КОРОЛЬ ЕСТЕТИЗМУ - Оскар Вайльд Oscar Wilte (1854-1900) - Дзеркало, з яким ідеш по великій дорозі aбo Про роман у літературі XIX століття - Золоте століття романи

ü Що вам відомо про Оскара Вайльда? Літературу якої країни представляє цей письменник?

ü Пригадайте, які твори О. Вайльда ви читали. Чим вони вам запам’ятались?

Бажаєте знати, у чому полягає найбільша драма мого життя? — Вона у тому, що генія свого я вклав у власне життя, і тільки талант — у мої твори¹.

Оскар Вайльд

КОРОЛЬ ЕСТЕТИЗМУ

Оскар Вайльд — талановитий і самобутній англійський письменник ірландського походження. Багатьом читачам він відомий як автор чарівних казок, роману “Портрет Доріана Ґрея”, низки цікавих п’єс; як митець, який понад усе в житті цінував красу й чинив спротив сірій буденності; як епатажний чоловік, котрий шокував громадськість своєю зухвалою поведінкою та вигадливими костюмами; і, звичайно, як непересічна, оригінальна особистість, парадоксальність, афористичність думок якої ще нікому не вдалося перевершити. Один з таких парадоксів: “Генія свого я вклав у власне життя, і тільки талант — у мої твори” — визначив і життєвий шлях письменника.

Шлях цей розпочався 16 жовтня 1854 року в Дубліні, столиці Ірландії. Оскар Фінґал О’Флагерті Вілс Вайльд² народився в національно свідомій родині ірландських патріотів. Батько — Вільям Вайльд — був відомим лікарем-офтальмологом, за невтомну працю королева Вікторія призначила його придворним окулістом і надала дворянський титул. У вільний час Вільям Вайльд вивчав ірландські етнографічні й архітектурні пам’ятки. Мати — Джейн Франческа Елджі — письменниця, дослідниця ірландського фольклору, активна громадська діячка, яка відкрито закликала до боротьби за визволення батьківщини від британського панування та увійшла в історію під псевдонімом Сперанца (“Надія”). Батьки письменника були різнобічно обдарованими людьми, багато працювали, друкувалися у пресі, вели світське життя. Вони любили трьох своїх дітей, опікувалися їхнім вихованням та освітою (Оскар був другою дитиною в сім’ї, першим — його брат Уіллі, третьою — сестра Ізола, яка померла малою).

¹ Існує й інша версія цього афоризму: “Літературі я віддав лише свій талант, генія ж свого віддав розмові”.

² Повне ім’я письменника.

Будинок Вайльдів завжди був відкритим для гостей, у літературному салоні леді Вайльд збиралися письменники та художники, у колі яких і формувалися погляди майбутнього короля естетів. Оскар Вайльд змалку вирізнявся непересічною пам’яттю, любов’ю до книжок і замилуванням у гарних речах, що оточують людину. Уже в дитячі роки він читав в оригіналі Есхіла, захоплювався античною поезією, якою його зацікавила мати (вона досконало володіла давніми мовами). Юний Оскар обожнював свою матір, від неї він успадкував аристократизм, любов до мистецтва й літератури. Леді Вайльд покладала на свого молодшого сина найсміливіші надії, та й хлопчик виявляв неабияку обдарованість. Із семи років він навчався в Королівській школі Портера, де, посівши перше місце з грецької мови, здобув право на стипендію в найвідомішому навчальному закладі Ірландії — Трініті-коледжі. Навчання в Трініті також позначилося для Оскара цілою низкою успіхів, вершиною яких стало присудження йому однієї з найпрестижніших нагород — золотої медалі Берклі.

У 1874-1878 роках Оскар Вайльд — студент Оксфордського університету. В Оксфорді Вайльд перейнявся поглядами свого викладача й мислителя Джона Рескіна, якого дослідники вважають “центральною фігурою в історії естетики й літературної критики XIX століття”. Оскару Вайльду були близькими критичні погляди викладача щодо англійського суспільства, яке він уважав убогим, ницим, позбавленим духовності й почуття прекрасного. Як і Рескін, Вайльд шукав ідеал у минулому, в індивідуальній творчій праці. Понад усе в мистецтві ставив вільну уяву і красу, а не точне відтворення дійсності, яке вважав копіюванням, позбавленим естетичної вартості. Та майбутній письменник не погоджувався зі своїм наставником, що закони мистецтва пов’язані з мораллю, бо “як на нас, — скаже Вайльд, — закони мистецтва не збігаються із законами моралі”. Тут Оскар наслідував іншого свого оксфордського викладача — Волтера Пейтера, який розвивав думку про те, що мистецтво існує для мистецтва й не потребує жодних пояснень.

Останній рік навчання в Оксфорді приніс Оскару перший значний літературний успіх — премію Ньюдігейта за поему “Равена”. Майбутній письменник уперше відчув смак слави. Він не пов’язував своє майбутнє з університетом. Розповідають, що під час однієї студентської вечірки Оскар, ніби між іншим, передбачив свою долю: “Господь знає, що я не буду деканом поважного Оксфорда. Я стану поетом, письменником, драматургом. Я так чи інакше буду знаменитим...”.

Вайльд у дитинстві (фото середини XIX ст.)

В університетські роки під впливом своїх наставників Вайльд захопився естетизмом. Наголошуючи на цьому, Оскар взявся жваво змінювати власну зовнішність. Це було і викликом лицемірному вікторіанському суспільству, і своєрідною саморекламою (“Найбільша праця уяви для митця — створити перше самого себе, а тоді вже свою публіку”, — говорив Вайльд). Короткі бриджі, шовкові чорні панчохи, вільна сорочка з відкладним комірцем, незвичайного кольору краватка, пов’язана бантом, оксамитовий піджак із соняшниковою квіткою в петличці, часто лілея в руках, довге волосся із завитими локонами — таким часто бачимо Вайльда на фотопортретах. Додайте ще високий зріст, широкі плечі, кремезну статуру (більше схожим був не на естета, а на атлета) та незмінну іронічну посмішку. Екстравагантна зовнішність Вайльда стала ознакою естетичного протесту, яка привертала до нього велику увагу (навіть більше, ніж рання творчість, — у 1881 році Вайльд власним коштом видав книгу “Поезія”, що швидко розійшлася й мала успіх). Консервативне вікторі- анське суспільство смакувало двозначні чутки про дивакуватого поета, сина Сперанци, а відомий сатиричний журнал “Панч” висміював його в карикатурах, та сам Оскар поблажливо ставився до цих випадів — вони тільки примножували його славу. “Карикатура — це данина, яку посередність платить генію”, — відповідав він.

Оскар Вайльд був гарним і дотепним співрозмовником, він добре володів мистецтвом усного розповідання. Дослідники стверджують, що Вайльд говорив іноді навіть цікавіше, ніж писав, а за свої неочікувані й блискучі парадокси отримав титул “Принц Парадоксу”. Афористичні висловлювання Вайльда одразу підхоплювалися й розносилися аристократичним Лондоном, “крихтами зі столу Вайльдової дотепності” живилася не одна літературна кар’єра. Про Вайльда говорили усюди, він ставав надзвичайно популярною особою, і врешті-решт його проголосили вождем усього естетичного напряму, та й сам молодик після закінчення Оксфорда присвоїв собі звання “професора естетики”.

У 1882 році Оскар Вайльд здійснює тривалу поїздку до США й Канади, де виступає з лекціями на мистецькі теми. Повернувшись до Англії, Оскар Вайльд одружився з Констант Ллойд, яка народила чоловікові двох синів.

Оскар Вайльд не полишає літературної творчості. Деякий час він працює редактором у журналі “Жіночий світ” (1887-1889), пише багато рецензій, статей, есеїв (зокрема програмових, що зібрані у книзі “Наміри”). Видає фантастичне оповідання “Кентер вильський привид” (1887), збірки казок “Щасливий принц” (1888) і “Гранатовий будиночок”, роман “Портрет Доріана Ґрея” і збірник оповідань “Злочин лорда Артура Севіля” (усі три книги — 1891 року).

Та найбільший успіх і визнання приносять Вайльду його п’єси (“Віяло леді Біндер мір” (1892), “Жінка, неварта уваги” (1893), “Саломея” (1893), “Ідеальний чоловік” (1895), “Як важливо бути поважним” (1895). На жаль, разом зі славою та матеріальним статком до Вайльда прийшла біда. Про його непристойну поведінку ширилися чутки, його

популярність в аристократичних колах падала. У 1895 році за аморальну поведінку письменника було засуджено до двох років ув’язнення. “Король естетів” опинився за ґратами. У тюремній камері О. Вайльд написав сповідь “З глибини”, у якій розповів про власне сходження “до глибин”. Після звільнення Оскар Вайльд під чужим ім’ям вимушений був оселитися у Франції, він терпів матеріальну й духовну скруту, його здоров’я похитнулося. 1898 року анонімно виходить останній прижиттєвий твір Оскара Вайльда — “Балада Редінзької в’язниці”. На запитання, чому він не пише, опинившись на волі, Вайльд відповів: “Я писав, коли не знав життя; тепер, коли я знаю, що таке життя, я не маю що писати. Життя не можна писати, життя можна тільки жити”. Оскар Вайльд помер 1900 року в Парижі. Так скінчилося яскраве й буремне життя “короля естетизму”. Французький письменник Жан Кокто скаже про нього: “Оскар Вайльд дорого заплатив за те, що був Оскаром Вайльдом. Але бути Оскаром Вайльдом — вершина розкоші”.

1. Поясніть, як ви розумієте епіграф до статті про письменника.

2. Хто вплинув на формування художніх поглядів Оскара Вайльда?

3. У яких жанрах писав Оскар Вайльд? Назвіть найвідоміші твори письменника.

4. Пригадайте, як О. Вайльд ставився до своїх карикатур. Уважно роздивіться деякі з них, що представлені в колажі. Які особливості вдачі письменника вони увиразнюють?

5. Поясніть, як ви розумієте слова Жана Кокто, що бути Оскаром Вайльдом — це “вершина розкоші”.

У творчій майстерні письменнику

ПРО ІДЕЙНО-ЕСТЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ ОСКАРА ВАЙЛЬДА

Ім’я Оскара Вайльда в історії світової культури міцно пов’язане з естетизмом — літературно-мистецькою течією, яка виникла в Англії у 80-90 роках XIX століття. Основними принципами цієї течії було сповідування теорії “мистецтва заради мистецтва” та визнання Краси найвищою цінністю буття. Естетизм виник як заперечення цінностей вікторіанського суспільства, його самовдоволеності, обмеженості, несвободи, лицемірства. Ідеології вікторіанської доби митці-естети протиставляли гедоністичний¹ світогляд. Окрім того, естетизм у мистецтві виступав проти реалізму, звинувачуючи його в позбавленні людини індивідуальності й одухотворення. Фундамент англійського естетизму заклав письменник і теоретик мистецтва Джон Рескін. Його ідеї розвивали наступники — головний ідеолог естетизму, мистецтвознавець Волтер Пейтер, художник Обрі Бердслі, письменник Джордж Мур та ін. Найповнішою мірою естетизм розвинувся у творчій спадщині Оскара Вайльда. “Я був символом мистецтва та культури свого століття. Я зрозумів це на світанку своєї юності, а потім змусив і своє століття зрозуміти це”, — зазначав письменник. Ще на початку літературної діяльності, завершуючи у 1882 р.

лекційне турне по Америці, Вайльд у лекції “Ренесанс англійського мистецтва” наголошував, що справжній сенс життя слід шукати в мистецтві. Пізніше він сформулював й інші теоретичні принципи, які узагальнив та виклав у збірці критичних есеїв “Наміри” (“Intentions”, 1891).

Основні ідейно-естетичні погляди Оскара Вайльда можна звести до таких положень.

Обрі Бердслі. Ілюстрація до “Саломеї” (1894)

Мистецтво самодостатнє (мистецтво не виражає нічого, окрім самого себе. Воно живе своїм власним життям, підкоряється власним законам).

Мистецтво первинне, а життя лише імітує його (мистецтво “не можна вважати зовнішнім мірилом схожості з дійсністю. Воно скоріше покривало, ніж дзеркало”).

¹ Гедонізм — ідеалістичний напрям в естетиці, за яким насолода, приємність є найвищим благом, метою життя.

Мистецтво вище за мораль (тому, хто споглядає прекрасне, мораль не потрібна: “Картина не має жодного іншого сенсу, окрім власної краси”).

Мистецтво має приносити задоволення (завдання кожного художника “полягає просто в тому, щоб захоплювати, приносити задоволення... Ми зовсім не хочемо, — писав Вайльд, — щоб нас мучили й доводили до нудоти оповідями про справи нижчих класів”).

Мистецтво має передавати власні враження (основним завданням і письменника, і критика є суб’єктивно-ідеалістичне відображення дійсності: “Що об’єктивнішим нам видається твір, то більше він суб’єктивний”).

Навіювання, таємниця, недомовленість — основа мистецтва (справжня трагедія художника полягає в тому, що він здійснює свій ідеал занадто повно, у такому разі ідеал позбавляється дива й таємниці; творчість “своєю незавершеністю набуває завершеності у Красі”).

Своєрідним підсумком, квінтесенцією змісту основних положень естетичних поглядів Оскара Вайльда стала передмова до роману “Портрет Доріана Ґрея”, що містить 25 блискучих афоризмів автора.