Усмішка (1952) - Рей БРЕДБЕРІ 1920-2012 - ОБРАЗ МАЙБУТНЬОГО В ЛІТЕРАТУРІ

Світова література 6 клас - Ніколенко О.М. - Грамота 2014

Усмішка (1952) - Рей БРЕДБЕРІ 1920-2012 - ОБРАЗ МАЙБУТНЬОГО В ЛІТЕРАТУРІ

Черга на майдані виросла ще о п’‎ятій годині, коли півні заспівали вдалині в укритих памороззю обійстях і ще ніде не світилися вогні. Усюди серед зруйнованих будівель висів пасмами туман, але зараз, о сьомій, на світанні, він почав танути. Дорогою, по двоє та по троє, люди прямували до міста, куди їх вабили базар і свято.

Хлопчик стояв одразу за двома чоловіками, що завели розмову, від холодного повітря її звуки лунали вдвічі гучніше. Малий тупцював на місці, дмухав на свої червоні, у саднах, руки, поглядаючи то на брудний, з грубої мішковини, одяг сусідів, то на чималу шеренгу чоловіків і жінок попереду.

— Агов, хлопче, а чого це ти тут так рано? — промовив чоловік за його спиною.

— Зайняв своє місце у черзі. — відповів хлопчик.

— Ішов би ти, малий, звідси та пропустив того, хто знається на цій справі!

— Облиш його, — утрутився, різко озирнувшись, один із чоловіків попереду.

— Та я жартую, — чоловік позаду поклав руку наголову хлопця. Той похмуро скинув її. — Просто дивно — дитина і так рано тут, а не в ліжку!

— Цей хлопець розуміється на мистецтві, ясно? — сказав захисник, чоловік на прізвище Грігсбі. — Тебе як звати, парубче?

— Том.

— Том як плюне — одразу «в яблучко». Так, Томе?

— А то!

Сміх покотився вздовж черги.

Попереду продавали гарячу каву в надтріснутих чашках. Том поглянув туди й побачив маленьке палаюче вогнище й юшку, що парувала в іржавій каструлі. Це була несправжня кава. Зварену з якихось ягід, зібраних на ланах за містом, її продавали по пенні за чашку, щоб зігріти шлунок, та мало хто купував — у небагатьох щось було в кишенях.

Том глянув туди, де черга зникала, завертаючи за зруйновану вибухом кам’‎яницю.

— Кажуть, що вона усміхається, — сказав хлопчик.

— Авжеж, усміхається, — відповів Грігсбі.

— А ще кажуть, це олія на полотні.

В. Варива. Ілюстрація до оповідання Р. Бредбері «Усмішка»

— Точно. І тому мені здається, що вона не справжня. А справжню, я чув, намалювали колись давно на дереві.

— Їй, кажуть, аж чотириста років.

— А може, і більше. Насправді ніхто не скаже і який зараз рік.

— Дві тисячі шістдесят перший.

— Це те, що кажуть, хлопче, так. Брешуть... Може — трьохтисячний, а може, п’‎ятитисячний. Звідки ми знаємо! Стільки часу — жахливий розбрат. А все. що в нас залишилося. — одні шматки й уламки...

Ледь переставляючи ноги, вони просувалися холодною вулицею.

— Скільки ще чекати, щоб побачити її? — стомлено запитав Том.

— Кілька хвилин, не довше. Вона за огорожею: чотири латунні стовпчики, а поміж ними — шовкова мотузка, щоб надто близько ніхто не підходив. Затям, Томе: без каменюк, бо в неї заборонено жбурляти камінням.

— Так, сер.

Усе вище в небо сходило сонце, поволі приносячи тепло: чоловіки порозстібали свої заловні пальта й познімали брудні капелюхи.

— А навіщо ми тут зібралися в черзі? — спитав знову Том. — Чому ми мусимо плювати?

Грігсбі й не глянув на нього, задумливо дивлячись на сонце.

— Ну,Томе, є багато причин. — Він розгублено запхав руку до кишені, ніби за цигарками, яких там уже давно не було. Том бачив таке мільйон разів. — Тут, Томе, річ ось у чому — у ненависті. Ненависті до всього з минулого. Я спитаю тебе, Томе: як ми дійшли до такого, що міста — це руїни, дороги — наче їх розпиляли бомби, а поля вночі світяться від радіації? Я питаю: хіба це не паскудна гидота?

— Так, звісно, сер.

— Ото ж бо й воно, Томе! Ми ненавидимо те, що нас занапастило та зруйнувало. Така вже людська природа. Може, це й безглуздо, але така людська природа.

— Немає нікого й нічого, що б ми не зненавиділи, — сказав Том.

— Точно! А все ті божевільні, що керували світом!.. Сьогодні четвер, ранок, ми тут, усі нутрощі присихають до хребта, живемо в якихось хижках, ані покурити, ані випити. Нічого, крім цих наших свят, Томе, авжеж свят.

Том пригадав свята останніх років. Рік. коли на майдані розривали та палили книжки, а всі реготали й були п’‎яними. А місяць тому — свято науки, на яке притягли останній автомобіль і кинули жереб. Ті, кому пощастило, могли один раз ударити по машині кувалдою.

— Чи пам’‎ятаю я, Томе? Чи пам’‎ятаю? Я тоді розбив переднє скло, чуєш? Господи, який же звук тоді був! Хрясь!..

Том ніби почув, як скло розлітається на скалки.

А Білл Гендерсон двигун розгатив. О, це була прекрасна робота, дуже професійна! Бом-м! Але найкраще, — продовжував Грігсбі, — було тоді, коли громили завод, там ще намагалися робити літаки. Господи, з яким задоволенням ми його рознесли на друзки! — сказав Грігсбі. — А тоді ми знайшли друкарню та склад боєприпасів — і підірвали! Томе, можеш собі це уявити?

Том замислився.

— Так, уявляю.

Настав полудень. Сморід зруйнованого міста в нагрітому повітрі піднімався вгору, щось рухалося серед пошарпаних будівель.

— Містере, а це не повернеться більше?

— Що — цивілізація? А хто її схоче? Не я — уже точно!

— Зовсім трохи я б її ще потерпів. — сказав хтось із черги, якого не було видно за іншими. — Щось непогане в ній усе ж таки було.

— Не забивай собі голову! — гукнув Грігсбі. — Для неї вже немає місця.

— Та ні, — переконував той, що стояв позаду. — Ось побачите: колись прийде людина з уявою та підлатає її. Запам'ятайте мої слова. Хтось, у кого буде серце.

— Ні. не буде цього! — відрубав Грігсбі.

— А я кажу так. Людина, чия душа відкрита до прекрасного, вона поверне нам хоча б частку цивілізації, хоча б стільки, щоб нам вистачило мирно жити.

— А ти хіба не знаєш, що таке війна?

— Може, згодом усе зміниться?

Нарешті вони опинилися на головному майдані. До міста прибув вершник з аркушем паперу в руці. У центрі площі було огороджене місце. Том, Грігсбі й інші, збираючи в роті слину, рухалися вперед — ішли, приготувавшись, з очікуванням, широко розплющивши очі. Серце Тома билося схвильовано й гучно, а земля аж горіла під його босими п’‎ятами.

— Ну, Томе, дочекалися — давай!

По кутках обгородженого майданчика стало четверо поліцейських, четверо чоловіків, на зап'ястках у яких були жовті шнурки, що засвідчували їхнє верховенство над іншими. Вони стежили за тим, щоб ніхто не кидав каміння.

— Отже, кожен знає, — востаннє пояснив Грігсбі, — що й у нього є можливість, розумієш, Томе? Ну, давай, просто зараз!

Том застиг перед картиною, дивлячись на неї.

— Томе, плюй!

У нього пересохло в роті.

— Давай, Томе, мерщій!

— Але, — повільно вимовив Том, — вона прекрасна!

— Ну ж бо, я плюну за тебе!

Плювок Грігсбі зблиснув у променях сонця. Жінка на картині усміхалася до Тома спокійно, таємничо, а він дивився на неї, і його серце калатало, відлунюючи музикою у вухах.

— Вона прекрасна. — повторив він.

— Іди, поки поліція...

— Увага!

Люди в черзі принишкли. Щойно вони сварили Тома, бо той закляк, а тепер усі повернулися до вершника.

— Як в звати, сер? — тихо спитав Том.

— Картину? Здається, «Мона Ліза». Справді, «Мона Ліза».

— Оголошення! — вигукнув вершник. — Влада ухвалила, що сьогодні опівдні портрет на майдані буде відданий тутешнім мешканцям, щоб вони могли взяти участь у знищенні...

Том навіть не скрикнув, коли натовп, волаючи, штовхаючись, борсаючись, поніс його до картини. Різкий звук розірваного полотна... Поліцейські кинулися врозтіч. Натовп валував, руки людей шматували портрет, неначе голодні птахи. Том відчув, як його ніби кинули крізь розбиту раму. Сліпо наслідуючи інших, він простягнув руку, схопив клаптик лисніючого полотна, смикнув і впав, отримавши кілька ударів, викотився з натовпу. Закривавлений, у розірваному одязі, він дивився, як старі баби жували залишки полотна, а чоловіки розбивали раму й розривали тканину на невеликі клаптики.

Лише Том стояв, завмерши, серед оскаженілих людей. Він подивився на свою руку й притиснув до грудей, ховаючи клаптик полотна.

— Агов, Томе, чого ж ти? — гукнув Грігсбі.

Не промовивши нічого, заплакавши. Том побіг. За місто, понівеченою бомбами дорогою, через поле, через неглибокий потік, не обертаючись, він біг, а міцно стиснута в кулак рука була захована під куртку.

Коли сонце зайшло за обрій, він дістався до невеличкого селища й швидко проскочив через нього. О дев’‎ятій годині він добіг до зруйнованої ферми. За нею, у прибудові, побачив, як спить його родина — мати, батько, брат. Швидко й нечутно він прослизнув у двері та ліг, ще важко дихаючи.

— Томе? — покликала його мати крізь темряву.

— Так.

— Де ти був? — гримнув батько. — Уранці відлупцюю тебе!..

Хтось штовхнув Тома. Це був брат, якому довелося сьогодні самому поратися на земельній ділянці.

— Лягай! — стиха шикнула на нього матір.

Ще один стусан.

Том ліг, угамовуючи дихання. Довкола була тиша. Рука була притиснута до грудей міцно-міцно. Десь із півгодини він лежав так. заплющивши очі.

Потім щось відчув, це було холодне біле світло. Місяць викотився високо в небо, і маленький квадратик світла рухався над Томом. Тільки тепер його рука розслабилася. Повільно, обережно, дослухаючись до тих, хто спав, Том випростав руку. Він вагався лише мить, зітхнув, а потім розтиснув пальці й розправив зібганий клаптик полотна.

Увесь світ спав у сяйві місяця.

А на долоні хлопчика лежала Усмішка. Він дивився на неї в білому світлі опівнічного неба, пошепки повторюючи: «Усмішко, люба усмішко...»

За годину вона ще стояла перед його очима, навіть після того, як він обережно згорнув і заховав клаптик. Він заплющив очі. але Усмішка знову була там, у темряві. І було так тихо, тепло й спокійно, коли він заснув, і світ завмер, а місяць човником плив холодним небосхилом до наступного світанку.

(Переклад Богдана Сторохи)

Робота з текстом

1. Як замальовується майбутнє людства в оповіданні? Прочитайте й прокоментуйте відповідні цитати.

2. Про який твір живопису йдеться в оповіданні? Що ви знаєте про нього?

3. Чому письменник зробив головним героєм твору хлопчика?

4. Доведіть, що в душі Тома тривала складна боротьба добра та зла. ненависті й прагнення до прекрасного. Яким був результат цієї боротьби?

5. Розкрийте художні конфлікти оповідання (зовнішній і внутрішній).

6. Визначте кульмінаційний момент оповідання.

Цікаво знати

«Мона Ліза (Джоконда)» — одна з найкращих картин видатного італійського майстра Леонардо да Вінчі. Він був не тільки художником, а й науковцем і винахідником, який набагато років випередив свій час. Леонардо да Вінчі експериментував і в галузі живопису, створивши «Мону Лізу (Джоконду)» на викривленій поверхні дерев'яної дошки за допомогою спеціальних фарб і прийомів, що дало незвичний ефект. Де б не стояв глядач, здається, що Джоконда завжди дивиться саме на нього. А вираз її обличчя ніби змінюється... Це справжнє диво, створене великим майстром.

Л. да Вінчі. Автопортрет. 1512 р.

Л. да Вінчі. Мона Ліза (Джоконда). 1503-1506рр.


Таємниця Джоконди

«Мона Ліза (Джоконда)» написана приблизно в 1503-1506 pp. Спочатку вважали, що на картині створено портрет реальної жінки — Мони Лізи, дружини багатого купця П'єтро Франческо дель Джокондо з Флоренції (Італія). Однак згодом з'явилися інші версії. Начебто на картині зображено якусь поважну особу, ім'я якої не можна було називати. Говорили Й про те, що Леонардо да Вінчі нібито створив власний автопортрет. Ще й тепер виникають нові версії...

Протягом віків Джоконду сприймали по-різному.

Одні вважали її красивою, другі — потворною, треті — глузливою, четверті — доброю і т. д. За різних часів її називали чоловіком і жінкою, реальною людиною й інопланетянкою (тим більше, що вона зображена на тлі фантастичного пейзажу), молодою й старою, гарною й відразливою, доброю та злою. Можна сказати, що вона — в одному образі — уособила все людство, яке може бути різним. Джоконда — це не портрет коханої жінки. Це роздуми художника про людину, світ, самого себе, про боротьбу Бога та диявола, яка постійно триває в суспільстві й у душі особистості. Отже, «Мона Ліза (Джоконда)» — це своєрідний портрет всього людства й кожного з нас.

Усмішка Джоконди назавжди залишиться загадкою. То не є вияв радості чи задоволення, Джоконда не усміхається у звичному розумінні. У неї особливий вираз обличчя — дуже багатозначний. «Ми бачимо Джоконду такою, якими ми є самі», — писав Р. Бредбері.

При створенні картини Л. да Вінчі використав прийом сфумато — ледь відчутний серпанок, імлу, що огортає постать Мони Лізи. Завдяки цьому вона стає ще загадковішою й зливається з пейзажем.

Музей Лувр, де зберігається «Джоконда». м. Париж (Франція)

Роздивіться репродукцію картини «Мона Ліза (Джоконда)» Л. да Вінчі. Дайте відповіді на запитання.

1. Як ви думаєте, хто зображений на цьому полотні?

2. Опишіть вираз обличчя Мони Лізи.

3. Що, на вашу думку, утілює усмішка Джоконди?

4. Доберіть 3-4 прикметники для визначення усмішки Джоконди.

5. Охарактеризуйте пейзаж, створений художником.

Цікаво знати

Відповідаючи на запитання, яким він уявляє XXI ст., Р. Бредбері сказав: «Я налаштований оптимістично, тому що ми вже не раз змінювали світ на краще, і думаю, що в цьому сторіччі справи в усіх галузях теж підуть на краще, зокрема завдяки телебаченню, кіно та літературі, де чільне місце посідає наукова й соціальна фантастика».

Не looked at it in the white illumination from the midnight sky. And he thought, over and over to himself, quietly, the Smile, the lovely Smile.

An hour later he could still see it, even after he had folded it carefully and hidden it. He shut his eyes and the Smile was there in the darkness. And it was still there, warm and gentle, when he went to sleep and the world was silent and the moon sailed up and then down the cold sky toward morning.

Знайдіть у тексті епітети, використані на позначення краси Усмішки.

Творче завдання

1. Уважно роздивіться малюнок на обкладинці підручника. Знайдіть деталі, які увиразнюють світло духовності.

2. Створіть (усно чи письмово) коротке оповідання про подальші пригоди Тома в майбутньому.

Перевірте себе

1. Чому Р. Бредбері звернувся до картини Л. да Вінчі «Мона Ліза (Джоконда)»? Що єднає митців у поглядах на людину та світ?

2. Визначте головну думку оповідання «Усмішка».

3. Охарактеризуйте образи персонажів (Тома, Ґрігсбі, людей із черги).

4. Назвіть риси фантастики у творі Р. Бредбері.

5. До якого різновиду фантастичної літератури належить оповідання «Усмішка»? Доведіть свою думку.

Радимо прочитати

Бредбері Р. Прощавай, літо! // Бредбері Рей. Марсіанські хроніки. — К., 1988.

Бредбері Р. Кульбабове вино / Переклад В. Митрофанова. — Тернопіль, 2011.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.