ВОЛТ ВІТМЕН. Збірка Листя трави - Проза й поезія пізнього романтизму та переходу до реалізму XIX століття

Зарубіжна література 10 клас (профільний рівень) - Ю. І. Ковбасенко - Літера ЛТД 2018 рік

ВОЛТ ВІТМЕН. Збірка Листя трави - Проза й поезія пізнього романтизму та переходу до реалізму XIX століття

Співець Америки

Романтизм у літературі США сформувався між 1820— 1830-ми рр. і домінував аж до закінчення Громадянської війни між Північчю і Півднем (1861 — 1865). В американському романтизмі зазвичай виокремлюють три етапи. Перший етап — це ранній романтизм (1820—1830-ті рр.), коли творили Вашингтон Ірвінг, Джеймс Фенімор Купер та ін. Другий етап — зрілий романтизм (1840— 1850-ті рр.), коли на сцену вийшли Натаніель Готорн, Едгар Аллан По, Герман Мелвілл, Генрі Вордсворд Лонгфелло та ін. І, нарешті, третій етап — пізній американський романтизм (1860-ті рр.).

Важливу роль у розвитку американської духовної культури 1830-х рр. відігравала літературно-філософська течія «трансценденталізм», видатним представником якої був поет Волт Вітмен.

Готуємось до діалогу

ВОЛТ ВІТМЕН (1819-1892)

Сивочолий патріарх американської поезії, прикутий до інвалідного візка, учасник і свідок бурхливих подій історії США XIX ст., уособлення духу цієї країни в найвищих його проявах... Вірші митця, сповнені пружної динаміки новітнього часу, бурхливого й мінливого, такі несхожі на сучасний їм європейський декаданс... Це Волт Вітмен — дивна постать, дивне життя, дивний поет...

Пращури Волта Вітмена в пошуках кращої долі покинули рідну Голландію та подалися до Америки. Будинок Вітменів стояв на березі океану, тож згодом поет пригадував: «Ще хлопчиком я мріяв написати щось про морське узбережжя, про той таємничий обрій, що розділяє, об’‎єднує, як у шлюбному союзі, непорушне й мінливе... про велике зіткнення реального з ідеальним...».

Його батько, тесля й будівельник, сподівався, що названий на його честь син Вальтер теж зводитиме будинки. Проте той, назвавшись Болтом, спробував опанувати кілька професій (з 16 до 21 року працював друкарем у Нью-Йорку, шкільним учителем на Лонг-Айленді, заснував і майже рік видавав місцевий тижневик «Лонг-Айлендер»), подорожував Сполученими Штатами Америки, ніде довго не затримуючись, до пуття нічого не навчився й зажив слави ледаря й дивака.

Томас Вілмер Дьюїнг. Портрет Волта Вітмена. 1875

Музо! Я приношу тобі наше «тут» і наше «сьогодні».

Волт Вітмен

Дерев’‎яний будинок Болта Вітмена в Кемдені, США

Мандри країною були важливими і необхідними у грандіозному плані, який, здавалося, виношував Вітмен. За 1848 р. він пішки обійшов 17 штатів, легко заводячи знайомства й викликаючи людей на відвертість, але сам ніколи не розкривав свого серця. Любив слухати мовчки. Працюючи газетярем, спробував себе в письменництві. Його перші літературні спроби були невдалими. Однак у 36 років Вітмен написав книжку, створення якої, здавалося, ніщо не провіщало. Цей філософський прорив духу називають «загадкою Вітмена», вбачаючи в ньому щось містичне.

Перше видання збірки «Листя трави» побачило світ у 1855 р. Автор (анонімно!) брав участь у наборі та публікації свого твору й видав книжку в Нью- Йорку власним коштом, для цього навіть продавши свій будинок. Відкривалася вона «Піснею про себе».

«Прапор... почуттів, зітканий із зеленої тканини кольору надії», який підняв у своїй збірці Вітмен, вимагав особливого поетичного ритму, тож поет звернувся до верлібру.

Вітмен дав верліброві друге дихання, заявивши:

«Цей вірш, як морські хвилі: вони то набігають, то відступають — променисті й тихі в ясний день, грізні в бурю; вони такі схожі, та все ж не знайдеш і двох однакових за розміром і силою».

Верлібр (фр. vers fibre — «вільний вірш») — вірш, який не має метра, рими й відрізняється від прози лише наявністю членування на віршові відрізки (відзначені на письмі графічним розташуванням рядків, а в усному мовленні — інтонацією). Відомий із часів Середньовіччя, відроджений німецькими преромантиками, Болтом Вітменом і французькими символістами. «Автор верлібру вільний в усьому, крім необхідності створювати гарні вірші», — писав Томас Еліот.

Через рік він додав 20 нових поезій до другого видання збірки, а її третє (бостонське) видання 1860 р. налічувало вже 154 вірші. Упродовж усього життя поет дописував єдину свою книжку, залишаючись лагідним і спокійним, за що зажив слави «доброго сивого поета». Ліричний герой збірки — людина соціально активна, яка завжди перебуває у вирі життя. Однак сам Вітмен був не зовсім таким. Скажімо, він не воював проти рабства зі зброєю в руках, але прихильність до ідеалів свободи втілена у творах поета. Відомим є фрагмент його «Пісні про себе», у якій автор описує, як прихистив раба, що втікав на Північ. Закінчується цей уривок промовистою деталлю: «кремнева рушниця стояла в кутку». Тобто за потреби вона б вистрілила...

Відомі слова з Біблії: «Пророка нема без пошани, хіба тільки у вітчизні своїй, та в родині своїй, та в домі своїм» — ілюструють драму невизнання поета. Дивні Вітменові вірші без звичних строф і рим Америка не сприйняла. Друзі відверталися від поета, плітки переслідували його, а родина вважала себе зганьбленою... Майже всі, кому Вітмен подарував свою першу книжку, повернули її авторові. Навіть американський поет і філософ Ральф Волдо Емерсон, який було схвально відгукнувся про незвичні вірші, згодом почав кепкувати із себе, ніби вибачаючись за «помилкове» захоплення. Книжку Вітмена вважали не вартою уваги, а коли в наступних виданнях автор доповнив збірку віршами про адамових дітей, його почали називати аморальною особою. Один поважний поет навіть кинув «хуліганську» збірку у вогонь...

Проте Вітмен уперто йшов до мети: «Не сумнівайся, Поете, а твори! Скажи усім: «Це в мені і це вийде з мене»! Обстоюй це вперто й неухильно, обстоюй, коли голос твій затремтить, а язик заклякне, обстоюй, коли тебе обпльовуватимуть і засвистуватимуть, обстоюй і борись!..».

І визнання до поета таки прийшло. Уже згодом, коли він став класиком, його невеличкий будиночок у Кемдені (штат Нью-Джерсі) часто відвідували гості, з якими він був надзвичайно уважний і привітний, дарував автографи своїх віршів. І погоджувався на друкування збірки за невеликі гонорари, чим були незадоволені його родичі, бо на книжках колись невизнаного поета відтепер можна було добряче заробити...

На жаль, в останні десятиріччя життя Болта Вітмена розбив параліч, проте його могутній дух залишився незламним. У 1892 р. поета не стало. А на його могилі на високому пагорбі поставили гранітний пам’‎ятник, який замовив він сам...

ЗБІРКА «ЛИСТЯ ТРАВИ» (1855-1891)

Задум своєї книжки Вітмен пояснив так: ««Листя трави» — це спроба виразити мою власну емоційну й особистісну природу...». Це розповідь про духовну еволюцію поета впродовж цілого його життя. Ліричний герой — сам Поет, син Людства, Землі та Всесвіту. Можливо, саме тому все життя Болт Вітмен удосконалював, доповнював і шліфував своє творіння. Автор порівнював це постійне вдосконалення то з деревом, яке з року в рік нарощує кільця свого стовбура, то з собором, що добудовується і зростає крізь риштування — усе вище й вище до неба.

Перше видання збірки «Листя трави» вміщувало 12 поезій, що не мали назв. Таким чином поет підкреслював нерозривну єдність, цілісність свого твору як ліро-епічного монологу в поемах і віршах. Він власноручно набирав текст у друкарні, художньо оформив видання. На зеленій обкладинці зображені стебла трави і відтиснута назва — «Leaves of Grass». Про ім’‎я автора читач дізнавався з віршів, оскільки замість імені й прізвища Вітмен помістив на титульному аркуші гравюру зі свого портрета, на якому він зображений у сорочці, робочих штанях і капелюсі набакир.

За життя поета книжку перевидавали дев’‎ять разів, в останній редакції міститься вже 400 різних за жанрами поезій: від невеличких віршів до значних за обсягом поем, таких як «Пісня про себе», «Пісня відкритого шляху», «Пісня про сокиру» та ін.

Про назву збірки написано чимало. Слова, ужиті в її заголовку, в англійській мові є багатозначними. Зокрема, слово «grass», яке означає «трава», «пасовисько», неодноразово обігрується в тексті («О, нарешті я усвідомив: трава промовляє незліченними язиками»). Слово «leaves» англійською мовою означає «листки», «паростки», а ще — «стулки дверей» і навіть «аркуші паперу». Існує версія, що це також сучасний Вітменові друкарський термін — «аркуші рукопису, сторінки набору книжки». Не забуваймо, що він працював у друкарні та брав участь у наборі своєї книжки. Це, до речі, видно з її розмаїтого і рідкісного для того часу оформлення. Отже, ніжні листочки трави, що пробиваються крізь земну твердь назустріч сонцю, прикриті взимку снігом, щовесни заново відроджуються. Можливо, через цю асоціацію вони й стали для поета символом безкінечності життя, його вічної циклічності (перетворення матерії на інші види, постійне оновлення світу).

Обкладинка збірки «Листя трави»

Назва збірки відобразила поетове світосприйняття: трава (незнищенна, як і саме життя) стала метафорою, яка найточніше передає пафос його творчості. Отже, багатозначність слів, ужитих у заголовку твору, викликає думки про багатозначність його смислів. Та й поетичний хист Вітмена колись нагадував маленький пагінець майбутнього могутнього дерева... Однак минув час, і він стрімко звівся вгору, сягаючи верховіттям небес.

Найзначущішими для Волта Вітмена були трансценденталістські ідеї «довіри до себе», духовної незалежності, божественності людського «Я», природної рівності людей, а також пантеїстичного сприйняття світу. Із цієї точки зору потрібно сприймати, наприклад, вірш «Вночі над узбережжям...», де поет відчуває природу (зорі) не як «формули та цифри», а як частину Всесвіту, до якого причетний і він сам.

Поему «Пісня про себе» (1855), якою відкривалося перше видання збірки «Листя трави», вважають програмовим твором Вітмена, тобто своєрідним осердям його творчості, що втілює в собі особливості стилю і світогляду митця.

У збірці «Листя трави» ця поема посідає чільне місце. У ній повного мірою виявилися особливості вітменівського стилю, що піднесли його на вершину літературної слави. Спочатку поет збирався назвати твір «Волт Вітмен». Недаремно ж «тридцятисемирічний» ліричний герой, який шукає свою душу, напрочуд схожий на самого автора. За формою «Пісня про себе» є безсюжетною поемою, що побудована на перевтіленнях ліричного героя в людей, яких він зустрічає на безмежних просторах своєї духовної подорожі. Це звичайні люди, на яких ніхто не звертає уваги, уважаючи їх надто прозаїчними. Однак для Вітмена ці «маленькі» люди — справжні творці життя.

На світогляд і творчість Волта Вітмена значний вплив справив трансценденталізм (від латин, transcendens — «той, що виходить за межі») — філософсько-літературна течія у СІЛА в 1830—1860 рр., основними ідеями якої були рівність людей (соціальна і перед Богом), їхнє духовне самовдосконалення, близькість до первісної природи, інтуїтивне осмислення якої веде до абсолюту («наддуші») і морального очищення (насамперед від «вульгарно-матеріальних» інтересів).

Трансценденталізм був реакцією на раціоналізм XVIII ст. і втіленням загальної гуманістичної тенденції розвитку думки XIX ст. Основою цього руху була віра в єдність світу й Бога. Душа кожного індивіда вважалася тотожною всьому світу і являла його в мініатюрі.

В есе «Про довіру до себе» Р. В. Емерсон висловив головні ідеї: необхідність нового національного бачення світу, використання людиною особистого досвіду, поняття космічної наддуші. Усі ці ідеї були викладені в його першому трактаті «Природа» (1836), який вважають маніфестом трансценденталізму. Трактат починається так: «Наше століття звернене до минулого. Воно будує склепи своїм предкам. Воно пише біографії, історії, критичні статті. Минулі покоління споглядали Бога й Природу; вони дивилися в очі одне одному. Ми ж дивимося на все їхнім поглядом. Чому ми не здатні насолоджуватися нашим споконвічним зв’‎язком з Усесвітом? Чому ми не можемо мати поезію інтуїтивну, поезію внутрішнього бачення, а задовольняємося поезією традиційною? Де та релігія, що стала б для нас одкровенням, а не тільки історією релігій?.. Тож займемося нашою власною роботою, нашими власними законами, нашим власним служінням Богові».

Семюел Холлієр. Гравюра з портрета Болта Вітмена. 1854

Перед читачем постають образи людей Америки багатьох професій у різні хвилини їхнього життя. Своєрідний «монтаж» цих картин створює яскравий і живий «колективний» портрет епохи й народу. Ліричний герой поеми має багато облич. Це і юнаки, які загинули на війні, і старий артилерист, і заплакана вдова, і дружина машиніста з дитиною на руках... Поет уважав, що його герої — це один центральний образ — сильна особистість, типізована в ньому: «В усіх людях я бачу себе, не більше й ні на ячмінне зернятко менше, / І, добре чи зле мовлю про себе, — це стосується їх також» (переклад Леся Герасимчука).

У поемі відчутний вплив стилістики біблійних псалмів, наївна зачарованість індіанськими гімнами й монументалізм гомерівського осягнення світобудови. Вітмен не приховує, що його цікавить насамперед: «Що ж таке людина? хто такий я? хто такі ви?».

Поет стверджує, що життя безмежне й між людьми немає кордонів, як немає кордонів між людьми і Всесвітом. Ідея злиття індивідуального буття людини з космосом є однією з провідних у поемі (переклад Леся Герасимчука):

До мене постійно плинуть поєднані речі Всесвіту, —

Це послання до мене — я мушу їх прочитати.

Я знаю, що я безсмертний,

Я знаю, що орбіту мою не зміряє циркулем тесля,

Я знаю, що не вмру, як зникає вогненний зигзаг,

Який діти малюють поночі у повітрі палаючим прутом.

У «Пісні про себе» найповніше втілилася ідея братерства, природної рівності всіх людей і органічного єднання людини і світу. Важлива тема твору — це сенс людського буття. Вона містить у собі мотиви божественності людського «Я», нерозривного зв’‎язку душі й тіла, еволюції форм життя, рівності всіх живих істот на Землі.

Вірш «Себе я оспівую» відображає всі головні теми й поняття лірики Вітмена: особистість, демократія, людський загал (єдність, спільнота). Цікавить поета і важка доля індіанців, корінного населення Америки (це провідна тема віршів «Донька Інки» та «Оцеола»), а цикл «Діти Адама» поетизує любовні почуття. Отже, можна зробити висновок, що тематика збірки «Листя трави» така сама розмаїта, як і американська дійсність «as it is» («як вона є»). Розповідь ведеться від імені звичайної людини, однієї з «галереї простих американців» — робітників, докерів, фермерів, скотарів. Автор ніби стирає індивідуальні риси, зображуючи «Людський загал».

Слово «Демократія» Вітмен завжди писав з великої літери, і це промовистий факт. Американці, які постійно наголошують на своєму шанобливому ставленні до особистої свободи й прав людини, дуже пишаються своїм способом життя і потребували свого, американського, «епічного оспівувача» цінностей демократичного суспільства. Ним став Волт Вітмен, і програмовою тут є поезія «Йдучи травою степовою» (переклад Михайла Тупайла):

Йдучи травою степовою, вдихаючи її духмяність,

Питаю в неї взірця наснаги,

Для людей питаю найгцедрішої, найтіснішої приязні,

Питаю, аби стеблинки постали словом, ділом, живими істотами.

Людьми з осяяною сонцем душею відкритою, новою, широкою, щирою.

Людьми, котрі торують найперші шляхи, ступаючи впевнено, гордо і вільно.

Людьми відваги незгасної, людьми здорових, красивих і чистих тіл,

Людьми, що безжурно дивляться в обличчя президентів і губернаторів,

немов кажучи: — А хто ти?

Людьми нестримними й простими, палкими й непокірними,

Людьми Америки.

На думку Вітмена, який народився і виріс у США («Народжений тут від батьків, народжених тут батьками, котрі так само тут народилися»), справжній американець не допустить жодної запопадливості, чиношанування або натяків на зігнуту в підлабузницькому поклоні спину ані перед керівництвом, ані перед губернатором, ані перед президентом, ані перед будь-яким високопосадовцем. Навпаки, він щохвилини готовий спитати урядовця будь-якого рангу: «А хто ти?». Оце і є американське розуміння демократії, народовладдя, яке так цінує Америка й сьогодні.

Однак у поетичному світі Вітмена демократія не обмежується суто республікансько-демократичним устроєм США. Це утопічна мрія про нове світове суспільство без класової, майнової та расової нерівності, бідності, експлуатації, «де товариші любитимуть один одного». Демократія — це рівність усіх без винятку: білого й чорного, багача й жебрака, чоловіка й жінки.

Універсальний закон життя, на думку Вітмена, — це любов. Це поняття охоплює не лише почуття чоловіка й жінки, а й любов до всього світу. На противагу романтикам, які оспівували піднесено-духовну сторону кохання, він поєднує духовне й тілесне в людині («Я — поет Тіла, і я — поет Душі...»). Тіло таке саме цінне й гідне поезії, як розум, причому не лише прекрасне й досконале тіло, а й знеможене втомою чи хворобами.

Для поета немає неважливого. У «Пісні про себе» стверджується, що «стеблинка трави важлива не менш, ніж тяжка робота зірок». Для нього дійсність не була надто грубою, щоб не відтворювати її в поезії в живих і зримих образах. «Непоетичне» для нього є так само естетично цінним, як і витончене та піднесене.

Болт Вітмен — один із перших поетів, які створили образ великого сучасного міста, що сприймалося ними як наочне втілення «загальних зв’‎язків у світобудові» і зображалося з репортерською точністю описами найрізноманітніших проявів його повсякденного життя. Чудеса техніки, тріумф «індустрії» викликали в поета захоплення. А, наприклад, локомотив, цей «горластий красень», що на величезній швидкості мчить крізь дику прерію, здавався Вітмену символом суто американського невпинного поступу, адже безмежний простір і шалена швидкість — це ж так «по-американськи».

Оскільки Вітмен зробив техніку, індустрію та міські квартали предметом поезії, то його (як і росіянина Миколу Некрасова та француза Шарля Бодлера) вважають одним із засновників урбаністичної (від латин, urbi — «місто») поезії: «Свій похід натомість починай, Індустріє! / Виводь свої безстрашні армії, Техніко! / Геть розмови про війну!» (переклад Василя Мисика).

Ліричний герой збірки Вітмена — це узагальнений портрет «ідеального» американця, якому притаманні гранична демократичність поглядів, незатьмарений оптимізм, здатність налагоджувати дружні стосунки з усіма людьми, які трапляються на його шляху, зберігати любов до життя в усіх його деталях. У його поезіях часто йдеться не про одну особу, а про вже згаданий «узагальнений портрет» молодої американської нації, про мільйони американців і американок, людей різних професій (переклад Максима Стріхи):

Чую — співає Америка, різні пісні я чую,

Співають робітники, кожен співає свою гучну і радісну пісню,

Тесля співає, вимірюючи дошку чи брус,

Каменяр співає, готуючись до роботи чи закінчуючи роботу,

Човняр на човні своєму співає, матроси палубні — на чардаку пароплава,

Швець співає, сидячи на ослінчику, шапкар наспівує стоячи.

Лісоруб співає, співає ратай, рушаючи зранку в поле,

опівдні відпочиваючи, скінчивши надвечір роботу,

Чудова пісня матері, чи молодої дружини за працею, або дівчини

за шитвом чи пранням,

Кожен співає своє, те, що йому або їй тільки належиться,

Вдень — що належиться дневі, а надвечір міцні, здружені хлопці гуртом

Співають на повен голос гучних, мелодійних пісень.

Волт Вітмен стверджував, що «нові люди, нові перспективи потребують нових мов», тому й почав розробляти свою власну індивідуально-авторську стилістику. Він рішуче відмовився від традиційних поетичних розмірів і рими, оскільки, на його думку, вони занадто штучні, тому сковують творчу індивідуальність поета. Вважаючи, що його вірш має бути природним, як дихання людини, поет відкинув традиційні поетичні форми й заклав основи нової поетики, що набула надзвичайно інтенсивного розвитку у XX ст., особливо в англомовних країнах. Щоправда, інколи він уживає ямб, але переважно шукає ритми в природі, «у гуркоті хвиль і шелесті вітру між дерев».

Стиль Вітмена — новаторський, він часто використовував такі художні засоби:

■ оформлення рядка як закінченої думки, речення;

■ діалог із читачем або з самим собою;

■ постійні повтори початку (анафора) чи закінчення (епіфора) віршового рядка;

■ перефразування й переосмислення чужих висловів;

■ синтаксичний паралелізм (однотипні речення);

■ інтенсивне вживання метафор і символів, антитези й контрасту;

■ ораторські прийоми (звертання, риторичні запитання, наказовий спосіб мовлення тощо);

■ детальний перелік предметів і явищ, названий вітменівським каталогом.

У останньому з-поміж перелічених художніх засобів американець ніби продовжує започатковане давнім греком Гомером (т. зв. гомерівський каталог, наприклад довгий і детальний перелік ахейських кораблів, які пливли до Трої). На перший погляд він може видатися чудернацьким малопов’‎язаним переліком того, що оточувало Вітмена. Однак за цією монотонною одноманітністю криється всеосяжність філософської думки, яка прозирає видимі й невидимі зв’‎язки між усім сущим (переклад Максима Стріхи):

...Я дивлюся на зорі яскраві й думаю про гармонію всіх світів і про майбутнє.

Подібність безмежна все обіймає:

Всі сфери — великі, малі, довершені, недовершені, сонця, місяці та планети,

Всі відстані в просторі — які б вони не були великі,

Всі відстані в часі, форми всі неживі,

Всі душі, тіла всі живі, які б не були вони різноманітні, в яких світах не жили б,

Всі гази, рідини, рослини, каміння, риб і тварин,

Всі нації, всі прапори, варварство, цивілізацію, мови,

Всі особистості, що існували чи існуватимуть на цій планеті чи будь-якій іншій,

Всі смерті і всі життя — в минулому, теперішньому й майбутньому,

Ця подібність безмежна з’‎єднала і з’‎єднувала одвіку,

І буде довіку з’‎єднувати, купи тримаючи.

Волт Вітмен повертає поезії її первісну музичність, магічно-заворожливу функцію. Справді, деякі його рядки напрочуд суголосні шелесту хвиль на узбережжі його рідного Лонг-Айленду (знову-таки і в Гомеровому гекзаметрі є суголосність ритму морських хвиль біля Еллади).

Панівне в поезії Вітмена почуття нескінченної широти й розмаїття світобудови сполучається з настільки ж органічним відчуттям вічної динаміки, мінливості, діалектичною контрастністю буття (у цьому відчувається вплив на творчість поета філософії трансценденталізму). Воно не визнає ієрархії цінностей, оскільки справжнє життя — це неперервний цикл, постійний рух у часі та просторі, нескінченні трансформації та метаморфози.

Волт Вітмен віддав своє творче натхнення людям, «щедро себе розкидав для всіх і назавжди» й залишився в пам’‎яті нащадків як поет, що уславив життя в усіх його виявах. Деякі його рядки звучать як заповіт, як довічна обіцянка поета про любов і підтримку всім без винятку прийдешнім поколінням, «на які він чекає».

Діалог із текстом

ПІСНЯ ПРО СЕБЕ

1

Себе я прославляю, себе я оспівую,

І те, що приймаю я, приймете й ви,

Бо кожен атом, котрий належить мені,

так само належить вам.

Я тиняюся, шукаючи свою душу,

На дозвіллі тиняюся влітку, нахиляюся

й розглядаю стебло травинки.

Мій язик, кожен атом моєї крові складається

з цього ґрунту, з цього повітря;

Народжений тут від батьків, народжених тут батьками,

котрі так само тут народилися,

Я, тридцятисемирічний, без жодної хворості,

розпочинаю

І сподіваюся не урватися аж до смерті.

Мігель Тіо. Листя трави (Данина поваги Болту Вітмену). 2005

Вірування та вчення, всіма облишені,

Ви відступили убік — але й ви добрі на місці своєму, і вас не забуто, —

Я прихищаю всі — правильні й хибні, я дозволяю стверджувати речі

щонайризикованіші:

Хай промовляє природа без перешкод з первісною силою.

6

«Що таке трава?» — дитина спитала, повні жмені її мені простягаючи; —

Що ж міг відповісти я? — сам я знаю про це не більше, аніж дитина.

Можливо, трава — це прапор моєї вдачі, витканий на зеленій

тканині кольору сподівань.

Чи, може, вона — це хустина Божа,

Напахчений подарунок, зумисне на згадку нам зронений,

З іменням власника десь у куточку — щоб могли ми побачити

і помітити і спитати — чия?

Чи, може, й сама трава — це дитина, немовля, рослинами виплекане?

Чи, може, вона — ієрогліф, завше один і той самий,

Що означає: «Пускаючи пагони скрізь, де просторо й де тісно,

Ростучи між чорних та білих народів,

І канука1, й токахо2, і конгресмена, і чорношкірого — всіх однаково

я приймаю, всім я даю одне».

А зараз вона здається мені прекрасним, непідрізаним волоссям могил.

Ніжний та обережний я буду з тобою, траво витка:

Можливо, ти проростаєш з юначих грудей,

Можливо, якби я знав тих юнаків, то їх полюбив би,

Можливо, ти ростеш зі старих, чи з немовлят, відірваних смертю

від материнського лона,

І ти вже сама для них — материнське лоно.

Ця трава надто темна, не могла вона вирости з вибілених сивиною

голів материнських,

Вона темніша, аніж побляклі безбарвні старечі бороди,

Надто темна, щоб вирости з вуст ніжно-рожевих.

О, нарешті, я усвідомив: трава промовляє назліченними язиками,

Я усвідомив, що ненамарно, із вуст вони проросли.

Як я хотів би переказати для всіх ці свідчення невиразні

про юнаків і дівчат померлих,

Ці свідчення невиразні про старих матерів і батьків, про немовлят,

відірваних смертю від материнського лона.

Що, по-вашому, сталося з юнаками й старими?

А що, по-вашому, сталося з жінками та дітьми?

1 Канук — франкоканадієць.

2 Токахо (амер. сленг) — мешканець одного з районів Вірджинії.

Вони живі, і їм добре,—

Найменший пагінець свідчить, що насправді смерті немає,

А якби і була вона, то життя вела б за собою — вона ж не чекає

в кінці, щоб життя зупинити,

Вона зникає сама при появі життя.

Все прямує вперед, переходить будь-які межі, нічого не гине,

І померти — то зовсім інше і краще, ніж будь-хто міг би подумати.

52

Докоряє мені, пролітаючи, яструб плямистий — не до вподоби йому

мої балачки й байдикування без діла.

Я теж не приборканий анітрохи, й мова моя тлумаченню не підлягає,—

Мій варварський крик лунає понад дахами світу.

Остання гнана вітром хмарина дня затримується через мене,

Вона відкидає мою подобизну за іншими вслід — справдешню, мов

кожна тінь, що лягає на пущу,

Вона вмовляє мене стати туманом і присмерком.

Я відлітаю, наче повітря, я розметав свої білі пасма волосся

проти сонця летючого,

Я виливаю плоть свою вихорами, плине вона спіненим клоччям.

Порохві земній себе я заповідаю, щоб прорости травою любою,

Якщо буду вам знову потрібний — шукайте мене під підошвами

черевиків своїх.

Навряд чи ви зрозумієте, хто я, і що я хочу сказати,

Та все ж я буду для вас добрим здоров’‎ям,

Очищу й зміцню вам кров.

Не знайшовши мене відразу — духом не підупадіть,

Не заставши мене в одному місці, шукайте в іншому,—

Десь я стою і чекаю на вас.

Переклад Максима Стріхи

1. Поясніть значення понять «трансценденталізм», «урбаністичний», «верлібр», «гомерівський каталог», «вітменівський каталог».

2. Складіть хронологічну таблицю життя і творчості Болта Вітмена.

3. Як творчість Вітмена пов’‎язана з романтизмом і реалізмом? До якого напряму — романтизму чи реалізму, — на вашу думку, ближча поезія Болта Вітмена? Відповідь аргументуйте.

4. У чому полягає новаторство поета?

5. Поясніть назву збірки Болта Вітмена «Листя трави» та підтвердіть свої судження цитатами з поезій. Символом чого є трава у Вітмена?

6. Як формувалася збірка «Листя трави»? Що її зближує з «Кобзарем» Тараса Шевченка?

7. Схарактеризуйте ліричного героя збірки.

8. Проілюструйте поняття «верлібр», «вітменівський каталог» на прикладі конкретного твору поета.

9. Як ви розумієте вислів «Людина з великої літери»? Чому у своїх віршах Болт Вітмен часто пише слово «Людина» з великої літери?

10. У вірші «Себе я оспівую» словосполучення «Людський загал» пишеться з великої літери. Чи зміниться його значення, якщо вжити маленьку літеру?

11. Знайдіть у вірші «Чую — співає Америка» каталог і поясніть його роль.

12. Знайдіть у «Пісні про себе» розгорнуті порівняння й каталоги. Чи перегукуються вони з порівняннями й каталогами, які ви зустрічали в поемах Гомера? Яку роль виконують ці засоби поетичної виразності у творах таких різних поетів?

13. Знайдіть у поезіях Болта Вітмена всі загальні назви, які він пише з великої літери. Чому саме їм він надає такого виняткового значення? Яку роль відіграють ці поняття у світогляді поета?

14. Чому у творах Болта Вітмена так багато окличних речень? Чи можна стверджувати, що він — поет оптимістичного світосприйняття? Відповідь аргументуйте.

15. Якими художніми засобами Іван Драч відтворює стиль Болта Вітмена в своєму вірші «Що таке трава? На Вітменівські мотиви»?

16. Напишіть твір за поезіями Болта Вітмена на одну з тем: «Себе я оспівую...»; «Йдучи травою степовою...»; «Ловити вірним почуттям хвиль космосу непереможні рухи».

17. Спробуйте написати вірш за мотивами лірики Болта Вітмена або на довільну тему, використовуючи верлібр і вітменівський каталог.

ВІДЛУННЯ

Іван Драч

ЩО ТАКЕ ТРАВА?

НА ВІТМЕНІВСЬКІ МОТИВИ

Запитав мене син, запитав мене син-білочубчик,

Запитав мене, аж зітхнув, запитав:

«Трава — що воно таке?» — запитав мене син.

І приніс мені з лугу — штанці взеленив —

Оберемочок цілий, і кинув його на долівку,

На пахку лепеху з корінцями рожевоколінними,

І на скатерку кинув, і сів біля мене на лавку,

І забув вже словами, тільки очима ще запитав:

«Трава — що воно таке?» — запитав мене син очима

І підсунувся, ще підсунувся і плічком своїм ще запитав.

Що ж мені відповісти? Менше від сина я знаю

І більше від сина не знаю, що ж то таке — трава...

Може, це прапор мій з шовку зеленого,

Прапор надії на штурмі вітрів,

Що між буття, між ниття цілоденного

У полум’‎ї віку іще не згорів.

Може, від бога зелена хустинка,

Що вбереглася від сопел ракет,

Та за велінням земного годинника

Сповідує смерть, загусає в брикет.

Джо Девідсон. Скульптура Болта Вітмена у Філадельфії, США






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.