РІЗДВЯНА ПІСНЯ В ПРОЗІ, АБО РІЗДВЯНЕ ОПОВІДАННЯ З ПРИВИДАМИ - ЧАРЛЗ ДІККЕНС - ЛІТЕРАТУРА І МОРАЛЬНЕ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЛЮДИНИ

Зарубіжна література 6 клас - Надія Півнюк - Освіта 2006

РІЗДВЯНА ПІСНЯ В ПРОЗІ, АБО РІЗДВЯНЕ ОПОВІДАННЯ З ПРИВИДАМИ - ЧАРЛЗ ДІККЕНС - ЛІТЕРАТУРА І МОРАЛЬНЕ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЛЮДИНИ

(Скорочено)

Строфа І. МАРЛЕЄВА ТІНЬ

Марлей помер. Це точно. Свідоцтво про його смерть було підписане пастором та іншими. Сам Скрудж підписав його, а кожний документ, підписаний Скруджем, мав велику вагу на біржі*...

Скрудж зоставив Марлеєве ймення на вивісці. І після Марлеєвої смерті над дверима при вході в контору було написано: Скрудж і Марлей. Всі знали торгову спілку, що звалася «Скрудж і Марлей». Часом ми, несвідомі в торгових справах люди, звали Скруджа Скруджем, а часом Марлеєм, і він озивався на обидва ймення. Йому було однаково.

О! Скрудж був справжній «жмикрут»: він умів міцно схопити людину як кліщами, придушити, скрутити, згребти. Це був старий грішник — заздрий» жадний, твердий і гострий, як кремінь, але ніяке кресало не могло викресати з нього благородної іскри, скритнкй, потайний та самостійний, як той слимак. Через холод у душі і вся постать його немов заморозилась: ніс загострився, щоки зморщились, хода стала скутою, очі почервоніли, тонкі губи посиніли, а голос, хитрий та прикрий, скрипів. Холодний іній лежав у нього на голові, на бровах і на сухім підборідді. Скрудж всюди носив із собою той холод; в найгарячіші дні він морозив ним свою контору і не давав їй нагрітися хоч би на один градус навіть на Різдво.

Надвірний холод і тепло не впливали на Скруджа. Ніяка спека не могла зігріти Скруджа, ніякий холод не морозив його. Не було;вітру жорстокішого за Скруджа, снігу упертішого, дощу такого невблаганного, як Скрудж. Найгірша негода не могла знайти в Скруджеві такого місця, де б пройняти його. Злива, град, сніг, сльота мали тільки одну кращу за нього прикмету — вони бувають часами щедрі, а Скрудж ніколи.

Ніхто на вулиці, зустрівшися з ним, не спинявся, щоб привітно спитати в нього: «Як ся маєте, пане Скрудже? Коли ви зайдете до мене?» Старці ніколи не сподівалися від нього милостині; діти ніколи не питали в нього, котра година; ніхто ніколи за все його життя,— ні чоловік, ні жінка,— не попросив його показати дорогу. Здавалося, що навіть собаки сліпих знали Скруджа і, побачивши його, швидше тягли своїх господарів куди-небудь під ворота або в двір, махаючи хвостом та немов бажаючи сказати: «Нехай краще не дивиться ніяке око, ніж має дивитися погане. Правда ж, сліпий господарю?»

Скрудж не звертав на все те ніякої уваги. Йому навіть подобалося протовплюватися дорогами людського життя, нехтуючи людським співчуттям.

Якось, перед одним з найкращих днів року, перед Різдвом, старий Скрудж сидів і працював у своїй конторі. Година була холодна, похмура. Туман аж проймав. Скрудж чув, як люди ходили надворі, крекчучи від холоду, плещущи руками та тупаючи ногами, щоб зігрітись. Годинник на вежі продзвонив тільки третю годину, а вже було зовсім темно; та й увесь день не виглядало сонце.

Скрудж не зачиняв дверей у своїй кімнаті, щоб наглядати за писарем, що переписував папери в сусідньому закамарку*, тісному та темному, неначе бочка. В коминку в Скруджа ледве горіло, а в коминку в писаря так мало було вогню, що здавалося, неначе там жевріла одна жарина. Але писар не міг підкинути вугілля, бо скринька з вугіллям стояла в Скруджевій кімнаті й кожний раз, як писар увіходив туди з лопаткою, щоб набрати вугілля, господар казав йому, що, мабуть, їм прийдеться розлучитися. І писар замотав шию білою хустиною і думав, як би його зігрітися коло свічки, але це була трудна справа!..

1— Будьте здорові зі Святим вечором, з веселим Різдвом, дядечку! Щасти вам, Боже! — залунав зненацька радісний голос. То говорив Скруджів племінник, хутко ввійшовши в хату.

— Що за дурниці! — відказав Скрудж.

Племінник зігрівся, швидко йдучи по холоду та по туману; на щоках у нього грала краска, очі блищали. Він був дуже гарний в цю хвилину.

— Різдво дурниці, дядечку!? — спитав племінник.— Ви, звичайно, так не думаєте?

— Думаю,— відповів Скрудж.— «Веселе Різдво!» Яке ти маєш право веселитися? З якої речі тобі радіти? Ти, здається, доволі вбогий...

— Ну, та не гнівайтеся ж, дядечку! — сказав племінник.

— Як же мені не гніватися,— бурчав дядько,— коли той світ, де я живу, заселений такими дурнями, як ти! «Радісне Різдво!» Не говори мені такого. На Різдво платять борги без грошей; воно показує, що чоловік став на рік старший і ні на одну годину не став багатший; це той час, коли треба лічити по книгах і бачити, що кожна стаття за всі дванадцять місяців була проти нас. Коли б я міг робити так, як бажаю,— скрикнув Скрудж з лютістю,— то я б кожного дурня, що шляється та славить Христа, зварив разом з його різдвяною стравою й поховав би, застромивши йому ялинку в серце!

— Дядечку! — благав племінник.

— Племіннику,— одказав суворо дядько,— святкуй собі Різдво по-своєму і не заважай мені святкувати його, як я хочу.

— Хіба це святкування! — скрикнув племінник.— В тім-то й річ, що ви його зовсім не святкуєте!

— Ну, то не заважай мені зовсім про нього не думати. Нехай воно тобі буде щасливе! А справді, чи принесло воно тобі коли-небудь щастя?

— Є багато речей, що я з них міг би добути щастя, але я ними не скористався,— між іншим і Різдво так само. Але, окрім моєї великої шаноби до святого Різдва, я ще вважаю цей день найкращим в цілому році; добрий, веселий, ласкавий, привітний день! Єдиний з усіх довгих днів, коли всі вузькі серця ширшають, єдиний день, коли всіх бідніших людей вважають за своїх товаришів у житті, а не створіннями іншої породи. І через те, дядечку, хоч Різдво й не поклало мені в кишеню ані шматочка злата або срібла, а я все ж певний, що воно мені дало добро і буде ще його давати; я славлю його...

— Ви великий красномовець, добродію, і я дивуюся, чому ви не подастеся до парламенту.

— Та не гнівайтеся, дядьку! — мовив племінник,— а краще приходьте до нас завтра обідати,

— Іди ти к... і Скрудж договорив до кінця,— перше ніж я прийду до тебе!

Але через що? Чому?

— А нащо ти оженився? — одповів Скрудж.

— Бо закохався,

— «Бо закохався!» — заворкотів Скрудж з таким презирством, немов йому показали єдину річ, ще дурнішу за «веселе Різдво».— Прощавай!

— Але ж, дядьку, ви й тоді, як я був нежонатий, не були в мене ні разу: нащо ж відмовлятися тепер моїм одруженням!

— Прощавай,— знов промовив Скрудж.

— Я нічого од вас не хочу, нічого у вас не прошу,— правив своє племінник,— чому ж нам не бути в добрій згоді?

— Прощавай,— проказав Скрудж.

Але не зважаючи на все це, племінник вийшов з хати, не промовивши жодного гнівного слова.

Пора було вже замикати контору. Скрудж з неохотою встав зі свого стільця, і по тому знаку писар зразу погасив свічку в своєму закамарку і надів шапку.

— Ви, певне, захочете бути вільні завтра цілий день? — запитав у нього Скрудж.

— Коли це для вас буде вигідно...

— Зовсім не вигідно, і це не по правді. Коли б я не додав вам півкрони, то ви б, напевне, сказали, що я вас кривджу?

Писар покірно усміхнувся.

— А тим часом,— провадив далі Скрудж,— ви не думаєте, що кривдите мене, бо я плачу гроші за цілий день даремно.

Писар зауважив, що це трапляється раз на рік.

— Хороша причина, щоб обкрадати людей кожного двадцять п’‎ятого грудня,— сказав Скрудж, защіпаючи своє пальто під саму шию,— Ну та вже нехай буде завтра ваш день, але зате післязавтра приходьте якомога раніше...

Скрудж пообідав у похмурому трактирі, там, де він мав звичай завжди обідати, перечитав усі часописи, в кінці вечора втішався в товаристві своїх банкових книжок, а потім пішов спати.

Він жив у тій домівці, що колись належала його покійному товаришу. Це був ряд темних кімнат у здоровенному домі, що стояв у самому кінці маленького двора, де йому було дуже тісно. Здавалося, що цей дім, як був маленький і грався з другими домами в піжмурки, то й забіг у цей двір, а потім не знав, як йому звідти вийти.

Ліч. Скрудж і Боб Кретчит

Тепер цей дім був такий старий та понурий, що, окрім Скруджа, ніхто в ньому не жив. Всі інші квартири наймалися в ньому для контор. Двір був такий темний, що Скрудж хоч і звик до нього, а все ж мусив іти по ньому навпомацки.

Скрудж пішов нагору... Закинувши голову на спинку крісла, він якось глянув на дзвоник, що давно висів у хаті без ужитку. Цей дзвоник був колись для чогось проведений з верхнього поверху. Зненацька він почав гойдатися; спочатку це дуже здивувало Скруджа, потім задзвонив голосно і до нього обізвалися дзвінки з усього дому. Вони дзвонили півхвилини, може — хвилину, але Скруджеві здалося, що цілу годину.

Потім усі дзвінки змовкли. Тоді в самому низу, в підвалі, щось забряжчало, немов хто волочив тяжкого ланцюга по бочках з вином у купця в льоху. Скрудж згадав тоді, що він чув, ніби привиди, з’‎являючись людям на землі, завжди тягнуть за собою ланцюги... Згодом двері з льоху відчинилися зі страшенним гуркотом, і Скрудж почув бряжчання вже виразніше в нижньому поверсі, потім на сходах, а далі коло дверей до його хати...

То була Марлеєва тінь у його звичайному каптані, у вузьких штанях і високих чоботях з китицями, що ворушилися так само, як кіска, поли від каптана і волосся на голові. Ланцюг, що тяг Марлей за собою, був прив’‎язаний йому до стану. Ланцюг той був дуже довгий і звивався, як хвіст. Він був зроблений (Скрудж це добре запримітив) із скриньок на гроші, з ключів, із замків, з конторських книг, паперів і з важких мішків з грошима. Все це було зроблене із заліза. Тіло в привида було таке прозоре, що Скрудж, дивлячися на нього спереду, міг бачити два ґудзики на каптані ззаду.

Скруджеві часто приходилося чути, що у Марлея «нема серця», але він до цієї пори не вірив усьому, та й тепер не вірив. Він пильно роздивлявся привида наскрізь і бачив, що той стояв перед ним; він почував на собі погляд його смертельно холодних очей і сам холодів од того; він роздивився навіть, з чого зроблена та хустка, що нею було підв’‎язане Марлеєві підборіддя. А все-таки він не вірив і боровся сам зі своєю уявою.

— Ну,— сказав Скрудж холодно й жорстко,— чого ви хочете від мене?

— Дуже багато,— відповів привид. Це був, безперечно, Марлеїв голос.

— Хто ви такий?

— За життя я був товаришем вашим — Яковом Марлеєм.

— Чи не могли б... ви... сісти? — спитав Скрудж, підозріливо поглядаючи на привида.

— Можу.

— То сідайте.

Навкруги привида була якась пекельна атмосфера. Скрудж не міг її почувати, але вона виявлялася у тому, що хоч привид сидів зовсім нерухомо, але волосся його і китиці на чоботях та поли від каптана коливалися, немов од теплого повітря, що виходило з печі...

— О Скрудже! — сказав привид.— У кожного чоловіка душа не повинна бути замкнена,— треба, щоб вона завжди зустрічалася зі своїми близькими, щоб мала співчуття до інших; коли душа не робила цього за життя, то мусить спокутувати це по смерті. Вона засуджена тинятися по світі й бачити,— о горе мені! — те бачити, до чого вже не може прилучитися, тих бачити, що за життя могла б з ними ділитися, що їх щастя держала в своїх руках.

Од цих речей Скруджеві серце боляче стислося, він почав тремтіти.

— До тебе прийдуть три духи,— закінчив привид.— Сподівайся першого з них завтра в першій годині ночі.

— Чи не можна б мені прийняти усіх разом і на тому скінчити, Якове? — натякнув Скрудж.

— Другого сподівайся на другу ніч, в ту саму годину. Третій прийде на третю ніч з останнім дзвоном півночі. Мене ти більше не побачиш; але задля твого власного щастя пам’‎ятай все, що було цієї ночі...

Подорож Скруджа різдвяної ночі в часі й просторі — можливість осягнути своє життя.

Строфа II. ПЕРШИЙ ІЗ ТРЬОХ ДУХІВ

Коли Скрудж прокинувся, було так темно, що він, сидячи на ліжку, ледве міг одрізнити прозорі вікна від непрозорих стін своєї хати. Силкуючися що-небудь розгледіти в темряві своїми проникливими очима, він почув, що б’‎є годинник із сусідньої церкви; годинник вибив чотири чверті; Скрудж почав прислухатись, щоб почути, яку ж то годину битиме годинник.

— Година, і нічого нема! — скрикнув Скрудж полегшено.

Але він вимовив це раніше, ніж пробило саму годину, і як тільки дзвін глибоким, густим, суворим голосом прогув: «бом!» — година! — в ту ж хвилину в хату полилося світло і запона на Скруджевому ліжку розсунулася. ...Скрудж схопився і напівлежачи просто зустрівся поглядом з тим неземним гостем, що його потурбував...

Цей гість був чудна істота: він мав дитячу постать, однак був більше схожий на діда; але якийсь дивний простір одсовував його від очей і зменшував у дитину. Волосся спадало йому на плечі й було зовсім біле, як у діда, але на його свіжому обличчі не було жодної зморшки. Руки в нього були довгі та міцні, голі, так само як і ноги, але ноги були дуже делікатні. На гостеві була сорочка, дуже біла, підперезана ясним блискучим поясом. Він держав гілку вічнозеленої зимової рослини, а убрання на ньому було прикрашене літніми квітками. Але найдивніше було те, що од його голови йшло широким пасмом світло,— воно освітлювало все навкруги. Але під рукою він тримав великий гасильник, і здавалося, що коли він в якусь смутну хвилю надягне той гасильник замість капелюха, то світло зараз погасне. Але і це ще не було найдивніше в тому створінні, як придивився Скрудж. Він мінився та світився, то з одного боку, то з другого, там, де за хвилину був ясний, робився темний, вся духова постать була ясна подекуди і весь час міняла свої обриси.

— Чи це не ви, добродію, той дух, що про його відвідини мені казано? — спитав Скрудж.

— Я.

Голос у нього був лагідний та любий, але,— дивна річ,— лунав той голос так, неначе дух був оддалік, а не близесенько від Скруджа.

— Хто ви і що ви таке? — спитав Скрудж.

— Я дух минулого Різдва.

— Давно минулого? — жваво спитав Скрудж, придивляючися до малесенької істоти.

— Ні, твого останнього Різдва.

Скруджеві (він сам не знав через що) дуже захотілося побачити духа в капелюхові, і він попросив його надіти.

— Що? — скрикнув дух.— Невже ти хотів би так хутко знищити людськими руками те світло, що від мене йде? Хіба не досить того, що ти й інші такі, як ти, зробили цю шапку та примушують мене носити її цілими роками, насунувши по самі брови?

Дух простяг свою дужу руку й ласкаво доторкнувся до Скруджа, мовлячи:

— Вставай, ходім зі мною.

По тій мові вони пройшли крізь стіну й опинилися на сільській дорозі. З обох боків простяглися поля, місто зовсім зникло, не було видно й знаку. Зникли теж туман і темрява; був ясний холодний зимовий день, і земля була вкрита снігом.

Скрудж озирнувся і, сплеснувши руками, скрикнув:

— Боже мій, та я ж тут ріс, я був тут дитиною!

Дух ласкаво глянув на нього. Його делікатне доторкання, хоч дуже легеньке та коротке, здавалося, все ще впливало на почуття старого чоловіка.

Скрудж почув у повітрі тисячі запахів, з ними зв’‎язувались тисячі давно забутих дум, надій, утіх і турбот.

— Твої губи тремтять,— завважив дух,— А що це у тебе на щоці?

Скрудж пробурмотів, заїкаючися, що то прищ, і попросив духа, щоб він його вів, куди хоче.

— Чи ти пам’‎ятаєш дорогу? — спитав дух.

— Чи я пам’‎ятаю дорогу? — скрикнув Скрудж з запалом.— Та я міг би йти нею, зав’‎язавши очі!

— Дивно, що ти протягом стількох років не згадав про неї,— зауважив дух.— Ну, ходім!

Вони пішли дорогою. Скрудж упізнавав кожні ворота, кожний стовп, кожне дерево. Через деякий час з’‎явилося й село. Он місток, он церква, он в’‎ється річечка. Кілька коненят бігло підтюпцем, на них їхали хлоп’‎ята й перегукувалися з другими хлопцями, що сиділи на сільських візках, а поганяли коней господарі. Діти були дуже веселі; перегукуючися, вони сповняли широкі поля такими веселими голосами, що, слухаючи їх, саме повітря сміялося.

Це тільки тінь тих людей, що колись були,— сказав дух,— вони не бачать і не чують нас.

Веселі подорожні наближалися, і Скрудж пізнавав кожного та звав по йменню. Чого він. так безмірно тішився, дивлячися на них? Чого його суворі очі заблищали і серце забилося? Чого йому було втішно слухати, як ті селяни, повертаючи на роздоріжжі, бажали одне одному веселого Різдва? Що було веселого в Різдві для Скруджа? Геть думку про «радісне Різдво»! Коли воно принесло йому щось добре?..

— Школа ще не зовсім порожня,— сказав дух.— Там ще до цієї пори сидить самотній хлопчик, покинутий своїми близькими.

Скрудж сказав, що він знає те, і заплакав.

Вони звернули з дороги на стежку, добре відому Скруджеві, й підійшли до темної мурованої будівлі; на покрівлі стояла маленька вежа зі дзвоном та бляшаним півником-вітровичком. Це був великий будинок, зовсім запущений...

Дух і Скрудж пройшли через першу кімнату, а потім далі. В останнім кутку будинку двері одчинилися перед ними, і вони побачили довгу порожню, похмуру кімнату, що здавалася ще порожнішою через довгі ряди соснових лавок зі столиками. Коло блідого вогню сиділа самотня дитина й читала. Скрудж сів на лавку й заплакав, побачивши свою власну бліду тінь, себе самого, забутого, як бувало завжди на Різдво...

Ото здивувалися б Скруджеві діловиті приятелі, коли б побачили його розпалене, стурбоване обличчя і почули, на які дурниці тратив він всю поважність своєї натури і яким він голосом говорить, не то сміючись, не то плачучи.

Потім, хутко змінивши голос, що зовсім не було в звичаї у Скруджа, він сказав, жаліючи сам себе: — Бідне хлоп’‎я! — і знов заплакав. Потім, утерши сльози кінцем рукава та засовуючи руку в кишеню й оглядаючись навкруги, він промовив тихо:

— Я хотів би... але вже пізно!..

— Що таке? — спитав дух.

— Нічого,— відповів Скрудж,— нічого; минулої ночі якийсь хлопчик колядував коло моїх дверей.,, мені хотілось би дати йому що-небудь...

На духовім обличчі з’‎явився замислений усміх; він порушив рукою й сказав:

— Подивимося на друге Різдво.

При тій мові давніший маленький Скрудж став більший, кімната потемнішала і стала ще брудніша. Двері покосилися, вікна потріскалися. І ось хлопець знов тут сам, бо всі хлопці пороз’‎їздилися додому на веселі святки...

Він тепер не читав, ходив сумний по кімнаті сюди та туди. Скрудж глянув на духа, смутно покивав головою й боязко глянув на двері. Вони одчинилися, і маленька дівчинка, значно менша за хлопця, вбігла в хату, кинулася до нього, почала його обіймати, цілувати, мовлячи:

— Любий, любий братику мій! Я приїхала по тебе, любий! — та й почала плескати щупленькими рученятами й сердечно сміятися.— Я приїхала по тебе, щоб одвезти тебе додому, додому, додому!

— Додому, моя маленька Фанні? — спитав здивований хлопчик.

— Еге ж! — одповіла дівчинка, сяючи од втіхи.— Додому, зовсім і назавжди! Тато став такий добрий, що в нас дома тепер просто рай! Він так ласкаво зі мною розмовляв одного вечора, як я йшла спати, що я не побоялася у нього спитати ще раз, чи можна тобі вернутися додому. Він відповів, що можна, і послав мене з повозом по тебе. Ти будеш дорослим чоловіком,— провадила дівчинка, широко розчиняючи очі,— і вже ніколи не вернешся сюди, ми святкуватимем усі свята вкупі й будемо веселитися більше всіх у світі!

Тим часом скриньку молодого Скруджа прив’‎язали до повозу; діти швиденько попрощалися з тією школою, сіли в повіз і хутко поїхали садком, збиваючи колесами іній та сніг з кущів над доріжкою.

— Дівчинка була завжди таким тендітним створінням і могла зів’‎янути од найменшого подиху відру,— зауважив дух,— але серце в неї було добре.

— О! — скрикнув Скрудж.— Твоя правда! Я не буду казати, що ні

— Боже мене борони.

— Вона потім умерла, вже бувши заміжньою, і в неї, здається, зосталися діти? — спитав дух.

— Одна дитина,— відповів Скрудж.

— Твій племінник?

Скруджеві стало ніяково; він відповів коротко:

—Еге...

Скрудж і дух залишили школу і в ту ж мить опинилися на людних вулицях у великому місті.

Скрудж був дуже стомлений, і на нього напала непоборна дрімота. Він опинився в своїй спочивальні і востаннє притиснув гасильника... Рука його ослабла. Ледве він успів дійти, хитаючись, до ліжка й лягти на нього, як зараз заснув тяжким сном.

Строфа III. ДРУГИЙ ІЗ ТРЬОХ ДУХІВ

Скрудж спав; далі захропів на всю хату й прокинувся. Сів на ліжку й став приходити до пам’‎яті. Він добре знав, що дзвін знов виб’‎є першу годину.

Але ж хоч він був готовий на все, та не був готовий до того, щоб перед ним нічого не робилося-. Через те, коли пробило першу годину й ніхто не з’‎явився, його огорнув страх. Пройшло п’‎ять хвилин, десять... чверть години — ніхто не з’‎являвся. Тільки червонясте світло, з тої пори, як вибило годину, ринуло цілим потоком на ліжко, де Скрудж лежав увесь той час. Це світло було страшне Скруджеві й турбувало його більше, ніж дванадцять духів разом, бо він не міг угадати, що то за світло й до чого воно...

Нарешті він почав думати, що джерело того світла в сусідній кімнаті, бо справді світло йшло звідти. Зрозумівши це, Скрудж тихенько встав із ліжка і, чалапаючи пантофлями*, пішов до дверей.

У ту хвилину, як він узявся за клямку, чудний голос назвав його по йменню та запросив увійти. Скрудж увійшов.

Кімната була, напевне, його власна, але вона дуже змінилася: стіни й стеля були так гарно вбрані свіжими гілками, що кімната стала неначе гай; у всіх кутках сяйніли яро-червоні ягоди. Блискучі листки з гостролистника, омели та плюща одбивали в собі світло, немов то були маленькі дзеркальця: в каміні горів такий великий вогонь, якого той задубілий камін вже багато-багато років не бачив,— з тієї пори, як Скрудж і Марлей оселилися в тому будинку.

Долі лежали купою гуси, ковбаси, дичина, здорові шматки м’‎яса, пудинги, барильця з устрицями, гарячі каштани, червонобокі яблука, соковиті помаранчі, солодкі пироги, на додачу миски з кип’‎ячим пуншем; від усього того хата була повна дуже доброго запаху. На всій тій купі, неначе на престолі, сидів гарний, веселий, кремезний чолов’‎яга, дуже милий на погляд; в руці у нього був запалений каганець, він держав його високо над головою, освітлюючи Скруджа в ту хвилину, як той визирнув із-за дверей.

— Увійди! — гукнув чоловік,— увійди, познайомся зі мною.

Скрудж боязко увійшов і нахилив голову перед духом. Скрудж уже не був давнім упертим Скруджем і, хоч духів погляд був дуже ясний та ласкавий, однак Скруджеві не хотілося його зустріти.

— Я дух теперішнього Різдва,— промовив здоровань,— подивися на мене!

Скрудж покірно глянув. Дух був убраний в просту зелену кирею*, облямовану білим хутром. Кирея була накинута вільно, і було видно широкі груди духові; з-під широких пол видно було босі ноги. На голові в духа був вінок, зроблений із зимового зілля, прикрашений де-не-де блискучими льодинками. Його темно-каштанові, кучері були довгі й розпущені по плечах; обличчя було добре, очі блищали, голос був веселий.

Взагалі від нього віяло радістю й щирістю. Коло пояса в нього висіли старосвітські піхви, наполовину з’‎їдені ржою,— шаблі в них не було.

— Духу,— промовив Скрудж, веди мене, куди хочеш. Останньої ночі я ходив по неволі, і та наука багато вдіяла... Коли ти хочеш учити мене, то я хочу скористатися з твоєї науки.

...Вони пішли далі, невидимі для всіх, і опинилися в передмісті Лондона. Дух мав дуже дивну снагу, незважаючи на свій височенний зріст, дух примірявся до кожного місця. Він міг стояти так само вільно під низькою стелею, як і у високій горниці.


Олександр Дудін. Дух теперішнього Різдва

Може, втіха виявляти тую снагу, а може, просто духове ласкаве, великодушне серце та прихильність до вбогих людей привели його до домівки Скруджевого писаря, і дух пішов просто туди разом із Скруджем, що міцно держався за духову кирею. На порозі дух затримався, усміхнувся, поблагословив хату Боба Кретчита і покропив кількома краплями зі свого каганця. Подумайте собі тільки! Боб брав усього п’‎ятнадцять шилінгів на тиждень,— і, незважаючи на це, дух Різдва поблагословив його маленьку домівку.

Пані Кретчит, жінка Кретчитова, була вбрана убого, в сукні двічі перелицьованій, але прикрашеній стьожками; ті стьожки дуже дешеві, але за невеличкі гроші надають сукні краси. Пані Кретчит за поміччю Белінди Кретчитівни, своєї другої дочки, теж прибраної по змозі, накрила стіл скатертиною. Тим часом Петро Кретчит, старший син Кретчитовий, пробував виделкою, чи зварилася картопля. На Петрові були страшенно великі батьківські комірці, що Боб дав йому надіти задля свята. Кінці з тих комірців лізли Петрові в рот, але він дуже тішився зі свого убору та мріяв про те, щоб показатися в ньому десь у хорошому товаристві. Двоє молодших Кретчитенят,— хлопчик і дівчинка,— з галасом убігли до хати, гукаючи, що вони крізь двері в пекарні чули пах од гуски й впізнали свою власну гуску. Втішаючись любими мріями про підливу з яблуками та цибулею, вони почали стрибати навкруг столу, вихваляючи Петра, тимчасом як він (зовсім не гордий, хоч комірці, певно, задушили його) голосно цокнув покришкою з чавунчика й сповістив, що картоплю час узяти й обчистити.

— Що це так довго нема вашого батька й братика Тайні Тіма? — мовила пані Кретчит.— Та й Марта щось не йде!..

Марта ось де, мамо! — сказала молода дівчина, входячи в хату.

Ось Марта, мамочко! — гукали двоє молодших Кретчитенят.— Ох Марто! Коли б ти знала, яка в нас гуска!!!

— Що це ти так пізно прийшла сьогодні, моя дитино?— спитала пані Кретчит, цілуючи Марту кілька раз та з ніжною турботою здіймаючи з неї хустку й капелюшок.

— Треба було ввечері кінчати багато роботи, мамочко,— відказала дівчина,— а сьогодні все поприбирати.

Увійшов батько, маленький Боб. На ньому була довга шалька з торочками; старе вбрання було позашиване й вичищене, щоб було святочне. Він ніс на плечах Тайні Тіма, бо Тайні Тім, бідненький, ходив на милиці і його ніжки були позаправлені в залізні лубки.

Аж ось полумисок поставили на стіл, і Боб проказав молитву... Навіть Тайні Тім, заохочений двома молодшими Кретчитенятами, застукав ножем об стіл і гукнув:

— Ох, яка гуска!

Ніколи не було такої гуски! Боб сказав, що він не вірить, щоб коли-небудь пекли таку гуску...

Тайні Тім сидів дуже близько від батька. Боб ніжно, ласкаво держав його маленьку худу ручку, немов боявся, щоб хто не одібрав того синочка від нього...

— Духу! — сказав Скрудж так чуло, як він ніколи до цієї пори не говорив.— Скажи мені, чи буде жити Тайні Тім?

— Я бачу порожнє місце в кутку біля каміна і старанно заховану цілою родиною самотню милицю. Якщо ці тіні не зміняться в прийдешності, то дитина вмре.

— Ні, ні! — скрикнув Скрудж.— О ні, добрий духу, скажи, що він буде помилуваний!

— Коли ці тіні не зміняться, то ніхто з моєї родини вже не побачить його тут.

— За здоров’‎я пана Скруджа! — промовив Боб.— Моєму господареві завдячуємо ми цим маленьким бенкетом. Випиймо ж за здоров’‎я пана Скруджа!

— Ми йому завдячуємо цим бенкетом?! — скрикнула пані Кретчи- това, червоніючи од зворушення.— Я хотіла б, щоб він був тут. Я сказала б йому свою думку про нього. Сподіваюся, що вона б йому прийшлася до смаку!

— Люба моя,— стримав її Боб,— перед дітьми! В день Різдва!

— Звичайно, тільки ради такого великого свята хтось може пити за здоров’‎я такого поганого, скупого, злого, безжалісного чоловіка, як твій господар Скрудж. Ти, Роберте, добре знаєш, який він. Ніхто не знає цього краще від тебе, мій бідний.

— Люба моя,— лагідно відповів Боб,— сьогодні ж Різдво!

— Я вип’‎ю за його здоров’‎я тільки задля тебе і задля сьогоднішнього дня,— сказала пані Кретчитова і потім промовила: — Довгого життя панові Скруджеві! Веселого Різдва й щасливого Нового Року! Я певна, що він буде дуже веселий і дуже щасливий!

За матір’‎ю випили й діти, це було перше, що вони зробили без щирої втіхи. Тайні Тім випив після всіх, але цей тост не мав для нього жодної ціни. Скрудж був страшилом для усієї сім’‎ї. Саме його ймення й тепер насунуло якусь тінь, що не розходилася аж п’‎ять хвилин.

Дух і Скрудж вийшли з хати й пішли вулицею. Тим часом стало темно і пішов великий сніг.

Дух вів Скруджа, але не казав, куди вони йдуть. Скрудж, пильно слухаючи завивання вітру, думав про те, як страшно літати в темряві над невідомою безоднею,— а її ж таємниця глибока як смерть!.. Він здивувався, зненацька почувши голосний втішний регіт. Він ще більше здивувався, коли пізнав голос свого племінника і сам опинився в ясній сухій хаті. Дух, усміхаючись, стояв біля Скруджа й ласкаво дивився на племінника.

Коли Скруджів племінник сміявся, вхопившися за боки, його жінка теж щиро сміялася, і всі зібрані в них приятелі так само сміялися голосно й весело:

— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!

— Він сказав, що Різдво — дурниця! — вигукнув племінник.— Та ще й сам тому вірить!

Тим більший йому сором, Фреде! — промовила гнівно племінникова жінка.

— Він дуже чудний дідок! — мовив племінник.— І не такий приємний, як би міг бути. Але ж те зло, що він робить, карає його самого, і через те я не можу гніватися на нього.

— Я певна, що він дуже багатий, Фреде,— промовила племінникова жінка.— Принаймні ти завжди говорив мені це.

— Що ж за користь йому з того багатства, моя люба! — відповів племінник.— Він з нього не робить нічого,

має ніякого вжитку зі свого багатства, навіть не тішиться тією думкою, ха, ха, ха! — що його добро зостанеться колись нам.

— Я його терпіти не можу! — промовила господиня, а за нею і всі інші жінки.

— А я ні,— відповів племінник.— Мені його шкода, я не міг би на нього гніватися, хоч би й хотів. Хто ж приймає пару за його лиху вдачу? Завжди він сам. Наприклад, він убив собі в голову, щоб нас не любити, і не захотів прийти до нас обідати. Ну, і що ж? Він сам втратив обід, хоч і не Бог зна який!..

Це була довга ніч, та й чи була це одна ніч? Неначе цілі різдвяні свята перейшли в тому часі, що Скрудж провів з духом. Дивно було, що Скрудж зовсім не перемінявся на обличчі, дух же все старішав та старішав.

Скрудж помітив цю зміну, але ні разу не сказав про це. Аж ось виходили вони з одного дитячого свята. Скрудж глянув на духа й побачив, що він зовсім посивів.

— Хіба життя духів таке коротке? — спитав Скрудж.

— Моє життя на землі дуже коротке,— одповів дух,— цієї ночі воно скінчиться.

— Цієї ночі? — скрикнув Скрудж.

— Еге, сьогодні опівночі. Це буде вже хутко... Слухай!

У ту хвилину дзвони вибили три чверті на дванадцяту годину.

— Вибач за моє запитання,— сказав Скрудж, пильно дивлячися на духову одежу.— Під твоєю одежею я бачу щось чудне, воно не належить тобі. Що це таке? Нога чи кіготь?

— Це могло б зватися кігтем, так на ньому мало м’‎яса,— зі смутком промовив дух.— Дивись!

У ту хвилину з одежі духової вийшло двоє дітей,— нещасних, обшарпаних, страшних. Вони впали на коліна, чіпляючися за поли духової одежі.

— О чоловіче, дивись, дивись, дивись сюди вниз! — скрикнув дух.

То були хлопчик і дівчинка,— жовті, худі, обдерті, зморщені, дикі, грубі. В їхньому приниженні було щось таке, як у гадів. Хороша молодість не закруглила їхнього тіла, не забарвила їх свіжим рум’‎янцем; жорстка, костиста рука Часу немов зім’‎яла, стерла й зморщила їх. В їхніх дитячих обличчях, замість доброго ангельського виразу, було щось страшливе, демонське, грізне. Ніякі занепад та розпуста людські,— хоч найгірші,— не могли б створити потвор і наполовину таких гидких і страшних, як ці діти.

Скрудж одступився, поблідши від жаху. Він хотів було сказати, що це хороші діти, але ті слова швидше задавили б його, ніж би він вимовив таку велику, таку неможливу брехню.

Він лише спитав:

— Це твої діти?

— Це людські діти,— відповів дух, дивлячись униз, на дітей.— Вони чіпляються за мене і скаржаться на своїх батьків. Хлопець зветься «Темнота», а дівчинка «Бідність». Стережись їх обох і всього їм рідного; але найбільше стережися хлопця, бо я бачу в нього на чолі напис, той напис,— якщо не буде стертий,— віщує погибель.

Дзвони пробили північ.

Скрудж озирнувся, щоб подивитися на духа, але духа вже не було. Як прогув останній дзвін, Скрудж згадав слова старого Якова Марлея

і, підвівши очі, побачив страшну примару, закутану з голови до ніг. Вона наближалася до Скруджа так, як туман стелиться по землі.

Строфа IV. ОСТАННІЙ ДУХ

Помалу, поважно та мовчки наближалася примара. Коли вона підійшла близько, Скрудж упав на коліна. Навіть повітря навкруг духа немов випромінювало тьму й невідомість. Дух був покритий чорною шатою,— вона закривала йому голову, обличчя й тіло; видно було тільки простягнуту руку. Коли б не та рука, то не можна було б одрізнити духову постать серед ночі й темноти, що його обступала.

Скрудж бачив тільки, що дух був величезного зросту; коли він наближався, Скрудж почував, що таємнича присутність духа сповняє його душу жахом. Більше Скрудж нічого не знав, бо дух не озивався й не ворушився.

— Чи я бачу перед собою духа прийдешнього Різдва? — спитав Скрудж.

Дух не відповів, а тільки показав рукою вперед.

Дух пішов уперед так само поважно, як і прийшов. Скрудж пішов за ним в тіні його шати, що, здавалося, підносила й вела його.

Не знаю, чи можна сказати, що вони увійшли в місто, бо швидше місто посунулося до них і огорнуло їх собою.

Дух став позад одного гурточка ділових людей. Скрудж, побачивши, що його рука простягнута до них, підійшов теж послухати їхню розмову.

— Ні,— мовив великий товстий пан з величезним волом,— я нічого більше не знаю про це. Я знаю тільки, що він умер.

— Коли він умер? — спитав другий.

— Тієї ночі, здається.

— Що ж це з ним сталося? — спитав третій, беручи понюшку тютюну з дуже великої табакерки.— Я думав, що він ніколи не вмре.

— Бог його знає,— відповів перший, зітхнувши.

— Що ж він зробив зі своїми грошима? — спитав добродій з червоним обличчям та наростом на носі, що тремтів у нього, як у індика.

— Я нічого не чув про це,— відповів, зітхнувши, пан з великим волом.— Може, він зоставив їх своєму товариству. Я знаю тільки, що мені він їх не зоставив.

На цей жарт усі засміялися.

— Його похорон буде дуже смутний,— промовив той самий пан,— я не знаю жодного чоловіка, що пішов би туди. Хіба вже ми зберемо людей.

Вони всі розійшлися й змішалися з іншими гуртами.

Скрудж спочатку здивувався, що дух приділяє увагу таким пустим розмовам, але, розуміючи, що вони мають щось означати, він почав дошукуватись, що саме.

Вони пішли на сумний куток міста; там Скрудж ніколи не був до цієї пори; однак він пізнав той куток, згадав його недобру славу. Вулиці були брудні та вузькі; крамниці та будинки дуже сумні; люди обшарпані, в подертих чоботях, п’‎яні, брудні, з-під воріт на вулицю стікав бруд і йшов сморід; од цього кутка тхнуло злиднями й розпустою.

В самій середині цього вертепу була темна крамничка; у ній продавалося залізо, пляшки, кістки, різне брудне шмаття. Серед того краму в грубці, зложеній зі старої цегли, горіло вугілля, а перед вогнем сидів купець,— сивий крутій, років за сімдесят. Він укривався від холоду завісою, зшитою із лахміття, і курив люльку з великою втіхою, як на тихому відпочинку.

Скрудж і дух опинилися перед цим чоловіком якраз у ту хвилину, як у крамницю тихенько прослизнула якась жінка з важким клунком. Щойно вона увійшла, як з’‎явилася друга жінка з таким самим клунком. За нею миттю з’‎явився чоловік у старому чорному вбранні; побачивши жінок, він дуже здивувався. І вони, і він зараз упізнали одне одного. Після короткої мовчанки од здивування,— крамар теж був здивований,— всі зареготали.

— Ось вам усе полічено, і я не дам більше, хоч нехай мене спалять живцем. Чия тепер черга?

Виступила пані Дільбер. У неї були простирадла, рушники, деяке вбрання, дві старовинні срібні ложечки до чаю, щипчики до цукру й кілька чобіт. Те Джо полічив так само.

— Тепер, Джо, розгорни мій клунок,— сказала друга жінка.

Щоб зручніше було, Джо став на коліна; насилу розв’‎язав клунок

і витяг з нього великий та важкий шмат темної тканини.

— Що це таке? — спитав Джо.— Невже завіса од ліжка?

— Авжеж! — сміючись, одказала жінка.— Звичайно, завіса од ліжка!

— Невже ви її зняли разом з кільцями, як він лежав на ліжку? — спитав Джо.

— Звичайно,— відповіла жінка.— Чому ж би мені цього не зробити?

— Ви вродилися для того, щоб зібрати велике майно,— сказав Джо,— і ви неодмінно збагатієте.

— Звичайно, я не буду втримувати руки, коли треба тільки простягти її, щоб узяти щось, та ще в такого скнари, якими він був! — спокійно відповіла жінка.

Скрудж слухав цю розмову з острахом. Дивлячися на цих людей, що зібралися навкруг своєї здобичі при тьмяному світлі дідової лампи, Скруджеві стало так гидко та ненависно, неначе він дивився на чортів, що торгують людським тілом.

— Духу! — скрикнув Скрудж, увесь тремтячи.— Я бачу, бачу; моя доля могла бути подібна до долі того нещасливого чоловіка; моє життя йшло до того... Боже милосердний! Що це таке?!

Скрудж одступив з жахом, бо усе змінилося, і він торкався до ліжка, до голого ліжка без завіси, а на ліжку лежало щось накрите подертим простирадлом, щось, хоч і німе, але воно говорило за себе страшною мовою.

В хаті було дуже темно, так темно, що не можна було її роздивитись, хоч Скрудж і озирався кругом, слухаючись якогось невідомого пориву й боячися пізнати, що це за хата... Бліде світло, що проходило знадвору, падало просто на ліжко, а на ліжку лежало тіло того чоловіка, окраденого, покинутого, ніким не оплаканого.

— Духу,— промовив Скрудж,— це страшне місце. Лишивши його, я не забуду науки, вір мені! Ходімо звідси!

Але дух все показував у голови.

— Я розумію тебе,— одказав Скрудж,— я зробив би це, коли б я міг, але несила моя, духу! Я не маю сили!..

Дух знов неначе подивився на нього.

Скрудж повернувся до духа і, дивуючись з того, куди вони йдуть, ішов за ним до залізних воріт. Тут вони затрималися, щоб роздивитися, перш ніж увійти, і побачили кладовище. Отож тут спочиває під землею той нещасливий, що його ймення Скрудж зараз довідається. Це було місце, гідне його: оббудоване навкруги високими будинками, заросле бур’‎яном, щільно заповнене могилами... Так, гідне місце!

Дух стояв межи могилами й показував на одну з них. Скрудж, тремтячи усім тілом, підійшов до неї. Дух зовсім не змінився, але Скруджеві здавалося, що він читає в його поважній постаті якесь інше, страшне значення.

Скрудж наблизився до духа, увесь тремтячи, і, дивлячися в напрямку його пальця, прочитав на всіма покинутій могилі своє власне ймення: «Ебенезер Скрудж».

— Невже?! — скрикнув Скрудж, упавши на коліна.— Невже той чоловік, що лежав на ліжку,— це я?..

Дух показав пальцем на нього, а тоді знов на могилу.

Олександр Дудін. Дух прийдешнього Різдва

Ні, духу! О ні, ні!

Але палець не ворушився.

— Духу! — скрикнув Скрудж, міцно тримаючися за духів одяг.— Слухай, що я казатиму! Я вже не той чоловік, що був раніше. Після твоєї науки я вже не хочу бути тим, чим я був. Нащо ж би мені показувати все це, коли нема надії, що я виправлюся?

Уперше духова рука немов затремтіла.

— Добрий духу,— казав Скрудж, все стоячи на колінах,— ти жалієш мене; запевни мене, що я можу змінити ті тіні, що ти мені показував, коли зміню своє життя.

Добра рука затремтіла.

— Я шануватиму в своєму серці Різдво і думатиму про нього цілий рік! Я спокутую минуле теперішнім і майбутнім. Усі три духи будуть завжди зі мною. Я не забуду їхньої науки. О, скажи мені, що я можу стерти напис з цього могильного каменю.

І з палким благанням він ухопив духову руку; дух старався звільнити її, але обійми Скруджеві були дужі й втримали руку. Однак дух наостанку таки відштовхнув Скруджа.

Піднісши руки в останнім благанні, Скрудж зненацька зауважив, що шата духова змінилася. Вона осунулася, повужчала й зменшилася, стала така, як стовпчик від Скруджевого ліжка...

Характерною ознакою різдвяної повісті є казкове переродження Скруджа. З якою метою автор описує цю подію?

Строфа V. ЗАКІНЧЕННЯ

Еге, така, як стовпчик біля власного Скруджевого ліжка.

Ліжко було Скруджеве, і хата була його. Але що було найприємніше, то це те, що майбутнє належало йому й що можна було ще каятися.

— Я спокутую минуле теперішнім і майбутнім! — повторив Скрудж, схопившися з ліжка.— Усі три духи будуть жити в мені. О Якове Марлею! Нехай святиться Різдво! Я кажу це на колінах, так, старий Якове, на колінах!

Скрудж був такий зворушений, що голос його тремтів і не слухався його. Під час останньої боротьби із духом він ридав, і все обличчя його було облите сльозьми.

— Її не зірвали! — скрикнув Скрудж, схопившися за завісу коло ліжка.— Її не зірвали разом із кільцями! Вона тут, я тут, тінь того, що мало статися, можна розсіяти й знищити! Я знаю, що я її знищу!

Він побіг, підстрибуючи, до їдальні і, зовсім засапавшись, став посеред хати.

— Який сьогодні день? — гукнув Скрудж хлопчикові в святечній одежі, що блукав поблизу, може, для того, щоб подивитися на Скруджа.

— Га? — спитав хлопчик, страшенно здивований.

— Який сьогодні день, голубе мій?— перепитав Скрудж.

Сьогодні?! — знову здивувався хлопчик.— Та різдво ж!

— Сьогодні Різдво! — мовив сам собі Скрудж.— Так я не пропустив його! Духи зробили все в одну ніч!.. Вони можуть зробити все, що захочуть. Звичайно, звичайно!.. Гей, слухай, хлопче-молодче!

— Що? — озвався хлопчик.

— Знаєш ти курятну крамницю отам, через вулицю, на розі? — спитав Скрудж.

— Як не знати! — одказав хлопчик.

— Ой, який же ти розумний! — мовив Скрудж.— Оце так хлопчик! А не знаєш ти часом,— чи продали того індика, що за нього дано нагороду на виставці та що висів у тій крамниці? Не маленький індик, а великий?

— Отой індик, що такий завбільшки, як я? — спитав хлопець.

— Що за мила дитина! — скрикнув Скрудж,— чиста втіха з ним розмовляти! Еге ж, голубчику мій, отой самий найбільший індик.

— Він ще й досі там висить,— одповів хлопець.

— Справді? — промовив Скрудж.— То піди й купи його.

— Ну, що це ви, пане? Ви жартуєте?..

— Ні, ні,— мовив Скрудж,— я серйозно; йди, купи його й скажи, щоб вони принесли сюди. Я скажу тоді, куди його однести. А сам вернися разом з крамарем, я дам тобі шилінг, якщо ж ти вернешся швидше, ніж за п’‎ять хвилин, то я дам тобі півкрони.

Хлопчик полетів, як стріла з лука.

— Я пошлю індика своєму писареві Бобові Кретчитові,— шепотів сам собі Скрудж, потираючи руки й сміючися.— Він нізащо не вгадає, хто прислав!.. Індик удвоє більший від його Тайні Тіма! От буде славна штука!

Рука його ще тремтіла, як він писав адресу, але він зійшов униз по сходах, щоб одчинити двері на вулицю й зустріти крамаря.

— А, ось індик! Ура! Здорові були, пане крамарю! З веселими святами!.. Оце так індик! Не можна повірити, щоб цей птах міг стояти на ногах, він поламав би їх під собою! Такого індика не можна донести туди, куди я вам скажу,— я дам вам на візника.

Все те Скрудж мовив з найвеселішим сміхом. Так само сміявся він і даючи хлопчикові гостинця, так само сміявся і вернувшися у свою хату, аж на стілець упав, захекавшись.

Нарешті Скрудж убрався в свій найкращий одяг і вийшов на вулицю. Якраз тоді люди виходили гуртами з дому, зовсім так, як показував йому дух теперішнього Різдва. Заклавши руки за спину, Скрудж ішов, поглядаючи на всіх із усмішкою. Він мав такий веселий і ласкавий вигляд, що троє чи четверо якихось добрих людей сказали йому: «Добридень, пане! З Різдвом будьте здорові!» І Скрудж потім часто казав, що ці слова були найрадісніші, наймиліші з усіх, які він коли-небудь чув.

Далі Скрудж пішов до церкви, потім прохожувався, дивився на людей, що поспішали кудись; привітно озивався до дітей, до старців, дивився униз у кухні, угору на вікна і відчував, що це все сповнює його серце радістю. Ніколи ще ніяка прогулянка, та й будь-що інше не робило його таким щасливим.

Після полудня він пішов до свого племінника. Разів з десять пройшов він повз двері, поки зважився постукати. Далі таки постукав.

-т- Чи вдома ваш господар, голубонько? — спитав він служницю.— Славна дівчина! Дуже мила!

— Дома, пане.

— Де ж він, моя люба?

— Він, пане, в їдальні разом з панною. Я проведу вас туди, коли бажаєте.

— Дякую вам; він знає мене,— промовив Скрудж,— я сам піду.

Він тихенько одхилив двері і заглянув у їдальню. Стіл був накритий серед хати дуже святково, а молоді господарі вкотре оглядали, чи все було до ладу.

— Фреде! — промовив Скрудж.

— Господи, Боже мій! — скрикнув Фред.— Хто це?..

— Це я, твій дядько Скрудж. Я прийшов на обід. Можна увійти?

Чи можна йому увійти! Скрудж повинен був дякувати Богові, що

племінник не поодривав йому рук, стискаючи їх. Щирішої зустрічі не могло й бути. Племінниця привітала його теж так само щиро, і Топнер теж, як прийшов, і кругленька сестра, і всі гості, як поприходили. Що за чудовий був то вечір! Які хороші забави! Яка згода! Яке щастя!

А на другий день Скрудж прийшов рано в свою контору. Страх як рано! Він тільки й думав про те, щоб прийти раніш за свого писаря Боба Кретчита і зловити його на запізненні.

Так і сталося. Годинник вибив дев’‎ять — Боба нема; чверть на десяту — Боба нема. Він спізнився якраз на вісімнадцять з половиною хвилин. Скрудж сидів перед широко одчиненими дверима, щоб побачити, як Боб увійде в свій закамарок.

Боб ще за дверима зняв шапку й шарфик і одним скоком сів на стілець; потім почав рипіти пером так швидко, немов хотів догнати дев’‎яту годину.

— Слухайте! — гукнув Скрудж своїм (як тільки він міг удати) звичайним голосом.— Що це ви приходите в таку пізню пору?

— Вибачте мені, добродію,— промовив Боб,— я справді спізнився...

— Спізнився! — переказав Скрудж.— Ще б пак — ні! А йдіть лишень сюди, добродію!

— Це ж тільки один раз на рік,— благав Боб, виходячи зі свого закутка.— Цього вже ніколи не буде більше, пане! Я вчора трохи побавився ради свята...

— Ну, то я вам от що скажу,— мовив Скрудж.— Я не хочу більше терпіти такого, як було, і через те,— говорив він далі, вставши зі стільця й штовхнувши Боба так убік, що той поточився назад у свій закамарок,— через те я зважив платити вам більше.

Боб затремтів з переляку й потягнувся за лінійкою. В нього майнула думка оглушити лінійкою Скруджа, зв’‎язати його, покликати на поміч з вулиці людей і одвезти його в дім для божевільних.

— З Різдвом Христовим, Бобе! — сказав Скрудж зовсім поважно, тріпаючи його по плечах.— Дай вам, Боже, кращого Різдва, мій любий друже, ніж ті святки, що я багато років робив вам. Я збільшу вам плату й буду старатися, щоб помогти вашій бідній родині. Ми поговоримо про це сьогодні увечері за склянкою гарячого пуншу. Та запаліть перше всього більший вогонь у себе в каміні!

Скрудж зробив усе, що казав, навіть далеко більше; що ж до Тайні Тіма, що видужав, то Скрудж став йому другим батьком.

Скрудж став таким добрим другом, добрим господарем і доброю людиною, що навряд чи й був другий такий у доброму старому Лондоні або в якому іншому доброму старому місті в доброму старому світі. Дехто насміхався з тої зміни, але Скрудж не зважав на те. Він знав, що завжди знайдуться люди, охочі сміятися з усякого добра, з усього хорошого та величного. Знаючи, що вони сліпці, Скрудж хотів, щоб вони мружили очі від сміху, ніж від справжньої сліпоти, бо сміх далеко приємніший за сліпоту. Він і сам сміявся і був щасливий.

Після тієї пригоди Скрудж не бачився більше з духами; але усе життя він поводився, як наказує любов до людей, уміючи одривати в себе й допомагати іншим, і про нього казали, що вже хто-хто, а Скрудж уміє шанувати Різдво.

Дай, Боже, щоб те саме можна було сказати про нас усіх!

Отже, прокажімо за маленьким Тайні Тімом: «Нехай буде над кожним з нас Боже благословення, його любов та ласка!»

Переклад Ольги Косач Кривинюк1

Словничок

Біржа — установа, де здійснюються торговельні, фінансові та інші операції.

Закамарок — куток, невелике місце поза чимось, вузький прохід у чомусь. Кирея — верхній довгий суконний одяг.

Пантофлі — м’‎які кімнатні туфлі без підборів.

Запитання завдання

1. Як Чарлз Діккенс характеризує головного героя на початку повісті?

Назвіть головні риси характеру Скруджа. Підтвердіть відповідь цитатами з твору.

2. Використовуючи авторські описи, розкажіть, який вигляд має помешкання Скруджа. Як ви гадаєте, чи виявився характер героя в побутових подробицях опису житла?

3. Коли відбуваються події, описані у творі? Чи збирався Скрудж святкувати Різдво? Чому Діккенс обирає для своєї повісті саме це свято?

4. Хто і з якою метою з’‎явився до Скруджа в різдвяний вечір у вигляді привида?

5. З якими духами зустрічався Скрудж? Опишіть їхню зовнішність.

6. Куди помандрував Скурдж з духом минулого Різдва? Чи відчував він докори сумління під час подорожі? Чому героєві хотілося загасити світло, що линуло від духа?

1 Перекладено в 1918 році. Подано в адаптованому до сучасних літературних норм вигляді.

7. Кого відвідали під час подорожі Скрудж і дух теперішнього Різдва? З якого приводу герой відчував докори сумління? Як письменник описує життя родини Кретчитів?

8. Які почуття викликала у Скруджа третя подорож? Чому вона завершилася відвідинами могили Скруджа? Що герой пообіцяв духові?

9. Прослідкуйте за переродженням Скруджа упродовж трьох подорожей із духами. Відразу чи поступово змінюється герой? Підтвердіть відповідь цитатами з твору.

10. З якими намірами прокинувся Скрудж після зустрічі з духами? Чи виконав він усе те, що пообіцяв духові прийдешнього Різдва? Чи лише обіцянки змусили Скруджа змінити себе?

11. Розповідь у повісті ведеться у двох планах: реальному і фантастичному. З якою метою Діккенс уводить у розповідь про реальні події елементи фантастичного?

12. З яких частин складається твір? Назвіть їх. Чому розділи автор називає строфами? Прочитайте визначення строфи за літературознавчим словником.

13. Розгляньте малюнки до твору. Які уривки повісті вони ілюструють? Як на них відтворено особливості сучасної авторові епохи?

1. Пригадайте головні ознаки повісті. Перевірте свої знання за літературознавчим словником. Доведіть, що «Різдвяна пісня в прозі...» Чарлза Діккенса — це повість.

2. Як до Скруджа ставилися оточуючі? Доберіть і запишіть відповідні цитати з твору.

3. Який фольклорний жанр нагадує твір Чарлза Діккенса? Знайдіть ознаки цього жанру в творі.

Пригадайте характер, вчинки і почуття Скруджа до подорожі з духами і після неї. Виконайте записи в зошиті за запропонованою схемою.

1. У чому ви вбачаєте основні причини морального занепаду головного героя повісті?

2. З якою метою письменник зображує подорож Скруджа різдвяної ночі? Поясніть факт казкового переродження головного героя.

3. Яких дітей випустив із своєї одежі другий дух? Чому дух застерігав сторонитися їх обох, а особливо хлопчика?

4. Як ви розумієте поняття гуманізмі? У чому полягає висока людяність твору?

1. Чи вірите ви в те, що людину може змінити випадкова зустріч, позитивний приклад, сон тощо? Які випадки у вашому житті примушували вас змінюватися на краще? Підготуйте невелику усну розповідь на тему «Чому люди стають кращими».

2. Відшукайте відомості про те, як святкують Різдво на батьківщині Чарлза Діккенса.

3. Напишіть твір на тему «Що в житті людини найцінніше?» за повістю Чарлза Діккенса «Різдвяна пісня в прозі...».

Запитання й завдання до розділу

Література і моральне вдосконалення людини

1. Які моральні людські вади висміює Антон Чехов в оповіданнях «Хамелеон» і «Товстий і тонкий»? Які вади засуджує Чарлз Діккенс у повісті «Різдвяна пісня в прозі...»?

2. Що в поведінці героїв Чехова видалося вам комічним?

3. Як ви розумієте свято Різдва? Що таке різдвяна пісня? Чи збігаються ваші уявлення про це свято зі словами Діккенса: «Це радісні дні — дні милосердя, доброти, всепрощення. Це єдині дні в усьому календарі, коли люди, наче з мовчазної згоди, вільно розкривають одне одному серця і бачать у своїх ближніх,— навіть у тих, хто не має ні грошей, ні долі,— таких самих людей, як вони самі»?

4. Чи відчуваєте ви у творах Чехова і Діккенса ставлення авторів до своїх героїв? Обґрунтуйте свою думку.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.