Анна АХМАТОВА (1889-1966) - З ЛІТЕРАТУРИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.

Світова література (академічний рівень, профільний рівень) 11 клас - Ковбасенко Ю.І. - Грамота 2011

Анна АХМАТОВА (1889-1966) - З ЛІТЕРАТУРИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.

І зовсім я не пророчиця

Й життя моє — блиск ручаїв,

А просто співати не хочеться

Під дзвін тюремних ключів...1

Коли вночі я жду її приходу,

Життя моє висить на волоску.

Над почесті, над юність, над свободу

Я ставлю Музу, гостю палахку2.

А. Ахматова

Життєвий і творчий шлях

«З урочища Змієва, із града, із Києва, не жінку я взяв, а чаклунку» — так писав про Анну Ахматову її чоловік, відомий російський поет-акмеїст Микола Гумільов. І справді, його обраниця (тоді ще не Анна Ахматова, а Анна Горенко) жила в славетному місті Києві, якого не змогла забути все життя... Ця «київська чаклунка» так припала до душі Гумільову, що визначила жіночий ідеал в його поезії. Вона так припала до душі читачам, що стала гордістю російської поезії, «одним із символів величі Росії» (О. Мандельштам) і навіть номінувалася на Нобелівську премію в галузі літератури. Отже, хто ж вона така Анна Горенко - Гумільова Ахматова?

Анна Ахматова (справжнє прізвище - Анна Горенко, у заміжжі Гумільова) народилася 11 червня 1889 р. в сім'ї морського інженера, капітана 2-го рангу у відставці (свого часу він викладав механіку в юнкерському училищі в м. Миколаєві та був співробітником тамтешньої газети) на станції Великий Фонтан під Одесою. Через рік після народження дочки сім’‎я переїхала до Царського Села. Згодом тут дівчинка стала ученицею Маріїнської гімназії, але приїжджала в Україну: з 7 до 14 років літні канікули проводила під Севастополем. У 1905 р. після розлучення батьків Анна з матір’‎ю переїхала до Євпаторії. У 1906 1907 pp. вона навчилася у випускному класі київської Фундуклеївської гімназії, у 1908 1910 pp. — на юридичному відділенні київських Вищих жіночих курсів.

1 Переклад М. Москаленка.

2 Переклад Д. Павличка.

H. Альтман. Портрет А. Ахматової. 1915 р.

25 квітня 1910 р. «за Дніпром в сільській церкві» Анна повінчалася з поетом Миколою Гумільовим, з яким познайомилася у 1903 р. У 1907 р. він опублікував її вірш «На руці його персні блискучі горять...» в паризькому журналі «Сиріус».

На стилістику ранніх поезій Ахматової справило помітний вплив проза К. Гамсуна, поезія В. Брюсова та О. Блока.

Свій медовий місяць Ахматова провела в Парижі (зберігся її портрет олівцем, який намалював А. Модильяні), потім переїхала до Петербурга і з 1910 по 1916 р. жила переважно в Царському Селі. Навчалася на Вищих історико-літературних курсах М. Раєва. 14 червня 1910 р. відбувся дебют Ахматової на знаменитій «башті» В’‎яч. Іванова (у його квартирі, яка нагадувала вежу, збиралася письменницька еліта). За свідченням сучасників, «В’‎ячеслав дуже суворо прослухав її вірші, схвалив лише один, про решту промовчав, один розкритикував». Висновок «метра» був стримано-іронічним: «Який густий романтизм...»

У 1911 p., обравши літературним псевдонімом прізвище своєї прабабусі по материнській лінії, поетеса почала друкуватися в петербурзьких журналах, зокрема й в «Аполлоні». З моменту відкриття «Цеху поетів» вона стала його секретарем і активним учасником.

Про початок свого літературного шляху А. Ахматова писала так: «У 1910 році явно намітилася криза символізму, і поети-початківці вже не примикали до цієї течії. Одні йшли до футуризму, інші — до акмеїзму. Разом із моїми товаришами по Першому Цеху постів - Мандельштамом, Зенкевичем і Нарбутом — я стала акмеїсткою». Вона пояснює ці зміни так: «Наш бунт проти символізму абсолютно виправданий, оскільки ми відчували себе людьми XX століття і не хотіли залишатись у попередньому».

У 1912 р. вийшла друком перша збірка А. Ахматової «Вечір» із передмовою авторитетного поета та перекладача М. Кузміна. Він зазначив, що молодій поетесі відкривається «милий, радісний і сумний світ», але щільність психологічних переживань настільки сильна, що викликає передчуття майбутньої трагедії. У фрагментарних замальовках наголошується на дрібницях, конкретних аспектах нашого життя, що народжують відчуття гострої емоційності. Ці грані поетичного світосприймання А. Ахматової були співвіднесені критиками з тенденціями, характерними для нової поетичної школи. У її віршах побачили не лише відповідність духові часу реалізації ідеї вічної жіночності, уже не пов'язаної із символістичними контекстами, а й ту граничну «витонченість» психологічного малюнка, яка стала можливою наприкінці доби символізму. Крізь «милі дрібнички», крізь естетичне замилування радощами та печалями проходила творча туга за нездійсненним — риса, яку С. Городецький визначив як «акмеїстичний песимізм», тим самим ще раз підкресливши належність поетеси до певної школи.

Смуток, що ним дихали вірші «Вечора», скидався на сум «мудрого і вже стомленого серця» і був просякнутий «смертельною отрутою іронії». Це давало підстави зводити поетичний родовід А. Ахматової до І. Анненського. якого М. Гумільов назвав «прапором для шукачів нових шляхів», маючи на увазі поетів-акмеїстів. Згодом поетеса розповідала, яким одкровенням було для неї знайомство з віршами поета, який відкрив їй «нову гармонію». Лінію своєї поетичної спадкоємності А. Ахматова підтвердить віршем «Учитель» (1945) і власним зізнанням: «Я виводжу свої витоки від віршів І. Анненського. Його творчість, на мій погляд, позначена трагізмом, щирістю та художньої цілісністю».

Наступна книжка А. Ахматової «Чотки» (1914) ніби продовжила ліричний «сюжет» «Вечора». Якщо збірка «Вечір», у якій відчутний вплив символізму, була видана скромним тиражем (300 примірників) і розрахована на вузьке коло читачів, то збірка «Чотки» мала такий успіх, що за короткий термін була кілька разів перевидана й отримала високу оцінку в пресі.

Навколо віршів обох збірок, об'єднаних упізнаваним образом героїні, формувався автобіографічний ореол, що спонукало вбачати в них «ліричний щоденник». Порівняно з першою збіркою, у «Чотках» посилюється легалізація в розробці образів, поглиблюється здатність не лише страждати та співчувати душам «неживих речей», а й прийняти на себе «тривогу світу». Нова збірка засвідчила, що розвиток А. Ахматової як поетеси йде не по лінії розширення тематики, а шляхом поглиблення психологізму, кращого осягнення нюансів психологічної мотивації та порухів душі. Ця властивість її поезії з роками посилювалася. Майбутній шлях А. Ахматової вірно передбачив її близький друг, поет і критик М. Недоброво, сказавши, що «її покликання — у розтині пластів», а не в широті опису явищ. Його статтю (1915) Ахматова вважала найкращим з-поміж усього, написаного про неї.

Після «Чоток» до А. Ахматової приходить слава. Її лірика, як іронічно зауважила сама поетеса, виявилася цікавою не лише «закоханим гімназисткам». Серед її захоплених шанувальників були поети, які тільки входили в літературу, - Марина Цвєтаєва, Борис Пастернак. Стриманіше, але теж прихильно до А. Ахматової поставилися О. Блок і В. Брюсов. У ці роки А. Ахматова стає улюбленою моделлю для багатьох художників і адресатом численних віршованих присвят. Її образ поступово перетворюється на невід’‎ємний символ петербурзької поезії епохи акмеїзму...

Лірика кохання, переважно нерозділеного та сповненого глибокого драматизму, — ось основний зміст ранньої поезії А. Ахматової. Ця домінуюча тема в тогочасній творчості поетеси настільки переважала, що В. Брюсов якось не витримав і порівняв її ліру з «інструментом. який мас лише одну струну». Проте не можна не зазначити того, що поезія була не лише вузько інтимна, а й водночас загальнолюдська за своїм змістом і значенням. Вірші А. Ахматової підкорюють тонким психологізмом у відтворенні напружених душевних переживань, викликаних великим, усепоглинаючим почуттям (чимось вони нагадують таку ж щиру та душевно напружену поезію Сапфо).

Хоча, як зазначалося, у ранніх віршах Ахматової ще відчутний вплив символізму, але вже тоді живі та трепетні жіночі образи протистояли умовним жіночим образам у поезії символістів («Прекрасної Дами» чи «Незнайомої», «Ліліт» чи «Злотокудрої царівни»), з їхніми натяками на якесь трансцендентне, вище інобуття. Відкидаючи романтичний культ кохання, Ахматова акцентує риси життєвої простоти в створюваному нею особистому чи «позаособистому» образі жінки на початку XX ст. Програмовими в цьому сенсі є рядки вірша 1912 р. із зовнішніми прикметами буденної драми:

Ти листа мого, любий, не кидай.

До кінця дочитай його ти.

Незнайомою бути набридло,

Нетутешньою поруч іти...

Переклад Ю. Чигиринського

Водночас поетичний образ героїні А. Ахматової далекий від побутової приземленості; він завжди піднятий, високий. Хоча й героїні не «на одне лице», вони все ж подібні між собою неприборканістю пристрасного почуття та непокірливістю. Є в них одна спільна риса: контрастне поєднання внутрішньо суперечливих почуттів, душевного болю та радості. «Болю безвихідний, слався тепер!» — так незвично починається балада «Сіроокий король» (1910). Страждання, прикрите зовнішнім веселощами, характеризує потаємний душевний стан покинутої жінки, зіставляється з образом «канатної танцівниці» («Мене покинув в молодик ти...», 1911):

Оркестр щось жартівливе грає,

І усміхаються вуста.

Та серце знає, серце знає,

Що ложа п'ятая пуста!

Переклад Ю. Чигиринського

Внутрішній психологічній суперечливості лірики А. Ахматової відповідає притаманний її творчості стилістичний прийом — оксюморон, «поєднання непоєднаного», - яскравим прикладом якого є такі рядки з вірша «Царськосельська статуя» (1916):

Поглянь: їй весело тужить.

Такій оголено нарядній.

Переклад Ю. Чширимського

У роки Першої світової війни А. Ахматова не приєднала свій голос до голосів поетів, які поділяли офіційний патріотичний пафос, проте вона з болем відгукнулася на трагедії воєнного часу («Липень 1914», «Молитва» та ін.). Збірка «Біла зграя», що вийшла друком у вересні 1917 p., не мала такого гучного успіху, як попередні книжки. Нові інтонації скорботної урочистості, молитовності, надособистісне звучання руйнували звичний стереотип поезії А. Ахматової. що склався в читачів її ранніх віршів. Ці зміни вловив відомий поет О. Мандельштам, зауваживши, що «голос зречення міцніє все більше та більше у віршах Ахматової, і нині її поезія наближається до того, щоб стати одним із символів величі Росії».

Чим більше поетеса переймалася тривогами й драмами часу, тим ширшим ставав тематико-емоційний спектр її лірики. Згодом О. Блок (стаття «Без божества, і без натхнення», 1921), різко критикуючи акмеїстів, далеких від реальних проблем сучасності, пророчо відзначив Ахматову як «справжній виняток» поміж них. Суттєві зміни в розвитку поетеси вперше намітилися в роки Першої світової війни. У акмеїстичній поезії тоді з’‎явилося чимало офіціозно-патріотичної риторики, акмеїстичне «прийняття» дійсності обернулося прийняттям війни. У багатьох акмеїстів знаходимо подібні думки: «І воістину свята та світла / Справа величавая війни» (М. Гумільов). Релігійно-націоналістичні мо-ти- ви лунали і в С. Городецького: «Росія знов прийде в Царград, / Хрести на храмах заблищать, / А мінарети упадуть...» У «Молінні» М. Кузміна герой просить святих вступитися за російське воїнство: «Щоби Цар-Христос нашій раті дав вінець золотих перемог».

У цьому дружньому ура-патріотичному хорі сумний і сердечний голос А. Ахматової лунав самотою. Так, у її віршах «Липень 1914», «Пам’‎яті 19 липня 1914», «Втіха», «Молитва» та ін. війна поставала як лихоліття, часи народної біди: «Над малятами стогнуть солдатки, / Вдів ридання по селах дзвенить». У восьмивірші «Травневий сніг» (1916) переживання передчасно! загибелі молоді, утілене в пейзажній паралелі «жорстокої, студеної весни», яка «бруньки набубнявілі убиває», прозвучало в тонах високої біблійної скорботи:


Анна Ахматова із сім'єю. м. Севастополь 1909 р.

І юні смерть — такий жахливий вид,

Що вже не в змозі Божий світ зорить я,

В мені печаль, якую цар Давид

По-царськи жалував тисячоліттям.

Переклад Ю. Чигиринського

Після жовтневої революції А. Ахматова не покинула батьківщину, залишившись у «своїм краю глухому й грішнім». У віршах тих років (збірки «Подорожник» і «Anno Domini МСМХХІ», обидві — 1921 р.) скорбота про долю рідної країни зливається з темою відчуженості від суєтності світу, мотиви «великої земної любові» забарвлюються настроями містичного очікування «нареченого», а розуміння творчості як божественної благодаті одухотворяє роздуми про поетичне слово та покликання поета і вивищує їх до «вічного» плану. У 1922 р. поетеса Марієтта Шагінян так відзначала талант своєї колеги: «З плином часу Ахматова чимдалі більше вміє бути приголомшливо-народною, без усіляких «quasi", без фальші, із суворою простотою і з дорогоцінною скупістю мови».

З 1924 р, твори А. Ахматової не друкують. У 1926 р. могло вийти двотомне зібрання її віршів, проте цього не відбулося, попри тривалі та наполегливі клопотання. Лише в 1940 р. побачила світ невелика збірочка «Із шести книг», а дві наступних - аж у 1960-і роки («Вірші», 1961; «Плин часу», 1965).

Від середини 1920-х років поетеса багато займається вивченням життя і творчості О. Пушкіна, що відповідало її художнім устремлінням до класичної ясності та гармонійності поетичного стилю, а також було пов’‎язане з осмисленням проблеми «пост і влада». Попри жорстокість часу, в Ахматовій жив незламний дух високої класики, визначаючи і її творчу манеру, і стиль життєвої поведінки.

У трагічні роки сталінського терору та Другої світової війни (19301945) А. Ахматова розділила долю більшості своїх співвітчизників, переживши арешт сина Лева Гумільова. чоловіка, загибель друзів, своє відлучення від літератури партійною постановок) 1946 р. Сам час дав їй етичне право сказати разом зі «стомільйонним народом»: «Усі ми жодного удару не відхилили від себе». Головний її твір цього періоду — поема (трагічний і релігійний цикл) «Реквієм». Вона була написана в 1935- 1943 pp. (доповнена в 1957-1961 pp.), а в СРСР опублікована вже після смерті поетеси (1987).


Анна Ахматова і Микола Гумільонв із сином Левом. 1915 р.

Вірші, написані під час Великої Вітчизняної війни, свідчили про здатність поетеси не відділяти переживання особистої трагедії від розуміння катастрофічності історії. Так, Б. Ейхенбаум найважливішою стороною поетичного світосприйняття А. Ахматової вважав «відчуття свого особистого життя як життя національного, народного, у якому все знакове та загальнозначуще. Звідси, — зауважував критик, - вихід в історію, у життя народу, звідси — особливого роду мужність, пов’‎язана з відчуттям обраності, місії, великої та важливої справи...». Жорстокий, дисгармонійний світ вривається в поезію А. Ахматової і диктує нові теми й нову поетику: нам’‎ять історична та культурна пам'ять, доля покоління, розглянута в історичній ретроспективі. Різночасові плани оповіді перехрещуються, «чуже слово» пірнає в глибини підтексту, історія переломлюється крізь «вічні» образи світової культури, біблійні та євангельські мотиви. Одним із провідних художніх принципів пізньої Ахматової стає багатозначна «Поема без героя» (1940-1965), якою авторка прощалася з Петербургом 1910-х років і з тією епохою, яка зробила її Поетесою.

Як помітне явище культури XX ст., творчість Ахматової здобула міжнародне визнання. У 1964 р. вона стала лауреатом міжнародної премії «Етна-Таорміна» (Італія), у 1965 р. — отримала ступінь почесного доктора літератури Оксфордського університету.

5 березня 1966 р. А. Ахматова померла в селищі Домодедово, похована на кладовищі в селищі Комарово під Ленінградом (нині м. Санкт-Петербург).

Розширюючи коло читання

Анна Ахматова про Київ

Чимало поезій А. Ахматової присвячено Україні. Зокрема, це поетичний цикл «Київський зошит», збірка «Вечір». У 1958 р. вона переклала на російську мову збірку поезій І. Франка «Зів’‎яле листя».

Ось її чудові вірші1, присвячені Києву - місту її юності.

Київ

Древній град неначе вимер,

Дивний мій приїзд.

Над рікою Володимир

Чорний хрест підніс.

Шелестливі липи й в’‎язи

Трепетний нічліг.

Зір вознесені алмази

Богові до ніг.

Шлях мій слави та офіри

Тут закінчу я.

И ти, що був мені до міри.

І любов моя.

Літо 1914 р.

* * *

І в київськім храмі Премудрості Бога

Поклялась я тобі край святого стола.

Що буде моєю твоя дорога,

Куди б нона не вела.

Все те почули янголи злотні

І в білій труні Ярослав.

Як голуби, в'ються слова незворотні,

Що їх мені Бог послав.

Коли мені тяжко, я бачу ікону

І сходинок дев'ять на ній.

І в голосі грізнім Софійського дзвону

Вчувається голос твій.

1 Переклад Д. Павличка.

Анна Ахматова. 1960-і роки






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.