ПОЛЛІАННА - ЕЛЕАНОР ПОРТЕР 1868-1920 - СВІТ ДИТИНСТВА

Підручник Зарубіжна література 5 клас - О. М. Ніколенко - Грамота 2018 рік

ПОЛЛІАННА - ЕЛЕАНОР ПОРТЕР 1868-1920 - СВІТ ДИТИНСТВА

Роман

(Уривки)

Історія створення

Книжка була написана в саду, розташованому на даху нью-йоркського будинку, у якому мешкала родина Портерів. За словами авторки, про кращий кабінет вона не могла й мріяти. Даючи інтерв’ю журналістам, письменниця зазначила: “Люди думають, що Полліанна постійно радісно щебече й радіє абсолютно з усього. Однак я ніколи не поділяла думки про те, що ми мусимо заперечувати існування труднощів, страждань і зла. Я переконана в тому, що ліпше зустрічати Невідоме бадьоро й радісно”. Примірник книжки “Полліанна” Е. Портер подарувала своїй бабусі Меріон як знак великої пошани та вдячності. Цей примірник нині дбайливо зберігається в одній з найбільших бібліотек світу — Бібліотеці Конгресу США (анг. The Library of Congress).

Роман — один із жанрів художньої літератури, прозовий твір, місткий за обсягом, складний за будовою, у якому широко охоплено важливі проблеми, життєві події, розкрито історії багатьох персонажів протягом значного проміжку часу. Залежно від того, про що йдеться у творі, роман може бути пригодницьким, історичним, фантастичним, автобіографічним, виховним тощо. Як правило, у романі поєднується багато різних тем, проблем і сюжетів. У такому випадку різновид роману визначають за провідними (домінуючими) темами й проблемами.

О. Воронкова. Обкладинка до роману Е. Портер “Полліанна”. 2011 р.

Характерні ознаки роману:

• великий обсяг;

• різноманіття сюжетних ліній, життєвих історій, характерів;

• тривалість подій у часі;

• настанова на зображення сучасності, важливих проблем дійсності й особистості;

• складність персонажів, їхнє глибоке розкриття;

• незавершеність романного сюжету й характерів (вони можуть мати подальше продовження);

• поєднання різних засобів художньої оповіді (від імені автора та персонажів, описи, діалоги, монологи тощо).

Порівняльна таблиця ознак роману та повісті

Роман

Повість

Значний обсяг.

Невеликий обсяг.

Велика кількість персонажів.

Невелика кількість персонажів.

Складність і розгалуженість сюжету.

Небагато сюжетних ліній.

Зображення тривалого періоду життя героїв.

Зображення окремих епізодів, проміжку часу з життя героїв.

Глибоке розкриття життєвих історій, різноманітних людських доль.

Поглиблена характеристика одного-двох персонажів, явищ.

Широке коло тем і проблем суспільства, особистості.

Вузьке коло тем і проблем, концентрація уваги на основному в них.

Розділ 1. Міс Поллі

Цієї червневої днини міс Поллі Гаррінґтон увійшла до своєї кухні трохи поквапливо. Варто зауважити, що вона зазвичай не дозволяла собі рвучких рухів: предметом її гордості були вихованість і добрі манери. Та не сьогодні — надто вже вона поспішала.

Ненсі, яка мила посуд, здивовано поглянула на господиню. Дівчина працювала тут лише два місяці, але вже добре знала, що міс Поллі ніколи не квапиться.

— Ненсі!

— Слухаю, пані, — весело відгукнулася дівчина, утім не припиняючи витирати насухо глечик, який тримала в руках.

— Ненсі, — у голосі міс Поллі з’явилися суворі нотки, — коли я з тобою розмовляю, ти маєш припинити роботу й уважно мене слухати!

Дівчина почервоніла. Вона поставила глечик на стіл, ледь не зваливши його рушником.

— Так, пані, я так і робитиму, — затинаючись, мовила Ненсі, підхоплюючи глечик. — Просто ви ж самі звеліли мені швиденько вимити весь посуд, от я й не гаю часу.

— З мене годі, Ненсі, я не прошу пояснень, мені потрібна лише увага, — насупилася господиня.

— Так, пані, — дівчина ледве втрималася, щоб не зітхнути.

Іноді їй здавалося, що цій жінці ніколи не вдасться догодити. Ненсі досі ще не служила в чужих людей, та коли помер батько, а мати почала хворіти, комусь потрібно було забезпечувати родину, у якій, окрім Ненсі, було ще троє малих дітей. Дівчина відчувала, що це її обов’язок, тому була дуже щаслива, коли вдалося знайти місце на кухні міс Поллі — у розкішному будинку на пагорбі. Родина Ненсі жила в містечку Корнері за шість миль звідси, тож раніше вона знала міс Поллі як володарку маєтку Гаррінґтонів та одну з найбагатших землевласниць околиці.

На роботу вона влаштувалася два місяці тому. Тепер Ненсі чудово знала, що міс Поллі — це педантична жінка із суворим обличчям, яка терпіти не може дзенькоту ножа, що впав на підлогу, та гучного стукання дверей. А ще ця жінка ніколи не всміхалася — навіть якщо з ножами й дверима все було гаразд.

— Коли закінчиш усю вранішню роботу на кухні, прибери маленьку кімнатку на горищі, — звеліла міс Поллі. — Постав там ліжко, підмети, звісно ж, після того як винесеш усі скрині й коробки.

— Добре, пані. А куди ж подіти всі ці речі з горища?

— Перенесеш їх у його передню частину. — Трохи вагаючись, міс Поллі продовжила: — Мабуть, усе-таки варто тобі сказати. До нас приїжджає моя небога, міс Полліанна Віттієр. їй одинадцять років. Ця кімната для неї, відтепер вона житиме тут.

— До нас приїде маленька дівчинка? О, як чудово! — захоплено скрикнула Ненсі, згадуючи власних малих сестричок, які залишилися в Корнері.

— Чудово? Мені здається, це слово тут не зовсім доречне, — зауважила міс Поллі. — Однак я робитиму все, що зможу, це мій обов’язок, а його треба дотримуватися.

Щоки Ненсі залило рум’янцем.

— Звісно, пані, я просто подумала, що маленька дівчинка вас звеселить, — мовила вона.

— Дуже дякую, — сухо відповіла леді, — але я не бачу в цьому жодної потреби.

— Та все одно ж вам буде приємно, що рідна небога поряд! — наполягала Ненсі, відчуваючи, що потрібно гарно підготуватися до зустрічі з маленькою й дуже самотньою незнайомкою.

Міс Поллі погордливо задерла підборіддя.

— Знаєш, Ненсі, тільки тому, що мені “пощастило” мати сестру, яка вчинила дурницю, вийшовши заміж за бідака та привівши на цей світ зовсім небажану дитину, я аж ніяк не вбачаю в усій цій ситуації приводів радіти від такої звістки. Однак, як я вже казала, мені властиве почуття обов’язку. І не забудь гарно повимітати павутиння з усіх кутків горища, — суворо закінчила господиня, виходячи з кімнати.

— Так, пані, — зітхнула Ненсі, беручи до рук глека, який уже майже висох.

Коли міс Поллі повернулася до своєї кімнати, її погляд мимоволі впав на лист, отриманий кілька днів тому. Його надіслали з віддаленого західного містечка, і він став для неї неприємною несподіванкою. Лист адресували міс Поллі Гаррінґтон із Белдінґсвіля, що у Вермонті. Ішлося в ньому про таке:

“Шановна пані! На превеликий жаль, мушу сповістити Вас про те, що преподобний Джон Віттієр помер два тижні тому, залишивши дитину, дівчинку одинадцяти років. У спадок він не зоставив нічого, окрім кількох книжок, — та це й не дивно. Як Ви, мабуть, знаєте, він був пастором у маленькій місіонерській церкві, а дохід отримував дуже мізерний.

Наскільки нам відомо, преподобний Джон був одружений із Вашою покійною сестрою, однак він дав мені зрозуміти, що стосунків ваші родини не підтримували. Однак Джон уважав, що Ви візьмете дитину до себе, аби дати їй добре виховання й освіту, адже це Ваша небога. Саме тому я й пишу цього листа.

Дівчинка буде готова до від’їзду якраз тоді, коли Ви отримаєте цього листа. Якщо Ви згодні взяти її під свою опіку, будь ласка, сповістіть мене про це якомога швидше, оскільки мої знайомі збираються їхати на Схід і могли б узяти її із собою до Бостона. Там дівчинку мають посадити на Белдінґсвільський потяг. Звісно, Вам повідомлять, коли саме та на якому потязі Полліанна прибуде до міста.

Чекатиму від Вас звістки.

З повагою, Ієремія О. Байт”

Дочитавши листа, міс Поллі спохмурніла, згорнула його й поклала в конверт. Вона дала відповідь ще вчора, написавши, що, безперечно, забере дівчинку до себе. Адже вона чудово знала, що таке обов’язок, хай би якою неприємною здавалася ноша, звалена на її плечі.

Жінка сиділа, тримаючи листа в руках і згадуючи свою сестру Дженні, матір цієї дівчинки. Вона пригадала часи, коли двадцятирічна Дженні наполягла на своєму одруженні з молодим місіонером, незважаючи на те, що вся родина була проти такого нерозумного кроку. З нею хотів одружитися дуже багатий чоловік, і для батьків він був значно кращим варіантом, аніж якийсь пастор, — однак не для Дженні: багатій був уже в літах, тоді як пастор молодий та сповнений ентузіазму й ідеалістичних міркувань. Його серце переповнювало кохання. Не дивно, що саме його обрала Дженні. Вона вийшла за нього заміж і поїхала на південь як дружина місіонера.

Після того вони довго не спілкувалися. Міс Поллі добре це пам’ятала, адже їй, наймолодшій із сестер, тоді було п’ятнадцять. Родина не мала бажання спілкуватися з дружиною місіонера. Щоправда, Дженні їм писала, а останню дитину назвала Полліанною — на честь своїх сестер. Інші її діти померли. Лист про Полліанну став останнім; потім вони отримали від пастора коротку й сумну звістку про те, що Дженні померла в маленькому західному містечку.

Час не стояв на місці для мешканців розкішного будинку на пагорбі. Міс Поллі задумливо дивилася на долину, що розкинулася біля підніжжя пагорба, і думала про те, як змінилось її життя за останні двадцять п’ять років.

їй уже виповнилося сорок, і вона залишилася зовсім одна. Батько, мати, сестри — усі померли. Протягом багатьох років вона була єдиною незмінною господинею будинку та спадкоємицею всіх грошей свого батька. Знаходилися люди, які відкрито співчували їй з приводу самотності; були й ті, хто радив узяти до себе компаньйонку й жити разом. Та міс Поллі не потрібні були співчуття й поради. Вона завжди казала, що не почувається самотньою — навпаки, їй дуже приємно залишатися наодинці із собою, їй подобалися спокій та тиша. Але тепер...

Міс Поллі підвелася з похмурим обличчям і стиснутими в тонку лінію губами. Звісно, це добре, що вона така відповідальна жінка й має почуття обов’язку, але не такий простий у неї характер, щоб ставитися до всього цього спокійно. Гм, Полліанна — чи чули ви більш недоречне ім’я, аніж це?

(Переклад Віри Наливаної)

У кожній країні є свої норми мовленнєвого етикету, що стосується і сфери спілкування. Поширеними формами звертання в англомовних країнах є слова містер (стосовно чоловіка), міс і місіс (стосовно жінок: у першому випадку — незаміжньої, у другому — заміжньої). Ці слова вживаються зазвичай як пряме звертання, а також перед прізвищем або ім’ям. Вони засвідчують повагу до співрозмовника (співрозмовниці).

Робота з текстом розділу 1

1. Що ви дізналися про Полліанну та її родину з розділу 1?

2. Розкажіть життєві історії сестер Поллі та Дженні.

3. Скільки часу минуло з того моменту, як сестри розлучилися?

4. Чому міс Поллі довго не спілкувалася з Дженні та її чоловіком?

5. Доведіть, що міс Поллі не сподобалася звістка про приїзд Полліанни.

Робота з текстом розділів 2-4

1. Хто зустрічав Полліанну? Чому, на вашу думку, саме ці особи мусили зустріти дівчинку?

2. Знайдіть у тексті портрет героїні й виразно прочитайте його. На яких деталях її вбрання акцентує автор?

3. З якими почуттями ввійшла Полліанна в будинок тітки?

4. Що ви ще дізналися про життєву долю міс Поллі (з розмови Ненсі та Тома)?

5. Чому міс Поллі вирішила поселити дівчинку саме на горищі?

6. Яке горе сталося в житті Полліанни та як вона його переживає? Чи позначився її внутрішній стан на ставленні до інших?

7. Як поставилася дівчинка до своєї кімнати на горищі?

Для обговорення

1. Поясніть слова Полліанни: “Мені було б значно важче радіти в чорному”.

2. Поясніть слова міс Поллі: “Мені не цікаво, що сказав твій тато”; “Ти маєш запам’ятати одну річ, але раз і назавжди: ніколи не говори зі мною про твого батька!” Про яку рису характеру свідчать ці фрази? Як, на вашу думку, сприйняла цю заборону дівчинка?

Творче завдання

Знайдіть у прочитаних розділах експозицію та зав’язку (стосовно життєвих історій Полліанни та міс Поллі).

Що побачила Полліанна з горища? Перекажіть цей опис близько до тексту. Якою їй видалася річка? Як назвала побачений пейзаж дівчинка? Чому вона радіє?

“Oh, Nancy, I hadn’t seen this before”, she breathed. “Look — way off there, with those trees and the houses and that lovely church spire, and the river shining just like silver. Why, Nancy, there doesn’t anybody need any pictures with that to look at. Oh, I’m so glad now she let me have this room!”

Розділ 5. Гра

— Заради Бога, міс Полліанно, як же ви мене налякали! — загукала Ненсі, поспішаючи до скелі, з якої дівчинка злізла з очевидним відчуттям провини.

— Налякала?! О, вибач, будь ласка, але не варто через мене перейматися, Ненсі. Тато й леді з Жіночої допомоги теж часто лякалися, поки не зрозуміли, що я завжди повернуся цілою й неушкодженою, куди б не пішла.

— Але ж я навіть не знала, що ви пішли з дому, — вигукнула Ненсі, ухопивши дівчинку за руку й потягнувши за собою з пагорба. — Я не бачила, що ви пішли, та й ніхто не бачив. Я думала, що ви вилетіли просто з вікна в небо! Так, саме про це я відразу й подумала!

Полліанна відповіла на це сяючою усмішкою.

— Ну, власне, так я й зробила. Тільки я полетіла не вгору, а вниз — дісталася землі гілками старого дерева.

Ненсі раптом зупинилася.

— Що ви зробили?!

— Злізла вниз по дереву, по тому, що росте під вікном.

— Ой, лишечко, — Ненсі аж дух забило, після чого вона знову помчала в напрямку будинку. — Хотіла б я знати, що б на це сказала ваша тітка!

— Справді? Що ж, ми можемо дізнатися про це! Я усе їй розповім, щойно прийдемо додому, — радісно пообіцяла дівчинка.

— Та ні, краще не треба, — відповіла Ненсі. — У жодному разі не варто цього робити!

— Думаєш, тітонька Поллі розсердиться? — засмучено запитала Полліанна.

— Ні, гм... так, а втім, не переймайтеся. Мені не так уже й важливо, що б вона там сказала, — пробурмотіла Ненсі, яка згадала, що має захищати дівчинку від усіляких негараздів. — Та нам краще поспішити — мені ще посуд треба мити!

— Я допоможу! — зголосилася Полліанна.

— О, міс Полліанно! — розчулилася Ненсі.

Кілька хвилин вони йшли мовчки. Небо стало зовсім темним, і Полліанна міцніше стиснула руку своєї подруги.

— А знаєш, я навіть рада, що ти злякалася й саме через це прийшла по мене, — у дівчинки трохи тремтіли плечі, бо надворі вже було прохолодно.

Д. Шаричева. Ілюстрація до роману Е. Портер “Полліанна”. 2009р.

— Бідолашне ягнятко! І ви ж, мабуть, зголодніли! Боюся, доведеться вам вечеряти хлібом з молоком зі мною на кухні. Вашій тітці не сподобалося, що ви не спустилися до столу, розумієте?

— Але ж я не могла, бо була тут!

— Так, але вона ж про це не знала, — сухо відповіла Ненсі. — Шкода, що вам перепаде лише молоко з хлібом, так, шкода!

— Ні-ні, я дуже рада!

— Рада? Це ще чому?

— Бо я люблю хліб з молоком і буду рада розділити з тобою вечерю! Чому ж не радіти?

— Здається, ви можете радіти будь-чому, — зауважила Ненсі, згадавши, як Полліанна намагалася полюбити кімнатку на горищі.

— Та насправді це просто така гра, — засміялася Полліанна.

— Гра?

— Так, гра в радість.

— Це ще що таке?

— Ну от така гра. Мене тато навчив, і вона просто чудова, — почала пояснювати Полліанна. — Ми завжди в неї грали, з того часу, як я була зовсім маленькою. Я розповіла про неї леді з Жіночої допомоги, і дехто з них приєднався до гри.

— То що це за гра? Знаєте, я не надто розуміюся в іграх.

Полліанна знову засміялася, але раптом зітхнула. У сутінках її обличчя видавалося тендітним і задумливим.

— Мабуть, усе почалося тоді, коли в пожертву ми отримали милиці.

— Милиці?

— Так. Я дуже хотіла ляльку, і тато написав їм про це. Та коли прийшла пожертва, там була записка від однієї леді, і в ній ішлося про те, що ляльок немає, але є милиці. Тож вона відправила їх, думаючи, що вони можуть колись знадобитися. Саме тоді ми й почали грати.

— Що ж, можу сказати, що не бачу в цьому жодного приводу для радощів, — роздратовано зауважила Ненсі.

— Якраз цьому й треба радіти! Гра полягала в тому, щоб знаходити привід для радощів у всьому без винятку, — захоплено розповідала Полліанна. — І почали ми з милиць.

— Ну ви тільки погляньте на неї! Хіба можна радіти з того, що отримуєш милиці замість ляльки?!

Полліанна заплескала в долоні.

— От якраз і можна! Можна! — вигукнула вона. — Але знаєш, Ненсі, я й сама спочатку цього не розуміла, — чесно зізналася дівчинка. — Тато мені пояснив.

— Що ж, поясніть тепер і мені, — наполягала Ненсі.

— Хіба ж не зрозуміло? Треба радіти з того, що милиці виявилися непотрібними! — тріумфально повідомила Полліанна. — Тепер бачиш, як усе просто!

— Дивна якась гра, — зауважила Ненсі, з острахом поглядаючи на Полліанну.

— Ні, вона не дивна, а чудова! — з ентузіазмом наполягала дівчинка. — Із того часу ми постійно в неї грали. І що тобі важче, то більше радіти треба — ось так. Щоправда, іноді буває зовсім важко, особливо коли твій тато йде на небо, а в тебе не залишається нікого, окрім Жіночої допомоги.

— Авжеж, або коли тебе поселили в крихітну кімнатку на горищі, у якій майже нічого немає, — пробуркотіла Ненсі.

Полліанна зітхнула.

— Спочатку й справді було непросто, особливо тому, що я почувалася такою самотньою. Мені здавалося, що я просто не зможу грати в гру, та й гарних речей хотілося нестерпно! Та раптом я згадала, що терпіти не можу свого ластовиння, і зраділа, що не маю люстерка. А потім побачила цей чудовий краєвид із вікна й зрозуміла, що мені є з чого радіти. Знаєш, коли шукаєш привід для радощів, забуваєш про неприємне — як у випадку з лялькою й милицями, розумієш?

— Гм! — Ненсі навіть не знала, що на це відповісти, і щосили намагалася стримати сльози.

— Зазвичай це буває дуже легко, — зітхнула Полліанна, — бо ж ми з татом так часто грали в гру, що я до неї звикла. Це трапляється саме по собі. Зараз мені, звісно, непросто, бо грати немає з ким. Можливо, тітонька Поллі якось згодиться пограти, — міркувала вголос дівчинка.

— Знаєш, Полліанно, хоч я й не зовсім розумію цю гру та й грати не вмію, але я з тобою гратиму! Так, гратиму, гратиму! — пообіцяла Ненсі.

— О, Ненсі! — вигукнула Полліанна, міцно обіймаючи дівчину. — Це буде просто чудово! І весело, правда ж?

— Гм, мабуть, — із сумнівом мовила Ненсі. — Та все одно не варто на мене дуже вже розраховувати в грі, бо я ніколи в них не граю. Та для тебе зроблю виняток, — закінчила вона, коли вони нарешті ввійшли до кухні.

Полліанна з апетитом з’їла хліб, запивши його молоком, а потім пішла до кімнати, де тітка Поллі читала книжку. Тітка зустріла її холодно.

— Ти повечеряла, Полліанно?

— Так, тітонько Поллі.

— Вибач, що змусила тебе вечеряти молоком і хлібом на кухні, але я не могла вчинити інакше.

— Тая навіть рада, тітонько, що так вийшло. Я люблю молоко й хліб, і Ненсі мені подобається. Тож ви правильно вчинили.

Тітка Поллі рвучко випросталася в кріслі.

— Полліанно, тобі вже час спати. У тебе був важкий день, а завтра нам потрібно розпланувати твій час, а також передивитися твій одяг — можливо, доведеться щось докупити. Ненсі дасть тобі свічку — будь із нею обережна. До сніданку потрібно спуститися о пів на восьму. Не запізнюйся. На добраніч!

Полліанна раптом підійшла до тітки й ніжно її обняла.

— Мені тут так добре, — радісно зітхнула дівчинка. — Думаю, мені буде дуже добре з вами. Я знала про це, ще коли збиралася сюди їхати. На добраніч! — весело закінчила Полліанна, вибігаючи з кімнати.

— Це ж треба, — стиха мовила міс Поллі. — Що за дивна дитина? — Раптом вона спохмурніла: — Вона рада, що я її покарала, а мені не варто перейматися, що я це зробила. І їй подобається жити зі мною! Дивина, та й годі, — мовила міс Поллі, знову беручи книжку.

А чверть години потому в кімнатці на горищі, зарившись у простирадла, ридала маленька дівчинка.

— Татку, я знаю, що ти серед янголів, та я не можу зараз грати в цю гру, просто не можу. І як радіти з того, що доводиться спати тут самій, коли тут так темно й страшно. Якби поруч була Ненсі, чи тітка Поллі, чи навіть леді з Жіночої допомоги, мені було б значно легше!

А внизу Ненсі поспішала закінчити роботу, роздратовано вичищаючи молочник щіткою. Вона не припиняла бурмотіти:

Д. Шаричева. Ілюстрація до роману Е. Портер “Полліанна”. 2009 р.

— Якщо вже я гратиму в таку гру, де треба радіти милицям замість ляльки, то гратиму в неї по-своєму! Так, я вже зіграю в неї так, як треба! Ото вже зіграю! Так!

(Переклад Віри Наливаної)

Робота з текстом розділу 5

1. Про що зізналася Полліанна служниці Ненсі?

2. Чому Ненсі порадила їй не розповідати про цей випадок тітці?

3. Розкажіть історію виникнення “гри в радість”, про яку розповіла Полліанна.

4. Хто навчив її цієї гри?

5. Чому Ненсі назвала Полліанну “дивною дитиною”?

6. Чи захопилася Ненсі “грою в радість”?

Творче завдання

Розкажіть від імені Полліанни про сутність “гри в радість”.

Для обговорення

Чи сподобалася вам гра Полліанни? Висловте свою думку й поясніть її.

Коментарі

У творі відображено найважливіші принципи християнської моралі. Духовним орієнтиром для головної героїні є загальнолюдські цінності, які утверджуються в Біблії. Добро, любов, милосердя, допомога — це ті моральні категорії, які формують її життєву позицію. Граючи в радість, вона не порушує християнських заповідей та моральних норм. Згадаймо про епізод, коли міс Поллі від’їжджає на три дні на похорон своєї двоюрідної сестри, залишаючи племінницю зі служницею вдома. Ненсі радіє, бо тепер вони деякий час будуть господарювати лише вдвох і гратися досхочу. Але Полліанна здивована такою поведінкою служниці: “Не знаю, як і пояснити, але є такі події, коли гра недоречна. І мені здається, що похорон — це саме така подія. У похованні немає нічого веселого”. Точкою опори для Полліанни є совість, а гра — лише форма, яка дає право “радіти життю по совісті”. Така авторська позиція цілком відповідає моральним приписам Святого Письма й християнським заповідям.

Розділ 28. Гра і гравці

Після візиту містера Пендлтона до маєтку Гаррінґтонів прийшла Міллі — донька місіс Сноу. Вона ще ніколи тут не бувала й почувалася трохи незручно. Навіть почервоніла, коли міс Поллі ввійшла до кімнати.

— Я... я прийшла дізнатися... як там маленька дівчинка? — пробелькотіла вона.

— Дякую, що прийшли. Усе так само. А як ваша мама? — слабким голосом поцікавилася міс Поллі.

— Я, власне, тому й пришла... сказати вам, що... тобто попросити, щоб ви переказали Полліанні, — трохи недоладно торохтіла дівчина. — Ми думаємо, це просто жахливо, що ця чудова, найдобріша у світі дівчинка ніколи не зможе ходити, надто після того, що вона зробила для нас, для мами... Знаєте, вона навчила її грати в гру! А тепер ми дізналися, що вона сама не може в неї грати — бідолашна дитина! Та воно й зрозуміло — чи ж до гри в такому стані... А потім ми згадали, що вона говорила нам, та як це допомогло, і вирішили, що, може, і їй самій це допоможе. Бо їй треба, треба радіти! — тут Міллі замовкла й безпорадно подивилася на міс Поллі, очікуючи відповіді.

Міс Поллі ввічливо її вислухала, проте зрозуміла, мабуть, тільки половину зі сказаного. Вона вже давненько вважала Міллі Сноу трохи дивною, хоча й не думала, що це може бути серйозно. У кожному разі це був зовсім незрозумілий та незв’язний набір слів. Та міс Поллі змусила себе відповісти:

— Мені здається, я не зовсім розумію тебе, Міллі, — увічливо зауважила вона. — Що саме ти хотіла переказати Полліанні?

— Так-так, я хотіла дещо переказати, — спохопилася дівчина. — Ми хочемо, щоб вона знала, як багато зробила для нас. Звісно, вона й сама вже дещо помічала, коли приходила, адже мама вже тоді дуже змінилася. Але вона навіть не уявляє, наскільки ми змінилися — і я, і мама. Я, я змінилася! А все після того, як і сама наважилася пограти в цю гру.

Міс Поллі спохмурніла. Вона хотіла запитати в Міллі, що ж то була за гра, та не могла вставити ані слова. Дівчина схвильовано вела далі:

Д. Шаричева. Ілюстрація до роману Е. Портер “Полліанна”. 2009 р.

— Розумієте, раніше моїй мамі все було не так. Їй постійно хотілося чогось іншого. Та й хто міг би її звинуватити в цьому — за таких обставин. Але тепер... тепер вона дозволяє піднімати фіранки, тепер їй зовсім небайдуже, як вона виглядає та яка на ній сорочка. А ще мама почала плести! Гарненькі маленькі штучки — шапочки та ковдри для малюків. Плете, а потім віддає на ярмарки та в лікарні. І їй це справді подобається — вона рада, що може це робити! Розумієте, це ж усе завдяки міс Полліанні, адже саме вона сказала мамі, що треба радіти своїм рукам. Вона тоді запитала, чому мама нічого ними не робить. Ах, якби ж ви тільки бачили тепер її кімнату із цими кольоровими клубочками шерсті — червоними, синіми, жовтими. А на вікнах ми почепили призми від міс Полліанни, і тепер у кімнаті так гарно й затишно. Знаєте, я раніше й заходити туди боялася, бо там було так темно й непривітно, а мама лежала в ліжку геть нещасна... Тож ми хотіли, щоб ви переказали міс Полліанні, що все це — тільки завдяки їй. І, будь ласка, скажіть їй, що ми раді знайомству з нею... може, це її хоча б трішки втішить. І... Ну, мабуть, це все, — нарешті закінчила Міллі й підхопилася зі стільця. — То ви їй скажете?

— Звісно, — пробурмотіла міс Поллі, намагаючись утримати в пам’яті хоча б дещицю з усього сказаного.

Візити Джона Пендлтона та Міллі Сноу стали першими ластівками. Люди продовжували йти до маєтку Гаррінґтонів, а ще передавали багато записок, і деякі з них дедалі більше спантеличували міс Поллі.

Одного разу у двері подзвонила вдова Бентон. Міс Поллі добре її знала, хоча вони ніколи не ходили в гості одна до одної. Та це була найсумніша жінка в місті — вона завжди ходила в чорному. Однак того дня на шиї міс Бентон була блакитна стрічка, а її очі сповнилися щирими сльозами. Вона поспівчувала міс Поллі з приводу аварії, а потім несміливо запитала, чи може побачити Полліанну.

— Вибачте, але поки що ми нікого до неї не пускаємо. Можливо, трохи згодом, — похитала головою господиня.

Місіс Бентон витерла хустинкою очі, підвелася й пішла до дверей. Аж раптом згадала про щось і повернулася.

— Міс Гаррінґтон, ви не могли б їй дещо переказати? — затинаючись, мовила жінка.

— Звичайно, місіс Бентон, із радістю.

Жінка трохи повагалася, та врешті почала говорити.

— Ви їй, будь ласка, перекажіть, що я почала носити ось це, — і місіс Бентон торкнулася блакитної стрічки на шиї. Помітивши, що міс Поллі здивовано на неї дивиться, вона продовжила: — Ця маленька дівчинка так довго намагалася переконати мене одягти щось яскравішого кольору... І я нарешті зважилася та хочу, щоб вона про це знала. Вона сказала, що Фредді буде дуже радий бачити мене такою. Знаєте, Фредді — це все, що в мене залишилося... — після цих слів місіс Бентон похитала головою й пішла до виходу. — Ви просто перекажіть це Полліанні, і вона все зрозуміє!

Того ж дня, тільки трохи пізніше, прийшла ще одна вдова, принаймні так здавалося з її одягу. Міс Поллі не знала цієї жінки, та виявилося, що Полліанна була з нею знайома. Леді представилася як місіс Тарбел.

— Ви мене, звісно, не знаєте, — одразу почала вона, — та я знайома з вашою маленькою племінницею Полліанною. Я ціле літо провела в санаторії, і щодня ходила на довгі прогулянки, бо це корисно для здоров’я. І саме під час такої прогулянки ми з нею познайомилися. О, це така чудова дівчинка! Якби ж я тільки могла вам пояснити, як багато вона тепер для мене значить! Коли я тільки приїхала до санаторію, мене ніщо не тішило, але її веселе личко нагадало мені про мою дівчинку, яку я втратила багато років тому... І коли я дізналася про цей жахливий нещасний випадок, а потім про те, що бідолашна дитина ніколи не зможе ходити, що вона не може радіти, я відразу вирішила прийти сюди.

— Це дуже мило з вашого боку, — тихо відповіла міс Поллі.

— Я хочу вас попросити, — мовила жінка. — Перекажіть їй дещо від мене. Ви зможете?

— Звісно.

— Ви просто скажіть їй, що місіс Тарбел тепер рада. Так, це звучить доволі дивно й, можливо, незрозуміло для вас. Та, якщо можна, я б не хотіла цього пояснювати, — на обличчі вдови з’явилася печальна усмішка. — Ваша небога зрозуміє, що я мала на увазі, а я відчуваю, що не можу цього не сказати. Дуже вам дякую й пробачте, якщо мій візит видався вам недоречним, — закінчила жінка й пішла.

Міс Поллі вже нічого не розуміла, але поспішила нагору до кімнати Полліанни.

— Полліанно, ти знайома з місіс Тарбел? — поцікавилася вона.

— Так, і вона мені дуже подобається. Щоправда, вона хвора й дуже сумна. Місіс Тарбел живе в санаторії й ходить на прогулянки. Тобто ми ходимо разом. Точніше ходили, — і голос Полліанни раптом затремтів, а по щоках покотилися дві сльози.

Міс Поллі раптом голосно закашляла.

— Що ж, люба, вона щойно приходила й просила дещо переказати тобі, щоправда, не пояснила, що б це мало означати. Вона сказала, що тепер рада.

— Справді так сказала?! О, яка ж я рада, — заплескала в долоні дівчинка.

— Але що це означає, Полліанно?

— Це така гра, і... — раптом дівчинка зупинилася й притисла до губ свою долоньку.

— Яка ще гра?

— Та це нічого, тітонько Поллі... Я... я не можу вам розповісти, бо тоді доведеться говорити про дещо, а ви мені заборонили це робити.

Міс Поллі дуже хотілося й далі розпитувати небогу про цю загадкову гру, але вона помітила, що це схвилювало хвору, і, стримавшись, заговорила про інше.

Після місіс Тарбел до міс Поллі прийшла така молода жінка, що господиня остовпіла. її щоки були аж надто нарум’янені, а волосся — неприродно жовтого кольору. На ногах жінка мала туфлі на височезних підборах, а її прикраси були дешевими. Міс Поллі було відомо, що в цієї особи не найкраща репутація, тож її обурив той факт, що вона взагалі насмілилася переступити поріг маєтку Гаррінґтонів.

Господиня не подала гості руки. Увійшовши до кімнати, вона навіть відступила трохи назад. Жінка відразу підвелася. Її очі були червоні, ніби вона довго плакала. Трохи невпевнено, але вона голосно запитала, чи не можна хоча б на хвильку побачити маленьку Полліанну.

Міс Поллі відмовила. Вона сказала це досить різко, та щось у вигляді цієї жінки, у її благаючих очах змусило її пояснити, що до дівчинки поки що нікого не пускають.

Було видно, що гостя трохи вагається, та все ж вона почала говорити. Її підборіддя залишалося гордо піднятим.

— Я місіс Пейсон, місіс Том Пейсон. Ви, мабуть, чули про мене, принаймні півміста мене точно знає. Знаєте, не все, що про мене говорять, — правда. Та, власне, зараз це не так важливо. Я більше переживаю за цю маленьку дівчинку. Коли я почула про той нещасний випадок, у мене просто руки опустилися. А минулого тижня мені сказали, що вона не зможе ходити. О, якби я тільки могла віддати свої ноги цій дівчинці! Їй вони потрібніші, адже за годину на них вона зробить більше, аніж я за сто років! Шкода, що це неможливо. Знаєте, часто ноги даються тим, хто їх геть не цінує.

Тут жінка зупинилася, щоб прокашлятися. А коли знову заговорила, її голос був так само рішучий.

— Ви, може, і не знаєте, але ми часто бачили вашу племінницю. Знаєте, ми живемо біля Пендлтонського пагорба, і вона часто проходила повз наш двір. Точніше, не просто проходила, а завжди заходила до нас, щоб погратися з дітьми та поговорити зі мною й чоловіком, якщо він був удома. їй це наче подобалося, і ми їй подобалися, і вона, мабуть, не розуміла, що люди з її кола ніколи б не зайшли до таких, як ми. Хоча, якби таким людям не було байдуже, то, може, таких, як я, було б менше, міс Гаррінґтон, — раптом гірко зауважила жінка. — Отож дівчинка приходила до нас, і нічого поганого в цьому не було, навпаки — вона зробила для нас багато добра. Вона й сама не здогадується, скільки всього для нас зробила, і це навіть добре. Бо якби ваша небога це розуміла, то зрозуміла б і багато інших речей, а мені цього геть не хотілося б. Ось такі справи. Знаєте, цього року нам з чоловіком важкувато було. Ніщо не тішило, ми в усьому зневірилися й уже навіть говорили про розлучення. Ми навіть не знали, що робитимемо з дітьми після розлучення. Коли стався нещасний випадок і стало відомо, що дівчинка ніколи не зможе ходити, ми почали згадувати, як вона приходила посидіти на нашому ґанку, погратися з дітьми, як сміялася й просто раділа. Вона завжди чомусь раділа, а одного дня розповіла нам про гру — ви, мабуть, про неї теж знаєте. І ваша небога почала вмовляти нас пограти. А тепер ми почули, що вона сама більше не може грати в гру, бо в неї немає причин для радощів. Тому я й прийшла сказати їй, що вона може порадіти за нас, бо ми вирішили залишитися разом і грати в цю чудову гру. Думаю, вона буде дуже рада, бо її, знаєте, засмучувало те, як ми іноді сварилися з чоловіком. Я, звісно, не впевнена, що гра нам допоможе, але ми дуже на це сподіваємося. Полліанна цього хотіла. То ви їй розповісте?

— Так, я їй обов’язково перекажу, — тихо мовила міс Поллі. А тоді, несподівано для самої себе, вона ступила крок уперед і простягнула жінці руку: — Дякую, що прийшли, місіс Пейсон, — мовила вона.

Гордовито підняте підборіддя вмить опустилося, а губи гості затремтіли. Вона щось пролепетала, потисла руку, не дивлячись на господиню, і похапцем вибігла з будинку.

Не встигли ще зачинитися двері, а міс Поллі вже була на кухні й допитувалася в Ненсі:

— Ненсі, — рішуче почала міс Поллі. Постійні й не дуже зрозумілі для неї візити мешканців міста цими днями дуже спантеличили господиню, а відвідини місіс Пейсон стали останньою краплею. Ненсі вже давно не чула від міс Поллі такого різкого тону. — Поясни мені, що це за абсурдна гра, про яку говорить уже все місто? І до чого тут моя небога, хотіла б я знати? Чому всі, починаючи з місіс Сноу й закінчуючи місіс Том Пейсон, уважають за потрібне прийти й сповістити про те, що вони в неї грають? Бачу, що половина жителів уже пов’язують собі на шию блакитні стрічки, припиняють сваритися, учаться любити те, що раніше терпіти не могли, і все це завдяки Полліанні! Я, звісно ж, намагалася дізнатися про все в неї, та чомусь не вийшло. Щоправда, її зараз краще й не турбувати. Але з того, що ти казала вчора ввечері, я зрозуміла, що ти про це знаєш. Розкажи мені про цю гру, негайно!

На превеликий подив міс Поллі, Ненсі раптом розплакалася.

— Усе це означає, що з червня ця благословенна дитина робить усіх жителів цього міста щасливішими, учить їх радіти. А тепер вони намагаються її потішити — хоча б трішки.

— Радіти чому?

— Просто радіти. Розумієте, це така гра.

— Я бачу, ти не краща за інших, Ненсі, — роздратовано тупнула ногою міс Поллі. — Я ж питаю: що це за гра?

Ненсі підняла голову й подивилася в очі господині.

— Я розкажу вам, мем. Цю гру придумав її батько. Розумієте, якось їй прислали милиці замість ляльки, і вона, звісно, почала плакати. Та й яка дитина б не заплакала! І от тоді батько сказав, що завжди знайдеться те, чому можна радіти. І що Полліанна може радіти милицям!

— Радіти милицям? — У міс Поллі аж сльози на очах виступили. Вона згадала про паралізовані ніжки небоги.

— Саме так! І я спочатку дуже здивувалася, і для міс Полліанни це спочатку видалося дивним. Але потім він сказав, що можна радіти тому, що милиці їй не потрібні!

— О! — скрикнула міс Поллі.

— А після того вони постійно грали в цю гру й у всьому шукали щось радісне. І наша дівчинка сказала, що це було досить легко. Не так шкода, що не отримала ляльку, зате милиці не потрібні!

А назвали вони її грою в радість. Ось така гра, мем, і з того часу вона в неї грала.

— Але як... як... — Міс Поллі забракло слів, і вона безпорадно замовкла.

— Ви б дуже здивувалися, мем, якби дізналися, що це й справді допомагає, — упевнено, як і Полліанна, вела далі Ненсі. — Якби ви тільки знали, скільки добра вона зробила для моєї родини, моєї мами. Я її двічі брала до себе в гості. І, знаєте, вона й мене змусила радіти — дрібницям і важливому, і тепер жити стало простіше! Мені тепер навіть власне ім’я подобається! А знаєте чому? Бо Полліанна сказала, що я маю радіти, адже мене звуть не Гіпзибою! А ще ранки по понеділках — я їх раніше просто терпіти не могла. А завдяки нашій дівчинці тепер я радію!

— Радієш ранку в понеділок?

— Так, це дивно звучить, мем, — щиро засміялася Ненсі, — та я вам поясню. Наше янголятко якось дізналося, що я не люблю ранки по понеділках. І от вона мені й сказала: “Знаєш, Ненсі, я думаю, ти маєш радіти ранку понеділка більше, аніж будь-якому іншому ранку, бо до наступного ранку понеділка ще цілий тиждень” . Тож тепер кожного понеділка я думаю про це, і воно справді допомагає! Я щоразу сміюся, коли згадую про ту розмову, а сміх допомагає! Чесне слово!

— Та чому ж вона не розповіла про цю гру мені? — розгублено запитала міс Поллі. — Чому робила з цього таку таємницю, коли я її розпитувала?

Ненсі трохи повагалася, та врешті відповіла:

— Ви вже мені пробачте, мем, та ви самі заборонили їй говорити про батька. Тому вона й не могла вам нічого розповісти. Бачте, гру ж її батько вигадав.

Міс Поллі прикусила губу.

— Вона хотіла вам розповісти із самого початку, — вела далі Ненсі. — їй же не було з ким грати, розумієте? А потім Полліанна розповіла мені, і я вирішила спробувати.

— А... інші як дізналися? — тремтячим голосом запитала господиня.

— О, про цю гру вже, мабуть, усі знають. Дізналися звісно як — хто від Полліанни, хто від мене. А потім почали переповідати іншим — так воно зазвичай і буває. Наша дівчинка завжди до всіх усміхалася й була приязною, постійно раділа — то як же можна було не дізнатися? Коли стався той нещасний випадок, усі дуже засмутилися, особливо коли почули, що вона не може нічому радіти. Тому й приходять щодня, щоб розповісти, як вона навчила їх радіти, і сподіваються, що це допоможе нашому янголятку. Адже вона завжди хотіла, щоб вони з нею грали, от вони й продовжують грати!

— Що ж, тепер я знаю, хто почне грати в цю гру! — вигукнула міс Поллі й чимдуж вибігла з кухні.

Ненсі ніяк не могла отямитися. А тоді сказала вголос:

— Ну, тепер мене нічим не здивуєш! Міс Поллі — тільки подумати! Ні, не здивувати мене тепер нікому, це вже точно!

Медсестра вийшла з кімнати хворої, залишивши міс Поллі та її племінницю вдвох.

— Сьогодні до тебе приходила ще одна гостя, — тремтячим голосом мовила міс Поллі. — Ти пам’ятаєш місіс Пейсон?

— Місіс Пейсон? Звісно, пам’ятаю! Вона живе по дорозі до містера Пендлтона, і в неї двоє дітей. Гарненькій дівчинці три роки, а хлопчику вже майже п’ять. Вона дуже хороша, і чоловік у неї хороший, та вони самі одне про одного цього не знають, тому і сваряться, бо не можуть дійти згоди. А ще вони бідні, і в них навіть немає пожертв, бо містер Пейсон не пастор, як... ну, ви розумієте.

Після цих слів Полліанна та її тітонька одночасно почервоніли.

— Та хоча вони й бідні, у місіс Пейсон часто з’являється гарний одяг, — поспіхом вела далі Полліанна. — А ще в неї багато перснів — з діамантами, смарагдами й рубінами. Щоправда, обручку вона хоче викинути, а натомість отримати розлучення. Ви знаєте, що таке розлучення, тітонько Поллі? Боюся, це щось не дуже добре, бо вона не виглядала щасливою, коли про нього говорила. Місіс Пейсон казала: якщо отримає його, то вже не житиме тут, і її діти, швидше за все, також. Та я думаю, що краще не викидати обручку, правда ж? То що таке розлучення, тітонько?

— Але вони не розлучатимуться, люба, — запевнила її міс Поллі, — бо вирішили залишитися разом.

— О, я така рада! Тоді вони будуть удома, коли я навідаюся до них в гості... О Боже! — раптом згадала дівчинка. — Тітонько Поллі, ну чому я ніяк не можу запам’ятати, що мої ноги не ходитимуть, і я ніколи не зможу піти до містера Пендлтона?

— Ну, ну, не треба, — мовила тітонька, — по-перше, ти можеш поїхати до своїх друзів у візку з кучером. Але послухай! Я ж не розповіла тобі головного! Місіс Пейсон просила переказати тобі, що вони вирішили грати в гру, як ти й хотіла.

Полліанна усміхнулася, хоча по її щоках котилися сльози.

— Справді? Я така рада! О, яка ж я рада!

— Так, вона сподівалася, що ти зрадієш. Тому й розказала, щоб потішити тебе, Полліанно.

Дівчинка здивовано подивилася на тітку:

— Тітонько, ви говорите так, ніби знаєте... Ви знаєте про гру, тітонько Поллі?

— Так, люба, — міс Поллі намагалася, щоб її голос звучав природно. — Мені Ненсі розповіла, і я вважаю, що це просто чудова гра. І тепер я гратиму в неї разом з тобою.

— Тітонько Поллі, невже це правда?! Яка ж я щаслива! Я із самого початку хотіла, щоб ви зі мною грали! (...)

— Так, моя люба, і всі решта теж гратимуть. Адже майже все місто грає у твою гру, Полліанно (...) і всі його мешканці стали щасливішими — усе завдяки одній маленькій дівчинці, яка розповіла про гру й навчила грати в неї.

Полліанна радісно заплескала в долоні.

— Я така рада, — вигукнула вона. Раптом її обличчя осяяла щаслива усмішка. — А знаєте, тітонько Поллі, тепер я й справді можу дечому радіти. Я рада, що мої ноги раніше могли ходити, інакше я просто не змогла б усе це зробити!

(Переклад Віри Наливаної)

Д. Шаричева. Ілюстрація до роману Е. Портер “Полліанна”. 2009 р.

Робота з текстом розділу 28

1. Як Полліанна переживала нещасний випадок, що трапився з нею?

2. Розкажіть про те, як мешканці містечка намагалися її підтримати.

3. Що розповіли міс Поллі й попросили передати дівчинці Міллі Сноу, місіс Бентон, місіс Тарбел і місіс Пейсон?

4. Як Полліанна вплинула на життєві обставини всіх цих жінок? Чи покращилася доля кожної з них після зустрічі з дівчинкою?

5. Які важливі людські проблеми порушено в цьому розділі (у тому числі сімейні й моральні)?

Творче завдання

Доведіть, що в цьому розділі є психологічна кульмінація, пов’язана з внутрішніми змінами в душі міс Поллі. Знайдіть рядки у творі, коли тітці Поллі захотілося грати разом із Полліанною. Чому це відбулося саме в цей момент? Що вплинуло на рішення міс Поллі?

Робота з текстом розділів 31-32

1. Як лікар Чілтон опинився в домі міс Поллі?

2. Як його зустріла Полліанна?

3. Чому очі лікаря Чілтона “випромінювали таке щастя, що це не можна було не помітити”, а щоки міс Поллі “залив гарячий рум’янець”?

4. Яку “найрадіснішу справу у світі”, за словами лікаря Чілтона, зробила Полліанна?

5. Про яку важливу новину розповіла міс Поллі своїй племінниці?

6. Виразно прочитайте лист Полліанни (розділ 32). Стисло перекажіть його. Яку радісну звістку повідомляє дівчинка своїм рідним?

7. Знайдіть у листі речення, які переконують у тому, що тітка Поллі, лікар Чілтон і Полліанна стали справжньою сім’єю.

Творче завдання

Доведіть, що в романі кілька кульмінаційних моментів (зовнішніх і внутрішніх), пов’язаних із життям різних персонажів.

Краса слова

За жанром твір Е. Портер “Полліанна” — це роман. Спочатку події твору розгортаються довкола однієї героїні — Полліанни, але згодом вони охоплюють долі багатьох мешканців містечка Белдінґсвіля. У творі порушено широке коло важливих суспільних, моральних і сімейних проблем: важке становище сиріт у суспільстві, ставлення до бідних і знедолених, сприйняття світу й людей, пошук щастя та кохання, милосердя, допомога ближнім, укріплення родинних стосунків, виховання та ін.

Головна героїня залучає до “гри в радість” усіх мешканців містечка. Під її впливом вони змінюються. А змінившись, персонажі досягають свого щастя. Отже, Е. Портер стверджує, що людина може сама змінювати своє життя на краще, тільки для цього вона повинна внутрішньо змінюватися, наповнювати своє серце добром, любов’ю й милосердям до ближніх.

• А тепер подумайте, чи змінювався характер Полліанни. Доведіть свою точку зору, використовуючи текст твору.

Кадр із кінофільму “Полліанна”. Режисер С. Хардінг. 2003 р.

За мотивами роману “Полліанна” знято декілька телесеріалів і кінофільмів. 19 травня 1960 р. відбувся показ американського фільму “Полліанна” (реж. Д. Свіфт). Анімаційний серіал “Історія Полліанни, дівчинки любові” знято японським режисером К. Кусиби в 1986 р. У 2003 р. вийшов на екрани англійський кінофільм “Полліанна” (реж. С. Хардінг), у якому добре відтворено дух того часу.

• Перегляньте одну з екранізацій роману “Полліанна”, визначте подібність і розбіжності кінофільму з літературним твором.

Театральну постановку цього шедевру дитячої класики здійснено Львівським українським драматичним театром імені Марії Заньковецької (режисер Богдан Ревкевич) і Київським академічним театром юного глядача на Липках (режисер Віктор Гирич).

Переклали роман “Полліанна” українською мовою Богдана Гора, Віра Наливана.

Перевірте себе

1. Визначте провідні теми роману “Полліанна”.

2. Які важливі проблеми порушено у творі (суспільні, сімейні, виховні, моральні, християнські та ін.)?

3. Визначте ідеї роману. Яка з ідей вам найбільш близька?

4. Які моральні цінності утверджуються у творі?

5. Чи потрібно, на вашу думку, “грати в радість”? Що може дати ця гра сучасній людині?

6. Чому роман “Полліанна” уже понад 100 років приваблює різні покоління дітей та дорослих?

Порівняйте образи Тома Сойєра та Полліанни. Що об’єднує цих героїв (ставлення до життя, риси характеру)?

Творче завдання

Придумайте сюжет про пригоди Полліанни в наші дні.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.