ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

bithub_77-bit Good Game

Зарубіжна література 7 клас - В.І. Фасенко - Схід-продукт 2007

ДОЛЯ ЛЮДИНИ - МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ ШОЛОХОВ 1905-1984) - ЛІТЕРАТУРА ПРОТИ ВІЙНИ

(Скорочено)

Перша повоєнна весна була на Верхньому Дону, як ніколи, дружна й раптова. Наприкінці березня з Приазов’‎я подули теплі вітри, і вже за два дні на лівобережжі Дону геть-чисто оголились піски, в степу збутніли повні снігу яри та балки, зламавши лід, шалено завирували степові річки, і дороги поробилися майже зовсім непроїзні.

В цю недобру пору бездоріжжя мені довелось їхати в станицю Букановську. І путь недовга — десь кілометрів з шістдесят, — та виявилось, що подолати їх не так просто... Годин аж за шість ми пропхалися тридцять кілометрів і під’‎їхали до переправи через річку Єланку...

Переправлятися треба було благеньким плоскодонним човником, що міг узяти не більш як три чоловіка. ...Вдвох із шофером ми не без остороги сіли в старенький човен. Товариш з речами залишився на березі... Тільки-но ми відчалили, як із прогнилого дна в різних місцях фонтанчиками забила вода. Чим тільки мали, конопатили ми ненадійну посудину та вичерпували з неї воду, поки не дісталися берега — десь за годину ми були на тім боці Єланки. Шофер пригнав з хутора машину, підійшов до човна і сказав, беручись за весло:

— Якщо тільки оце кляте корито не розвалиться на воді, — години через дві приїдемо, раніш не ждіть...

Був полудень. Сонце світило гаряче, як у травні... Це був перший після зими по-справжньому теплий день. Гарно було сидіти на плоті отак самому, цілком поринувши в тишу й самотність, і, скинувши з голови стару солдатську вушанку, сушити на легкому вітрі мокре після важкого веслування волосся, бездумно стежити за білими грудистими хмарами, що пропливали в бляклій синяві.

Незабаром я побачив, як з-за крайніх хутірських дворів вийшов на дорогу чоловік. Він вів за руку маленького хлопчика, як на зріст — не більше п’‎яти-шести років. Вони стомлено чвалали до переправи, але, порівнявшися з машиною, звернули до мене. Високий, сутулуватий чоловік, підійшовши зовсім близько, сказав приглушеним баском:

— Здоров, браток!

— Здрастуй. — Я потиснув простягнуту мені велику, шкарубку руку. Чоловік нахилився до хлопчика, сказав:

— Поздоровкайся з дядьою, синку. Він, видно, такий самий шофер, як і твій тато. Тільки ми з тобою на грузовику їздили, а він оцю маленьку машину ганяє...

• Як автор описує весну й весняні дороги на Дону?

В. Caвадов.

Ілюстрація до оповідання «Доля людини», тугі далі

• Від імені кого ведеться оповідь?

Знявши з-за плечей порожню солдатську сумку, стомлено сідаючи поруч зі мною, батько сказав:

— Біда мені з цим пасажиром! Через нього і я підбився. Широко ступнеш — він уже підбігці біжить, от і пристосовуйся до такого піхотинця. Там, де мені треба раз ступнути, я три рази ступаю, отак і йдемо з ним уроздріб, як кінь з черепахою. А з нього ж і очей не зводь. Тільки десь убік глянеш, а він уже по калюжі бреде або відломить крижинку і смокче замість цукерки. Ні, не чоловіче це діло з такими пасажирами мандрувати, та ще піхотою. — Він помовчав трохи, потім спитав:

— Не знаєш, скоро підійде човен?

— Годин через дві.

— Нічого собі! Ну що ж, тим часом відпочинемо, поспішати мені нема куди...

Ми закурили міцнющого самосаду й довго мовчали. Я хотів був спитати, куди він іде з дитиною, яка нужда жене його в отаку розталь, але він випередив мене запитанням:

— А ти що, всю війну за рулем?

— Майже всю.

— На фронті?

— Еге.

— Ну й мені там довелось, браток, гіркої випити по вінця, та ще й з верхом.

Він поклав на коліна великі темні руки, згорбився.

Я глянув на нього збоку, і мені стало якось моторошно... Ви бачили коли-небудь очі, немов присипані попелом, повні такої невиводної смертної туги, що в них несила дивитись? Отакі очі були у мого випадкового співбесідника.

Виламавши з плоту суху криву хворостинку, він з хвилину водив нею по піску, черкаючи якісь вигадливі фігури, а потім заговорив:

— Іноді не спиш уночі, дивишся в темряву порожніми очима й думаєш: «За що ж ти, життя, так мене скалічило? За що так покарало?» Та нема мені відповіді ні в темряві, ні при ясному сонечку... Нема й не діждусь! — І раптом схаменувся, лагідно підштовхуючи синка, сказав: — Піди, голубчику, пограйся коло води, біля великої води для дітей завше якась здобич знайдеться. Тільки, гляди, ніг не замочи!

...Провівши очима синка, глухо покашляв, знову заговорив, і я миттю насторожився.

— Попервах життя моє було звичайне. Сам я родом з Воронезької губернії, тисяча дев'ятисотого року народження. В громадянську війну був у Червоній Армії, в дивізії Кіквідзе. Голодного двадцять другого року подався на Кубань, ішачити на куркулів, через те й живий лишився. А батько з матір’‎ю та сестрою вдома померли з голоду. Зостався я сам. Рідні — як вимело — ніде нікого, жодної душі. Ну, через рік повернувся з Кубані, хатину продав, поїхав у Воронеж. Спочатку робив у теслярській артілі, потім пішов на завод, вивчився на слюсаря. Невдовзі оженився. Жінка виховувалась у дитячому будинку. Сирітка. Хороша попалась мені дівка!..

• У чому виявляється спостережливість оповідача щодо деталей?

• Що у виразі очей чоло - віка вразило оповідача?

• Як пов'язана доля людини з історією країни?

• Якими були стосунки в родині Соколових?

Прийдеш з роботи стомлений, а часом і злий як чорт. Ні, на лихе слово вона тобі лихим не відкаже. Ласкава, тиха, не знає, де тебе посадовити, звивається, щоб і при невеликому достатку щось смачніше тобі зготовити. Дивишся на неї і відтаєш серцем... Вранці я встаю, мов у росі скупаний, і всяка робота у мене в руках аж кипить! Ось воно що означає — мати розумну жінку-подругу...

Незабаром діти у нас пішли. Спочатку синок народився, а років за кілька ще дві дівчинки...

За десять років назбирали ми трохи грошенят і перед війною поставили собі будиночок на дві кімнати, з комірчиною і коридорчиком. Ірина купила дві кози. Чого ще більше треба? Діти кашу їдять з молоком, дах над головою є, одягнені, взуті, значить, усе гаразд. Тільки побудувався я невдало. Приділили мені шість соток землі недалеко від авіазаводу. Якби моя халупа була в іншому місці, може, й життя моє склалося б інакше...

І от тобі раз — війна. Другого дня повістка з військкомату, а на третій — давай в ешелон. Виряджали мене всі четверо моїх: Ірина, Анатолій і дочки — Настуся й Оленька. Всі діти трималися чудово. Ну, в дочок — не без того — поблискували сльози. Анатолій тільки плечима пересмикував, немов од холоду, йому тоді вже сімнадцятий рік минав, а Ірина моя... Інші жінки з чоловіками, з синами розмовляють, а моя припала до мене, як листок до гілки, і тільки вся тремтить, а слова вимовити не може. Я й кажу їй: «Візьми ж себе в руки, люба моя Іринко! Скажи мені хоч слово на прощання». Вона й каже та за кожним словом схлипує: «Ріднесенький мій... Андрюшо... не побачимось... ми з тобою... більше... на цьому... світі...»

У мене самого від жалю до неї серце на шматки розривається, а, вона з такими словами... Силоміць я розчепив її руки й легенько штовхнув у плечі. Штовхнув ніби легенько, а сила ж у мене була скажена; вона поточилась, разів Зо три ступнула назад і знов до мене дрібно ступає, простягає руки, а я кричу до неї: «Та хіба ж так прощаються? Чого ти мене завчасу живцем ховаєш?!» Ну, знов обняв її, бачу, що вона не при тямі...

До самої смерті, до останньої моєї години, помиратиму, а не подарую собі, що тоді відштовхнув її!..

Він знову й надовго замовк. Намагався скрутити цигарку, але газетний папір рвався, тютюн сипався на коліна.

— Формували нас під Білою Церквою, в Україні. Дали мені «ЗІС-5». На ньому й поїхав на фронт. Ну, про війну тобі нічого розказувати, сам бачив і знаєш, як воно було спочатку. Від своїх листи одержував часто, а сам трикутнички посилав рідко... А що ще можна було писати? Гіркі то були часи, не до писання було. Та, правду кажучи, й сам я не охочий був на жалібних струнах грати і ненавидів отих слинявих, котрі що не день, треба чи не треба, жінкам та любахам писали, шмарклі на папері розмазували. Трудно, мовляв, йому, тяжко, не зоглядишся як і вб’‎ють... А того не хоче збагнути, що цим рознещасним жіночкам та дітям у тилу не легше, ніж нам, доводилось. Вся держава на них сперлась! Які ж то плечі нашим жінкам та дітям треба було мати, щоб під таким тягарем не зігнутися? А от же не зігнулись, вистояли! А отакий хлюст, мокра його душа, напише жалібного листа — і трудящу жінку як києм по ногах. Вона після такого листа, горопашна, й руки опустить, і де вже їй до роботи. Ні! На те ти й мужчина, на те й солдат, щоб усе витерпіти й перетерпіти, коли тебе на це лиха година покликала...


• Як автор розкриває страждання героя?

Тільки не довелось мені й року повоювати... Двічі за цей час був поранений, але обидва рази легко...

Дірявив німець мені машину і зверху, і з боків, але мені, браток, везло попервах. Везло-везло та й завезло по саме нікуди... Попав я в полон під Лозовеньками в травні сорок другого року при такій паскудній оказії: німець тоді здорово наступав, і залишилась одна наша стодвадцятидвохміліметрова гаубична батарея майже без снарядів; навантажили мою машину по саму зав’‎язку, і сам вантажив так, що гімнастьорка до лопаток прикипала...

Командир нашої автороти питає: «Проскочиш,

Соколов?» А воно й питати нічого було. Там товариші мої, може, погибають, а я тут чухатись буду?

«Неодмінно! — відказую йому. — Я мушу проскочити, та й усе!» — «Ну, — каже, — чухрай! Вітром лети!»

От я й почухрав. За все життя не їздив так, як того разу! Знав, що не картоплю везу, що з цим вантажем обережно треба їхати, та яка ж може бути обережність, коли там хлопці з порожніми руками воюють, коли дорога вся наскрізь артвогнем прострілюється... І до батареї залишився якийсь там кілометр, уже звернув я на польову дорогу, але добратися до своїх мені, браток, не довелось... Видно, з далекобійної важкий поклав він мені коло машини. Не чув я ні вибуху, нічого, тільки в голові немов щось лопнуло, і більше нічого не пам’‎ятаю...

...А як прочумався, опам’‎ятався та роздивився добре навкруги, — серце наче хтось плоскогубцями стиснув: кругом снаряди валяються, котрі я віз, неподалік моя машина, вся на камуз розбита, лежить догори колесами, а бій, значить, бій уже позад мене йде... Що ти на це скажеш?

Не буду брехати, отоді в мене ноги самі собою підломились, і я впав немов підкошений, бо зрозумів, що я — вже в оточенні, а точніш сказати — в полоні у фашистів. От як воно на війні буває...


• Як Соколов говорить про жіночу долю під час війни?

• Чи усвідомлює Соколов свій героїзм?

• Як солдат потрапив у полон?

Ну, от, значить, лежу я і чую: танки гримлять. Чотири німецьких середніх танки на повному газу пройшли повз мене туди, відкіля я з снарядами виїхав... Потім тягачі з гарматами потяглися, польова кухня проїхала, потім піхота пішла, не густо, так, не більш як одна бита рота...

Думав, усі пройшли, підвів голову, а їх шість автоматників — зовсім близько — йдуть метрів за сто від мене. Дивлюсь, звертають з дороги і прямо до мене. Ідуть мовчки.

«От, — думаю, — і смерть моя на підході». Я сів, неохота лежачи помирати, потім устав. Один з них, не доходячи кроків кілька, плечем стенув, автомата зняв... Молодий хлопець, такий зграбний, чорнявий, а губи тонкі, в ниточку, і очі примружені.

«Цей уб’‎є і оком не змигне», — думаю я собі. Так воно й є: звів він автомата — я йому прямо в очі дивлюсь, мовчу. А другий, єфрейтор, чи що, старший за нього, можна сказати, літній уже, щось крикнув, одіпхнув його вбік, підійшов до мене, геркоче щось по-своєму і праву руку мою в лікті згинає, мускул, значить, мацає. Попробував і каже:

«О-о-о!» — і показує на дорогу, на захід сонця. Чвалай, мовляв, робоча скотинко, трудитися на наш рейх. Хазяїн був, сучий син!..

Що ж, браток, діватись мені було нікуди. Вийшов я на дорогу, вилаявся страшним кучерявим, воронезьким матом і почимчикував на захід, у полон!.. Пройшов трохи, і доганяє мене колона наших полонених з тієї самої дивізії, в якій я був. Женуть їх чоловіка з десять німецьких автоматників. Той, кото- рий поперед колони йшов, порівнявся зі мною і з доброго дива полоснув мене навідліг ручкою автомата по голові. Якби я впав, він пришив би мене до землі чергою, але наші підхопили мене на льоту, заштовхали всередину і з півгодини вели під руки. А коли я прочумався, один з них шепче: «Боже тебе борони впасти! Іди хоч над силу, а то вб’‎ють». І я над силу, але ішов.

Як тільки зайшло сонце, німці збільшили конвой, на грузовику підкинули ще чоловік з двадцять автоматників, погнали нас прискореним маршем. Тяжкопоранені наші не могли встигати за всіма, і їх пристрілювали просто на дорозі. Двоє спробували втікати, ... ну, звісно, і цих постріляли. Опівночі прийшли ми в якесь напівспалене село. Ночувати загнали нас у церкву з розбитою банею. На кам’‎яній підлозі — ані віхтика соломи, а всі ми без шинелей, в самих гімнастьорках і штанях, так що постелити анічогісінько. На деяких навіть гімнастьорок не було, самі бязеві спідні сорочки...

• Які прості факти передають не вигадані реалії війни?

• Як солдат готується до смерті?

• Як німець демонструє свою зневагу до пораненого солдата?


• Які почуті сильніші від страху перед людиною?

Так цілу ніч і проваландались ми в тій церкві, як вівці в темному хліві. Серед ночі чую, хтось торкає мене за руку, питає: «Товаришу, ти не ранений?» Відповідаю йому: «А тобі чого треба, браток?» Він і каже: «Я — військлікар, може, чимось тобі допоможу?» Я поскаржився йому, що у мене ліве плече скрипить, і пухне, і страх як болить. Він твердо так каже:

«Скидай гімнастьорку й спідню сорочку». Я скинув усе це з себе, він і почав руку в плечі промацувати своїми тонкими пальцями, та так, що мені аж свічки в очах засвітили. Скрегочу зубами й кажу йому: «Ти, мабуть, ветеринар, а не людський доктор. Нащо ж ти по болючому місцю давиш так, безсердечний ти чоловік?» А він все мацає і сердито так відповідає: «Ти собі мовчи та диш, а то — розбалакався! Держись, зараз ще дужче заболить». Та як шарпоне мою руку, аж червоні іскри в мене з очей посипались.

Опам'ятався я та й питаю: «Що ж ти оце робиш, фашист нещасний? У мене рука вщент розбита, а ти її так рвонув». Чую, він засміявся тихенько та й каже:

«Я думав, що ти мене вдариш з правої, а ти, виходить, смирний хлопець. А рука в тебе не розбита, а вибита була, от я її на місце й поставив. Ну, як тепер, легше тобі?» А воно й справді, чую по собі, що біль вщухає. Подякував я йому душевно, і він пішов далі в темряві, тихенько питає:

«Поранені є?» От що значить справжній доктор!

Він і в полоні, і в темряві своє велике діло робив...

Вранці всіх нас вистроїли коло церкви, оточили автоматниками і три есесівських офіцери почали відбирати невгодних їм людей. Спитали, хто комуністи, командири, комісари, але таких не виявилось. Не виявилось і сволоти, яка могла б виказати, бо й комуністів серед нас було мало не половина, і командири були, і, само собою, комісари були.

Тільки-чотирьох і взяли з двохсот з чимось чоловік. Одного єврея і трьох росіян, рядових. Росіяни вскочили в халепу через те, що у всіх трьох було чорняве з кучерявинкою волосся...

Куди мене тільки не гонили за два роки полону!

Половину Німеччини об’‎їхав за цей час: і в Саксонії був, на силікатному заводі робив, і в Рурській області вугілля копав, і в Баварії на земляних роботах горба наживав, і в Тюрінгії побував, і чортзна-де тільки не довелось по німецькій землі походити.

Природа там, браток, скрізь різна, але стріляли й били нашого брата скрізь однаково. А били богом прокляті гади й паразити так, як у нас ніколи скотини не б’‎ють. І кулаками били, й ногами топтали, і всіляким залізом, яке під руку трапиться, не кажучи вже про приклади та інше дерево...

• Які фізичні випробування випали на долю солдата?

годували нас скрізь однаковісінько: півтораста грамів ерзац-хліба навпіл з тирсою та ріденька баланда з брукви. Окропу де давали, а де ні. Та що там казати, подумай сам: перед війною важив я вісімдесят шість кілограмів, а на осінь тягнув уже не більше як п’‎ятдесят. Тільки шкіра лишилась на кістках, та й кістки свої носити було несила. А роботу давай, і слова не скажи, та таку роботу, що й ломовик не здолає...

І от якось увечері повернулись ми в барак з роботи. Цілий день ішов дощ, лахміття на нас хоч викрути; всі ми на холодному вітрі перемерзли як цуцики, тільки зубами цокотимо. А обсушитись нема де, нагрітися — теж, і до того ж голодні, не то що до смерті, а навіть гірше. Але ввечері нам їсти не давали.

Скинув я з себе мокре дрантя, кинув на нари та й кажу: «їм по чотири кубометри виробітку дай, а на могилу кожному з нас і одного кубометра забагато». Тільки й сказав, та от знайшовся між своїх... падлюка, доніс комендантові табору про ці мої гіркі слова...

Так от оцей самий комендант на другий день після того, як я про кубометри сказав, викликає мене... Зрозуміло, нащо викликає. На капець. Попрощався я з товаришами, всі вони знали, що на смерть іду, зітхнув і пішов. Іду табірним двором, на зірки поглядаю, прощаюсь і з ними, думаю: «От і відмучився ти, Андрію Соколов, а по-табірному — номер триста тридцять перший». Якось жалко стало Іринку й дітей, а потім жаль цей вщух і став я міці набиратися, щоб глянути в дірку пістолета без страху, як належить солдатові, аби вороги не побачили в останню мою хвилину, що мені з життям розлучатись все-таки важко...

В комендантській — квіти на вікнах, чистенько, як у нас в хорошому клубі. За столом — усе табірне начальство. П’‎ять чоловік сидять, шнапс дудлять і салом закушують. На столі у них початий здоровенний бутель з шнапсом, хліб, сало, квашені яблука, відкриті банки з усякими консервами...

Прямо передо мною сидить уже п’‎януватий [комендант], пістолетом грається, перекидає його з руки в руку, а сам дивиться на мене й не змигне, як гадюка. Ну, я руки по швах, стоптаними підборами цокнув, голосно доповідаю: «Військовополонений Андрій Соколов з вашого наказу, гер комендант, з’‎явився». Він і питає мене: «То як же, рус Іван, чотири кубометри виробітку — це багато?» — «Так точно, — кажу, — гер комендант, багато». — «А одного тобі на могилу вистачить?» — «Так точно, гер комендант, цілком вистачить і навіть зостанеться».

Він піднявся зі стільця і каже: «Я зроблю тобі велику честь, зараз особисто розстріляю тебе за ці слова. Тут незручно, вийдімо надвір, там ти й розпишешся». — «Воля ваша», — кажу йому. Він постояв, подумав, а потім кинув пістолета на стіл і наливає повну склянку шнапсу, шматочок хліба взяв, поклав на нього скибочку сала і все це подає мені й каже: «Перед смертю випий, рус Іван, за перемогу німецької зброї».

• Як Соколов сприймає ймовірність своєї смертної години?


Я був уже з його рук і склянку взяв, і закуску, та як почув ці слова, — мене наче вогнем опекло! Думаю собі: «Щоб я, російський солдат, та пив за перемогу німецької зброї?! А сього-того не хочеш, гер комендант? Один чорт мені вмирати, то пропади ти пропадом зі своїм шнапсом!»

Поставив я склянку на стіл, закуску поклав і кажу:

«Дякую за вгощення, але я непитущий». Він усміхається: «Не хочеш пити за нашу перемогу? В такому разі випий за свою погибель». А що мені було втрачати? «За свою погибель і визволення від мук я вип'ю», — кажу йому. Потім узяв склянку, за два рази вихилив її, а закуски не взяв, чемненько втер губи долонею й кажу: «Дякую за вгощення. Я готовий, гер комендант, ходімо, розпишете мене».

Але він дивиться пильно-пильно й каже: «Ти хоч закуси перед смертю». Я йому на це відказую: «Я після першої склянки не закусую». Наливає він другу, подає мені. Випив я й другу і знов-таки закуски не беру, думаю: «Хоч нап’‎юся перед тим, як у двір іти з життям розлучатися». Високо звів комендант свої білі брови, питає: «Чого ж не закусуєш, рус Іван? Не церемонься!»

А я йому своєї:

«Вибачайте, гер комендант, я й після другої склянки не звик закусувати». Надув він щоки, пирхнув, а потім як зарегоче та скрізь сміх щось швидко говорить по-німецьки: видно, перекладає мої слова друзям. Ті теж засміялись, стільцями заторохтіли, обертаються до мене мордами і, вже помічаю, якось інакше на мене поглядають, ніби лагідніше.

Наливає мені комендант третю склянку, а в самого руки трясуться від сміху. Цю склянку я вже випив з перервами, одломив маленький шматочок хліба, кусень поклав на стіл. Захотілось мені їм, триклятим, показати, що хоч я і з голоду пропадаю, але давитися їхньою подачкою не збираюсь, що у мене є своя, російська, гідність і гордість і що скотини вони з мене не зробили, хоч як старалися.

Після цього комендант став серйозний на виду, поправив у себе на грудях два залізних хрести, вийшов з-за столу беззбройний та й каже: «Ось що, Соколов, ти — справжній російський солдат.

Ти хоробрий солдат. Я — теж солдат і поважаю достойних супротивників. Стріляти я тебе не буду. До того ж сьогодні наші доблесні війська вийшли до Волги і зайняли весь Сталінград.

Це для нас велика радість, а тому я великодушно дарую тобі життя. Іди в свій блок, а оце тобі за сміливість», — і подає мені з стола невеликий буханець хліба і шматок сала...

• Як Соколов пояснює свої дії?

• Чим пояснюється зміна в ставленні ворога до солдата?

Чим керується у своїх «добрих вчинках» ворог?

Ледве переступив поріг у барак і впав на цементову підлогу без пам’‎яті. Розбудили мене наші, ще темно було: «Розказуй!» Ну, я пригадав, що було в комендантській, розказав їм. «Як будемо харчі ділити?» — питає мій сусід по нарах, а в самого голос тремтить. «Всім порівну», — кажу йому. Діждались світанку. Хліб і сало різали суровою ниткою. Дісталось кожному хліба по шматочку завбільшки як сірникова коробка, жодна крихітка не пропала, а сала, ти ж розумієш, — тільки губи помастити. Проте поділили без кривди.

Незабаром перекинули нас, чоловік з триста найдужчих, на осушування боліт, потім — у Рурську область на шахти. Там і пробув я до сорок четвертого року. На той час наші дали вже Німеччині духу і фашисти перестали полоненими гребувати...

Возив я на «Опель-адміралі» німця-інженера в чині майора армії...

Тижнів зо два возив я свого майора з Потсдама в Берлін і назад, а потім послали його в прифронтову смугу на будівництво оборонних рубежів проти наших. І тоді я спати зовсім розучився: цілісінькі ночі думав, як би мені до своїх, на Батьківщину, втекти.

Приїхали ми в місто Полоцьк. Удосвіта почув я вперше за два роки, як гримотить наша артилерія, і знаєш, браток, як серце забилося?..

«Ну, — думаю, — ждати більше нічого, настав мій час! І треба не самому мені втікати, а прихопити з собою і мого гладуна, він нашим знадобиться!»

...Ось уже лісок над озером, наші біжать до машини, а я вскочив у цей лісок, дверцята відчинив, упав на землю й цілую її, і дихати мені нема чим...

Молодий хлопчина, на гімнастьорці в нього захисні погони, яких я ще ніколи не бачив, перший підбігає до мене, зуби скалить. «Ага, чортів фріц, заблудився?» Рвонув я з себе німецький мундир, пілотку під ноги кинув і кажу йому: «Любий ти мій пуп’‎янку!

Синку дорогий! Який же я тобі фріц, коли я природний воронежець? В полоні я був, зрозуміло? А зараз одв’‎яжіть оцього кабана, що в машині сидить, візьміть його портфель і ведіть мене до вашого командира». Здав я їм пістолет і пішов з рук у руки, а надвечір опинився вже у полковника — командира дивізії. На цей час мене й нагодували, і в баню водили, і допитали, і обмундирування видали, так що з’‎явився я в бліндаж до полковника, як і належить, душею і тілом чистий і в повній формі. Полковник устав з-за столу, пішов мені назустріч. При всіх офіцерах обняв і каже: «Спасибі тобі, солдат, за дорогий гостинець, якого ти привіз від німців. Твій майор з його портфелем нам дорожчий за двадцять язиків. Клопотатимусь перед командуванням, щоб тебе представили до урядової нагороди». А я від цих його слів, від ласки дуже хвилююсь, губи тремтять, не слухаються, тільки й міг із себе видавити:


• Якими словами передано стосунки між людьми?

• Наведи приклади, коли образність у мові солдата має не художній, а життєвий підтекст.

• Як оцінили вчинок солдата?

«Прошу, товаришу полковник, зарахувати мене в стрілецьку частину».

Але полковник засміявся; поляскав мене по плечу:

«Який з тебе вояка, коли ти на ногах ледве тримаєшся? Сьогодні ж відправлю тебе в госпіталь. Підлікують тебе там, підгодують, після цього додому до сім’‎ї на місяць у відпустку поїдеш, а як повернешся до нас, — побачимо, куди тебе призначити...»

Два тижні спав і їв. Годували мене потроху, але часто, бо якби давали їжі досхочу, то я міг би дуба дати, так доктор сказав. Набрався я сили, скільки треба... На третьому тижні приходить лист із Воронежа. Але пише не Ірина, а сусід мій, столяр Іван Тимофійович. Не дай Боже нікому таких листів отримувати!.. Повідомляє він, що ще в червні сорок другого року німці бомбили авіазавод і одна важка бомба влучила прямо в мою хатину. Ірина й дочки якраз удома були...

Він на хвилину замовк, а потім сказав уже інакшим, уривчастим і тихим голосом:

— Давай, браток, перекуримо, а то мене чогось ядуха душить.

Ми закурили. В заллятому весняною водою лісі дзвінко вистукував дятел. Так само ліниво ворушив сухі сережки на вільсі теплий вітер, так само, наче під тугими білими вітрилами, пропливали у височезній синяві хмари, але вже інакшим здався мені в ці хвилини скорботного мовчання безмежний світ, що готувався до великих звершень весни, до вічного утвердження живого в житті.

Мовчати було тяжко, і я запитав: — Що ж далі?

— А що далі?.. Далі дістав я від полковника місячну відпустку, за тиждень був уже у Воронежі. Пішки доплентався до місця, де колись сімейно жив. Глибока воронка, налита іржавою водою, кругом бур'ян по пояс. Глушина, тиша цвинтарна. Ой і тяжко ж мені було, браток!Постояв, пожурився душею і знову пішов на вокзал. Навіть години побути там не міг, того ж дня виїхав назад у дивізію.

Але місяців через три й мені блиснула радість як сонечко з-за хмари: знайшовся Анатолій. Прислав листа мені на фронт, видно, з іншого фронту. Адресу мою взнав від сусіда, Івана Тимофійовича...

І почались у мене ночами старечі марення: як війна скінчиться, як я сина оженю і сам при молодих житиму, столяруватиму й онуків бавитиму. Одне слово, всякі такі старечі фантазії.

Але й тут усе пропало, як батогом хльоснуло. Узимку наступали ми без перепочину, і особливо часто писати нам один одному було ніколи, а під кінець війни, вже коло Берліна, вранці, послав Анатолієві писемце, а другого дня дістав відповідь. І тоді я зрозумів, що підійшли ми з сином до німецької столиці різними шляхами, але знаходимось один від одного поблизу. Жду не діждусь, просто аж не вірю, коли ми з ним побачимось. Ну й побачились... Якраз дев’‎ятого травня, вранці, в День Перемоги, вбив мого Анатолія німецький снайпер... Поховав я в чужій, німецькій землі останню радість і надію, вдарила батарея мого сина, виряджаючи свого командира в далеку путь, і щось у мені наче обірвалось... Приїхав я в свою частину сам не свій. Але тут незабаром мене демобілізували. Куди йти? Невже в Воронеж? Нізащо! Згадав я, що в Урюпінську живе мій дружок, демобілізований ще зимою, після поранення, — колись він запрошував мене до себе, — згадав і поїхав в Урюпінськ.

• Що в оповіді свідчить про глибину страждань ?

• Як опис природи контрастує з людськими стражданнями?

Приятель мій і жінка його були бездітні, жили у власному будиночку край міста. Він хоч і мав інвалідність, але працював шофером в автороті, от я теж туди влаштувався...

...І от одного разу бачу коло чайної оцього хлопчину, другого дня — знов бачу. Такий собі маленький обдертус: личко все в кавунячому соку, замурзане, само все чорне, як земля, нечесаний, а оченята — як зірочки вночі після дощу! І так він мені полюбився, що я вже, чудне діло, почав скучати за ним, поспішав з рейсу, щоб якнайшвидше його побачити. Коло чайної він і підгодовувався, — хто що дасть.

На четвертий день прямо з радгоспу, з навантаженим хлібом, підкочую до чайної. Хлопчина мій там сидить на ґанку, ніжками дриґає і, з усього видно, голодний. Висунувся я у віконце, гукаю до нього: «Гей, Ванюшко! Сідай швидше в машину, прокатаю на елеватор, а відтіль повернемось сюди, пообідаємо». Він від мого поклику здригнувся, скочив з ґанку, на підніжок стеребився і тихо мені каже: «А ви звідки знаєте, дядю, що мене Ванею звуть?» І оченята широко розкрив, жде, що я йому відповім. Ну, я йому кажу, що я, мовляв, чоловік бувалий і все знаю.

Зайшов він з правого боку, я дверцята відчинив, посадив його поруч з собою, поїхали. Жвавий такий хлопчина, а раптом чогось принишк, задумався і нема-нема та й гляне на мене з-під своїх довгих, загнутих догори вій, 'зітхне. Таке мале, а вже навчилося зітхати. Хіба це його діло? Питаю:

— «Де ж твій батько, Ваню?» Шепче: «Вбитий на фронті». — «А мама?» — «Маму бомбою вбило в поїзді, як ми їхали». — «А звідки ви їхали?» — «Не знаю...» — «І нікого у тебе тут з рідні нема?» — «Нікого». — «Де ж ти ночуєш?» — «А де прийдеться». Закипіла тут у мені гаряча сльоза, і я одразу вирішив: «Не бувати тому, щоб нам нарізно пропадати! Візьму його за свого». Й одразу в мене на душі стало легко і якось світло. Нахилився я до нього, тихенько питаю: «Ванюшко, а ти знаєш, хто я такий?» Він і спитав, наче видихнув: «Хто?» Я йому й кажу так само тихо: «Я — твій батько».

• Яке порівняння передає глибину душі хлопчика?


• Чому бувалого солдата тягне до бідного і нужденного хлопчика? Що вражає в дитині?

• Доросла самотина зустрілась з дитячою самотністю. Що об'єднує дитину і дорослого?

• Яке нове випробування випало на долю солдата?

Боже мій, що тут сталося! Кинувся він до мене на шию, цілує в щоки, в губи, в лоб, а сам, як лісова пташка, так дзвінко й тоненько кричить, що навіть у кабінці хоч вуха затуляй: «Таточку рідний! Я знав!

Я знав, що ти мене знайдеш! Все одно знайдеш! Я так довго ждав, поки ти мене знайдеш!» Притулився до мене і весь тремтить, мов билинка на вітрі. А в мене в очах туман, і теж всього дрож б’‎є, і руки трясуться...

Покинув машину коло воріт, нового свого синка взяв на руки, несу до хати. А він як учепився мені за шию рученятами, так і не одірвався до самого місця. Припав своєю щокою до моєї неголеної щоки, наче прилип. Так я його і вніс. Хазяїн і хазяйка саме вдома були. Увійшов я, кліпаю їм обом очима і так бадьоро кажу: «От і знайшов я свого Ванюшку! Приймайте нас, добрі люди!» Вони, обоє мої бездітні, одразу зміркували, в чому річ, заметушились, забігали. А я ніяк сина від себе не одірву. Проте якось уговорив. Помив йому руки з милом, посадовив за стіл. Хазяйка борщу йому тарілку насипала, та як глянула, що він їсть, наче прибув з голодного краю, так і залилась слізьми. Стоїть коло печі, плаче собі у хвартух. Ванюша мій побачив, що вона плаче, підбіг до неї, смикає її за спідницю і каже: «Тьотю, чого ж ви плачете? Тато знайшов мене коло чайної, тут усім радіти треба, а ви плачете». А тій тільки того й треба, вона ще дужче розливається, просто розмокла вся!

...Спати я ліг вкупі з ним і вперше за довгий час заснув спокійно. Проте вночі разів з чотири вставав. Прокинусь, а він мені під пахву залізе, як горобець у стріху, тихенько сопе собі, і так мені радісно стає на душі що й не сказати!..

Журба мені не дає на одному місці довго засиджуватись. От уже коли Ванюшка мій підросте та треба буде віддавати його до школи, тоді, може, я і вгамуюся, осяду на одному місці. А поки що мандруємо з ним по руській землі...

В ліcі почувся голос мого товариша, плеснуло весло по воді.

Чужий, але тепер уже близький мені чоловік устав, простягнув велику, тверду, як дерево, руку:

— Прощавай, браток, щасливо тобі!

— І тобі щасливо добратись до Кашар.

— Дякую. Гей, синку, ходімо до човна.

Хлопчик підбіг до батька, пристроївся з правого

боку і, тримаючись за полу батькової ватянки, задріботів поруч з широкими кроками мужчини.

Двоє осиротілих людей, дві піщинки, закинуті в чужі краї воєнним ураганом небувалої сили...

Що їх жде попереду? І хотілось би думати, що ця російська людина, людина незламної волі, видолає, і коло батькового плеча виросте той, хто, підрісши, зможе все витерпіти, все подолати на своєму шляху, якщо на це покличе його Батьківщина.


• Які порівняння вжив солдат? Що хотів сказати?


• Як жінка, чужа людина, реагує на події?

• Як автор оцінює своїх героїв?



З тяжким смутком дивився я їм услід... Може, й обійшлося б усе гаразд при нашому розстанні, та Ванюшка, одійшовши кілька кроків і заплітаючи куцими ніжками, обернувся на ходу до мене лицем, помахав рожевою ручкою. І раптом наче м’‎яка, але кігтява лапа стиснула мені серце, і я швиденько одвернувся. Ні, не тільки уві сні плачуть літні мужчини, що посивіли за роки війни. Плачуть вони і наяву. Тут головне — вміти вчасно одвернутися. Тут найголовніше — не поранити серця дитини, щоб вона не побачила, як біжить по твоїй щоці пекуча і скупа чоловіча сльоза...

Переклад з російської I. Maйстренка

Спостереження

Запитання і завдання

• Де й коли починається дія? Коли й де закінчується?

• Що ти дізнався про юність солдата? Про його родину? Як на його особисте життя вплинули історичні події?

Аналіз

Особливості людського характеру

У яких сценах йдеться про гідність людини? Що впливає на формування витримки, почуття самоповаги й гідності людини в мирних умовах?

Як автор описує ситуацію і стосунки полонених у концентраційних таборах? Проаналізуй прояв взаємодопомоги й підтримки військовополоненими та солдатами у різних ситуаціях і скажи, що допомагає людям вистояти.

«Сила образу Андрія Соколова в тому, що суто особистісне, індивідуальне в ньому підкоряється розкриттю народних основ. Це людина, яка несе в собі настрої своєї доби і свого суспільства». Обміркуй висловлювання російського літературознавця А. В. Огнєва і виклади свої міркування щодо цього. «Не вижити, а зберегти живою душу, підтримувати в собі здатність відгукуватися на біду» — у яких сценах ця ідея дістала найповніше втілення?

Перемога людяності, мужності, відповідальності за долю Батьківщини

Пригадай ситуації, у яких Соколов попри все зберігав людяність. Проаналізуй прояви мужності солдата. Чи був у нього вибір, чи міг він вчинити інакше? Чи виникав у нього сумнів щодо правильності свого вибору?

Розповідаючи про своє фронтове життя, Андрій Соколов каже: «На те ти й чоловік, на те ти й солдат, щоби все витерпіти, все винести, якщо тебе до того доля покликала». Наведи факти з біографії солдата, які цю думку підтверджують. Який моральний стрижень допомагає солдату вистояти й залишитися справжньою людиною?

У які моменти розповіді солдата особливо відчувається зв’‎язок долі однієї людини з долею свого народу?

Почуття відповідальності було завжди притаманним йому чи розвинулось під тиском обставин?

Розвиток мовлення

• Що таке війна в розумінні простого солдата Андрія Соколова?

У чому полягає трагічність долі солдата?

• Перекажи сюжет оповідання близько до тексту. Поясни сенс його назви.

Чому не можна сказати про героїв оповідання, що їх «розчавило колесо історії»? Завдяки чому вони вистояли? Витлумач закінчення оповідання.

Робота в групах

• Складіть усне оповідання, дотримуючися вимог жанру.

• У 1946 p., коли відбуваються події в оповіданні, Ванюшці було років 5-6. Як могла скластися доля цього хлопчика? Розгляньте варіанти розвитку подій. Оберіть один із них.

Узагальнення

• Порівняй оповідання німця Белля і росіянина Шолохова.

• У якому з двох текстів опис часу дії повніший? А місця, де все відбувається?

• У якому тексті психологічний портрет героя більш деталізований?

• Який із текстів більш пов’‎язаний із історичними подіями (наявність історичних дат, персонажів, подій)?

• Яка ідея поєднує ці два твори?

Нитка Аріадни

В оповіданні вже на самому початку трапляється подія, яка змінює все життя героя: неочікувана зустріч, незалежна від його волі історична подія, трагічний випадок.

Герой бере всю відповідальність за своє життя на себе і проходить через низку випробувань. Це остаточно змінює його життя, його погляд на світ, його ставлення до себе і до інших.

В оповіданні часто трапляються діалоги, які увиразнюють психологічний портрет героїв. Завдяки діалогам дія прискорюється.

В оповіданні події найчастіше постають у хронологічному порядку. Оповідач прагне підкреслити їхню наступність і причинно-наслідковий зв’‎язок між ними.

Ситуація швидко розвивається: після довгого розлогого початку ритм оповіді прискорюється.

В оповіданні щось умовчується, певний часовий відрізок із історії випадає. Таким чином розв’‎язка здається неочікуваною. Читач отримує можливість поміркувати над описаними подіями чи над життям взагалі.

«Ну що б, здавалося, слова...»

Чи не найбільша проблема нашої цивілізації — агресія, жорстокість, схильність до вирішення спірних питань за допомогою зброї.

Як ти гадаєш, у чому сенс людського життя?

Чи має кожна людина шукати сенс свого життя? Що таке моральний стрижень людського життя? Які моральні наслідки війни для країни і для людини? Чи можливе життя цивілізації без війни? Що таке гуманізм? Чи є він на війні? У чому гуманізм оповідань Шолохова і Белля. Як ти гадаєш, чи можеш ти й твої друзі бути відповідальним за те, що відбувається навколо? Якою мірою? Що може зруйнувати і життя людини, і її особистість?

Чи є цінність дорожча за життя? Чи має право хтось вимагати віддати життя в ім’‎я чогось?



ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Gold eagle bithub_77-bit bithub_77-bit bithub_77-bit