УСМІШКА - РЕЙ ДУГЛАС БРЕДБЕРІ - МАЙБУТНЄ ЛЮДСТВА У ФАНТАСТИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ - ОБРАЗ МАЙБУТНЬОГО В ЛІТЕРАТУРІ

Світова література 6 клас - Волощук Євгенія - Генеза 2014

УСМІШКА - РЕЙ ДУГЛАС БРЕДБЕРІ - МАЙБУТНЄ ЛЮДСТВА У ФАНТАСТИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ - ОБРАЗ МАЙБУТНЬОГО В ЛІТЕРАТУРІ

РОЗДІЛ 1 МАЙБУТНЄ ЛЮДСТВА У ФАНТАСТИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ


РЕЙ ДУГЛАС БРЕДБЕРІ


УСМІШКА


(Скорочено)

Леонардо да Вінчі. Мона Ліза

Черга зібралася на міському майдані о п’‎ятій ранку, коли перегук півнів долинав із далекого, вкритого інеєм селища й ніде не світилося. Тоді повсюди над зруйнованими будинками висіли клапті туману, та ось тепер, о сьомій ранку, він почав зникати з появою перших ознак світанку. Дорогою парами, втрьох іще йшли люди — був саме ярмарковий і святковий день.

Хлопчина стояв позаду двох чоловіків, котрі голосно розмовляли між собою, і в чистому холодному повітрі звучання їхніх слів було ще різкішим.

Він тупцював на місці й хекав на свої червоні, обвітрені руки, позираючи то на засмальцьований, з цупкої мішковини одяг балакунів, то на довгу вервечку чоловіків та жінок попереду.

— Агов, хлопче, а ти що тут робиш спозаранку? — почувся чоловічий голос у нього за спиною.

— Це моє місце, я зайняв тут чергу, — відповів хлопець.

— Ти б краще віддав своє місце комусь тямущому, а сам забрався б геть!

— Не чіпай хлопця, — втрутився, різко обернувшись, один із чоловіків, які стояли попереду.

— Я пожартував, — чоловік, котрий стояв позаду, поклав руку хлопчині на голову, а той, насупившись, скинув її. — Просто подумав: якось дивно — дитина вже на ногах із самого ранку.

— Цей хлопець тямить у мистецтві. Зрозумів? — сказав захисник, чоловік на прізвище Грігзбі. — Як тебе звати, малий?

— Том.

— Наш Том не схибить, плюне як слід. Чи не так, Томе?

— Ще й питаєте!

У черзі засміялися.

Попереду продавали гарячу каву в надщерблених філіжанках1.

1Філіжанка — те саме, що чашка.

Поглянувши туди, Том побачив маленьке палахкотливе вогнище й іржавий казанок, де шумувало вариво. Це не була справжня кава. Її запарили з якихось ягід, зібраних за містом, і продавали по пенні за філіжанку, щоб зігріти шлунок, та негусто було покупців, бо мало в кого вистачало на це грошей.

Том вдивлявся поперед себе, де за поруйнованою вибухом кам’‎яною стіною зникав кінець черги.

— Кажуть, вона усміхається, — мовив хлопець.

— Атож, усміхається, — відповів Грігзбі.

— Кажуть, вона з фарби і полотна.

— Так. Тому мені й здається, що вона не справжня. Та, справжня, я чув, колись давно на дошці була намальована.

— Кажуть, їй чотириста років.

— Якщо не більше. Ніхто не знає напевне, який тепер рік.

— Дві тисячі шістдесят перший!

— Правильно, хлопче, так тільки кажуть. Брехня. Може, вже трьохтисячний чи п’‎ятитисячний! Хто знає? Довгенько тривала уся ця колотнеча. А нам дісталися самі кісточки та ратички.

Літературний практикум

1. Де й коли відбувається описана в уривку подія?

2. Яким постає життя людей у першому абзаці? Обґрунтуйте відповідь цитатами.

3. Якою була кава, що продавали в черзі? Як опис кави пов’‎язаний з тим фактом, що картину вважали несправжньою.

4. Чим Том відрізнявся від інших людей у черзі?

5. Що надає зображеній в уривку картині життя загрозливого характеру? Наведіть відповідні цитати.

Поволі просуваючись, вони човгали холодною бруківкою.

— Коли вже ми її побачимо? — непокоївся Том.

— Ще кілька хвилин, не більше. Її відгородили, напнувши оксамитову стрічку на чотири мідних кілочки, за всіма правилами, щоб люди не підходили надто близько. І пам’‎ятай, Томе, жодного каміння. У неї заборонили жбурляти каміння.

— Гаразд, сер.

Сонце піднімалося на небосхилі дедалі вище, несучи тепло, яке змусило чоловіків поскидати страхітливу одіж та брудні капелюхи.

— Чому всі ми стоїмо в черзі? — роздумуючи, запитав Том. — Чому всі мусять плювати?

Грігзбі й не глянув на нього, він дивився на сонце, міркуючи, котра година.

— Ну, Томе, є купа причин для цього, — він звично заклав руку до кишені, якої вже давно не було, шукаючи неіснуючу цигарку. Том бачив цей жест мільйон разів. — Тут вся річ у ненависті. Ненависті до всього, пов’‎язаного з Минулим. Скажи мені, Томе, як ми дожилися до такого? Замість міст — звалища мотлоху, шляхи від бомб ніби викорчувані, а половина полів уночі світиться від радіації. Ото я й запитую, Томе, хіба це не огидний безлад?

— Так, сер. Так воно і є.

— Тож-бо, Томе. Людина ненавидить те, що зламало її, покалічило їй життя. Така вже людська природа. Безглуздо, мабуть, та людина вже так влаштована.

— Тому ми ненавидимо всіх і все, — відгукнувся Том.

— Правильно! Всю цю юрбу, яка в Минулому верховодила у світі.

От і маємо: стоїмо тут удосвіта в холоді, усередині все злиплося від голоду, самі живемо в печерах, і нічого нам не лишилося — ні курива, ні випивки, жодної розваги, крім оцих наших свят, Томе, наших свят.

І Том подумки перебрав свята, які їм випали за останні роки. Згадав той рік, коли вони порвали всі книжки й спалили їх на майдані, тоді всі реготали, мов п’‎яні. А на свято науки місяць тому, коли притягли останній автомобіль, вони кидали жеребок, і щасливчики могли по разу вгатити машину кувалдою. (...)

Настав полудень. Сморід зруйнованого міста ширився в спекотному повітрі, щось кублилося серед уламків будівель.

— Містере, те більше ніколи не повернеться?

— Що — цивілізація? Кому вона потрібна? Тільки не мені!

— А от я ладен дещо в ній стерпіти, — відгукнувся один із черги. — Було в ній щось і гарне.

— Дарма переймаєшся! — вигукнув Грігзбі. — То все одно пусте.

— Ет, не кажіть, — наполягав хтось із черги. — Ще з’‎явиться, от побачите, якийсь головатий і підлатає цивілізацію. Згадаєте мої слова. Та людина матиме чутливе серце. (...)

Нарешті вони вступили на головний майдан. У цей час до міста в’‎їжджав вершник, тримаючи в руці аркуш паперу. Посеред майдану виднілася обгороджена стрічкою ділянка. Том, Грігзбі й усі інші накопичували слину для плювка, просуваючись уперед, — рухалися з готовністю й передчуттям втіхи, широко розплющивши очі. Схвильований Том відчував, як прискорено калатало його серце, а земля під босими ногами здавалася йому розпеченою.

— Ну, Томе, тепер наша черга, пильнуй!

На кожному кутку обгородженої ділянки стояли полісмени — четверо чоловіків із жовтою поворозкою на зап’‎ястку, знаком їхньої влади над усіма іншими. Вони мали стежити, аби з черги не жбурляли каміння.

— Це для того, — наостанку пояснив Грігзбі, — щоб усім вдалося разочок плюнути в неї, зрозумів, Томе? Ну, давай!

Том укляк перед картиною, довго вдивляючись у неї.

— Та плюй, Томе!

У нього пересохло в горлі.

— Ану, Томе! Швидше!

Але, — повільно вимовив Том, — вона ж гарна!

— Гаразд, я плюну замість тебе!

Плювок Грігзбі зблиснув на сонці. Жінка усміхалася Тому з картини лагідно й загадково, а він, відповідаючи на її погляд, чув калатання власного серця, немов йому у вухах звучала якась музика.

— Вона гарна, — повторив він.

— Йди вже, поки поліція...

— Увага!

Черга затихла. Щойно вони сварили Тома, що той занімів, тепер усі повернулися до вершника.

— Як її звати, сер? — тихенько запитав Том.

— Що, картину? Здається, Мона Ліза1... Еге ж, Мона Ліза.

— Прослухайте оголошення! — гукнув вершник. — За дозволом влади сьогодні опівдні портрет на майдані буде передано до рук тутешніх мешканців, аби вони могли взяти участь у знищенні...

Том і кліпнути не встиг, як натовп панічно заметушився, з криками й стусанами поніс його до картини. Почувся різкий звук роздертого полотна. Полісмени накивали п’‎ятами. Натовп ревів на все горло, і руки роздирали портрет, як шмат падалі зграя голодних птахів. Том відчув, як його просто жбурнули через розбиту раму. Він простягнув руку, безтямно мавпуючи2 інших, ухопив клапоть маслянистого полотна і смикнув, видерши його, а потім упав, і стусани винесли його на край натовпу. Закривавлений, у пошматованому одязі, він дивився, як літня жінка жувала клапті полотна, як чоловіки трощили раму, ударами ніг розривали цупкі частини полотна, дерли їх на дрібне шмаття.

Лише Том стояв принишклий осторонь від розбурханого натовпу. Він поглянув на свою руку. Вона міцно притискала до грудей клаптик полотна, ховаючи його.

— Гей, Томе, чого ж ти! — гукнув Грігзбі.

Не промовивши й слова, схлипуючи, Том кинувся геть. Він біг за місто зруйнованою вибухами дорогою, полем, через неглибокий потічок, біг, не озираючись, і затиснута в кулак рука ховалася під курткою.

Надвечір він дістався до маленького села й проминув його.

О дев’‎ятій уже був біля зруйнованої будівлі ферми. За нею, у тому, що лишилося від силосної башти, під накриттям, він почув звуки, з яких було ясно, що сім’‎я спить — сплять мати, батько і брат. Він поспіхом прослизнув тихенько у малі дверцята і ліг, важко дихаючи. (...)

Хтось його стусонув. Це був брат, котрому довелося сьогодні самому поратися біля грядок.

1 «Мона Ліза» (або «Джоконда») — назва знаменитої картини Леонардо да Вінчі, на якій зображено молоду неаполітанку, дружину Франческодель Джокондо.

2Мавпувати — повторювати за іншим.


Лягай уже! — впівголоса прикрикнула на нього мати.

Ще один штурхан.

Том ліг, відсапуючись. Довкола панувала тиша. Його рука була притиснута до грудей, міцно-міцно. Півгодини він лежав так, заплющивши очі.

Потім він щось відчув: холодне біле світло. Це високо в небі зійшов місяць, і маленький клаптик світла мандрував баштою, переповзаючи по тілу Тома. Тільки тепер його рука розслабилась. Повільно, обережно, прислухаючись до рухів тих, які спали поруч, Том підніс її до очей. Він повагався, глибоко вдихнув повітря, а потім очікувально розтис пальці й розгладив шматочок помальованого полотна.

Усе довкола спало під місячним сяйвом.

А на долоні в нього лежала Усмішка.

Він дивився на неї в білому світлі, що лилося з опівнічного неба. І подумки промовляв до себе, знову і знову: «Усмішка, люба Усмішка».

Через годину він все ще бачив її, навіть після того, як обережно склав і заховав. Він заплющив очі, а Усмішка не зникала у темряві. Вона все ще була з ним, тепла і лагідна, коли він заснув, і світ поринув у тишу, а місяць веслував собі у холодному небі спершу догори, потім донизу назустріч ранку.

Переклад Л Коломієць

Запитання і завдання до прочитаного твору

1. Який варіант майбутнього пропонує Бредбері в оповіданні «Усмішка»?

2. У яких деталях виявляється здичавіння людей, що пережили атомну війну?

3. Що й чому нищить юрба? Чому вона ненавидить власне минуле?

4. Що відчув Том, побачивши картину вперше? Знайдіть у тексті опис його переживань. Як ви можете пояснити таку суперечливість у поведінці героя: на противагу іншим, він відмовився плюнути в портрет Мони Лізи, але, так само як інші, вирвав з нього шматок?

5. Знайдіть у тексті слова одного з персонажів щодо можливості відновлення цивілізації. Яка людина, на думку цього персонажа, здатна це зробити? Чи може такою людиною стати Том? Обґрунтуйте свою думку.

6. Як ви гадаєте, чому автор «уклав» у руки Тома саме той клаптик полотна, на якому зображено усмішку Мони Лізи? Якого змісту ця усмішка набуває наприкінці оповідання?

7. Подискутуйте! Як, на вашу думку, автор оцінює майбутнє людства у фіналі твору — песимістично чи життєствердно? Обґрунтуйте свою відповідь.

8. Пофантазуйте! Придумайте продовження історії Тома й запишіть його в зошиті.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.