Як, за висловом Гомера, усі ріки й потоки мають початок в Океані, так будь-яке словесне мистецтво виток має в Гомері.

Михаїл Хоніат, XII—XIII ст., Візантія

Що ми знаємо про легендарного основоположника європейської літератури Гомера? Майже те саме, що й елліни, тобто нічого достеменного. Греки вважали, що Гомер жив у IX- VIII ст. до н. е., коли ще не стерлася нам’‎ять про «добу героїв», і оспівав її в героїчних піснях (епічних поемах) про Троянську війну. Буцімто, він був божественного походження, сліпим і бідним, ходив від оселі до оселі, декламуючи свої вірші, і тим заробляв на життя. Як і належить нащадкові богів і Поету, йому збудували храм — Гомерейон. Кажуть, Гомера нагадує сліпий аед Демодок з «Одіссеї». Хтось доводив, що ніякого Гомера взагалі не існувало, а одна людина не може написати дві такі різні поеми, як «Іліада» й «Одіссея». Отож ще в давні часи постало знамените гомерівське питання, яке включало чимало дрібніших. Ось лише деякі з них: чи існував Гомер як конкретна історична особа, чи це вигаданий образ? Чи «Іліаду» й «Одіссею» створила одна людина, чи вони виникли спонтанно і їх зібрав «редактор» або група «редакторів»? Чи поеми виникли з розрізнених пісень, зібраних воєдино, чи з одного «зерна» (т. зв. «Пра-Іліади» та «Пра-Одіссеї»)? Але хіба так уже й важливо, був Гомер чи були Гомери? Головне, що людство має два шедеври — «Іліаду» й «Одіссею».

Епічні (героїчні) поеми «Іліада» й «Одіссея», що уславили ім’‎я Гомера, називають епопеями — монументальними художніми творами, у яких широко зображені й уславлені яскраві характери та значні історичні, переважно героїчні, події минувшини; порушені й глибоко висвітлені важливі проблеми загальнонародного значення.

Гомерівський епос має дві основи — міфологічну й історичну. Перша пов’‎язана з троянським міфічним циклом, інша визначилась у зв’‎язку з археологічними знахідками (зокрема — з відкриттям у XIX ст. Г. Шліманом руїн Трої на пагорбі Гіссарлик, у сучасній Туреччині), про які ви дізналися з курсу всесвітньої історії. На думку сучасних учених, історична Троянська війна відбулася приблизно в XIII ст. до н. е., а на початку І тис. до н. е. легенди й міфи про неї були взяті за основу героїчних пісень, які складали аеди (автори- виконавці) і співали по всій Елладі. У VIIIст. до н. е. (тобто через 400-500 років після походу ахейців на Трою) якийсь талановитий аед (Гомер?) відібрав серед багатющого епічного матеріалу й поєднав те, що згодом дістало назву «Іліади» й «Одіссеї». Популярність поем була величезною, їх почади виконувати рапсоди (не автори-виконавці, як аеди, а лише виконавці), щось додаючи та змінюючи в тексті поем. Бажання зберегти тексти «Іліади» та «Одіссеї», не дати їм розчинитися в численних імпровізаціях спонукало в середині VI ст. до н. е. створити в Афінах комісію, що зафіксувала тексти поем письмово в тому вигляді, у якому вони дійшли й до сьогодення. А в III ст. до н. е. греки розділили поеми Гомера кожну на 24 пісні, за кількістю літер давньогрецького алфавіту, тим самим ніби натякаючи, що в поемах Гомера, як у абетці від «альфи» до «омеги» (наше «від А до Я»), зосереджені всі початки та кінці...

Які літературні відкриття зробив Гомер? У чому виявився його геній? Велич теми (Троянська війна як уособлення кінця величної героїчної епохи) потребувала особливої оповіді — повільної та монументальної. Припускають, що саме для неї Гомер винайшов поетичний розмір — гекзаметр (шестимірник), бо в кожному довгому рядку є по шість наголошених складів: «Гнів оспівай, о богине, нащадка Пелея Ахілла...» Ще однією важливою ознакою цих поем є характер оповіді, що отримав назву «епічного (гомерівського) спокою». Проте спокій, неспішність оповіді зовсім не тотожні байдужості автора до зображуваного. Прямі оцінні висловлювання становлять п’‎яту частину (!) усього тексту «Іліади». Гомер зайняв чітку етичну позицію: війна — це горе, лихо для людей. Так, сам Зевс лає свого сина Ареса, бога несправедливої війни: «...Найненависніший ти із богів, що живуть на Олімпі!/Любі тобі лише звади, та війни, та січі криваві...» У тексті поеми є прямі докори богам щодо їхньої причетності до розпалювання Троянської війни: «...Пріам же покликав Єлену: / Мила дитино моя, тут проходячи, трохи спинися, — /В нашій біді ти не винна: боги, гадаю, в ній винні»».

Гомер писав так неспішно, ніби замість одного віку Зевс подарував йому цілих три. Характерною ознакою його стилю є детальний опис (т. зв. «гомерівський каталог») подій, предметів, ознак тощо, причому не обов’‎язково пов’‎язаних із війною. «Іліаду» й «Одіссею» недаремно називають енциклопедією життя стародавніх греків, у них можна знайти найрізноманітніші відомості про Елладу. Так, у знаменитому описі щита Ахілла втілені тогочасні відомості з астрономії, судочинства, тактики бою, обрядовості, різних сільськогосподарських робіт тощо.

Гомерові притаманний також «епічний об’‎єктивізм» (А. Білецький), тобто неупереджене, об’‎єктивне ставлення до подій і героїв твору. Здавалося б, Гомер мав би вихваляти греків («своїх») і зневажати троянців («чужих»). Але він ставиться до всіх однаково. Типовий приклад — оцінка Гектора й Ахілла перед їхнім останнім двобоєм, коли ахеєць гнався за троянцем під мурами Іліона: «Сильний попереду мчав, настигав же, як вихор, багато/ Дужчий від нього...»

Гомер ще й ідеалізує Ахілла та Гектора. Попри свою належність до протилежних таборів, обидва вони є ідеалами воїнів гомерівської доби. їм притаманні мужність, твердість у бою, готовність швидше померти, ніж зганьбити себе, свої рід і плем’‎я негідним учинком. Так, Гектор, добре знаючи про неминучість своєї загибелі, не захотів ховатися від двобою з Ахіллом. Андромаха благала його залишитися під захистом міцних мурів, не сиротити її та їхнього сина. Та Гектор твердо відказав дружині: «...Сором страшенний /Був би мені від троян і троянок у довгій одінні,/Як боягузом би став далеко від бою ховатись. Та не дозволить і дух мій цього...» Ідучи на смерть, він думав не про власний порятунок, а про свою честь і славу поміж нащадків.

Та не лише героїку битви оспівав Гомер. «Одіссею» присвячено поверненню додому царя Ітаки. І знову автор виявив неймовірну для тієї ранньої доби художню майстерність. Насамперед це стосується гармонійного поєднання в поемі пригодницького (поетизація подорожей, відкриття нових земель), казкового (чарівні персонажі й перетворення) і побутового (порання Поліфема біля отари, побут Ітаки) елементів. Провідним пафосом «Одіссеї» є звеличення людського розуму, винахідливості та допитливості. Саме вони допомагають Одіссеєві перемогти значно сильнішого циклопа Поліфема, який, нехтуючи священними законами гостинності, почав убивати ахеїв. Одіссей описаний різнобічно: він не лише мужній воїн, а й мудрий ватажок, люблячий батько й син, ніжний чоловік, допитливий мандрівник і патріот. Гомер засуджує як беззаконня, несправедливу силу циклопа Поліфема, так і самовпевненість і пиху Одіссея, який знущається над осліпленим сином Посейдона.

Якби не Гомер, можливо, історія людства пішла б іншими шляхами. Так, під подушкою великого завойовника Александра Македонського щоночі поряд із кинджалом лежала «Іліада», яку він постійно возив із собою в коштовно оздобленій скриньці. Під час східного походу Александр наказав знайти гробницю Ахілла, якого вважав своїм пращуром. Він відвідав її та оплакав власну долю: на відміну від Ахілла, полководець не мав свого Гомера, який увічнив би його подвиги в пам’‎яті людства... А наші пращури вірили, що великий троянський герой Гектор похований у Києво-Печерській лаврі й навіть знаходили докази щодо цього в славетному «Слові о полку Ігоревім»... Отож можна повторити слідом за елліном Філіпном Фессалоніком:

Вигаснуть зорі скоріш на склепінні широкого неба,

Гелій освітить скоріш Ночі святої лице,

Хвиля солона скоріш буде людям напоєм солодким,

Мертвий з Аїду скоріш вернеться знов до життя,

Ніж славнозвісне ім’‎я меонійця Гомера забудуть,

Ніж його древні пісні кануть у млу забуття.