СЛІПНИ МУЗИКАНТ - ВОЛОДИМИР КОРОЛЕНКО - ЯК ПЕРЕМОГТИ ЛИХУ ДОЛЮ - ЛЮДСЬКІ СТОСУНКИ

Світова література 6 клас - Волощук Євгенія - Генеза 2014

СЛІПНИ МУЗИКАНТ - ВОЛОДИМИР КОРОЛЕНКО - ЯК ПЕРЕМОГТИ ЛИХУ ДОЛЮ - ЛЮДСЬКІ СТОСУНКИ

РОЗДІЛ З ЯК ПЕРЕМОГТИ ЛИХУ ДОЛЮ


ВОЛОДИМИР КОРОЛЕНКО


СЛІПНИ МУЗИКАНТ


(Уривки)

Розділ перший

У подружжя поміщиків Попельських народилася дитина. Хлопчик, названий Петрусем, видавався цілком здоровим, але мати передчувала горе. Невдовзі медичне обстеження показало, що маля сліпе.


Сім’‎я, у якій народився сліпий хлопчик, була невеликою. Крім названих уже осіб, вона складалася ще з батька й «дядька Максима», як звали його геть усі домашні й навіть сторонні. Батько був схожий на тисячу інших сільських поміщиків південно-західного краю: він був добродушний, навіть, мабуть, добрий, добре наглядав за робітниками й дуже любив будувати та перебудовувати млини. Ця робота забирала майже весь його час, і тому голос його лунав у домі тільки в певні, визначені години дня, що збігалися з обідом, сніданком та іншими такими подіями. У таких випадках він завжди вимовляв незмінну фразу: «Чи здорова ти, моя голубко?» — після чого сідав до столу і вже майже нічого не говорив, хіба коли-не-коли розповідав щось про дубові вали та шестерні. Ясна річ, що його мирне й нехитре існування мало позначалося на душевному складі його сина. Зате дядько Максим був зовсім іншою людиною. Років за десять до описуваних подій дядько Максим був відомий як найнебезпечніший забіяка не тільки в околицях його маєтку, а навіть у Києві «на Контрактах»1. Усі дивувались, як у такій поважній з усякого погляду сім’‎ї, якою була сім’‎я пані Попельської, народженої Яценко, міг удатися такий жахливий братик. Ніхто не знав, як слід з ним поводитись і чим йому догодити. На чемність панів він відповідав грубіянством, а мужикам дарував свавільство й грубощі, на які найсмирніший із «шляхтичів» неодмінно відповідав би ляпасами. Нарешті, на велику радість усіх добромисних людей, дядько Максим за щось дуже розсердився на австрійців і виїхав до Італії: там він приєднався до такого самого забіяки й єретика — Гарібальді2, що, як з жахом переказували пани-поміщики, побратався з чортом і за ніщо має самого папу. (...)

Мабуть, австрійці теж дуже розсердилися на дядька Максима. Час від часу в «Кур’‎єрку», здавна улюбленій газеті панів-поміщиків, згадувалося в реляціях3 його ім’‎я серед одчайдушних гарібальдійських сподвижників, поки одного разу з того ж таки «Кур’‎єрка» пани не довідалися, що Максим упав разом з конем на полі бою. Розлючені австрійці, що вже давно, очевидно, гострили зуби на завзятого волиняка (що ним мало не одним, на думку його земляків, держався ще Гарібальді), порубали його, як капусту. (...)

1Контракти — місцева назва колись славетного київського ярмарку.

2Гарібальді, Джузеппе (1807-1882) — італійський революціонер, очільник національно-визвольного руху.

3Реляція — донесення, повідомлення про бої.

Кадр з кінофільму «Сліпий музикант» (режисер Т. Лукашевич, 1960 р.)

З’‎ясувалося, однак, що австрійські шаблі не зуміли вигнати з Максима його впертої душі, і вона зосталась, хоч і в дуже попсованому тілі. Гарібальдійські забіяки винесли свого гідного товариша з бійки, віддали його кудись у шпиталь, і от, за кілька років, Максим несподівано прибув до своєї сестри, де й зостався.

Тепер йому було вже не до дуелей. Праву ногу йому зовсім одрізали, і тому він ходив на милиці, а ліва рука була покалічена й придатна тільки на те, щоб сяк-так спиратися на палицю. Та й взагалі він став серйознішим, угамувався, і тільки час від часу його гострий язик орудував так само влучно, як колись шабля. Він перестав їздити на «Контракти», рідко показувався на людях і більшу частину часу просиджував у своїй бібліотеці, читаючи якісь книжки, про які ніхто нічого не знав, крім припущення, що книжки зовсім безбожні. Він також писав щось, та що писання його ніколи не друкувалися в «Кур’‎єрку», то ніхто не надавав їм серйозного значення.

На той час, коли в сільському будиночку з’‎явилася й почала рости нова істота, у коротко остриженому волоссі дядька Максима вже пробивалася срібляста просивина. Плечі від постійного підпирання милицями піднялися, тулуб набрав квадратної форми. Чудний вигляд, похмуро зсунуті брови, стук милиць і клуби тютюнового диму, якими він завжди повивав себе, не випускаючи з рота люльки, — усе це лякало сторонніх, і тільки близькі до інваліда люди знали, що в порубаному тілі б’‎ється гаряче й добре серце, а у великій квадратній голові, укритій щетиною густого волосся, працює невгамовна думка.

Та навіть і близькі люди не знали, над яким питанням працювала ця думка в той час. Вони бачили тільки, що дядько Максим, повитий синім димом, просиджує часом цілі години нерухомо, із затуманеним поглядом і похмуро зсунутими густими бровами. Тим часом скалічений боєць думав про те, що життя — боротьба і що в ньому немає місця для інвалідів. Йому спадало в голову, що він навіки вибув з лав і тепер даремно завантажує собою фурштат1; йому здавалося, що він — лицар, вибитий із сідла життям і повалений у прах. (...)

Спочатку він не звертав уваги на сліпу дитину, але потім химерна подібність долі хлопчика до його власної зацікавила дядька Максима.

— Гм... так, — задумливо сказав він якось, скоса поглядаючи на хлопчика, — цей малий теж інвалід. Коли скласти нас обох докупи, то, може, вийшов би один сякий-такий чоловічок.

Відтоді його погляд став спинятися на дитині дедалі частіше.

1Фурштат — військовий обоз.

Розділ другий

Дійшовши висновку, що дитина матиме нещасливу долю, якщо її належно не підготувати до життя, дядько Максим узявся виховувати хлопчика на свій розсуд. Малий мав жваву, але нервову вдачу. Він швидко навчився розрізняти людей і предмети, світ пізнавав за звуками й на дотик.

Зовні Петрусь майже нічим не відрізнявся від однолітків. Він добре орієнтувався в будинку й на подвір'ї. Незнайомі люди з першого погляду навіть не помічали його вади.

Одного дня хлопчик почув, як слуга Йохим грає на сопілці, й був вражений чарівною й водночас простою мелодією. Відтоді Петрусь щовечора навідувався до Йохима, аби навчитися його мистецтва. Помітивши захоплення малого, мати придбала фортепіано і почала займатися з ним музикою. Селянська дудка Йохима подобалася Петрусеві більше, однак він виявив неабиякі здібності, опановуючи фортепіано.

Вирішивши, що це буде на краще, дядько Максим запропонував Йохимові заспівати Петрусеві українських пісень.

XI

(...) — А це буде «хлопська» пісня? — запитав хлопчик. — Я розумію «по-хлопському».

Максим зітхнув. Він був романтик і колись мріяв про нову Січ.

— Ех, малий! Це не хлопські пісні... Це пісні дужого, вільного народу. Твої діди по матері співали їх на степах по Дніпру, і по Дунаю, і на Чорному морі... Ну, та ти зрозумієш це колись, а тепер, — додав він задумливо, — боюсь я іншого... (...)

XII

Максим з хлопчиком сіли на сіні, а Йохим приліг на свою лавку (ця поза найбільше відповідала його артистичному настроєві) і, подумавши з хвилину, заспівав. Випадково чи чуйним інстинктом він обрав пісню дуже вдало. Він зупинився на історичній картині:

Ой, там на горі та й женці жнуть.

Кожному, хто чув цю прекрасну народну пісню в належному виконанні, напевно запав у пам’‎ять її старовинний мотив, високий, протяглий, ніби повитий смутком історичного спогаду. У ній немає подій, кривавих січ і подвигів. Це й не прощання козака з милою, не молодецький наскок, не експедиція на чайках1 синім морем та Дунаєм. Це тільки одна миттєва картина, що спливла вмить у згадці українця як неясна мрія, як уривок зі сну про історичне минуле. Серед буденного й сірого теперішнього дня в його уяві постала враз ця картина, невиразна, туманна, повита тим особливим смутком, яким віє від зниклої вже рідної давнини. Зниклої, але ще не без сліду! Про неї говорять іще високі могили, де лежать козацькі кості, де опівночі загоряються вогні, звідки чути ночами важкий стогін. Про неї говорить і народний переказ, і, змовкаючи дедалі більше, народна пісня:


1Чайка — тут: бойовий човен запорозьких козаків.

Ой, там на горі та й женці жнуть,

А попід горою, попід зеленою

Козаки йдуть!..

Козаки йдуть!.. (...)

XIII

Хлопчик слухав з потьмареним і смутним обличчям. Коли співець співав про гору, на якій жнуть женці, уява тієї ж миті переносила Петруся на висоту знайомої йому скелі. Він пізнав її тому, що внизу хлюпотить річка ледве чутними ударами хвилі об камінь. Він уже знає також, що таке женці, він чує брязкання серпів і шурхіт зжатого колосся.

А коли пісня переходила до того, що діється під горою, уява сліпого слухача миттєво зводила його з вершин у долину... (...)

Розділ третій І

Завдяки режимові, який заведено було за планом Максима, сліпий у всьому, де можливо, полишений був на власні зусилля і це дало якнайкращі наслідки. Удома він не здавався зовсім безпорадним, ходив усюди дуже впевнено, сам прибирав свою кімнату, тримав у певному порядку свої іграшки й речі. Крім того, за змогою, Максим приділяв увагу фізичним вправам: у хлопчика була своя гімнастика, а на шостому році Максим подарував племінникові невелику й смирну конячку. Мати спочатку не могла

уявити, щоб її сліпа дитина могла їздити верхи, і називала братову витівку справжнім божевіллям. Онак інвалід застосував увесь свій вплив і через два-три місяці хлопчик весело скакав у сідлі поруч з Йохимом, який командував тільки на поворотах.

Отже, сліпота не перешкодила правильному фізичному розвиткові, і вплив її на моральний склад дитини було по змозі послаблено. Для свого віку хлопчик був високий і стрункий; обличчя його було трохи бліде, риси тонкі й виразні. Чорне волосся відтіняло ще дужче білизну обличчя, а великі темні, малорухливі очі надавали йому своєрідного виразу, що відразу привертав увагу. Легка складка над бровами, звичка трохи подаватися головою вперед і вираз смутку, що часом пробігав якимись хмарами по вродливому обличчю, — це все, чим виявилася сліпота в його вигляді. Його рухи в знайомому місці були впевнені, однак було помітно, що природна жвавість пригнічена й виявляється часом досить гострими нервовими поривами.


Кадр з кінофільму «Сліпий музикант» (режисер Т. Лукашевич, 1960 р.)

Кадр з кінофільму «Сліпий музикант» (режисер Т. Лукашевич, 1960 р.)

II

Тепер враження слуху остаточно набули в житті сліпого переважаючого значення, звукові форми стали головними формами його думки, центром розумової роботи. Він запам’‎ятовував пісні, вслухаючись в їхні чарівні мотиви, знайомився з їхнім змістом, забарвлюючи його смутком, веселістю чи роздумливістю мелодії. Він ще уважніше ловив голоси навколишньої природи і, зливаючи невиразні відчуття зі звичними рідними мотивами, часом умів поєднати їх вільною імпровізацією, у якій важко було відрізнити, де закінчується народний, звичний для вуха, мотив і де починається особиста творчість. Він і сам не міг відокремити у своїх піснях цих двох елементів: так злилися в ньому вони обидва. Він швидко засвоював усе, що передавала йому мати, яка вчила його грати на фортепіано, але любив також і Йохимову дудку. Фортепіано було багатше, звучніше й повніше, але воно стояло в кімнаті, тимчасом як сопілку можна було брати із собою в поле, і її переливи так неподільно зливалися з тихими зітханнями степу, що часом Петрусь сам не міг збагнути, чи то вітер навіває здалеку невиразні думи, чи то він сам добуває їх зі своєї сопілки.

Це захоплення музикою стало центром його розумового зростання; воно заповнювало й урізноманітнювало його існування. Максим користувався цим, щоб знайомити хлопчика з історією його країни, і вся вона пройшла перед уявою сліпого, сплетеною зі звуків. Зацікавлений піснею, він знайомився з її героями, з їхньою долею, з долею своєї батьківщини. Звідси виник інтерес до літератури, і на дев’‎ятому році Максим почав перші уроки. (...)

Отже, день хлопчика був заповнений, не можна було поскаржитися, що в нього замало вражень. Здавалося, він жив повним життям, наскільки це можливо для дитини. Здавалося також, що він не усвідомлює й своєї сліпоти.

А проте якийсь дивний недитячий смуток все ж таки проступав у його характері. Максим пояснював це браком дитячого товариства й намагався це надолужити. (...)

V

Тим часом у сусідньому маєтку підростала ровесниця Петруся. Від перших років життя маленька Евеліна дивувала рідних своїм «дорослим» характером.

Якось дівчинка зненацька натрапила на Петруся, коли той відпочивав на горбку біля річки. Її привабили чарівливі звуки сопілки, але звиклий до самотності хлопчик прогнав непрохану гостю.

Коли ображена Евеліна пішла, Петрусь пошкодував, що втратив можливість поспілкуватися з незнайомкою, яка мала напрочуд приємний голос. А за кілька днів, сидячи на тому самому горбку, він почув тихі кроки...

Вона йшла тихо; берегова галька легко шаруділа під її ногами; і вона наспівувала півголосом польську пісеньку.

— Слухайте! — гукнув він, коли вона з ним порівнялася. — Це знову ви?

Дівчинка не відповіла. Камінці так само шаруділи під її ногами. В удаваній безтурботності її голосу, що наспівував пісню, хлопцеві вчувалася ще незабута образа.

Однак, пройшовши кілька кроків, незнайома зупинилася. Дві-три секунди тривало мовчання. Вона перебирала в цей час букет польових квітів, який тримала в руках, а він чекав відповіді. У цій зупинці й подальшому мовчанні він уловив відтінок навмисної зневаги.

— Хіба ви не бачите, що це я? — спитала вона нарешті з великою гідністю, скінчивши з квітами.

Це звичайне запитання боляче відгукнулося в серці сліпого. Він нічого не відповів, і тільки його руки, якими він упирався в землю, судомно вхопилися за траву. Однак розмова вже почалася, і дівчинка, і далі стоячи на тому самому місці й пораючись зі своїм букетом, знову запитала:

— Хто тебе навчив так гарно грати на сопілці?

— Йохим навчив, — відповів Петрусь.

— Дуже гарно! А чому ти такий сердитий?

— Я... не серджусь на вас, — стиха мовив хлопець.

— Ну, то й я не серджусь... Давай гратися вкупі.

— Я не вмію гратися з вами, — відповів він, похнюпившись.

— Не вмієш гратися?.. Чому?

— Так.

— Ні, чому ж?

— Так, — відповів він ледь чутно й ще дужче похнюпився. Йому не доводилося ще ніколи говорити з кимсь про свою сліпоту, і простодушний тон дівчинки, що з наївною наполегливістю ставила це запитання, відгукнувся в ньому знову тупим болем.

Незнайома зійшла на горбок.

— Який ти смішний, — заговорила вона з вибачливим жалем, сідаючи поруч нього на траві. — Це ти, мабуть, тому, що ще зі мною незнайомий. От узнаєш мене, тоді перестанеш боятися. А я не боюся нікого.

Вона говорила це з безтурботною ясністю, і хлопець почув, як вона кинула собі у фартух купу квітів.

— Де ви взяли квіти? — спитав він.

— Там, — мотнула вона головою, показуючи назад.

— На луках?

— Ні, там.

— Значить, в гаю. А які це квіти?

— Хіба ти не знаєш квітів?.. Ах, який ти чудний... справді, ти дуже чудний...

Хлопець узяв у руку квітку. Його пальці швидко й легко торкнулися листка й віночка.

— Це жовтень, — сказав він, — а ось це фіалка.

Потім він схотів тим самим способом ознайомитися і зі своєю співрозмовницею: взявши лівою рукою дівчинку за плече, він правою став обмацувати її волосся, далі повіки й швидко пробіг пальцями по обличчю, подекуди зупиняючись і уважно вивчаючи незнайомі риси.

Усе це було зроблено так несподівано й швидко, що дівчинка, вражена подивом, не могла сказати й слова; вона тільки дивилася на нього широко відкритими очима, у яких відбивалося почуття, близьке до жаху. Аж тепер вона помітила, що в обличчі її нового знайомого є щось незвичайне. Бліді й тонкі риси застигли на виразі напруженої уваги, що якось не гармоніювала з його нерухомим поглядом. Очі хлопця дивилися кудись, цілком байдуже до того, що він робив, і в них дивно мінився відблиск призахідного сонця. Усе це здалося дівчинці на одну хвилину просто важким кошмаром.

Звільнивши своє плече з руки хлопця, вона раптом схопилася на ноги і заплакала.

— Навіщо ти лякаєш мене, поганий хлопчиську? — заговорила вона гнівно, крізь сльози. — Що я тобі зробила?.. Навіщо?..

Він сидів на тому самому місці, спантеличений, з низько похиленою головою, і дивне почуття — суміш досади й приниження — сповнило болем його серце. Це вперше довелося йому зазнати приниження каліки; уперше довідався він, що його фізична вада може викликати не самий жаль, а й ляк. Звісно, він не міг ясно усвідомити тяжкого почуття, що гнітило його, але від того, що усвідомлення це було неясним і невиразним, воно спричиняло не менше страждань.

Почуття пекучого болю й кривди підступило йому до горла; він упав на траву й заплакав.

Плач цей ставав дедалі дужчим, судомні ридання стрясали все його маленьке тіло, тим більше, що якась природна гордість змушувала його гамувати цей вибух.

Дівчинка, що була збігла вже з горбка, почула ці глухі ридання й здивовано повернулася. Бачачи, що її новий знайомий лежить обличчям до землі й гірко плаче, вона відчула співчуття, тихо зійшла на горбок і зупинилась над тим, що плакав.

— Слухай, — заговорила вона тихо, — чого ти плачеш? Ти, мабуть, думаєш, що я пожаліюся? Ну, не плач, я нікому не скажу.

Слово співчуття й ласкавий тон викликали в хлопця ще більший нервовий вибух плачу. Тоді дівчинка присіла біля нього навпочіпки; просидівши так з півхвилини, вона тихо торкнулася його волосся, погладила його голову і потім, з лагідною наполегливістю матері, яка заспокоює покарану дитину, підвела злегка його голову й стала витирати хусткою заплакані очі.

— Ну, ну, годі! — заговорила вона тоном дорослої жінки. — Я давно не серджуся. Я бачу, ти шкодуєш, що налякав мене...

— Я не хотів налякати тебе, — відповів він, глибоко зітхаючи, щоб угамувати нервові напади.

— Добре, добре! Я не серджуся!.. Ти ж більше не будеш.

Вона підвела його з землі й намагалася посадити поруч себе. Він послухався. (...)

— Однак ти дуже чудний, — задумливо-співчутливо сказала вона.

— Я не чудний, — відповів хлопець із жалібною гримасою. — Ні, я не чудний... Я... я — сліпий!

— Сліпи-ий? — мовила вона протяжно, і голос її затремтів, начебто це сумне слово, тихо сказане хлопцем, завдало незгладного удару в її маленьке жіноче серце. — Сліпи-ий? — повторила вона ще більш затремтілим голосом і, нібито шукаючи захисту від непереможного почуття жалю, що охопило всю її, вона раптом обвила шию хлопця руками й притулилася до нього обличчям.

Вражена несподіваністю сумного відкриття, маленька жінка не втрималась на висоті своєї солідності і, обернувшись раптом на засмучену й безпорадну в своїй засмученості дитину, вона й сама гірко й безутішно заплакала. (...)

Відтоді Евеліна й Петрусь стали друзями. Дівчинка часто навідувалася до свого приятеля й разом з ним навчалася різним наукам у дядька Максима.

Минули роки... Петро та Евеліна вже давно кохали одне одного, але юнак не наважувався освідчитися, бо вважав, що буде тягарем для своєї обраниці. Розуміючи це, Евеліна сама сказала, що стане його дружиною.

Якось Петро, його мати, Евеліна та їхні знайомі поїхали до монастиря, який знаходився неподалік.

III

(...) Сонце вже схилялося, коли маленьке товариство підійшло до замкнених дверей дзвіниці, покинувши Максима на ґанку однієї з чернечих келій. Молодий, тонкий послушник, у рясі й гостроверхій шапці, стояв під склепінням, держачись однією рукою за замок замкнених дверей... Недалеко, наче розполохана зграя птахів, стояла купка дітей; було видно, що між молодим послушником і цією зграйкою жвавих хлопчаків відбувалася нещодавно якась сутичка. З його трохи войовничої пози та з того, як він тримався за замок, можна було зробити висновок, що діти хотіли пробратися на дзвіницю слідом за панами, а послушник відганяв їх. Його обличчя було сердите й бліде, тільки на щоках плямами виступав рум’‎янець.


Кадр з кінофільму «Сліпий музикант» (режисер Т. Лукашевич, 1960 р.)

Очі молодого послушника були якісь дивно нерухомі... Ганна Михайлівна перша помітила вираз цього обличчя й очей і нервово схопила за руку Евеліну.

— Сліпий, — прошепотіла дівчина трохи злякано.

— Тихше, — відповіла мати, — ще... Ти помічаєш?

— Так...

Важко було не помітити в обличчі послушника дивної схожості з Петром. Та сама нервова блідість, ті самі чисті, але нерухомі зіниці, той самий неспокійний рух брів, що насторожувалися при кожному новому звукові й бігали над очима, наче щупальця в зляканої комахи...

Його риси були грубіші, уся постать незграбніша, — але тим виразнішою виступала схожість. Коли він глухо закашлявся, схопившись руками за запалі груди, Ганна Михайлівна дивилася на нього широко розкритими очима, наче перед нею раптом з’‎явився привид...

Переставши кашляти, він одімкнув двері й, спинившись на порозі, спитав трохи надтріснутим голосом:

— Хлопців нема? Киш, кляті! — метнувся він у їх бік усім тілом і потім, пропускаючи вперед юнаків, сказав голосом, що в ньому чути було якусь вкрадливість і жадібність:

— Дзвонареві пожертвуєте скільки-небудь?.. Ідіть обережно, — темно...

Усе товариство почало підніматися сходами. Ганна Михайлівна, яка раніше вагалася перед незручним і крутим сходом нагору, тепер з якоюсь покірливістю пішла за іншими.

Сліпий дзвонар замкнув двері. (...)

— Дядьку, дядечку, пустіть, — залунали з-за дверей тонкі дитячі голоси. — Пустіть, дядечку, хороший!

Дзвонар сердито кинувся до дверей і несамовито загрюкав кулаками по залізній обшивці.

— Геть, геть, кляті... Щоб вас грім побив! — кричав він, хриплячи й захлинаючись від злості...

Сліпий чорт, — відповіло раптом кілька дзвінких голосів, і за дверима почувся прудкий тупіт десятка босих ніг. (...)

Ще кілька східців, і вони всі вийшли на першу площадку дзвіниці. Тут було вже досить високо, але відтулина в стіні вела ще незручнішим проходом вище. З останньої площадки краєвид відкривався широкий і чарівний. (...) Від усієї картини, що стелилася внизу, віяло тихим спокоєм і глибоким миром.

Однак тиша, що запала серед невеличкого товариства, мала й іншу причину. З якогось загального збудження, що випливало, певно, з відчуття висоти й власної безпорадності, обидва сліпі підійшли до кутів просвітів і стали, спершись на них обома руками, повернувши обличчя назустріч тихому вечірньому вітрові. (...)

Помилувавшись краєвидом, товариство рушило до виходу. Петро, однак, залишився, аби поспілкуватися зі сліпим дзвонарем. Залишилася також Евеліна, аби потайки послухати, про що вони говоритимуть.

Сліпі вважали себе на самоті на вишці. Кілька секунд вони стояли ніяково, нерухомі, до чогось прислухаючись.

— Хто тут? — спитав дзвонар.

— Я...

— Ти теж сліпий?

— Сліпий. А ти давно осліп? — спитав Петро.

— Народився таким, — відповів дзвонар. — От другий є в нас, Роман, — той в сім років осліп... А ти ніч від дня відрізнити можеш?

— Можу.

— І я можу. Відчуваю, світає. Роман не може, а йому, проте, легше.

— Чому легше? — жваво спитав Петро.

— Чому? Не знаєш, чому? Він світ бачив, свою матку пам’‎ятає. Второпав ти: засне вночі, вона до нього уві сні й приходить... Тільки вона стара тепер, а сниться йому молодою... А тобі сниться?

— Ні, — глухо відповів Петро.

— Тож-бо, ні. Це діло буває, коли хто осліп. А хто вже так родився!..

Петро стояв похмурий і потемнілий, наче на обличчя його насунулася хмара. Брови дзвонаря теж раптом звелися високо над очима, у яких видно було такий знайомий Евеліні вираз сліпого страждання. (...)

У проході виринула враз із темряви нова особа. Це був, вочевидь, Роман. Обличчя його було широке, подзьобане віспою і надзвичайно добродушне. Закриті повіки ховали ямки очей, на губах грала добродушна усмішка. Пройшовши повз дівчину, що притислася до стіни, він зійшов на площадку. Розмахнута рука його товариша влучила йому збоку в шию.


Кадр з кінофільму «Сліпий музикант» (режисер Т. Лукашевич, 1960 р.)

— Брате! — гукнув він приємним грудним голосом. — Єгорію, знову воюєш?

Вони стикнулися й обмацали один одного.

— Нащо бісенят впустив? — спитав Єгорій українською, усе ще зі злістю в голосі.

— Нехай собі, — благодушно відповів Роман... — Пташки божі. От як ти їх налякав. Де ви тут, бісенята...

Діти сиділи по кутках біля ґрат, причаївшись, і їхні очі блискали лукавством і почасти страхом.

Евеліна, нечутно ступаючи в темряві, зійшла вже до половини першого проходу, коли за нею почулися впевнені кроки обох сліпих, а згори долетів радісний вереск і крики хлопців, що кинулися цілою зграєю на Романа, який залишився з ними. (...)

Дорогою додому усі мовчали. Увечері довго не було видно Петра. Він сидів десь у темному кутку саду, не відгукуючись, коли його кликала навіть Евеліна, і пройшов навпомацки в кімнату, коли всі полягали...

Того дня Петро раптом усвідомив усю жахливість своєї сліпоти, яка раз і назавжди позбавила його можливості бачити світ і найдорожчих людей. Дізнавшись від Евеліни про розмову, яка відбулася між Петром і сліпим дзвонарем, Максим зрозумів, що небіж озлився на життя й зосередився на своїх переживаннях.

Дядько намагався пояснити Петру, що його становище не найгірше, що у світі багато людей, які зазнають більших страждань, але не втрачають віри в життя. Юнак слухав, але не чув. Він заздрив сліпому дзвонареві, навіть сліпому старцю-злидарю, які хоч і потерпали від голоду й холоду, але не мучилися тими роздумами, що пекли його душу.

Згодом Максим переконав небожа вирушити разом зі сліпими жебраками до Почаївської лаври. У тих мандрах Петро зазнав чимало лиха, але душа його зцілилася, і додому він повернувся зовсім іншою людиною.

Зрештою відбулося давно очікуване весілля Петра й Евеліни. А за рік у них народилася дитина. Петро дуже боявся, що маля успадкує його сліпоту. Однак цього, на щастя, не сталося. Коли лікар повідомив, що дитина здорова, Петру здалося, ніби він на мить побачив світ...

Епілог

Минуло три роки.

Численна публіка зібралася в Києві, під час «Контрактів», слухати оригінального музиканта. Він був сліпий, але чутка розповідала чудеса про його музичний талант та про його особисту долю. (...)

У залі запала глибока тиша, коли на естраді з’‎явився молодий чоловік з гарними великими очима й блідим обличчям. Ніхто не сказав би, що він сліпий, якби ці очі не були такі нерухомі та якби його не вела молода білява дама, як говорили, дружина музиканта. (...)

Живе почуття рідної природи, чуйний оригінальний зв’‎язок з безпосередніми джерелами народної мелодії відбивалися в імпровізації, яка лилась з-під рук сліпого музиканта. Багата на барви, гнучка й співуча, вона бігла дзвінким струмком, то підносячись урочистим гімном, то розливаючись задушевним журним мотивом. Здавалося часом: то буря гучно гримить у небесах, розкочуючись у безмежному просторі, то лише степовий вітер дзвенить у траві, на могилі, навіваючи неясні мрії про минуле.

Коли він замовк, грім оплесків захопленої юрби наповнив величезний зал. Сліпий сидів з похиленою головою, здивовано прислухаючись до цього гуркоту. Та ось він знову підняв руки і вдарив по клавішах. Багатолюдний зал вмить принишк.

У цю хвилину увійшов Максим. Він уважно оглянув цю охоплену одним почуттям юрбу, яка звернула на сліпого жадібні, палкі погляди.

Старий слухав і чекав. Він більше, ніж хто інший у цій юрбі, розумів живу драму цих звуків. Йому здавалося, що ця могутня імпровізація, яка так вільно лилася з душі музиканта, раптом урветься, як раніше, тривожним, болісним запитанням, що відкриє нову рану в душі його сліпого вихованця. Але звуки росли, міцніли, повнішали, ставали дедалі владнішими, захоплювали серце об’‎єднаної й завмираючої юрби.

І що більше прислухався Максим, то ясніше звучав для нього в грі сліпого піаніста знайомий мотив.

Так, це вона, гамірна вулиця. Ясна, гримуча, повна життя хвиля котиться, роздрібнюючись, виблискуючи й розсипаючись тисячею звуків. Вона то підноситься, зростає, то спадає знову до далекого, але безугавного рокоту, залишаючись повсякчас спокійною, гарно-безпристрасною, холодною та байдужою.

Кадр з кінофільму «Сліпий музикант» (режисер Т. Лукашевич, 1960 р.)

І враз серце Максима впало. З-під рук музиканта знову, як і колись, вирвався стогін.

Вирвався, продзвенів і завмер. І знову живий рокіт, дедалі яскравіший і сильніший, виблискуючий і рухливий, щасливий і ясний.

Це вже не самий стогін особистого горя, не саме сліпе страждання. На очах старого забриніли сльози. Сльози були й на очах його сусідів.

«Він прозрів, так, це правда, — він прозрів», — думав Максим.

Серед яскравої й жвавої мелодії, щасливої й вільної, як степовий вітер, і, як він, безжурної, серед строкатого й широкого гомону життя, серед то сумного, то величного мотиву народної пісні дедалі частіше, дедалі наполегливіше й дужче проривалась якась нота, що брала за душу.

«Так, так, мій хлопчику, — думкою підбадьорював Максим, — спобігай їх серед веселощів і щастя...»

Через хвилину над зачарованою юрбою у величезному залі, владна й захватна, стояла вже сама тільки пісня сліпих... — Подайте сліпеньким... р-ради Христа. Але це вже було не прохання милостині й не жалісний зойк, заглушуваний гамором вулиці. У ній було все те, що було й раніше, коли під її впливом обличчя Петра перекривлялось і він тікав від фортепіано, неспроможний боротися з її роз’‎їдаючим болем. Тепер він подолав її в своїй душі і скоряв душі цієї юрби глибиною й жахом життьової правди... Це була пітьма на тлі яскравого світла, нагадування про горе серед повноти щасливого життя...

Здавалося, ніби удар розітнувся над юрбою, і кожне серце тремтіло, начебто він торкався його своїми руками, що швидко бігали по клавішах. Він давно вже замовк, але могильна тиша проймала юрбу.

Максим похилив голову й думав:

«Так, він прозрів... Замість сліпої й невгамовної егоїстичної муки, він носить у душі відчування життя, він почуває й людське горе, і людську радість, він прозрів і зуміє нагадати щасливим про нещасних...»

І старий солдат дедалі нижче схиляв голову. От і він зробив своє діло, і він не марно прожив на світі, йому говорили про це повні сили владні звуки, що стояли в залі, панували над юрбою.

Так дебютував сліпий музикант.

Переклад А. Хуторяна

Запитання і завдання до прочитаного твору

1. Розкажіть про дитячі роки Петруся. Хто і як його виховував?

2. Як Петрусь потоваришував з Евеліною?

3. Про що говорили Петро й дзвонар? Над чим замислився головний герой після цієї розмови? Про що, на вашу думку, свідчила дивна схожість Петра з одним із монастирських сліпців?

4. Порівняйте! Порівняйте образи двох сліпих ченців. Визначте головні відмінності в їхніх характерах і ставленні до життя.

5. Знайдіть! Перечитайте епілог твору. Знайдіть в описі музичного виступу Петра деталі, які вказують на те, що він подолав відчай і сприймає життя в усій його повноті.

6. Схарактеризуйте образ дядька Максима. У яких подробицях біографії героя розкрито непохитність його переконань? Чи хотіли б ви мати такого наставника, як Максим Яценко? Поясніть свою думку.

7. Знайдіть у повісті українські мотиви й простежте їхній зв’‎язок із життям головного героя.

8. Подискутуйте! Чи можна назвати Петра Попельського щасливою людиною? Доведіть свою думку прикладами й цитатами з твору.

9. Пофантазуйте! Яким міг стати Петро, якби в його вихованні не взяв участі дядько Максим?

10. До яких болючих проблем привертає увагу Короленко в повісті «Сліпий музикант»? Чим цей твір може зацікавити сучасного читача?

ЛІТЕРАТУРНИЙ НАВІГАТОР

Нове знайомство

Гаррієт Бічер-Стоу — американська письменниця, яка активно виступала за скасування рабства, дозволеного законом на Півдні США.

Бічер-Стоу засуджувала рабовласництво передусім з позиції християнства, що посідало в її житті важливе місце. Батько, брати, чоловік і син письменниці були священиками, сама вона тривалий час учителювала в школі, заснованій її сестрою.

Про поневіряння й приниження рабів письменниця знала не з чуток, адже багато років прожила на кордоні з рабовласницьким штатом. Чимало сумного чула вона й про долю тих, хто тікав від жорстоких господарів на Північ Америки або до Канади. Коли 1850 р. було оприлюднено закон про видачу владі рабів-утікачів, Бічер-Стоу, як і більшість свідомих американців, рішуче повстала проти нього.

Неприйняття рабовласницької системи письменниця висловила у своєму романі «Хатина дядька Тома», що здобув широку популярність як уСША, так і за межами країни. Лише в Америці за перший рік після публікації було продано триста тисяч примірників цієї книжки.

Щоправда, не всі співвітчизники Бічер-Стоу були в захваті від її твору. Зокрема, деякі літератори з рабовласницького Півдня спробували «заперечити» йому романами про щасливе життя чорношкірих рабів під дбайливою опікою мудрих хазяїв. Однак жодному із цих творів не судилося слави «Хатини дядька Тома». На численні звинувачення у викривленні дійсності Бічер-Стоу відповіла книжкою «Ключ до «Хатини дядькаТома»», у якій доводила, що під час написання роману спиралася на реальні факти.

Інтерес до роману Бічер-Стоу ще більше зріс за часів Громадянської війни в США, що тривала від 1861 до 1865 р. і коштувала країні найбільших за всю її історію жертв. Однією з основних причин цієї війни була рабовласницька система в південних штатах, яка гальмувала економічний та політичний розвиток держави. Не дивно, що прогресивні американці зачитувалися легендарним твором, знаходячи в ньому підтвердження своїх почуттів і переконань.

Про велике значення «Хатини дядька Тома» для американського суспільства середини XIX ст. свідчать слова президента Авраама Лінкольна, звернені до Бічер-Стоу: «Отже, Ви і є та сама маленька жінка, що спричинила велику війну!». Справді, на думку фахівців, цей роман належить до небагатьох літературних творів, що допомогли змінити світ на краще.

Книжкове частування

Роман «Хатина дядька Тома» (1852) розпочинається розповіддю про типову для рабовласницької Америки оборудку. Добрий до своїх рабів пан Шелбі мусить продати двох з них работоргівцю Гейлі, якому заборгував чимало грошей. Жертвами угоди стають улюбленець господарів шляхетний і побожний дядько Том та маленький син покоївки Елізи — вихованки пані Шелбі.

Уночі Еліза разом із сином тікає до Канади. Туди потайки вирушає і її чоловік — раб жорстокого хазяїна із сусіднього маєтку. Попереду на подружжя чекають небезпеки й випробування...

Тим часом дядько Том вирішує скоритися лихій долі, адже вважає втечу зрадою панові Шелбі, якому вірно служив багато років. Гейлі збирається якомога дорожче продати його плантаторам, відомим особливо жорстоким поводженням з рабами. З важким серцем Том покидає дружину, дітей і друзів...

Дорогою Гейлі навідується на невільницький ринок, аби придбати ще кілька душ «живого товару»...

Цитата

Дожидаючи початку торгів, люди курили, жували тютюн, чвиркали слиною, лаялись, балакали — кому що до вподоби. Чоловіки та жінки, призначені на продаж, купкою сиділи осторонь, тихо перемовляючись між собою. Жінка, що значилася в об’‎яві під ім’‎ям Ейджер, і лицем, і статурою виглядала на чисту африканку. Можливо, їй справді було шістдесят літ, одначе, виснажена тяжкою працею та недугами, наполовину сліпа й скручена ревматизмом, вона видавалась набагато старішою. Біля неї стояв її син Олберт, жвавий чотирнадцятирічний хлопчина. Він єдиний лишився в неї від великої колись родини, що її поступово спродували на Південь. Мати вчепилася за нього тремтячими руками й полохливо дивилася на кожного, хто підходив його оглянути.

— Не бійся, тітонько Ейджер, — мовив до неї найстарший з негрів. — Я балакав про тебе з паном Томасом, і він сказав, що спробує продати вас разом.

— Нехай вони не кажуть, буцімто я вже ні на що не годна, — озвалася стара, знімаючи догори свої тремтливі руки. — Я ще можу куховарити, прати, мити підлогу. Мене ще варто купити, звісно, за невелику ціну... Ти скажи їм про це, скажи! — наполегливо прохала вона.

Тим часом Гейлі, продершись крізь юрбу, підійшов до найстаршого негра, розтулив йому рота, обдивився й поторгав зуби, тоді звелів зігнутись, випростатись і зробити ще кілька рухів, аби показати м’‎язи. Потім перейшов до другого й оглянув його в такий самий спосіб. Нарешті він підступив до хлопчика. Обмацав йому руки, розправив і озирнув пальці, відтак загадав підплигнути, щоб побачити, який він меткий.

— Без мене його не продадуть! — із запалом вигукнула стара. — Нас обох пустять заразом. А я ще ого яка дужа, пане, ще можу робити й робити!..

— Чи не на плантації? — мовив Гейлі, зневажливо позирнувши на неї. — Так я й повірив!..

Переклад за виданням 1937 р.

Запитання і завдання для самостійного опрацювання твору

1. Яких небезпек зазнала Еліза та її рідні під час мандрівки до Канади? Які моральні якості виявила ця героїня в боротьбі за свою родину й свободу?

2. Чим вирізнявся Том з-поміж інших рабів? За що його цінували в родині Шелбі?

3. Як склалася доля дядька Тома? Ким він вийшов з морального двобою з плантатором Легрі: переможцем чи переможеним? Хто був винний у його трагічній загибелі?

4. Які страшні й ганебні вияви рабовласницької системи в США викрито у творі?






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.