Михайло БУЛГАКОВ (1891-1940) - З ЛІТЕРАТУРИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.

Світова література (академічний рівень, профільний рівень) 11 клас - Ковбасенко Ю.І. - Грамота 2011

Михайло БУЛГАКОВ (1891-1940) - З ЛІТЕРАТУРИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.

Головне не втрачати почуття власної гідності.

М. Булгаков


Життєвий і творчий шлях

«Які зірки в У країні! Уже майже сім років живу в Москві, а все- таки тягне мене на батьківщину. Серце щемить, хочеться іноді нестерпно на поїзд... І туди. Знову побачити урвища, занесені снігом, Дніпро... Немає у світі міста, кращого за Київ!..»

Хто міг написати такі рядки? Без сумніву, лише та людина, яка безмежно закохана в це давнє й водночас юне місто. І дійсно, автор наведених рядків — видатний письменник XX ст., творець знаменитого роману «Майстер і Маргарита», киянин М. Булгаков — був саме такою людиною. Дослідники помітили цікаву особливість його «індивідуальної орфографії»: грамотна й високоосвічена людина, він часто свідомо порушував правопис, пишучи, наприклад, слово «Місто» з великої літери. Щоправда, робив це стосовно одного-єдиного міста на землі — його рідного Киева.

Адже саме тут, біля Дніпра, у 1891 р. Михайло народився і виріс. Саме тут, на Андріївському узвозі, неподалік від Андріївської церкви знаходиться будинок Булгакових, де нині розташований музей» квартира письменника. Саме архістратигові Михаїлу — святому заступнику Києва - видатний письменник зобов’‎язаний своїм ім’‎ям.

Україна і Київ справили на М. Булгакова незабутій враження, про що свідчать його твори. Так, персонаж п’‎єси «Біг» (1926-1928) генерал Чарнота згадує місто над Дніпром аж у далекому Константинополі: «О, Киеве, місто-красень! Ось Лавра сяє на горах, а Дніпро! Дніпро! Невимовне повітря, невимовне світло! Трави, сіном пахне, схили, доли, на Дніпрі Чорторий!..»

Батько Михайла, Опанас Іванович Булгаков, походив із родини священика й закінчив духовну семінарію в Орлі. На час народження сина він уже був магістром богослов’‎я і професором Київської духовної академії, читав курс історії західних віросповідань. До речі, він був знаним фахівцем із демонології (учення про демонів, нечисту силу). Тож ця тематика та образна специфіка, які знайшли втілення в багатьох творах письменника («Дияволіада», «Майстер і Маргарита» та ін.), могли зацікавити Михайла ще в батьківському домі. Мати майбутнього письменника, Варвара Михайлівна Булгакова (уроджена Покровська), теж була людиною високоосвіченою. Донька соборного протоієрея з Орловщини, вона декілька років до заміжжя працювала вчителькою.


Родина Булгакових на дачі. м. Буча

У пошуках житла родина Булгакових майже щорічно змінювала квартири, поки не зупинилася на будинку № 13 на Андріївському узвозі. Михайло прожив тут із перервами 12 років до 1919 р. разом з численною гамірливою ріднею, яку відтворено в родині Турбіних (п'єса -Дні Турбіни.»). Саме тут молодий Михайло з дружиною Тетяною винаймав свою першу кімнату, а згодом і практикував як лікар.

У веселій дружній родині Булгакових було семеро дітей: три сини та чотири доньки. «У нас у будинку переважали інтелектуальні інтереси, згадувала сестра письменника, Надія Булгакова-Земська. Дуже багато читали. Чудово знали літературу. Вивчали іноземні мови, і дуже любили музику... Нашим головним захопленням була все-таки опера. Наприклад, Михайло... дивився «Фауста", свою улюблену оперу, 41 раз — гімназистом і студентом». Саме «Фауст» Й. В. Ґете підкаже М. Булгакову одну з провідних ідей «Майстра і Маргарити», утілену в словах Мефістофеля: «Я тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого»1. Ці слова стали епіграфом до роману «Майстер і Маргарита», ім’‎я головної героїні Маргарита (Гретхен) також із «Фауста». Тому не випадково Булгаков називав «Майстра і Маргариту» «своїм Фаустом».

Улюбленими письменниками Михайла були М. Гоголь, М. Салтиков-Щедрін, А. Чехов. Ч. Діккенс. У родині Булгакових читали також популярних тоді Максима Горького, Л. Андреева, О. Купріна, І. Буніна.

Дослідники стверджують, що у творах М. Булгакова простежується вплив стилістики М. Гоголя: не й інтенсивне вживання яскравих поетичних фарб чи гострого українського дотепу і навіть наявність спільних метафор. їхню творчість споріднює і схильність до «чортовиння»: похмуро-величний Воланд і його метушливий почет (кіт Бегемот, Коров'єв. Фагот, Азазелло) того ж «роду-племені». що й чорт із «Вечорів на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя...

1 Переклад М. Лукаша.

Ad Fontes

Микола Гоголь і Михайло Булгаков

Творчість обох великих письменників пов'язана глибинними духовними узами. Сторінки їхніх книг дихають тим самим почуттям любові до рідної землі... Ті самі інтонації звучать у їхніх романах. Тим самим гірким сміхом пройняті і .Мертві душі», і «Майстер і Маргарита». У головному булгаковському романі теж чимало мертвих душ, а надто на балу у Воланла.

Булгаковська енциклопедія стверджує, що Михайло Опанасович «багато в чому порівнював свою долю з біографією Миколи Гоголя: спалив чернетку майбутнього роману "Майстер і Маргарита» так само, як Гоголь свого часу рукопис другого тому «Мертвих душ", і змусив потім свого Майстра, свідомо наділеного багатьма гоголівськими рисами, спалити роман про Понтія Пілата»...

В останні дні свого життя, уже втративши зір, Булгаков безстрашно просив йому читати про останні моторошні дні та години Гоголя. І Вчитель, і Учень залишили цей світу розквіті сил і таланту. Доля відміряла їм віку дуже скупо. Проте обидва вони встигли в житті так багато...

М. Черкащини. «Одна Голгофа на двox»

Михайло здобув добру початкову домашню освіту, закінчив у Києві чоловічу Олександрівську гімназію, а згодом — медичний факультет Київського університету (1916). Після закінчення університету вступив до Червоного Хреста й добровільно поїхав на Південно-Західний фронт (тривала Перша світова війна), де працював у військових шпиталях Західної України.

На початку 1919 р. він оселився в Києві і, як написав в одній з анкет, «призивався на службу як лікар поспіль усіма урядами, які займали Місто». Коли в 1919 р. до Києва ввійшли денікінці, Булгаков також був мобілізований як військовий лікар. Далеко від рідного Києва, на чужому Кавказі з тамтешнім «тубільним побутом», про який письменник згадує з дошкульною іронією (оповідання «Богема», 1921 p.), він починає писати знаменитий роман «Біла гвардія» (опублікований 1925 p.), за мотивами якого створив і п’‎єсу«Дні Турбіних» (1926). Зображуючи трагедію громадянської війни, він описує рідний Київ із щирим теплом. У манері Діккенса, з притаманним англійцю оспівуванням родинного вогнища, письменник розповів про затишну атмосферу будинку, де «дихають жаром розмальовані кахлі» і живуть люди, які щиро й віддано люблять одне одного...


Андріївський узвіз.

У центрі — будинок Булгакових, тепер музей письменника, м. Київ

Восени 1921 р. М. Булгаков ралом із дружиною виїхав до Москви, аби присвятити себе літературній творчості. Спочатку він працював секретарем у Головлітпросвіті, потім - конферансьє в якомусь заштатному театрику на околиці... Нарешті його літературний хист помітили, і він став працювати хронікером і фейлетоністом у кількох московських газетах. У редакції газети «Гудок» М. Булгаков співпрацював із такими талановитими письменниками, як І. Ільф і Є. Петров (автори романів «Дванадцять стільців» і «Золоте теля»), В. Катаев, І. Бабель, Ю. Олеша. Усі вони були пов'язані з Україною, зокрема з Одесою. Протягом 1920-1922 pp. М. Булгаков також співпрацював із російською газетою «Накануне», що видавалася в Німеччині. «Шліть побільше Булгакова!» — вимагав із Берліна від своїх московських колег відомий російський письменник О. Толстой.

У московському літературно-журналістському середовищі киянин М. Булгаков тримався дещо осібно й гордовито, називаючи тамтешні галасливі літературні засідання «балом у лакейській». «Булгаков зачарував усю редакцію світською вишуканістю манер. Усе: навіть недосяжні для нас гіпсово-твердий, сліпучо-свіжий комірець і ретельно зав’‎язана краватка, цілування ручок дамам і майже «паркетна» церемонність поклону — абсолютно все виокремлювало його з нашого середовища, — згадували колеги письменника. — І звісно ж, його довгопола хутряна шуба, у якій він, сповнений власної гідності, піднімався до редакції...» З одного боку, такий світський антураж, як і знаменитий булгаковський монокль, декому тоді здавалися викликом на тлі загальної розрухи. Проте, з іншого боку, у такій манері поведінки можна було розгледіти загострене почуття власної гідності.

У 1925 р. у журналі «Росія» вийшли друком дві частини першого булгаковського) роману «Біла гвардія» (повністю був опублікований за кордоном, у СРСР у 1966 p.).

Відомий російський поет-символіст М. Волошин (теж киянин, як і Булгаков) пророчо писав про «Білу гвардію» видавцеві М. Ангарському: «Ця річ видається мені дуже видатною; як дебют письменника-початківця її можна порівняти лише з дебютами Достоєвського і Толстого».

Михайло Булгаков. 1928 р.

Любов Євгенівна Білозерська, друга дружина М. Булгакова (з 1924 p.), згадувала; «Ми часто запізнювалися і завжди поспішали. Іноді бігли за транспортом.

Проте Михайло Опанасонич завжди примовляв; «Головне не втрачати почуття власної гідності!»» Це було життєве кредо письменника, і він не зрадив йому навіть під час знаменитої телефонної розмови з «вождем народів» Сталіним.

У щоденниках М. Булгакова за 1925 р. є такий запис; «Сьогодні в «Гудку" уперше я з жахом відчув, що писати фейлетонів більше не можу — фізично не можу».

З цього зізнання почався Булгаков-пнсьменник, хоча в альманасі «Надра» уже були надруковані його твори «Дияволіада» (1924) — сатира на радянську бюрократію та «Фатальні яйця» (1925) про наукове відкриття «променя життя», який у руках неосвічених представників нової влади перетворився на «промінь смерті».

Створена в 1925 p.. блискуча філософсько-сатирична повість «Собаче серце» не була опублікована (вона вийшла друком лише в 1987 p.). «Це гострий памфлет на сучасність, друкувати в жодному разі не можна» таку нищівну «партійно-класову» оцінку твору дав тодішній заступник голови Раднаркому Л. Каменев. Що ж, своя «логіка» у нього була, оскільки в «Собачому серці» М. Булгаков кинув виклик головній дія революції ідеї соціальної рівності.

Сумирний пес Шарик, перетворений під час хірургічного експерименту лікарем Преображенським на «пролетаря Шарикова», ледь зіп'явшися з чотирьох на дві кінцівки, почав агресивно претендувати на роль «начальника» життя і мало не зжив зі світу свого «тата» - професора. Булгаков не вірив у можливість декларованих радянською владою революційних («хірургічних») перетворень людини й суспільства, протиставляючи їм шлях природної еволюції. Переживши жахи спілкування зі своїм творінням, професор дійшов висновку; «Навіщо потрібно штучно фабрикувати Спіноз, коли будь-яка жінка може будь-коли їх народити! Адже ж народила в Холмогорах мадам Ломоносова цього свого знаменитого... Людство самотужки піклується про це, в еволюційному порядку щороку наполегливо виділяючи з маси різної мерзоти, створює десятками видатних геніїв, що прикрашають земну кулю». Звісно, така позиція письменника суперечила одному з головних лозунгів більшовизму; «Хто був ніким, той стане всім». Пролетар Шариков так і залишився, по суті, псом Шариком — хто був ніким, той став нічим...


Кадр з кінофільму «Собаче серце» (режисер В. Бортко, 1988 р.)

Більше того, письменник відкрито критикував (!) більшовицьку політику «червоного терору», через що в ті часи сам міг стати його черговою жертвою. І як пророча пересторога н розвінчання майбутнього фашизму звучать його слова в повісті «Собаче серце»: «Ласка... єдиний спосіб, можливий у поводженні з живою істотою. Терором нічого не можна зробити з твариною (живим створінням. — Авт.), на якому б ступені розвитку вона не перебуваю. Я це стверджував, стверджую і стверджуватиму. Вони дарма вважають, що терор іч допоможе. Hi-с, ні-с, не допоможе, який би він не був. білий, червоний чи навіть коричневий!»

Звісно, така життєва позиція письменника та прямота висловлення дратували багатьох. Недаремно під час обшуку в 1926 р. органи ОДПУ вилучили повість разом із щоденниками письменника. Проте «спрацювала» знаменита фраза Ноланда з «Майстра і Маргарити»: «Рукописи не горять!» Через два роки за клопотанням Максима Горького М. Булгакову повернули рукопис «Собачого серця» та щоденники, які він негайно спалив. Протягом тривалого часу щоденники вважалися утраченими назавжди. Несподівано наприкінці 1980-х років (тобто через 40 років після смерті М. Булгакова!) КДБ передав до Центрального державного архіву літератури і мистецтва машинописну та фотографічну копії щоденників письменника. А 1997 р. вони були видані окремою книжкою й висвітлили чимало «темних плям» у його біографії та творчості. Отже, рукописи таки не горять, принаймні важливі.

Прем'єра п’‎єси «Дні Турбіних» відбулася 5 жовтня 1926 р. в славнозвісному Московському художньому академічному театрі (МХАТ). Вистава мала шалений успіх у глядачів і насамперед через відсутність політичної заангажованості чи тенденційності в зображенні подій громадянської війни. Щоправда, радянська критика звинуватила автора в оспівуванні білого руху і назвала його «внутрішнім емігрантом», тобто людиною, яка не виїхала за кордон, але стала чужою у своїй країні.

Урятувало п’‎єсу, як це не парадоксально, ім’‎я Сталіна, який подивився виставу 17 (!) разів, добре усвідомлюючи роль художньї літератури якмогут нього засобу ідеологічної о впливу населення, а надто в умовах тоталітарно! держави, якою був СРСР. Крім того, можливо, він цінував М. Булгакова як художника, як мужню людину, яка на відміну від багатьох діячів культури, що пристосувалися до умов тоталітарної системи, залишилася сама собою. Подібні випадки історії відомі: скажімо, усесильний римський диктатор Юлій Цезар не дозволив репресувати поета Гая Валерія Катулла, який писав на його адресу дошкульні рядки. Сталін зайняв подібну позицію і навіть заявив: «Булгаков добряче бере! Проти шерсті бере! Це мені до вподоби!» Що ж, можливо, сміливість «брати проти шерсті» у певних політичних умовах якраз і свідчить про збереження людської гідності, яку так високо цінував митець...

Період з 1925 но 1929 р. у творчості письменника був найпродуктивнішим. «Дні Турбіних» зарахували його до лав провідних драматургів, інші п’‎єси ставились у найкращих театрах столиці: У Театрі ім. Вахтангова — «Зойчина квартира» (1926) (цю виставу Сталін дивився 8 разів), на сцені Камерного театру була здійснена постановка «Багряного острова» (1928).

Однак його жипя наприкінці 1920-х років було складним: постійні гострі випади критиків у пресі, зняття п’‎єс із репертуару театрів, відмови публікувати прозу. Письменник мав звичку збирати всі рецензії на свої твори та вклеювати їх до альбому. Якось він підрахував, що серед них було 298 (!) негативних і лише три позитивні рецензії; тобто майже сто проти однієї! У подібній ситуації опинився згодом і його Майстер. Тож яку треба було мати силу духу, аби в таких умовах не занепасти духом, а продовжувати творити.

У 1931 1932 pp. до М. Булгакова прийшло нове натхнення, що пов'язано з коханням до Олени Сергіївни Шиловської. Стосунки в них були складними й неоднозначними, проте кохання перемогло життєві обставини.

Письменник був приречений на мовчання та безгрошів’‎я і невідомо, що переживав важче. Він неодноразове) звертався до радянських можновладців із клопотанням відпустити його з дружиною за кордон (цього разу в справжню еміграцію), проте відповіді так і не отримав.

28 березня 1930 p., у хвилину відчаю, письменник написав лист до уряду СРСР, що звучав як палка сповідь. Читаючи цього безпрецедентного за сміливістю листа, не можна не згадати російського письменника М. Пришвіна, який казав: «А може, і правда, що секрет творчого таланту в особистій поведінці автора?* І талант, і особиста поведінка М. Булгакова були не просто сміливими, а відчайдушними...


Олена та Михайло Булгакови. 1936 р.

З листа М. Булгакова до уряду СРСР

Після того, як усі мої твори були заборонені, багато громадян, яким я був відомий як письменник, давали мені пораду - написати -комуністичну п’‎єсу», а крім того, звернутися до уряду СРСР з покаянним листом, що містив би відмову віл колишніх моїх поглядів, висловлених у літературних творах, і запевнення в тому, що відтепер я працюватиму як відданий ідеї комунізму письменник-попутник. Мета: урятуватися від гонінь, злигоднів і неминучої загибелі у фіналі. Цих порад я не послухався. Навряд чи мені вдалося б постати перед урядом СРСР у вигідному світлі, написавши брехливого листа. Спроби ж скласти комуністичну п’‎єсу я навіть не здійснював, знаючи наперед, що така п’‎єса в мене не вийде. Дозріле в мені бажання припинити письменницькі муки змушує звернутися до уряду СРСР з правдивим листом... Боротьба з цензурою, хай яка б вона не була і за якої б влади вона не існувала, мій письменницький обов’‎язок, так само як і заклики до свободи друку. Я палкий шанувальник цієї свободи і вважаю, що якби будь-хто з письменників задумав доводити, що вона йому не потрібна, він скидався б на рибу, яка публічно запевняє, що їй не потрібна вода. Ось одна з рис моєї творчості... Але з першою рисою пов'язані всі інші, які є в моїх сатиричних повістях: чорні та містичні фарби (я — МІСТИЧНИЙ ПИСЬМЕННИК)1, якими зображено незліченні потворні явища нашого побуту, отрута, якою просякнута моя мова, глибокий скептицизм щодо революційного процесу, що відбувається в моїй відсталій країні, і протиставлення йому улюбленої і великої еволюції, а найголовніше - зображення страшних рис мого народу, тих рис, які задовго до революції викликали найглибші страждання мого вчителя М. Є. Салтикова-Щедріна. І нарешті, останні мої риси в знищених п’‎єсах «Дні Турбіних», «Біг» і в романі «Біла гвардія»: уперте зображення російської інтелігенції як кращого прошарку нашої країни. Зокрема зображення інтелігентсько-дворянської родини, волею неминучої історичної долі кинутої в роки громадянської війни до табору білої гвардії, у традиціях «Війни і миру». Таке зображення цілком природне для письменника, кровно пов'язаного з інтелігенцією. Але такого роду зображення призводять до того, що їх автор у СРСР. нарівні зі своїми героями, отримує — незважаючи на свої великі зусилля НЕУПЕРЕДЖЕНО ПІДНЯТИСЯ НАД ЧЕРВОНИМИ І БІЛИМИ — атестат білогвардійця-ворога, а отримавши його, як і будь-хто, розуміє, що може вважати себе пропащою людиною в СРСР... Я прошу радянський уряд зважити на те, що я не політичний діяч, а літератор, і що всю мою продукцію я віддав радянській сцені... Я прошу врахувати, що неможливість писати рівнозначна для мене похованню живцем... Я ПРОШУ УРЯД СРСР НАКАЗАТИ МЕНІ ТЕРМІНОВО ПОКИНУТИ МЕЖІ СРСР... Якщо ж і те, що я написав, є непереконливим і мене приречуть на довічне мовчання в СРСР, я прошу радянський уряд дати мені роботу... Якщо мене не призначать режисером, я прошуся на штатну посаду статиста. Якщо ж і статистом не можна — я прошуся на посаду робітника сцени.

1 Тут і далі текстові виділення М. Булгакова.

Невдовзі після цього пролунав телефонний дзвінок у квартирі письменника: «А може, справді, відпустити вас за кордон?» — запитав голос із сильним кавказьким акцентом. Митець несподівано відповів: «Останнім часом я дуже багато думав, чи може російський письменник жити за межами батьківщини, мені здається, що не може». Отже, «стовідсотковим» емігрантом М. Булгаков гак і не став.

Після цієї телефонної розмови зі Сталіним опального письменника запросили на посаду режисера МХАТу. Михайло залюбки режисирував, грав у виставах (як згадують сучасники, блискуче).

Проте «царська милість» тривала недовго, і вже в жовтні 1937 р. М. Булгаков писав: «За сім останніх років я створив шістнадцять речей різного жанру, і всі вони загинули. Такий стан є неможливим. Удома в нас повна безперспективність і морок...»

Якщо перелічити назви неопублікованих і неінсценізованих творів за життя письменника, список вийде довгим. Достатньо згадати п’‎єсу «Біг», театральну постановку якої глядачі так і не побачили. Те саме можна сказати й про п’‎єсу-гротеск «Іван Васильович» (1935) (за мотивами якої написано кіносценарій до кінокомедії «Іван Васильович змінює професію»). Подібна доля спіткала й драму «Олександр Пушкін. Останні дні» (1939).

Не побачила світу й документальна повість «Життя пана де Мольєра» (1933), написана на прохання Максима Горького для популярної в СРСР серії «ЖЗЛ»1. А п’‎єсу «Мольєр» ставили в МХАТі в 1936 р. лише декілька разів. Зрештою, М. Булгаков припинив співпрацювати з МХАТом і влаштувався лібретистом до Великого театру, а його «театральна доля» стала темою автобіографічного «Театрального роману» (1937) - про незатребуваність таланту.

1 «Жизнь замечательных людей» (рос).

Винятками з цього «правила» стали здійснена в МХАТі інсценізація «Мертвих душ» М. Гоголя, а також поновлена та рішенням уряду вистава «Дні Турбіних» (обидві події 1932 p.).

Останній раз письменник відвідав Київ місто свого дитинства та юнацтва у 1936 р. під час гастролей МХАТу. Він був присутній на виставі «Дні Турбіних».

Заробляючи на життя написанням лібрето для Великого театру та перекладами, М. Булгаков творив свій найвідоміший роман «Майстер і Маргарита», закінчившії його за місяць до смерті. Останні глави хворий письменник продиктував дружині.

Сорокавосьмирічного Булгакова спіткала та сама хвороба, що в такому ж віці забрала з життя його батька, — нефросклероз.

Якось ще перед одруженням М. Булгаков сказав Олені Сергіївні: «Я вмиратиму важко». На жаль, і в цьому він виявився пророком. Перед смертю письменник осліп, майже втратив мову і відчував нестерпний біль. Дружина дотримала слова й не віддала його до лікарні Письменник номер удома, тримаючи її за руку. Сталося це 10 березня 1940 р. Прощальними словами Михайла Опанасовича, як свідчать щоденникові записи дружини, були такі: «Я хотів служити народові... «Олена Сергіївна дотримала й ще одну свою обіцянку — опублікувала твори письменника.

Останній прихисток і вічний спокій Михайло Опанасович Булгаков знайшов на Новодівичому цвинтарі.

До початку 1950-х років на його могилі не було ані хреста, ані пам’‎ятника. Дружина неодноразово заходила до ритуальної майстерні при кладовищі, аби замовити надгробну плиту, але ніяк не могла знайти потрібний матеріал. Якось вона помітила серед уламків мармуру величезний чорний камінь. «Що це таке?» поцікавилася жінка в робітників. «Так це ж «Голгофа»...» — відповіли ті. «Купую!» не роздумуючи сказала Олена Сергіївна

«Голгофа» з хрестом стояла на могилі М. Гоголя, аж доки до його ювілею не встановили новий пам’‎ятник. За переказами, цей чорний камінь нібито придбав у Криму письменник І. Аксаков і привіз до Москви кіньми. Так гоголівська «Голгофа* стала надгробним пам'ятником М. Булгакова.

Якось, згадуючи М. Гоголя, а можливо, і те, що всі російські письменники «вийшли з гоголівської «Шинелі»» (Ф. Достоевський), М. Булгаковнаписав: «О, Вчителю, укрий мене полою своєї чавунної шинелі».

Так воно й сталося...

Ad Fontes

Обидва (М. Гоголь і М Булгаков. Авт.) до нестями любили Київ, обом було незатишно в офіційному Петербурзі-Ленінграді, обидва творили свої шедеври в Москві, у ній же й палили свої рукописи. у першопрестольній обидва й упокоєні, причому на тому самому цвинтарі під стінами Новодівичого монастиря. Історія з надгробками ввійшла до анналів класичної містики: після перепоховання Гоголя в 1931 р. камінь з його могили гранітна «Голгофа» дев'ять років чекав смертної години Булгакова, аби лягти в його узголів’‎ї. Заскладна гра для простого випадку...

М. Черкащина. шОдна Голгофа на двох»

«Голгофа» камінь з могили М. Гоголя на могилі М. Булгакова






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.