Зарубіжна література 8 клас - Ю.І. Ковбасенко - Грамота 2008

ДЕКАМЕРОН - ДЖОВАННІ БОККАЧЧО - ЗЛЕТ ЛЮДСЬКОГО ДУХУ В ЛІТЕРАТУРІ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

ДЕКАМЕРОН - ДЖОВАННІ БОККАЧЧО - ЗЛЕТ ЛЮДСЬКОГО ДУХУ В ЛІТЕРАТУРІ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

Як іздумаю я собі, прекрасні дами, які ви всі зроду жалісливі, то бачу вже загодя, що сумним та невеселим здасться вам почин отсієї книги, таким-бо справді є поставлений на чолі її скорбний спомин про минулу чумну пошесть, печальний для кожного, хто був її самовидцем чи іншим яким робом спізнав її. Та не хотів би я притьмом одстрашити вас од дальшого читання; не гадайте, що ждуть вас тут самі тільки зітхання та сльози. Сей жахливий початок буде вам ніби подорожнім гора крута да стрімчаста, а за тією горою та лежить гарна-прегарна долина, і тим вона любіша, чим тяжче було на гору п’‎ястися і з гори вниз зіходити. І як за веселощами смуток наступає, так за горем радощі у тропі йдуть.

Так от, минуло вже після благодатного втілення Сина Божого років тисяча триста й сорок вісім, коли в преславнім городі Флоренції, краснішім над усі міста італійські, прокинулася чумна моровиця. Не пособляли проти неї ні мудрість, ані обачність людська, хоч місто було очищене од усякого бруду нарочито настановленими служебниками, недужим заборонялося входити в город, усім давалися поради, як шанувати здоров’‎я; не помагали й смиренні молитви, що не раз та й не два творили богобоящі люди, чи то з охрес- тами ходячи, чи іншим яким чином.

Стали нападати всякі страхи та химороди на тих, що при життю лишалися, і мало не всі вони до одної жорстокої мети поривалися - обминали недужих, гидуючи ними та речами їхніми, тим-бо сподівалися зберегти власне здоров’‎я.

Були такі, що вважали за найліпший спосіб проти лиха жити помірковано й стерегтися всякої надмірності; зберуться, було, невеличкою громадкою та й живуть окремо від інших, замкнувшися з вигодою в якомусь домі, де немає болящих, і заживаючи щонайвиборніших потрав та щонайдобріших вин, але з великою здержливістю, не вкидаючися в ласунство; нікого не допускають, було, щоб говорив їм про те, що діється в місті, про заразу і смерть, проводячи час за музикуванням і всілякими скромними розвагами.

Інші ж, супротилежної думки бувши, покладали собі, що пити вволю і ласувати всмак, волочитися з жартами та співами, задовольняти якомога всі свої схотінки, сміятися та шкилювати з усього, що б не сталося, — ото і єсть найпевніші ліки од хвороби. За таких злигоднів і такого лихоліття занепала й нінаЩо перевелася в нашому місті достойна повага законів Божих і людських, бо їх охоронці й виконавці, як і опрочі люди, то повмирали, то понедужали, то, не мавши досить служителів, не могли пильнувати своєї справи, — тим-то вільно було кожному що хотя творити.


Герб Флоренції

Інші, знов, трималися середини між сими двома крайнощами: не здержували себе в їжі, як тії, та й не вдавалися в пиятику і розпусту, як сії, а заживали всього як до потреби своєї. Вони не замикаються, було, а ходять-гуляють надворі, держачи в руках хто квіти, хто зілля духмяне, хто інші які пахощі, та й нюхають собі зчасТа, — освіжити б то мозок такими ароматами, бо повітря було все ніби занечищене од смороду трупів, болячок і ліків. Були й такі, що мали суворішу думку (а може, вона була й вірніша), кажучи, що проти пошесті немає луччого способу, як утеча од неї; думаючи ж так і ні про що, крім себе, не дбаючи, множество чоловіків і жінок покидали рідне місто, одбігали домів своїх і осель своїх, родичів своїх і скарбів своїх та й пускалися за город, у свої чи чужі маєтності, нібито гнів Божий, що побивав неправедників сією моровицею, не спостигне їх, де б вони не обернулися, а впаде на тих тільки, що полишилися в мурах міста; чи, може, думали, що ніхто в нім живим не зостанеться, що прийшла на нього остання година.

Хоча з-поміж сих людей, що по-різному велися, не всі помирали, одначе не всі й виживали. Шкода й казати, що один городянин сахався другого, сусіди сливе не дбали одне про одного, родичі або зовсім не родичалися, або бачились у рідку стежку, та й то оддалеки; лихо такого жаху нагнало в серця людські, що брат цурався брата, дядько небожа, сестра брата, а часто-густо й жінка чоловіка, ба й гірше ще од того, що й віри не йметься, — батьки та матері гидували за дітьми рідними ходити, ніби вони не їхні були. Через те чоловікам і жінкам, котрі захворювали (а було їх безліченна безліч), не лишалося іншої ради, як сподіватися на милосердя друзів, яких було не густо, або на корисливість слуг, що надились на велику аж надто платню, — та й тих уже ставало обмаль, і були то люди грубої вдачі, незвиклі до такої служби; уміли хіба що подати щось там слабому та смерті доглянути, і дослужувались вони часто своєї погуби. Опріч того, багато хто помирав просто випадком; щоб їм були помогли, вони були б повиживали. Од усього цього, і од недостатнього догляду за болящими, і од сили пошесті, таке велике множество люду помирало день у день і ніч у ніч, що сумно було й слухати, не те що дивитися. А серед тих городян, що при життю лишалися, повелись мимоволі такі звички, що переділе їх і не чути було.


Портрет Джованні Боккаччо

Колись було заведено (та й нині воно так ведеться), що родички й сусідки збиралися в домі небіжчика і плакали там разом із ближньою ріднею; окрім того, перед покійниковим житлом зіходився увесь рід, сусіди та багато інших мирян і духівництва, залежно од стану померлого, і товариші несли його тіло на своїх плечах, у жалобному поході зі свічками й півчою, до церкви, що він її обрав іще за живоття свого. Як же чума почала вбиватися в силу, сі обряди були занедбані цілком або почасти, а натомість настали інші. Люди вже помирали без тужільниць, а часом то не було кому й душі доглянути, не те що. Рідко кому випадали на долю жалібне квиління та гіркі сльози рідних, їх місце заступили решти, жарти й по- спільні веселощі; сей звичай найкраще засвоїло, заради здоров’‎я свого, жіноцтво, зовсім майже забувши свою жалісливу вдачу. Мало було таких мерців, щоб за ними йшло до церкви більше, як десять чи дванадцять чоловік, та й то не статечні, поважні городяни, а такі собі могильники-простолюдці, що називалися погребарями і одбували сю службу за гроші.

Людям простого стану, та, либонь, і середнього, тим іще сутужніше приходилося: чи то надія, чи злидні веліли їм держатися своїх домівок і свого сусідства; день крізь день занедужували вони тисячами і, не мавши ні догляду, ні жодної помочі, майже наголо всі помирали. Багато їх конало вдень і вночі просто на шляху, немало доходило і по хатах, та сусіди дізнавалися про теє тільки по трупному смороду; і тих, і тих умирущих усюди було повно. Сусіди ж, із ляку перед заразою, та й із жалощів до вмерлих, одно знай робили: або самі, або з допомогою найманих носіїв виволікали з хат мертві тіла і складали їх перед дверми, де всякий мимохідень міг би їх бачити безліч, особливо вранці; потім діставали мари чи ноші, а як не було, то клали й на дошки.

Часто на одних ношах лежало по двоє й по троє, а траплялося безліч разів і таке, що на одних марах несли чоловіка й жінку, двох чи трьох братів, батька й сина тощо. Не раз случалося, що за двома священиками, котрі йшли з хрестами перед покійником, притаковувались слідком за першими марами носії ще з двома чи трьома, і священики, думавши одного ховати, насправді хоронили шістьох чи вісьмох покійників, а то й більш. І не вшановувано їх ні сльозою, ні свічкою, ані проводом; до того вже дійшлося, що вмерлими людьми не більше журилися, аніж тепер здохлою козою. Се вочевидь доводить, що коли природний хід речей не навчає і мудрих терпеливо зносити дрібні і рідкі втрати, то велике лихо і простаків чинить розважними та байдужими. Задля великої лічби мертвяків, яких приношено щодня й щогодини до всіх церков, не ставало свяченої землі на поховання, особливо як хотілося по старому звичаю кожному опрічне місце наділити; тим-то на цвинтарях, де все було переповнене, копалися величенні ями, куди сотнями складали нанесені трупи, пакуючи їх шарами, як товар у корабельному трюмі, і притрушуючи потроху землею, покіль не натоптували могилу до самого верху.


« Чорна смерть» (чума) у Флоренції. Книжкова мініатюра

Флоренція. Церква Санта - Марія Новела

Не розписуючися дрібніше про ті злигодні, що зазнало їх наше місто, скажу за одним заходом, що лиха година не минула й загороддя. Про замки немає чого говорити, бо що замок, то й малесеньке місто; а що вже по розкиданих хуторах, то бідні, нужденні селяни із сім’‎ями своїми, не мавши нізвідки рятунку — ні од лікарів, ні од услужників, удень і вночі мерли по хатах, на полі чи при дорозі, не по-людському, а пооварячому. Од сього вони зледащіли та розопсіли, як і городяни, і не журилися аніже про своє хазяйство; що день Божий смерті виглядаючи, не про те вони думали, як би грудами своїми намножити добра з поля і з худоби, а ніби завзялися з усієї сили нищити своє надбання. Тим-то воли й осли, вівці й кози, свині й дробина, ба навіть найвірніші людям пси проганялися з двору та й блукали собі безбач по полю, а хліба ж на нивах незібрані, нежаті стояли. Бувало й так, що розумна худоба, понапасавшися за день досита, верталася на ніч додому пустопаш.

Що ж іще можна сказати, повертаючись од околиці знову до міста? Хіба тільки те, що з тяжкого Господнього наслання, а може, іде і з людської жорстокості, од місяця березоля та й до місяця липця померло в мурах міста Флоренції — почасти од сили чумної моровиці, почасти од поганого догляду за слабими через перестрах здорових — більше, гадають, ніж сто тисяч душ, тоді як до сієї пошесті ніхто, мабуть, і не думав, щоб у городі було такого народу. Скільки великих палаців, скільки прекрасних будинків, скільки пишних осель, де було колись повно челядинців і панства, обернулося в пустку, що й послідущого пахолка не зосталося! Скільки бравих чоловіків, скільки вродливих жінок, скільки гарних молодиків уранці снідали ще зі своїми родичами, друзями й товаришами, а ввечері трапезували вже на тому світі з пращурами!

У храмі випадково зустрілися семеро молодих дам і троє молодиків. Вони вирішили поїхати за місто, аби перебути чуму. Щоб якось розважитися, вирішено було розповідати якісь історії на певну запропоновану тему.

ДЕНЬ ПЕРШИЙ. ОПОВІДКА ТРЕТЯ

Як недомисел не раз доводить людей щасливих до тяжкої доби, так і розум рятує мудрого з великих небезпечностей і провадить його певно до тихої пристані.

Саладін, що доблестю своєю не тільки став із незначного чоловіка султаном вавилонським, а й звитяжив не раз королів сарацинських та християнських, витратив увесь свій скарб на війни та на пишноту свою безмірну, от припало якось так, що запотребилась йому притьмом чимала сума грошей і не знав він, де б її так скоро засягти; аж став йому на пам’‎яті багатий єврей на ймення Мельхіседек, що лихварював в Александрії; гой міг би виручити його, аби захотів, але то такий був скупій, що самохіть нічого не дав би, а силоміць видиратиме випадало; от і став султан з неволі мізкувати, яким би побитом зарятуватися в єврея, та й надумав, як насильство своє правом заличкувати. Покликав він його перед себе, привітав ласкаво, посадовив та й каже:

- Чоловіче добрий, чув я од людей, що ти тяжко мудрий і знаєшся гаразд на божественних справах; то чи не скажеш ти мені, котра з трьох вір істинна: юдейська, агарянська чи християнська.

Єврей і справді був мудрий і одразу зміркував, що Саладін хоче впіймати його на слові, щоб причепитися до нього, і побачив, що хоч яку віру поставить він вище над інші, султан все одно свого докаже. Треба було знайти таку одповідь, щоб не вклепатися; Мельхіседек пішов до голови по розум і швидко надумався.

— Володарю, — мовив він, — мудре питання завдав єси мені, а щоб сказати, що я про нього думаю, мушу оповісти тобі невеличку притчу, а ти послухай. Жив у давнину один значний і багатий чоловік, а в того чоловіка в скарбівні серед інших дорогих речей та був собі прегарний розкішний перстень. Бажаючи вшанувати гой перстень за його оздобність і коштовність і лишити його на вічні віки в потемності своїй, поклав він, щоб той син, у котрого знайдеться даний од нього перстень, вважався за його спадкоємця, а інші щоб мали його за старшого, шанували й почитували. Той, кому припав перстень, розпорядився тим самим робом, що і його попередник. За короткий час той перстень перейшов із рук до рук багатьом спадкоємцям і потрапив нарешті до чоловіка, в якого було троє хороших і путящих синів.

Молодики знали звичай, заведений з перснем, і, хочучи кожний для себе більшої честі, просив якомога старого батька, щоб одписав персня на нього. Статечний чоловік любив усіх трьох однаково і сам не знав, котрому одказати персня, бо пообіщався всім трьом; от, щоб усіх задовольнити, він велів нишком одному золотареві зробити ще два такі самісінькі персні і сам уже не міг одрізнити, котрий із них справжній. Перед смертю він потаємці дав кожному синові по персню. Як помер же батько, то всі троє синів стали допоминатися спадщини і почестей, а як один заперечував право другого, то кожний пред’‎явив персня на доказ своєї правоти. Що всі персні були однаковісінькі й не змога було розрізнити, котрий справжній, то досі так і не вирішено питання, хто ж із них законний батьків спадкоємець. Так само скажу я, володарю, про три закони, які Бог Отець дав трьом народам і про які ти мене питаєш: кожний народ гадає, що він володіє насліддям і правдивим законом і чинить по заповідях Його, а котрий ним справді володіє — се таке саме питання, як і з трьома перснями.

Саладін побачив, що євреєві добре вдалося уникнути того сильця, яке він перед ним розставив, і вирішив прямо одкрити йому свою нужду, чи не схоче він його запомогти. Так він і зробив, признавшися йому, що він замишляв проти нього, якби він не одповів так розумно. Єврей залюбки зарятував його чим треба. А Саладін потім повернув усе сповна, ще й наддав йому великих дарів, був із ним завжди у приязні і поставив його коло себе па високу й почесну службу.

ДЕНЬ ШОСТИЙ. ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА

Куррадо Джанфільяцці, як ви, мабуть, усі бачили й чули, був одним із найшляхетніших громадян у нашому місті і завжди славився щедрістю своєю та гостелюбністю. Бувши справдешнім лицарем, він кохався понад усе в хортах та ловчих птахах — про інші його справи я зараз не говоритиму. Одного дня вполював він зі своїм соколом біля Перетопи журавля, птаха ще молодого, та добре вгодованого, і послав його кухареві своєму Кікібіо, родом із Венеції, щоб він його обпатрав і засмажив добре на вечерю.

Кікібіо був добрий майстер своєї справи, та чоловік легковажний; він оскуб того журавля, розпалив огонь і заходився пекти птицю; вона вже майже спеклась і розточувала навкруги приємний аромат, коли се до кухні зайшла одна сусідська молодичка на ймення донна Брунетта, у яку той кухар був дуже закоханий. Приваблена запахом смажені і побачивши того апетитного птаха, вона попросила по-хорошому Кікібіо, щоб він дав їй стегенце. На те кухар одповів приспівуючи:

- Нічого я тобі не дам, сей птах, Брунетто, не для дам!

Слово за слово, та й до сварки дійшло; тоді Кікібіо, щоб не гнівити ще дужче своєї коханої, одтяв од журавля одно стегенце і оддав їй.

Фортуна крутить колесо удачі. Ілюстрація до «Декамерона». Парим. 1467 р.

Коли Куррадові і його гостям подали ввечері журавля з одним лише стегном, господар вельми здивувався; він велів покликати кухаря й спитав у нього, де ділось друге стегно. Скоробреха-венеціянець одповів йому, не задумуючись:

— Синьйоре, журавель — птиця однонога, то й стегно в нього одно.

Куррадо розсердився й сказав:

— Де в біса одно? Хіба я журавлів із- роду не бачив, чи що?

А Кікібіо все своє правив:

— Ба ні, синьйоре, як я кажу, так воно і є. От коли хочете, то й на живих вам покажу.

Куррадо, зважаючи на гостей, що в нього були, припинив суперечку, сказавши:

— Ну гаразд, як покажеш мені завтра на живих, що так воно і є (хоч я зроду такого не бачив і не чув), то не буде тобі нічого, а як ні, то клянуся тілом Христовим, такого дам тобі перегону, що поки віку твого мене не забудеш!

Отак скінчилась увечері та суперечка; та наступного дня, скоро на світ благословилось, Куррадо встав сердитий (не заспав уночі свого гніву!), велів привести коней і, посадивши Кікібіо на шкапину, поїхав з ним до річки, де на світанку, він знав, стояли журавлі, і сказав йому по дорозі:

— Подивимось зараз, хто брехав учора — ти чи я.

Побачивши, що Куррадо ще не пересердився і треба якось буде

перед ним вибріхуватися, Кікібіо страшенно перелякався; їдучи за паном, він тільки й думав, як би йому втекти, та ба! І вперед, і назад дивиться бідаха, на всі боки роззирається, і скрізь, здається йому, стоять журавлі на двох ногах. От уже вони й біля річки; кухар перший помітив із десяток журавлів, що стояли на одній нозі (а так вони справді й стоять, коли сплять).

— От бачите, — показав він на них Куррадові, — правду я вам учора казав, що вони одноногі: дивіться, як вони стоять.

Зажди, — обізвався Куррадо, помітивши птахів, — зараз я покажу тобі, що вони двоногі.

Тоді підійшов до журавлів ближче й гукнув:

— Шугу! Шугу!

Зачувши те гукання, журавлі стали на обидві ноги і, цибнувши раз і двічі, полетіли геть.

- А що, ласуне? — сказав Куррадо кухареві. — Бачиш тепер, що в них дві ноги?

Кікібіо розгубився, але відповів миттю (хто його знав, звідки та відповідь узялася):

- Авжеж, що дві, мій пане! Треба було вам учора ввечері на того журавля шугикнути, то й він би, як сії, другу ногу опустив!

Куррадові так сей жарт сподобався, що гнів його обернувся зразу на веселий сміх, і він сказав:

- Правда твоя, Кікібіо, треба було мені так і зробити!

Отак своєю швидкою й дотепною відповіддю Кікібіо уник великої біди і помирився з паном.

ДЕНЬ ДЕСЯТИЙ. ОПОВІДКА ПЕРША

Так от, щоб ви знали, з-поміж багатьох славетних лицарів, що жили з давен у нашому місті, найвизначнішим був, либонь, мессер Руджієрі де Фіджованні. Сей багатий чоловік і доблесний муж, придивившись добре до нашого тосканського побуту і звичаїв, зміркував собі, що, живучи тут, він не зможе проявити сповна своєї хоробрості, і надумав податися на якийсь час до гишпанського короля Альфонса, що в ту добу доблестю своєю був над усіх володарів славен. Справивши собі добрий обладунок, він рушив із чималим кінним почтом до Гишпанії, і король прийняв його там ласкаво. У тім краю зажив наш лицар пишно та розкішно і, доконавши дивугідних бойових подвигів, невдовзі залучив собі слави хороброго воїна.

От живе він там рік, другий, до короля придивляється, аж бачить — король тому замок дає, тому город який, тому баронство — і все ж то ніби нерозважно якось, не по заслузі, а йому, Руджієрі, що за всіх їх вартніший, — нічогісінько, і від того його славі немалий виходить ущербок. Надумав Руджієрі короля покинути і попрохав у нього на те дозвоління. Король йому дав дозвіл і подарував відхідного — доброго верхового мула, що якраз годився мессерові Руджієрі в далеку дорогу. Потому король викликав до себе одного рукодайного слугу свого і велів йому їхати разом з мессером Руджієрі, тільки так, щоб лицар не догадався, од кого він посланий; слуга мав уважно слухати, що той говоритиме про короля і переказати слово в слово своєму панові, а на другий ранок передати мессерові Руджієрі, щоб той вернувся до короля. Як побачив той королівський вірник, що лицар виїхав із міста, зараз догнав його й поїхав разом, нібито йому теж до Італії путь лягла.

От їде мессер Руджієрі на тому мулі, що король йому подарував, розмовляє з тим супутником про те, про се, а годині так о дев’‎ятій і каже:

- Пора вже, мабуть, дати випорожнитись нашим ступакам.

Подорожні завели коней і мула до стайні; всі коні випорожнились, а мул ні. Тоді поїхали далі, і той слуга королівський пильно прислухався до всього, що казав лицар. От доїхали вони до річки, стали коней напувати, аж тут мул випорожнився в воду. Як побачив теє мессер Руджієрі, то гукнув:

- А бодай тобі лихо, муляко капосний! У тебе така вдача, як і в того сеньйора, що мені тебе подарував.

Слуга добре затямив ці слова і, їдучи з лицарем цілий день, наслухався од нього ще багато речей про короля, тільки ж усе високохвальних. Назавтра рано, як посідали вони знову на коней і лицар хотів верстати далі путь до Тоскани, слуга передав йому королівський наказ, і мессер Руджієрі зразу ж повернув назад.

Король довідався вже од слуги, що мессер Руджієрі говорив про нього і про мула, і велів покликати лицаря перед себе; прийнявши його з веселим видом, він спитав, чому се він прирівняв його до мула чи мула до нього. На те мессер Руджієрі одказав одверто:

- Тому я вас до нього порівняв, мій пане, що ви даєте, кому не треба, а кому треба — не даєте, а мул ваш, вибачайте, там, де слід, не випорожнився, а зробив теє там, де не слід.

Тоді король йому й каже:

- Дон Руджієрі, якщо я нічим не обдарував вас, обдарувавши натомість багатьох, що не годні і в слід вам ступити, то се сталось не тому, що я не ціную вас, яко славетного лицаря, достойного найвищих дарів, а з вини вашої лихої долі, що не дала мені оддячити вам доволі.

Зараз я подам вам очевистий доказ, що правду кажу.

- Мій пане, — одказав на те мессер Руджієрі, — не того мені жать, що я жодних дарів од вас не дістав, я не прагнув тим розбагатіти, а того, що ви нічим не одзначили моєї доблесті; проте я вважаю, що ваше пояснення цілком достатнє й поважне і готовий будь-коли пересвідчитись у його правдивості, як ви того бажаєте, хоч вірю вам і без доказів.

Тоді король повів його в велику палату, де вже заздалегідь були поставлені з його наказу дві чималі замкнені скрині, і сказав йому в присутності багатьох людей:

- Дон Руджієрі, перед вами дві скрині; в одній моя корона, берло королівське і яблуко державне, а ще різні пояси саджені, застібки коштовні, персні та інші клейноди, які тільки в мене є, а в другій скрині — глина. Вибирайте собі, яку хотя, то й побачите, хто був винен, що вашу доблесть упосліджено: моя воля чи ваша доля.


Скульптура Джованні Боккаччо. Палац Уфіци

Ф. К. Вінтерхальтер. Декамерон. XIX ст.

Мессер Руджієрі, бачивши, що король того хоче, вибрав собі скриню; як її з королівського наказу одімкнено, виявилось, що там повно глини.

— От бачите, дон Руджієрі, — сказав, усміхаючись, король, — правду я вам казав про вашу долю. Але доблесть ваша істинно заслуговує того, щоб я пішов усупереч долі. Я знаю, що ви не маєте наміру стати гишпанцем, тим не подарую вам тут жодного замку чи города, але я бажаю, щоб та скриня, якої не погодила вам доля, стала їй на зло вашою: везіть її в свої краї, нехай побачать ваші земляки, якої ви в мене заслужили шани й од- знаки за вашу велику доблесть.

Мессер Руджієрі узяв ту скриню, подякував красненько королю, як і годилось за такий гостинець; і радий та веселий поїхав до Тоскани.

Переклад М. Лукаша

1. Що раніше означало слово гуманіст? Кого ми називаємо гуманістами тепер ? 2. Що таке анекдот, притча?

3. «Декамерон» починається описом страшної чуми. Чи випадково темою десятого, останнього, дня є розповіді про тих, «котрі вчинили щось доблесне або благородне»? 4. Як впливає на поведінку людей чума? Чи можемо ми назвати ці картини алегорією людства взагалі?

5. Чи актуальна в наш час притча Мельхіседека, розказана Саладину?

6. Порівняйте новелу про Куррадо Джанфільяцці та Кікібіо з побутовими казками. Що їх об’‎єднує? 7. Визначте суспільний стан дійових осіб новел Боккаччо. Чи можливе було таке «сусідство» в літературі середньовіччя? 8. Чому «Декамерон» Боккаччо вважають енциклопедією приватного життя Італії XIII—XIV ст.? Відповідь аргументуйте.

9. Новела виникла з анекдота. Спробуйте переробити новели, що подані в підручнику, на анекдоти.







На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.