Зарубіжна література 8 клас - Ю.І. Ковбасенко - Грамота 2008

ДУ ФУ - ІЗ КИТАЙСЬКОЇ ЛІРИКИ - ЖАНРОВО-ТЕМАТИЧНЕ РОЗМАЇТТЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДУ ФУ - ІЗ КИТАЙСЬКОЇ ЛІРИКИ - ЖАНРОВО-ТЕМАТИЧНЕ РОЗМАЇТТЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Чи важка ж то робота — складати у віршах рядки?

Лі Бо

Якось поет шанобливо звернувся до Лі Бо: «О Бо, що немає в поезії суперників, подібний до вітру в просторах, з нетутешніми думками!..» Але «творчі суперники» в Лі Бо все- таки були. Принаймні — один. І був ним автор наведених рядків — Ду Фу. Вони були двома крилами, що піднесли китайську поезію до найвищих вершин: «Вірші Лі Бо і Ду Фу живуть, і сяйво їхнє поширюється на десять тисяч чжанів». Ду Фу народився в столиці й захотів обійняти посаду державного службовця, яку давали після важких іспитів, де перевірялося і вміння віршувати. Китайці вважали: як вірші вимагають ладу (бо інакше стають прозою), так і державне управління вимагає чіткості (бо інакше стає хаосом). Ду Фу чекав посади п’‎ятнадцять років, ще десятиліття мандрував, спостерігаючи за життям народу. У Китаї розпочалася війна, і його поезії пройняті мотивами її засудження: «Шакали й вовки пожвавішали — їжа нова... Журюся війною, не сплю...» Мабуть, антивоєнна тематика літератури всього світу подібна. Так, напрочуд схожа на біблійну («перекуємо мечі на рала») така думка Ду Фу: «...А що, якби серпи, мотики й рала повипивати нам з блискучих лат...» Далі він поетизує мирну працю: «Гіркі ридання вже не поливали б ту землю, де гула страшна війна. Чоловіки б із піснею орали, жінки б наткали з шовку полотна». Ду Фу зазнав і голоду, і ув’‎язнення, і поневірянь на чужині. Тож у його поезіях є й мотиви ностальгії («Повертаються дикі гуси», «Блакитна річка...»). Навіть помер він не вдома, а на воді, у вутлій джонці.

Ду Фу — великий продовжувач китайської літературної традиції. До речі, саме традиційність врятувала Китай. Де сучасниці Стародавнього Китаю — еллінська й давньоримська держави? Де грізний Карфаген, багатющий Стародавній Єгипет, осяйна Візантія? Під пісками історії... Уламки їхньої культури ми знаходимо, але держав немає. А Китай стоїть. Чому? Хіба на нього не нападали загарбники? Нападали хвиля за хвилею, недаремно ж була збудована Велика Китайська стіна. Проте найвеличнішою і найміцнішою «китайською стіною» стала дбайливо збережена національна культура і передовсім література. Храм можна спалити, статую — розбити, а фольклор, література живуть, поки живе їхній носій — народ. Отож віддамо належне Ду Фу, який поєднував новаторство і традицію. Він умів, за його власним висловом, «не нехтуючи сучасниками, любити пращурів», або, як кажуть китайці, «іти серединним шляхом». Можливо, тому й наступні покоління платили поетові тією ж монетою: якщо він залишав свої вірші на стіні самотньої гірської альтанки або велелюдного буддійського храму, нащадки і через сотні років, наслідуючи його манеру, часто писали поряд: «У відповідь на вірші Ду Фу...» або «Відгукуючись на вірші Ду Фу...» А таке відлуння у віках, без сумніву, — найкращий пам’‎ятник Поетові, який «смерті весь не скоривсь».

ПРИ МІСЯЦІ ЗГАДУЮ БРАТА

Тривожно гримлять барабани — вже люди не ходять;

Це осінь, і чується втомлена пісня гусей...

А ніч розсипає дзвінкої роси білі води;

А в ріднім краю місяць світло ясніше несе.

І брат мій далеко, розлучені ми — чи навіки?

Ніхто не пита, чи помер я давно, чи живу;

Я довго не маю листів, а послав їх без ліку, —

Пожежі війни все палають вві сні й наяву...

ПІСНЯ ПРО ХЛІБ І ШОВК

У Піднебесній, по Китаю всьому,

Є тисяч десять міст, мабуть;

Але чи є хоча б одне, в якому

Не славилася б воїнів могуть?

А що, якби серпи, мотики й рала

Повиливати нам з блискучих лат,

Аби воли покірно оборали

Цунь поля запустілого улад?

Гіркі ридання вже б не поливали

Ту землю, де гула страшна війна.

Чоловіки б із піснею орали,

Жінки б наткали з шовку полотна.

ПОВЕРТАЮТЬСЯ ДИКІ ГУСИ

Я приїхав на схід — Споглядаю над містом гусей —

від домівки це тисячі лі. Серце рветься з німої журби,

Як уляжеться бунт, Бо на північ летять,

повернуся якої весни? на вітчизну вертають вони!

«Фусі й Нюйва» — першопредки китайців. Картина епохи Тан (618-907)

ЧОТИРИВІРШІ

Дві вівільги тужно кричать на вербі смарагдовій,

А чаплі снуються вервечкою в синяву даль...

За вікнами — гори у небі під західним сніжним покровом,

І човен далеких мандрівок гойдає самотній причал...

Весняне сонце котиться на барви гір і рік,

Весняний вітер дихає — хитають квіти пахощі;

Гніздечка з глини ліпить ген ластівок потік,

А в теплому піску качки смакують сонні радощі.

Переклади Я. Шекери

САМОТНІЙ ЛЕЛЕКА

Самотній лелека не напоїть дзьоба,

летить, кричить, голос нагадує ключ.

Хто пожаліє цю самотню суцільну тінь?

Розгубилися в десятках тисяч важких хмар...

Погляд зривається — і ніби щось бачить...

Смутку багато — і ніби чує...

Польові круки — не продовжують нитки думок,

а теж кричать і метушаться безладною зграєю...

Переклад І. Лисевича та В. Отрощенко

1. У давньому Китаї чиновники мали стежити, які пісні лунають у державі, бо, за древнім трактатом, «пісні, які співає народ, що має мудрих керівників, прекрасні своєю веселістю: отже, влада в повній гармонії з усім: пісні, які співає анархічний народ, сповнені гнівних скарг: отже, правителі в розбраті з усіма ділами; пісні, які чуємо в державі, що на шляху до погибелі, — це скарги і сумні думи, бо народ у відчаї...» З огляду на це, чи випадково китайський чиновник мусив обов’‎язково вміти віршувати? Відповідь аргументуйте.

2. За поданими в підручнику віршами визначте провідні мотиви лірики Ду Фу. 3. Знайдіть метафору, що надає віршу «При місяці згадую брата» трагічного звучання. Чим викликані ці почуття? Відповідь аргументуйте. 4. У Біблії є заклик перекувати мечі на рала. Чи співзвучний йому вірш «Пісня про хліб і шовк»? Відповідь аргументуйте. 5. В основу вірша «Повертаються дикі гуси» покладена ностальгія за батьківщиною. За допомогою яких художніх засобів створюється відповідний настрій? Відповідь аргументуйте.

6. Уявіть, що ви середньовічний китайський чиновник. Складіть «звіт про стан справ у країні» за мотивами віршів Лі Бо і Ду Фу.

ІЗ ПЕРСЬКО-ТАДЖИЦЬКОЇ ЛІРИКИ

РУДАКІ

(бл. 860-941)

Відколи сонце сяє серед неба,

Не жив такий, кому знання не треба.

Рудакі

Великий персько-таджицький поет Рудакі (Абу Абдаллах Джафар ібн Мухаммад) був осліплений за наказом «осяйного» еміра Бухари. Звичайно, якби він співав правителю хвалу, то мав би лише нагороди й почесті. Але як він міг не висловити співчуття до повстанців, які боролися за права простого люду? Адже й сам поет походив із народу і цього ніколи не цурався. Інакше б не обрав собі за псевдонім (перс, тахаллус) назву рідного села Рудак. Тогочасні поети зазвичай обирали тахаллусами гучні назви або імена покровителів, сподіваючись на ласий шматочок. До того ж годі буяла т. зв. панегірична, хвалебна поезія, що була «наукою підлещуватися язиком і пером, тобто писати таку брехню, яка була б вельможам приємною, а підлабузникові корисною, і яка складалася б із безсоромних похвал великому панові за ті заслуги, яких він не робив, і за ті чесноти, яких він не мав». Рудакі не любив панегіриків, називаючи їх «пересохлим струмком Еллади», де «не шукатиме води той, хто прийшов у цей світ як пророк». Він писав справжню Поезію. Важко повірити, що одна людина (та ще й півжиття сліпа) могла створити таку кількість (йому приписують від 300 тис. до 1 млн 300 тис.!) двовіршів. Про поетичний талант Рудакі ходили легенди. Переказують, що якось емір у супроводі почту і війська поїхав із Бухари до Герата. Йому там гак сподобалося, що він затримався аж на чотири роки. Придворні вмовляли еміра повернутися, але даремно. Тоді попросили втрутитися Рудакі. Поет, і сам засумувавши за Бухарою, написав і заспівав вірші про чудові хвилі річки Аму, про пісок на її березі, який пестить ноги, мов шовк: «Знову вітер од Мульяну повертав, в душу думка про кохану повертав...», — залунали рядки відомої нині касиди. Придворні заридали, а емір, не дослухавши й до середини, скочив на коня й домчав до Бухари без жодної зупинки.

Чи жалкував Рудакі за посадою придворного поета — устода? Може, й жалкував, хто ж не любить смачно поїсти й солодко попити? Але не за будь-яку ціну: «Як стане підлий частувать, не доторкайсь їди, / Тих прісних ласощів до уст і крихти не клади... / Хай смага в тебе на устах, хай мучить печія, / Ти повз його квітучий сад, не глянувши, пройди». Тож помер Рудакі сліпим і бідним, і похований у


сільському садку. Лише через тисячу років його могилу знайшов класик таджицької літератури XX ст. Айні. Нині там улаштовуються урочисті свята й наукові конференції шанувальників таланту Рудакі. А ввечері, за традиційним пловом, після усіх офіційних заходів і «не для преси», гості напівжартома дискутують на традиційну тему: то чий же все-таки класик Рудакі — перський чи таджицький?

Та чи так уже це принципово, якщо він вважається батьком усієї персько-таджицької літератури? Та ще й основоположником стилю поезії (так званий хорасанський, або туркестанський стиль). Саме він заклав основи таких відомих нині жанрів, як газелі, рубаї. Уважають, весь рід людський походить від першої людини — Адама. Рудакі на батьківщині так і називають — Адамом поезії.

Відколи сонце сяє серед неба,

Не жив такий, кому знання не треба.

Які б віки прадавні не взяли ми —

Розумні люди мовами усіми

Знання шукали, сил не шкодували

І речення у скелю вкарбували:

«Знання для серця — світоч найясніший,

знання для тіла — панцир найміцніший».


Глянь навкруги розумним оком,

Не так, як досі ти дивився.

Світ — море: тож будуй свій човен

Із добрих діл, щоб не розбився.


Як стане підлий частувать, не доторкайсь їди,

Тих прісних ласощів до уст і крихти не клади.

Печені теж не зачіпай, бо є отрута в ній,

В його воді є гіркота — не пий його води.

Хай смага в тебе на устах, хай мучить печія,

Ти повз його квітучий сад, не глянувши, пройди.

Замість квіток, із верховіть там капле камфора,

Ртуть виступає на плодах такі в ньому плоди.


Хто мудрих слухає, у того мир на думці.

Війною й чварами втішаються безумці.

Рудакі й емір. Перська мініатюра. XV ст.

За недотепу ситий голодного вважає,

Бо на чуже страждання в нас відгуку немає.


Знання — це скарб, йому й ціни не зложиш.

Визбируй же його, де тільки можеш!


«Що доброго сказав той гість хазяїнові дому?»

«Якщо собі не хочеш зла, то не роби нікому!»


Одна душа, єдине тіло, але знанню немає дна.

Скажи, о дивний, ти людина — чи океанська глибина?


Чотири речі нам потрібні, щоб невеселих збуться дум:

Здорове тіло, добра вдача, ім’‎я хороше, світлий ум.

Кого Всевишній обдарує цими дарами чотирма,

Той завжди радуватись має і проганять од себе сум.


Себе в руках весь час тримати — от справжнє благородство.

Глухих, сліпих не ображати — от справжнє благородство.

Не благородство — наступити на груди бідному, що впав,

Ні, руку впалому подати — от справжнє благородство!

Переклади В. Мисика

1. Що таке алегорія? Яку оповідь називають алегоричною? 2. Які властивості притаманні дидактичній літературі? 3. Що таке афоризм? Яку мову називають афористичною? 4. Що називається бейтом? Визначте його характерні ознаки.

5. Чи можемо ми назвати поезію Рудакі дидактичною? 6. Як ви розумієте вислів «Знання для серця — світоч найясніший, знання для тіла — панцир найміцніший»? 7. За віршами Рудакі складіть порадник «Як достойно прожити на світі». Чи буде він актуальним у сучасному житті? 8. Який із висловів Рудакі ви змогли б узяти за життєве гасло? Чому? 9. Що робить мову Рудакі афористичною? Чому? 10. Які із поданих у підручнику рядків Рудакі співвідносяться з біблійною мудрістю: «Чини з іншими так, як хочеш, аби інші чинили з тобою»?







На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.