожі на «Ревізора» розробкою проблеми бездуховності як узагалі «сучасної людини», так і насамперед — «російської людини». У листах до різних адресатів Гоголь неодноразово і наполегливо роз’‎яснював, що «зовсім не губернія, і не кілька потворних поміщиків... є предметом «Мертвих душ»», натомість справдешнім і єдиним предметом зображення в його поемі є «людина та душа людини».

Своє художнє втілення концепція російського характеру отримала в соціально конкретних образах можновладців і чиновників. Але якщо в «Ревізорі» це були жителі маленького провінційного містечка, то в «Мертвих душах» картина значно ширша, панорамніша: від сільського поміщицького маєтку — аж до губернського міста. Варто підкреслити, що соціальних проблем «Мертвих душ» не можна збагнути поза межами морально-психологічної проблематики, так само як і останньої — без її конкретного соціального втілення.

Гоголь орієнтувався на епос Гомера і, працюючи над «Мертвими душами», спеціально його студіював. Дослідники неодноразово відзначали також зв’‎язок поеми Гоголя з «Божественною комедією» Дайте.

Антон Іванов-Голубой. Переправа Гоголя через Дніпро. 1845

«МЕРТВІ ДУШІ»: ДЖЕРЕЛА СЮЖЕТУ

Сюжет «Мертвих душ» Миколі Еоголю підказав Олександр Пушкін. Перебуваючи в Бессарабії під час вимушеного відрядження до південних губерній Російської імперії (т. зв. південне заслання, 1820—1824), він дізнався, що в м. Бендери довгий час, від моменту приєднання в 1812 р. до Росії, ніхто, крім військовиків, не помирав. Річ у тім, що Бесарабія на початку XIX ст. стала притулком для селян із центральних регіонів імперії, які тікали, не маючи сили терпіти знущання поміщиків-хазяїв. Поліції рідко вдавалося когось із втікачів виявити, оскільки вони купували собі документи померлих людей і переховувалися під іменами «мертвих душ». Згодом Пушкін розповів цю історію Еоголю, а вже той зробив із неї літературний шедевр. Варто зауважити, що Еоголю могли бути відомі випадки з «мертвими душами» і з інших джерел, зокрема миргородських і ніжинських, оскільки шахрайство з фіктивним продажем або купівлею землі й людей не було рідкістю.

Як і твір Данте, що складався з трьох частин, поема Гоголя задумувалась як трилогія. Перша її частина (єдиний завершений том) присвячена аналітичному зображенню змертвілого стану «російської людини», хворобливих і потворних наростів на «тілі» російського життя. Кожне з таких утворень він аналізує окремо, немов під мікроскопом, і в такому збільшеному вигляді, що вражає навіть «байдужі очі», персоніфікується в персонажах твору й утворює своєрідний «реєстр» людських типів. Гоголь застосовує власну методику дослідження — розглядає певну рису, суто негативну — необтесану грубість, ненажерну жадібність, авантюризм та шахрайство і, втілюючи її в одному образі, являє світові Собакевича, Плюшкіна, Чичикова...

На схилку Середньовіччя Данте Аліґ’‎єрі яскраво зобразив алегоричну картину блукань людської душі в пошуках істини: від мук Пекла, через спокуту Чистилища — аж до винагороди Раю. Дослідники стверджують, що підказаний автором «Божественної комедії» шлях Микола Гоголь використав у «Мертвих душах»: у першому томі поеми відтворене «пекло» кріпосницької дійсності, а в другому томі нібито планувалася спроба провести персонажів через таке собі «чистилище», і, нарешті, в третьому — письменник хотів зобразити її прийдешній «рай». Тож, можливо, Гоголь не здійснив задумане, оскільки геніальна інтуїція митця підказувала йому, що «російське душевне чистилище», а тим більше рай — утопічна мрія. Хай там як, а другий том «Мертвих душ» він власноручно спалив.

У травні 1840 р. Гоголь поїхав із Москви до Італії для остаточного завершення першого тому поеми. У цей час він важко захворів, що відбилося на його умонастроях і ставленні до літературної праці. Друзі зауважують різку зміну тональності його листів: він повсякчас повчає співрозмовників, як учитель або навіть Месія. Та й до свого літературного покликання він чимдалі більше ставився як до видатного духовного діяння. «Праця моя велика, — пише Гоголь у листі до С. Т. Аксакова від 13 березня 1841 р., — мій подвиг рятівний, я нині помер для всього дріб’‎язкового».

Від кінця вересня 1840 р. до серпня 1841 р. у Римі Гоголь працював над поемою «Мертві душі». А повернувшись до Росії, вже в січні 1842 р. потай від московських друзів попросив Віссаріона Бєлінського передати свій новий твір (і посприяти в опублікуванні) до Петербурзького цензурного комітету, небезпідставно побоюючись заборони поеми. Якщо відверто, боятися було чого. Наприклад, чого варта вже сама назва поеми: ну як це душа раптом стала «мертвою», якщо за християнськими догматами вона безсмертна і вічно жива? Що ж це дозволятиме собі людина за життя, знаючи, що після смерті її не чекатиме ані рай, ані пекло? Недаремно тогочасний заступник попечителя Московського навчального округу Д. Голохвастов обурювався: «Ні, я цього ніколи не дозволю: душа є безсмертна, мертвої душі бути не може!».

Але якщо навіть сказати, що Гоголь мав на увазі зовсім не «мертві душі» звироднілих російських поміщиків, що їх зустрічає пройдисвіт Чичиков, а йдеться про інше значення слова «душа» — ним позначали кількість селян-кріпаків («сто душ», «тисяча душ»), а «мертві душі» — ті, які вже померли, то все одно, з погляду цензури, це було вельми сумнівним. Адже і таке тлумачення заголовка поеми не робило честі Росії, де «душі» (кріпаки) мерли, як мухи. Принагідно згадаймо Гоголів сарказм у «Ревізорі», коли попечитель Земляника вихваляється перед Хлестаковим, що в його богоугодних (рос. «угодных Богу»!) закладах «всі, як мухи... видужують». А те, що цими «душами» (вже навіть мертвими!), можна приторговувати, оббираючи державну казну, теж не додавало цензорам оптимізму. Словом, Гоголь боявся недаремно...

Але 9 березня 1842 р. цензор таки дав дозвіл на друк поеми, хоч і з деякими скороченнями (без «Повісті про капітана Копєйкіна», текст якої Гоголь мусив переробити) і зі зміненою назвою. Нарешті, після усіх цих «пригод» і завдяки неабияким здібностям і якостям характеру Гоголя поема побачила світ у травні 1842 р. під назвою «Похождения Чичикова, или Мертвые души».

Перед читачем постає створена Гоголем своєрідна галерея поміщицьких типів, що асоціюються з колами Дантового «Пекла», якими обидва письменники спускаються щоразу нижче, відкриваючи очі на міру деградації людини в усій її огидності: від позірно незлостивого Манілова — аж до Плюшкіна, котрий майже втратив людську подобу.

Першим з-поміж поміщиків, із якими Чичиков мав справу щодо купівлі-продажу мертвих душ, був Манілов.

Він був дуже «приємний», улесливий і навіть солодкувато-нудотний у спілкуванні, про що свідчила не лише його зовнішність, а й мова: «...А ось ви, нарешті, й ушанували нас своїм відвіданням, — звертається Манілов до Чичикова. — Вже таку, справді, втіху дали нам, майський день, іменини серця...». Або: «І знаєте, Павле Івановичу! — сказав Манілов, явивши в лиці своєму вираз не тільки солодкий, але навіть нудотний, немов та мікстура, яку спритний світський доктор пересолодив немилосердно, сподіваючися нею порадувати пацієнта». Водночас ця зовнішня солодка приємність аж ніяк не рятує його від невміння вести господарство: кімнати в його будинку незатишні, господарство занепадає, селяни вимирають («Слухай, голубе! — питає Манілов свого лінивого прикажчика, — скільки у нас померло селян з того часу, як подавали ревізію?» — «Та як скільки? Чимало вмирало з того часу», — сказав прикажчик... «Та, признатися, я сам так думав, — підхопив Манілов. — Іменно дуже багато вмиралої»), І все це відбувається на тлі «найсолодших» розмов і найпорожніших мрій Манілова (наприклад, про будівництво моста не через, а вздовж річки). Тому й життя самого Манілова, і весь його маєток невідворотно котиться в нікуди, до прірви, до марноти. Недаремно дослідники назвали Манілова «лицарем порожнечі».

Манілов. Ілюстрація Петра Боклевського до «Мертвих душ» М. Гоголя

Наступною поміщицею, з якою Чичиков облаштовує свою оборудку щодо купівлі мертвих душ, була Коробочка. На відміну від Манілова, який заледве збагнув суть «бізнес-інтересу» Чичикова, Коробочка одразу зрозуміла, що ця дивна пропозиція (ну хто ж при здоровому глузді купуватиме... мертвяків?) принесе їй більше грошей, ніж щойно проданий нею мед. І якщо вона зволікає з рішенням, то не через шокуючу пропозицію пройдисвіта Чичикова, не з моральних або юридичних міркувань, а через небажання продешевити («Далебі, я боюсь так одразу, щоб якось не зазнати збитку, — каже вона Чичикову. — Може, ти, батечку мій, мене дуриш, а вони теє... вони більш якось коштують»). Отже, Коробочка — яскравий антипод Манілова, на відміну від цього балакуна вона — людина справи, «міцна хазяйка». Але, попри такий різкий контраст, обидва ці персонажі мають мертві душі.

Те саме можна сказати і про третього чичиківського «ділового партнера» — поміщика Ноздрьова. Цей нестримний балакун, брехун, забіяка, хвалько, «людина-погань», як називає його Чичиков, з’‎являється перед читачем із відірваним у черговій бійці бакенбардом і цілком програвшись у карти. Звісно, з такою непередбачуваною поведінкою і нестримними емоціями Ноздрьов і не подумав продавати мертвих душ. Цього разу оборудка не відбулася, але це не завадило Гоголю зобразити ще один тип мертвих поміщицьких (а не селянських) душ.

Наляканий шибайголовою Ноздрьовим, Чичиков потрапляє до поміщика Собакевича. Гоголь демонструє неабияку письменницьку майстерність як у портретній характеристиці (грубезний і неотесаний Собакевич нагадує ведмедя: «...Чичиков ще раз глянув на нього скоса, коли проходили вони їдальню: ведмідь! справжнісінький ведмідь! Треба ж такий дивний збіг: його навіть звали Михайлом Семеновичем»), так і в описі інтер’‎єру («Стіл, крісла, стільці — усе було найважчих і найнеспокійніших якостей, словом, кожна річ, кожен стілець, здавалось, говорив: і я теж Собакевич! або: і я теж дуже схожий на Собакевича!»).

Коробочка. Ілюстрація Петра Боклевського до «Мертвих душ» Миколи Гоголя

Ноздрьов

Собакевич

Ілюстрації Олександра Агіна та Євстахія Бернардського до «Мертвих душ» Миколи Гоголя

Плюшкін. Ілюстрація Олександра Агіна та Євстахія Бернардського до «Мертвих душ» Миколи Гоголя

Чичиков почав делікатно натякати на суть оборудки (навіть замінив слово «мертві» на «неіснуючі душі»), але Собакевич аж ніяк не здивувався дивній пропозиції, а заломив за небіжчиків таку високу ціну, що шокував Чичикова. Цей загалом недурний чоловік (досить згадати, які дошкульно-влучні оцінки він давав міському начальству) від зашкарублого російського провінційного життя і сам зашкаруб, і його абсолютно нічого не цікавить, окрім наживи. Тож ми маємо всі підстави назвати мертвою душею також Собакевича.

І нарешті останній — і найпотворніший — портрет у галереї поміщицьких типів — Плюшкін. Цей образ слушно зараховують до ще однієї «галереї» у світовій

літературі — галереї «образів скупарів». До неї також належать Евкліон (комедія римлянина Тита Макція Плавта «Скупий»), Гарпагон (комедія француза Жана Батиста Мольєра «Скупий»), Гобсек (повість Оноре де Бальзака «Гобсек») та ін. Проте жоден із названих персонажів не сягає такого ступеня падіння, як гоголівський Плюшкін. Якщо в Бальзакового Гобсека тлінність усього нажитого ним багатства ми спостерігаємо лише у фіналі твору (знаменита комірчина з гнилими продуктами, опис якої автор додав аж у третій, останній редакції повісті), то гоголівський Плюшкін і живе серед гнилизни, і сам є гниллю, тліном уже за життя. Гоголь майстерно використовує художні деталі: годинник у домі Плюшкіна зупинився, а це означає, що його хазяїн «випав із часу», не живе, тобто фактично є мертвим іще за життя. А коли Плюшкін виторгував у Чичикова за мертвих душ гроші, то «взяв їх у обидві руки й поніс до бюро так обережно, немов ніс якусь рідину, щохвилини боячись розхлюпати її». Ось так автор і підводить читача до усвідомлення всієї глибини падіння Плюшкіна, чи не «наймертвішої душі» з-поміж російських поміщиків, героя, якого часто називають «діркою на людстві» (вислів самого Гоголя).

Цікавим є питання про жанрову своєрідність твору. Передусім у творі наявні елементи «роману великої дороги», відомого європейській літературі ще від Сервантесового «Дон Кіхота». Адже Чичиков теж постійно мандрує, спостерігаючи життя багатьох різних людей. Тож невипадково саме дорога, в усіх значеннях цього поняття, є композиційним стрижнем оповіді, що поєднує його просторові координати (російське губернське місто і всю губернію). Крім того, нещадний аналіз життя суспільства наближує твір Гоголя до соціального роману. Але Гоголь і сам довго не міг визначитися з тим, а власне твір якого жанру він пише: чи то роман, чи то повість... Аж раптом (чи не під впливом жанрових особливостей уже згаданого Гомерового епосу, а також поеми Данте «Божественна комедія») у нього виникає нове жанрове означення — поема. І не в останню чергу це зумовлено тим, що в «Мертвих душах» наявні притаманні стилю Гоголя ліричні відступи.

ЛІРИЧНІ ВІДСТУПИ

Для творчої манери М. Гоголя характерно використання ліричних відступів. Цей прийом передбачає безпосереднє втручання в оповідь, подання особистих міркувань з того чи того приводу. Піднесено-трагічно звучать такі відступи, наприклад, у повісті «Тарас Бульба»: «І полинула у високості Бовдюгова душа, щоб розповісти там старим товаришам, що давно одійшли на той світ, як уміють битися в землі українській... Козаки, козаки! Бережіть найкращий цвіт свого війська!..» У поемі «Мертві душі» ліричні відступи стають самостійним композиційним прийомом, способом безпосереднього спілкування автора з читачами. Ще за життя Гоголю часто закидали, що в його творах немає героїв, яких можна було б назвати прикладами для наслідування. У XX ст. російський філософ Микола Бердяев писав: «У Гоголя немає людських облич, а є лише рила й пики, лише почвари, схожі на складених почвар кубізму... Гоголь був неспроможний дати позитивні людські образи і дуже страждав через це. Він болісно шукав образ людини і не знаходив його. З усіх боків обступали його потворні і нелюдські чудо-

Ілля Юсупов. Ілюстрація до «Вечорів на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя. Видавництво «Основи», 2014

Афера Чичикова як рушійна сила сюжету

Особливістю реалістичної літератури є звертання до так званих неестетичних тем, до яких належать і фінансово-правові оборудки, як, наприклад, афера Чичикова. В ті часи російські поміщики-кріпосники платили до казни спеціальний податок (т. зв. подушне) за кожного кріпака. Кількість цих кріпаків (за офіційними паперами — «кріпосних душ») встановлювала спеціальна т. зв. ревізька комісія, яка фіксувала їх у спеціальних списках. Такі ревізії відбувалися приблизно раз на десять років, і поміщикам часто доводилося платити подушне за вже померлих селян, адже за формальними ознаками вони вважалися живими, бо не були викреслені з цих списків. Тому не дивно, що оборудка Чичикова була надзвичайно вигідна поміщикам, адже звільняла їх від податку. Оскільки аграрна Росія на початку XIX ст. була економічно відсталою державою, багато дворянських родин розорювалися. Тож, щоб підтримати дворянські маєтки, уряд дозволив поміщикам закладати та перезаклад свої угіддя, щоб отримати в банку кредит. Але заставу можна було здійснити лише разом із закріпленими за землею селянами, тобто фактично заставою була не сама земля, а живі люди — кріпаки. Водночас уряд роздавав поміщикам безкоштовно на території сучасної України незаселені землі, якщо вони перевезуть туди певну кількість селян. До того ж на це переселення поміщики могли отримати ще й додаткові кошти — близько 200 рублів (значна на той час сума!) на кожну душу. Таким чином, за кожного «купленого» (фактично мертвого, але за документами ще «живого») кріпака Чичиков міг отримати від казни по 200 рублів для вивозу до Херсонської губернії та безкоштовну землю. А потім він міг їх ще й закласти в Опікунській раді знову ж таки по 200 рублів. До слова, пересічна ціна кріпака в ті часи дорівнювала 400—500 рублів. Особливий цинізм оборудки Чичикова полягав у тому, що Опікунська рада в Росії дбала про сиротинці, людей з інвалідністю та похилого віку, які не могли самі себе утримувати. Держава ці установи фінансово не підтримувала. їхні доходи якраз і складалися з відсотків за видані кредити. Від оборудки Чичикова, яка, на перший погляд, вигідна усім, страждали найнезахищеніші — сироти, немічні та старі. Тож характер афери Чичикова сучасникам Гоголя був зрозумілий одразу...

Діалог із текстом

МЕРТВІ ДУШІ

Глава VII

Щасливий подорожній, який після довгої нудної дороги з її холодами, сльотою, гряззю, невиспаними станційними доглядачами, бряжчанням дзвіночків, лагодженнями, сварками, ямщиками, ковалями і всякого роду дорожніми негідниками, бачить нарешті знайомий дах з вогниками, що линуть назустріч, і постануть перед ним знайомі кімнати, радісний крик людей, що вибігли назустріч, шум і біганина дітей, і заспокійлива тиха мова, уривана палкими поцілунками, спроможними знищити все сумне з пам’‎яті. Щасливий сім’‎янин, що має такий куток, але горе холостяку.

Щасливий письменник, який мимо характерів, нудних, огидних, що вражають сумною своєю дійсністю, наближається до характерів, перейнятих високою гідністю людини; який з великого виру щоденно діючих образів обрав тільки нечисленні винятки, який не зміняв і разу високого ладу своєї ліри, не спускався з вершини своєї до бідних нікчемних співбратів своїх і, не торкаючись землі, весь поринав у свої далеко відторгнуті від неї і звеличені образи. Подвійно завидна прекрасна доля його: він серед них, як у рідній сім’‎ї; а тим часом далеко й гучно лунає його слава. Він окурив чарівним куривом людські очі, він дивно підлестив їх, приховавши сумне в житті, показавши їм прекрасну людину. Все з оплесками лине за ним і мчить слідом за урочистою його колісницею. Великим світовим поетом іменують його, що ширяє високо над усіма іншими геніями світу, як ширяє орел над іншими з високим польотом. Від самого імені його вже проймаються трепетом молоді палкі серця, у відповідь йому сльози блищать у всіх очах. Немає рівного йому в силі — він Бог! Та не таке щастя, і інша доля у письменника, який насмілився викликати назовні все, що кожної хвилини перед очима і чого не бачать байдужі очі, всю страшну разючу твань дрібниць, що обплутали наше життя, всю глибину холодних, роздроблених, повсякденних характерів, якими кишить наша земна, часом гірка й нудна дорога і міцною силою невблаганного різця насмілився виставити їх опукло і яскраво на всенародні очі! Йому не зібрати народних оплесків, йому не бачити вдячних сліз і одностайного захвату схвильованих ним душ; до нього не полетить назустріч шістнадцятилітня дівчина із запамороченою головою і геройським захопленням; йому не забутись у солодких чарах ним же породжених звуків; йому не уникнути, нарешті, сучасного суду, лицемірно-бездушного сучасного суду, який назве нікчемними й низькими ним виплекані творіння, приділить йому злиденний куток серед письменників, що ображають людство, надасть йому властивостей ним же зображених героїв, відніме в нього і серце, і душу, і божественне полум’‎я таланту. Бо не визнає сучасний суд, що однаково дивні скельця, які оглядають сонця і передають рух непомітних комах; бо не визнає сучасний суд, що багато треба глибини душевної, щоб осяяти картину, взяту із нікчемного життя, і піднести її в перл витвору; бо не визнає сучасний суд, що високий захоплений сміх гідний стати поруч з високим ліричним порухом, і що ціла прірва між ним і кривлянням балаганного блазня! Не визнає цього сучасний суд, і все оберне на докір і ганьбу невизнаному письменникові; без відради, без відповіді, без співчуття, як безсімейний подорожній, залишиться він сам серед шляху. Суворе його поприще і гірко відчує він свою самотність.

І довго ще приречено мені дивною владою іти рука в руку з моїми химерними героями, споглядати весь велетенський гін життя, озирати його крізь видний світові сміх і незримі, невідомі йому сльози! І далекий ще той час, коли іншим джерелом грізна хуртовина натхнення здійметься з огорнутої в священний жах і сяйво голови, і почують у збентеженому трепеті величавий грім іншої мови...

В дорогу! в дорогу! геть набігла на чоло зморшка і сувора хмурість обличчя! Відразу і вмить пірнімо в життя з усією його беззвучною тріскотнявою та бубонцями і подивімось, що робить Чичиков...

Глава XI

...Дуже сумнівно, щоб герой, якого ми обрали, сподобався читачам. Дамам він не сподобається, це можна сказати напевно, бо дами вимагають, щоб герой був цілковита досконалість, і коли якась душевна або тілесна плямочка, тоді лихо! Хоч як глибоко зазирне автор йому в душу, хоч відіб’‎є чистіше за дзеркало його образ, йому не дадуть ніякої ціни. Сама повнота й середні літа Чичикова багато пошкодять йому: повноти ні в якому разі не подарують героєві, і досить багато дам, відвернувшись, скажуть: «Фі! такий бридкий!». Гай-гай! все це відомо авторові; і при всьому тому він не може взяти героєм доброчесну людину... Всьому своя черга, і місце, і час!.. Тому що час, нарешті, дати спокій бідній доброчесній людині, тому що марно обертається на устах слово: доброчесна людина; тому що обернули на робочого коня доброчесну людину, і немає письменника, який би не їздив на ньому, поганяючи і батогом, і всім, чим попало; тому що заморили доброчесну людину до того, що тепер немає на ній і тіні чесноти, і залишилися самі ребра та шкіра замість тіла; тому що лицемірно закликають доброчесну людину; тому що не шанують доброчесної людини. Ні, час нарешті припрягти й негідника. Отже, припряжімо негідника!

Марк Шагал. Ілюстрація до «Мертвих душ» Миколи Гоголя. 1923—1927

Марк Шагал. Чичиков дає хабар Антону Івановичу. Ілюстрація до «Мертвих душ» Миколи Гоголя. 1923— 1927

Темне і скромне походження нашого героя. Батьки були дворяни — але чи давнього роду, чи персональні — Бог відає. Обличчям він на них не був схожий: принаймні родичка, що була при його народженні, низенька куценька жінка, яких звичайно звуть миршавками, взявши в руки дитину, скрикнула: «Зовсім не такий удався, як я думала! Йому б слід було піти в бабу з материного боку, що було б найкраще, а він народився прямо, як ото в приказці: ні в матір, ні в отця, а в проїжджого молодця». Життя на початку глянуло на нього якось кисло-непривітно, крізь якесь тьмяне, заметене снігом віконце: ні друга, ні товариша в дитинстві! Маленька горничка з маленькими вікнами, що не розчинялись ні взимку, ні влітку, батько хвора людина, в довгому сюртуку на смушках і в плетених пантофлях, узутих на босу ногу, що безупинно зітхав, ходячи по кімнаті, і плював у пісочницю, яка стояла в кутку, вічне сидіння на лавці, з пером у руках, чорнилом на пальцях і навіть на губах, незмінні прописи перед очима: не бреши, слухайся старших і носи чесноту в серці; вічне шаркання й човгання пантофлів по кімнаті, знайомий, але завжди суворий голос: «знову дурієш!», що озивався в той час, коли дитина, занудившись одноманітністю праці, приробляла до літери яку-небудь карлючку або хвіст; і вічно знайоме, завжди неприємне почуття, коли слідом за цими словами краєчок вуха його скручувався дуже боляче нігтями довгих пальців, що простяглися ззаду: ось вбога картина раннього його дитинства, про яке ледве зберіг він блідий спомин. Але в житті все міняється швидко і живо, і одного дня з першим весняним сонцем і потоками, що розлилися, батько, взявши сина, виїхав з ним на візочку, який потягла гніда з підпалинами конячка, відома в баришників кіньми під ім’‎ям сороки; нею правив кучер, маленький горбань, родоначальник єдиної кріпацької, що належала батькові Чичикова, сім’‎ї, який обіймав майже всі посади в домі. Перед хлопчиком блиснули несподіваною пишнотою міські вулиці, що примусили його на кілька хвилин роззявити рота... Тут мав він залишитись і ходити щодня в клас міської школи. Батько, переночувавши, на другий же день вибрався в дорогу. Як розлучалися, сліз не було пролито з батьківських очей; дано було півкарбованця міді на видатки та ласощі і, що багато важливіше, розумне напучення:

«Гляди ж, Павлушо, вчися, не дурій і не байдикуй, а найбільше догоджай учителям і начальникам. Коли будеш догоджати начальникові, то хоч і в науці не вспієш, і хисту Бог не дав, все ж просунешся і всіх випередиш. З товаришами не водися, вони тебе добра не навчать; а коли вже пішло на те, так водися з тими, котрі багатші, щоб при нагоді могли стати тобі в пригоді. Не пригощай і не частуй нікого; а поводься краще так, щоб тебе пригощали, а найбільше бережи й складай копійку, ця річ найнадійніша в світі. Товариш або приятель тебе обдурить і в біді перший тебе зрадить, а копійка не зрадить, хоч у якій біді ти будеш. Усе зробиш і все подолаєш на світі копійкою». Давши таке напучення, батько розлучився з сином і поплентався додому на своїй сороці, і з того часу вже ніколи він більше його не бачив, але слова й напучення глибоко запали йому в душу.

Павлуша на другий же день почав ходити в класи. Особливих здібностей до якоїсь науки в нього не виявилось; відзначився він більше старанністю та охайністю: але зате виявився в ньому великий розум з іншого боку, з боку практичного. Він одразу збагнув і зрозумів діло й повівся з товаришами достоту таким способом, що вони його частували, а він їх не тільки ніколи, а бувало навіть іноді, приховавши одержані гостинці, потім продавав їм-таки. Ще дитиною він умів відмовити собі в усьому. З півкарбованця, що дав йому батько, не витратив ні копійки, навпаки, того ж року вже мав до нього приріст, виявивши спритність майже незвичайну: виліпив з воску снігура, пофарбував його й продав дуже вигідно. Потім протягом деякого часу пустився на інші спекуляції, а саме от які: накупивши на базарі їстівного, сідав у класі коло тих, що були багатші, і як тільки помічав, що товариша починало нудити, ознака підступаючого голоду, він висував йому з-під парти ніби ненавмисне ріжок пряника або булки і, роздратувавши його, брав гроші відповідно до апетиту. Два місяці він проморочився в себе на квартирі без спочинку коло миші, яку посадив у маленьку дерев’‎яну кліточку, і домігся нарешті того, що миша ставала на задні лапки, лягала та вставала з наказу, і продав потім її теж дуже вигідно. Коли набралося грошей до п’‎яти карбованців, він торбинку зашив і почав складати в другу. З начальством він повівся ще розумніше... Чичиков відразу збагнув дух начальника і в чому має полягати поведінка. Не ворухнув він ні оком, ні бровою за весь час класу, хоч би як щипали його ззаду; як тільки лунав дзвінок, він кидався прожогом і подавав учителеві поперед усіх триух (учитель ходив у триухові); подавши триух, він виходив перший з класу і старався йому здибатися разів три на дорозі, раз у раз скидаючи шапку. Справа мала цілковитий успіх. За весь час перебування в училищі про нього були найкращої думки, і на випуску одержав він повне удостоєння з усіх наук, атестат і книгу із золотими літерами: за зразкову старанність і благонадійну поведінку...

Після закінчення училища Чичиков вирішив піти на службу. У цей час помер батько і захворів шкільний учитель, який уважав Чичикова своїм улюбленцем. Колишні учні вирішили зібрати кошти для хворого й звернулися до Чичикова. Той, поскаржившись на брак коштів, пожертвував п’‎ятдесят копійок сріблом, які товариші тут же кинули йому назад...

Марк Шагал. Ноздрьов і Чичиков. Ілюстрація до «Мертвих душ» Миколи Гоголя. 1923—1927

Не можна одначе сказати, щоб натура героя нашого була така сувора й черства і почуття його були такі притуплені, щоб він не знав ні жалю, ні співчуття; він почував і те, й друге, він навіть і хотів би допомогти, але тільки, щоб не становило це значної суми, щоб не чіпати вже з тих грошей, які покладено було не чіпати, словом, батькове напучення: бережи і складай копійку, пішло на користь. Але в ньому не було прив’‎язаності власне до грошей для грошей; ним не володіли скнарість і скупість. Ні, не вони рухали ним, йому ввижалося попереду життя у всіх вигодах, з усякими достатками, екіпажі, дім, чудово обладнаний, смачні обіди, ось що повсякчас носилося в голові його. Щоб нарешті потім, згодом, зазнати неодмінно всього цього, ось для чого приберігалася копійка, в якій він скупо відмовляв до часу і собі й іншому. Коли проносився повз нього багач на пролітній гарній дрожці, на рисаках у багатій збруї, він як укопаний спинявся на місці і потім, опам’‎ятавшись, як після довгого сну, казав: а був же конторник, волосся носив кружком! І все, від чого тільки віяло багатством і достатками, справляло на нього враження, незбагненне для нього самого. Вийшовши з училища, він не хотів навіть спочити, таке велике було в нього бажання швидше взятися до діла й служби. Проте, незважаючи на похвальні атестати, на превелику силу вступив він до казенної палати. І в далекій глушині потрібна протекція! Посада дісталася йому нікчемна, платні тридцять чи сорок карбованців на рік. Але вирішив він гаряче взятися до служби, все перемогти й подолати. І справді, самозречення, терпіння і обмеження потреб виявив він нечуване. З раннього ранку до пізнього вечора, не стомлюючись ні душевними, ні тілесними силами, писав він, погрузнувши увесь в канцелярські папери, не ходив додому, спав у канцелярських кімнатах на столах, обідав часом зі сторожами, і при всьому тому умів зберегти охайність, пристойно одягтися, надати обличчю приємного виразу й навіть мав щось благородне в рухах...

Чичиков почав прислужувати своєму начальнику, у якого була некрасива донька. Він почав догоджати їй, начальника звати татуньом, тож усі вирішили, що незабаром Чичиков одружиться. Однак тільки-но начальник виклопотав для Павла Івановича посаду, Чичиков припинив спілкуватися з його донькою. Приємність у поводженні та спритність у ділових справах допомогли Чичикову за короткий час отримати хлібне місце, на якому він віртуозно брав хабарі. Він став членом комісії, яка опікувалася будівництвом якоїсь казенної будівлі. За шість років будівля не виросла вище фундаменту, а в членів комісії з’‎явилися нові будинки. Новопризначений начальник звільнив чиновників, а їхні будинки було конфісковано.

«Ну, що ж! — сказав Чичиков. — Зачепив, поволік, зірвалось, не питай. Плачем горю не допоможеш, треба діло робити». І от вирішив він наново починати кар’‎єру, знову озброїтись терпінням, знову обмежитись у всьому, хоч як привільно й добре був розпросторився попереду. Треба було переїхати в інше місто, там ще набути собі слави. Усе якось не клеїлося. Дві-три посади мусив він змінити за найкоротший час. Посади якось були брудні, низькі. Треба знати, що Чичиков був найблагопристойнішою людиною, яка будь-коли існувала на світі. Хоч він і мусив спочатку вибиватися з-поміж брудного товариства, але в душі завжди зберігав чистоту, любив, щоб у канцеляріях столи були з лакованого дерева і щоб все було благородно. Ніколи не дозволяв він собі в мові неблагопристойного слова і ображався завжди, коли в словах інших бачив відсутність належної пошани до чину або звання... Тяжко йому було опинитися знову в тих рядах, де все тхнуло оковитою і непристойністю у вчинках. Хоч як кріпився він духом, одначе схуд і навіть позеленів під час таких невдач... Але зносив усе герой наш, зносив сильно, терпляче зносив, і — перейшов нарешті на службу до митниці. Треба сказати, що ця служба давно була таємним предметом його помислів. Він бачив, якими розкішними закордонними речами обзаводилися митні чиновники, які фарфори й батисти пересилали кумасям, тітонькам і сестрам. Не раз давно вже він говорив, зітхаючи: «От би куди перебратися: і кордон близько, і освічені люди, а яких тонких голландських сорочок можна придбати!». Треба додати, що при цьому він думав не раз про особливий сорт французького мила, яке надавало незвичайної білизни шкірі й свіжості щокам; як воно звалося, Бог відає, але, за його припущенням, неодмінно мало бути на кордоні. Отже, він давно б хотів на митницю, але затримували поточні різні вигоди по будівельній комісії, і він міркував справедливо, що митниця, хоч би як там, усе ще не більше, як журавель у небі, а комісія вже була синиця в руках. А тепер вирішив він будь-що-будь добитися до митниці і добився. За службу свою взявся він з старанністю незвичайною. Здавалось, сама доля призначила йому бути митним чиновником. Такої спритності, проникливості й прозорливості було не тільки не бачено, але навіть не чувано. За три-чотири тижні він уже так набив руку в митній справі, що знав геть чисто все: навіть не важив, не міряв, а з фактури знав, скільки в якій штуці аршинів сукна чи іншої матерії, взявши в руку пакунок, він міг сказати відразу, скільки в ньому фунтів. Що ж до обшуків, то тут, як висловлювалися навіть самі товариші, у нього просто був собачий нюх: не можна було не здивуватись, бачачи, як йому вистачало стільки терпіння, щоб обмацати кожен ґудзик, і все це робилося з убивчою холоднокровністю, ввічливою до неймовірності. І в той час, коли обшукувані шаленіли, втрачали самовладання й почували злобний порив побити щиглями приємну його зовнішність, він, анітрохи не змінюючись ні в обличчі, ні у ввічливих вчинках, приказував тільки: «Чи не будете ласкаві трошки потурбуватись і підвестися?» або: «Чи не будете ласкаві, пані, завітати до другої кімнати? там дружина одного з наших чиновників порозмовляє з вами». Або: «Дозвольте, ось я ножичком трошки розпорю підкладку вашої шинелі», і, кажучи це, він витягав звідти шалі, хустки, холоднокровно, як з власної скрині. Навіть начальство висловлювалось, що це був чорт, а не людина: він відшукував у колесах, у дишлах, у кінських вухах і не знати в яких місцях, куди б ніякому авторові й на думку не спало б забратися і куди дозволяється забиратися самим тільки митним чиновникам. Так що бідний подорожній, переїхавши через кордон, все ще протягом кількох хвилин не міг опам’‎ятатися і, витираючи піт, що виступив дрібним висипом по всьому тілу, тільки хрестився та приказував: «Ну, ну!». Становище його дуже скидалося на становище школяра, що вибіг із секретної кімнати, куди начальник закликав його для того, щоб дати деяке напучення, але замість того відшмагав зовсім несподіваним способом. За недовгий час не стало від нього ніякого життя контрабандистам. Це була гроза і відчай усіх польських пачкарів. Чесність і непідкупність його були нездоланні, майже неприродні. Він навіть не склав собі невеличкого капітальця з різних конфіскованих товарів та відібраних деяких речей, що не надходять у казну, щоб уникнути зайвої писанини. Така ревна й некорислива служба не могла не зробитися предметом загального здивування і не дійти нарешті до відома начальства. Він дістав чин і підвищення і слідом за тим подав проект виловити всіх контрабандистів, просячи тільки засобів, щоб виконати його самому, йому зразу ж доручена була команда й необмежене право робити всякі розшуки. Цього тільки йому й хотілося. В той час утворилося сильне товариство контрабандистів на добре обміркованих засадах; на мільйони обіцяло вигод зухвале підприємство. Він давно вже мав відомості про нього і навіть відмовив підісланим підкупити, сказавши сухо: «Тепер не час». А діставши в своє розпорядження все, в ту ж хвилину дав знати товариству, сказавши: «Тепер час». Розрахунок був дуже правильний. Тут за один рік він міг одержати те, чого не виграв би за двадцять років найстараннішої служби. Раніш він не хотів заходити ні в які стосунки з ними, бо був не більше, як простий пішак, отже небагато одержав би; але тепер... тепер зовсім інша річ: він міг запропонувати які завгодно умови. Щоб справа йшла без усяких перешкод, він схилив і другого чиновника, свого товариша, який не встояв проти спокуси, дарма що волосся було сиве. Угоди були складені, і товариство приступило до дій. Дії почались блискуче.

Марк Шагал. Чичиков та Собакевич після обіду. Ілюстрація до «Мертвих душ» Миколи Гоголя. 1923—1927

Завдяки контрабанді Чичиков склав понад п’‎ятсот тисяч капіталу. Але він ні за що посварився зі своїм спільником, і той надіслав таємний донос на Чичикова. Чиновників судили, конфіскували все майно, однак Чичикову вдалося приховати дещицю коштів і відкупитися від кримінального суду. Чичиков уважав, що з ним учинили несправедливо, адже він нікого не зробив нещасним, не пограбував удови, не пустив нікого з торбою, бо брав там, де кожний брав би...

Так скаржився і плакав герой наш, а тим часом діяльність ніяк не вмирала в голові його; там усе хотіло щось будуватися і чекало тільки плану. Знову зіщулився він, знову вернувся до важкого життя, знову обмежив себе у всьому, знову з чистоти й пристойного становища спустився в бруд і злиденне життя. І в сподіванні кращого змушений був навіть удатися до звання повіреного, до звання, яке ще не набуло в нас громадянства, яке штовхають з усіх боків, яке не дуже шанує дрібна приказна тварюка та навіть самі вірителі, яке засуджене на плазування в передпокоях, грубість та інше, але необхідність примусила зважитись на все. З доручень дісталося йому між іншим одне: поклопотатись про заставу в опікунській раді кількох сот селян. Маєток був розладнаний до останньої міри. Розладнаний він був через падіж худоби, шахраїв прикажчиків, неврожаї, пошесні хвороби, що винищили найкращих робітників, і нарешті через безглуздя самого поміщика, що обставляв собі в Москві дім за останньою модою і вгатив на це обставлення весь достаток свій до останньої копійки, так що вже ні за що було їсти. З цієї причини і довелося нарешті заставити останній уже маєток. Застава в казну була тоді ще справа нова, на яку зважувались не без страху. Чичиков, як повірений, попереду задобривши всіх (без попереднього задобрення, як відомо, не може бути взято навіть простої довідки або виписки, все ж хоч по пляшці мадери доведеться влити в кожне горло), — отже, задобривши всіх кого слід, пояснив він, що ось яка між іншим обставина: половина селян вимерла, так щоб не було потім яких-небудь причіпок... «Але ж вони у ревізькому реєстрі числяться?» — сказав секретар. «Числяться», — відповів Чичиков. «Ну, так чого ж ви злякались? — сказав секретар. — Одному померти, другому народиться, а все в діло годиться».

Секретар, як видно, вмів говорити і в риму. А тим часом героя нашого осяяла найнатхненніша думка, яка будь-коли спадала в людську голову. «Ех, я Хома простота! — сказав він сам собі. — Шукаю рукавиць, а обидві за поясом! Та якби накупив я всіх цих, що вимерли, поки не подавали нових ревізьких реєстрів, накупив їх, припустімо, тисячу, та, припустимо, опікунська рада дала б по двісті карбованців на душу: от уже й двісті тисяч капіталу! А тепер же час зручний: недавно була епідемія, народу вимерло, слава Богу, чимало. Поміщики попрогравались у карти, загуляли й промотались як слід; усе полізло в Петербург служити: маєтки без нагляду, управляються абияк, податки сплачувати з кожним роком важче, так мені з радістю відступить їх кожен, вже хіба тому, щоб не платити за них подушного, може ще й часом так трапиться, що з декого і я ще загребу за це копійчину. Звісно, важко, клопітно, страшно, щоб якось ще не перепало, щоб не вийшла з цього історія. Ну, та дано ж людині на щось розум. А головне, те добре, що справа здасться всім неймовірною, ніхто не повірить. Правда, без землі не можна ні купити, ані заставити. Так я ж куплю на вивід, на вивід; тепер землі в Таврійській і Херсонській губерніях віддаються дурно, тільки заселюй. Туди я їх усіх і переселю! в Херсонську їх! хай собі там живуть! А переселення можна зробити законним способом, як слід по судах. Якщо захочуть освідчити селян: будь ласка, я й тут не від того, чого ж ні? Я подам і свідоцтво з власноручним підписом капітана-справника. Село можна назвати Чичикова Слобідка або від імені, даного при хрещенні: сільце Павловське».

І ось таким чином склався в голові нашого героя цей чудний сюжет, за який не знаю, чи будуть вдячні читачі, а вже який вдячний йому автор, то й висловити важко. Бо що не кажіть, а коли б не спала в голову Чичикова ця думка, не з’‎явилася б на світ оця поема.

Перехрестившись, за руським звичаєм, узявся він до діла...

Переклад за редакцією Івана Сенченка

1. Складіть хронологічну таблицю життя і творчості М. Гоголя.

2. Чому Гоголь свій твір назвав поемою? Чи погоджуєтеся ви з цим визначенням? Чому?

3. Визначте епічний та ліричний плани оповіді у творі. Чи пов’‎язані вони між собою?

4. Поясніть пряме й символічне значення назви поеми. Чому письменник вимушений був змінити її на «Пригоди Чичикова...»?

5. Порівняйте передбачувану подорож Чичикова за мертвими душами з реальною. Спробуйте пояснити зміну маршруту з фактичного та символічного погляду.

6. Розташуйте образи поміщиків за послідовністю втрати ними людських чеснот. Чи збігається ця схема зі справжнім маршрутом подорожі Чичикова за мертвими душами?

7. Випишіть із тексту два-три зображально-виражальні засоби, що характеризують образ того чи іншого поміщика (наприклад, «Коробочка — дубиноголова» тощо).

8. Реконструюйте біографії Чичикова та Плюшкіна. Чи випадково Гоголь подає повні біографії саме цих персонажів?

9. Як змінюється поведінка Чичикова залежно від того, у кого він у гостях?

10. Складіть (заповніть) таблицю «Фінансові афери Чичикова»:

       

Фінансові плани Чичикова

Результат, на який він сподівається

Результат, який він отримує

Причини удачі або невдачі

11. Проаналізуйте життєву філософію Чичикова. Чи суголосна вона роздумам Гобсека про сутність людського суспільства?

12. Віднайдіть у творі всі випадки вживання слів «мертвий», «душа» та їхніх синонімів. Зверніть увагу на контекст вживання. Проаналізуйте сцени купівлі Чичиковим «мертвих душ», зокрема зверніть увагу на назви об’‎єкта торгу.

13. Знайдіть у творі ліричні відступи та визначте їхнє ідейно-тематичне спрямування та місце в структурі тексту.

14. Поясніть значення поняття «сміх крізь сльози». Чи можна стверджувати, що «Мертві душі» — це сміх крізь сльози?

15. Визначте, з яким планом оповіді, ліричним чи епічним, пов’‎язане сатиричне начало у творі.

16. Напишіть твір «Хто такий Чичиков? (за поемою М. Гоголя «Мертві душі»)». Підготуйте мультимедійні презентації:

«Галерея поміщицьких типів у поемі М. Гоголя «Мертві душі»».

«Панорамне зображення життя суспільства в поемі М. Гоголя «Мертві душі»». «Україна в творах Гоголя».

ВІДЛУННЯ

ОПЕРА РОДІОНА ЩЕДРІНА «МЕРТВІ ДУШІ»

Майже відразу після написання твори М. Гоголя немов народжувалися заново на театральній сцені. Це опери «Тарас Бульба» М. Лисенка, «Майська ніч», «Ніч перед Різдвом» М. Римського-Корсакова, «Сорочинський ярмарок» М. Мусоргського, «Черевички» П. Чайковського. 7 червня 1977 р. відбулася прем’‎єра опери російського композитора Р. Щедріна «Мертві душі». Композитор працював над нею близько десяти років. В опері, як і у творі Гоголя, два плани — поетичний та сатиричний. Її ідейним центром стала дорога, яка уособлювала Росію. Музикознавці назвали цей твір Р. Щедріна останньою великою оперою XX століття. Р. Щедрін говорив: «Змінилася естетика, життя докорінно змінилося. Всі ми помінялися. Тільки Росія змінилася не дуже. Тема книги Гоголя актуальна, а може стала іще гострішою». Для персонажів опери композитор обрав індивідуальне музичне оформлення. Наприклад, музичний інструмент, який характеризує Манілова, — це флейта; Коробочку — фагот; Собакевича — контрабас. І лише Чичиков не має свого музичного інструмента: у сцені з Маніловим його інструмент — флейта, з Коробочкою — фагот, Собакевичем — контрабас. Цим підкреслено його пристосуванство, вміння підлаштуватися під співрозмовника, як хамелеон пристосовується до кольору місцевості.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.