ВСТУП

Підручник Зарубіжна література 8 клас - Ю.І. Ковбасенко - Літера 2016

ВСТУП

Для чого сучасна людина бере до рук художню книжку? Аби здобути нові знання? Щоб знайти відповіді на життєво важливі питання? Задля розваги? Звісно, усі ці та подібні варіанти можливі...

Проте такий погляд на словесність існував не завжди. Коли цивілізація щойно зароджувалася, ставлення до Слова було не таким, як нині. Давні люди вірили, що за його допомогою можна зробити багато доброго, але чимало й поганого: приворожити кохання чи знищити його; закликати поразку або перемогу війська; змінити чиюсь долю на краще або накликати на когось смерть... Слово було невід’‎ємною, а часто й головною складовою магічного ритуалу, адже через нього люди спілкувалися з вищими силами.

У Стародавньому Єгипті фараони та вельможі наказували висікати на стінах своїх усипальниць у знаменитих пірамідах лаконічні написи. То був перелік добрих справ, зроблених ними за життя: «Я давав хліб голодному і одяг убогому... Я ніколи не говорив тим, у кого в руках влада, ні про кого нічого поганого, бо я хотів, щоб добре мені було у Бога великого... Я будував човен тим, у кого човна не було. Я шанував батька свого і був поштивим із матір’‎ю своєю» (Напис жерця Шеші. «Тексти пірамід»). Давній єгиптянин вірив, що, ставши після смерті на суд бога підземного царства Озіріса, повинен буде виголосити: «Я не чинив зла людям... Я не піднімав руку на слабкого... Я не був причиною сліз... Я не вбивав... Я не давав наказу вбивати... Я не привласнював хліби померлих... Я не натискав на гирю... Я не забирав молока від вуст дітей...», - бо саме цього вимагала від нього єгипетська «Книга мертвих», яку обов’‎язково клали до гробниці як своєрідну «інструкцію» поводження у потойбіччі.

УКРАЇНА ЯК ДЕРЖАВА СЛОВА

За переказами, саме того моторошного дня, коли озвірілі від нечуваного доти спротиву, закривавлені й прогірклі в кіптяві пожеж монгольські орди докотилися до стін золотокупольного Києва й отаборилися на горі, званій відтоді Батиєвою, а перед нашими пращурами з усією невідворотністю постала страшна істина «про загибель Руської землі», у таємних підземеллях Софії Київської, що сягали лівого берега Дніпра, при мерехтінні смолоскипів було заховано найцінніший скарб Княжої доби - бібліотеку Ярослава Мудрого.

Київські ченці рятували не власне життя чи золото, а іншу, незрівнянно більшу коштовність - книги, осереддя духу людського, зернята національного Дерева Життя. Ховали, аби не перервалася золота нитка часів і зв’‎язку між поколіннями та епохами. Бо попри все вірили, що колись, нехай у неймовірно далекому майбутньому, але слава Київської держави таки відродиться.

Мудрими були наші пращури, тож добре усвідомлювали незнищенну, магічну силу Слова і Словесності...

ПЕРШОПОЧАТКИ СЛОВЕСНОСТІ

Найперші у світі писемні літературні пам’‎ятки з’‎явилися: ІІІ тис. до н. е. - давньоєгипетські та шумерські; ІІ тис. до н. е. - китайські й індійські; І тис. до н. е. - єврейські й іранські.

Найвідоміші пам’‎ятки: «Тексти пірамід», «Оповідь Сінухе», «Книга мертвих» (давньоєгипетська), шумерські епічні пісні про Гільгамеша, «Книга пісень», «Луньюй» («Судження і розмови») (давньокитайська), «Махабхарата», «Рамаяна» (давньоіндійська), «Авеста» (давньоіранська), «Старий Завіт» (давньоєврейська).

А в Стародавньому Китаї чиновники мали відстежувати, які пісні лунають у державі, бо, як зазначено в одному з тодішніх трактатів, «мелодії, яких співає народ, що ним мудро керують, прекрасні своєю веселістю: значить, управління у повній гармонії з усім; мелодії, яких співає анархічний народ, наповнені гнівними скаргами: значить, правителі у розбраті з усіма справами; мелодії, які чуємо у державі, котра прямує до погибелі, - це скарги і сумні думи, бо народ у відчаї...»

На жаль, прадавня література дійшла до нас в уривках: папіруси давніх єгиптян, глиняні таблички вавилонян або бамбукові палички давніх китайців, на яких переважно записувалися первісні тексти, - усе це матеріал недовговічний... Але те, що вціліло, засвідчує, що, зрештою, давні люди не так уже й відрізнялися від нас: вони тужили за батьківщиною та кохали, ділилися з нащадками своєю мудрістю та скаржилися на долю, як і ми. Просто людство має здатність забувати уроки минулого й заново відкривати закони, що були відомі вже декілька тисячоліть тому. І від того, що обере сучасність у минулому, буде залежати майбутнє: «Якщо ти начальник, котрий віддає накази багатьом людям, то прагни до всякого добра, щоб у розпорядженнях твоїх не було зла. Незмінна справедливість від часів Озіріса, і карають порушників законів» («Повчання Птахотепа»); «Не переймайся тим, що люди не знають тебе, а переймайся тим, що ти не знаєш людей» («Луньюй» («Судження і розмови»), давньокитайська філософська книга, де в образі вчителя виступає Конфуцій).

Саркофаг муз. ІІ ст. н. е.

Полігімнія (муза пантоміми і гімнів), Евтерпа (ліричної поезії), Талія (комедії), Мельпомена (трагедії), Ерато (любовної поезії), Калліопа (епічної поезії), Терпсіхора (танцю), Уранія (астрономії), Кліо (історії).

Музи - дочки Зевса і богині пам’‎яті Мнемосіни. Коли поета навідують музи, він припадає до джерел знання, бо Мнемосіна знає все, що було, що є і що буде.

Про місце і роль художньої літератури та культури в житті людини й людства почали замислюватися дуже давно. Видатний давньогрецький учений Арістотель (IV ст. до н. е.) вважав, що, спілкуючись із високохудожньою літературою, людина стає кращою, неначе очищує свою душу (такий вплив мистецтва на людей він назвав катарсисом, від грец. «очищення»). Саме під упливом рицарських романів, де головні герої захищали знедолених і поновлювали справедливість, вирушив у мандри герой роману Сервантеса відважний гідальго Дон Кіхот.

Окреме питання - взаємозв’‎язки літератури й культури, місце художньої літератури в системі мистецтв. Роль художньої літератури в духовному розвитку людства в різні епохи була неоднаковою. Науковці вважають, що більшість нинішніх видів мистецтва (у т. ч. художня література) беруть свій початок у обрядовому дійстві. У найдавніші часи, які часто називають міфологічними, у магічному обряді магічне слово, текст були неподільно злиті з музикою, танцем, живописом. Така первісна єдність отримала назву синкретизму мистецтва. Минули тисячоліття, доки з цієї синкретичної єдності виокремилися звичні для нас види мистецтва: художня література (мистецтво слова), музика (мистецтво звуку), живопис (мистецтво пензля, фарби), хореографія (мистецтво танцю), драма (мистецтво акторської гри) та ін.

Але таке «роз’‎єднання» зовсім не означає, що ці види мистецтва забули своє спільне походження, ізолювалися одне від одного. Так, ще в добу античності з’‎явилося визначення поезії як «мовленого живопису», а живопису як «німої поезії». Та й сьогодні різні види мистецтва живуть поруч, взаємодіючи й активно впливаючи одне на одне.

Спочатку словесність ніби вчилася в інших видів мистецтва, запозичуючи в них арсенал художніх засобів: у музики - ритміку й мелодійність, у живопису - різнобарвність описів, архітектури - стрункість і продуманість будови творів. Наприклад, художню досконалість поеми Данте «Божественна комедія» часто порівнюють із довершеністю будови середньовічного готичного собору. А згодом колишній учень сам став учителем: різні види мистецтва почали запозичувати художні засоби у словесності. В ХІХ ст. художня література заслужено стала вважатися королевою мистецтв. І не в останню чергу тому, що її будівельним матеріалом є слово (звідси друга назва літератури - художня словесність). Адже за допомогою слова можна описати і звук (будівельний матеріал музики), і колір (будівельний матеріал живопису), і мармур (будівельний матеріал скульптури).

А нині художня література, як і личить королеві мистецтв, щедро дарує іншим видам мистецтва не лише свої художні засоби та прийоми, а й сюжети, мотиви, образи. Так, одне із семи чудес України - знаменитий дендропарк «Софіївка» в Умані (а облаштування парків - теж вид мистецтва) був створений як ілюстрація до поем Гомера «Іліада» та «Одіссея», в чому можна пересвідчитися, блукаючи його заплутаними алеями або зазирнувши до потаємних гротів.

Рід літературний – це сукупність літературних творів, схожих між собою за змістом і формою, а також засобами мовного оформлення та художнього зображення. Традиційно вирізняються три роди літератури: епос, лірика, драма.

Літературні герої увічнюються на міських вулицях і площах. Скажімо, копію знаменитої скульптурної групи «Лаокоон та його сини» можна побачити в Одесі; на лавці біля затишної кав’‎ярні у Львові примостився бравий вояк Йожеф Швейк (герой роману чеха Ярослава Гашека), а на центральній площі ужгородського замку стоїть пам’‎ятник найулюбленішому герою еллінських міфів - могутньому Гераклові.

За мотивами літературних шедеврів пишуть картини, створюють опери й балети, знімають кінофільми. Лише останнім часом знято кілька художніх фільмів за сюжетами давньогрецької літератури («Троя», «Одіссей», «Язон і аргонавти»), а також за трагедіями Вільяма Шекспіра.

Від найдавніших часів художня література була об’‎єктом дослідження спеціальної науки - літературознавства. Найталановитішим літературознавцем античного світу був уже згаданий Арістотель. Саме він чи не першим почав шукати закони художньої творчості. Скажімо, важливим був здійснений ним розподіл усіх літературних творів на роди та жанри. Цей розподіл Арістотель започаткував у праці «Про мистецтво поезії», а його вчення продовжили в XVII ст. французькі класицисти. Тож невипадково саме від французького слова genre походить український термін «жанр». Кожному роду літератури притаманні свої жанри творів.

Характерними ознаками епосу є насиченість подіями (сюжетність), наявність кількох або багатьох героїв, котрі діють у широких межах простору і часу. Найпоширенішими жанрами епосу є роман, повість, оповідання, новела, казка, есе та ін. У ліриці автор зосереджує увагу на зображенні внутрішнього світу особистості, її настроїв, мрій, сподівань, прагнень.

Драматичні ж твори призначені для постановки на сцені, тож у них явища життя і характери героїв розкриваються переважно через мовлення дійових осіб, а також через дії акторів. Жанрами драми є трагедія, комедія, власне драма (як жанр), водевіль та ін.

Тисячолітня історія художньої літератури довела, що найвизначніші духовні й художні пам’‎ятки людства так чи інакше пов’‎язані між собою. Це дало підстави вести мову про існування літератури не лише окремого народу або епохи, а й усього людства, тобто про всесвітню літературу. Вперше це словосполучення вжив на початку ХІХ ст. видатний німецький письменник Йоганн Вольфганг Ґете. Отже, всесвітня література - це сукупність (зокрема - взаємозв’‎язки) літератур народів усього світу. А, оскільки література постійно розвивається і змінюється в часі, то закономірно виникло ще одне поняття - всесвітній літературний процес - це поступальний розвиток світової літератури від найдавніших часів до сьогодення.

З одного боку, є риси, спільні для всіх національних літератур (виокремлення словесного мистецтва з первісної синкретичної, нероздільно єдиної, міфологічної та фольклорної творчості; шлях писемності від анонімної до авторської тощо). З другого боку - національні літератури не схожі одна на одну, кожна з них має свій, відмінний від інших «вираз обличчя». Будь-яка національна література, яка не хоче перебувати на узбіччі світового культурного процесу, обов’‎язково повинна враховувати найвищі здобутки літератури всесвітньої. Водночас жодній із націй не можна відмовлятися від власної, самобутньої національної культурної традиції, бо це шлях до розчинення в океані чужих культур, втрати національної ідентичності, а відтак - до перебування на узбіччі культури, в «естетичній тіні» інших націй.

Літературний процес має свої закономірності й цикли. Основними літературними епохами є: доба античності (XVI ст. до н. е. - V ст. н. е.), Середньовіччя (V-XV ст.), Відродження (поч. XIV - поч. XVII ст.), доба бароко і класицизму (XVII ст.), епоха Просвітництва (XVІІІ ст.), доба романтизму (кін. XVІІІ - сер. XIX ст.), доба реалізму (сер. - 2-га пол. XIX ст.), доба раннього модернізму (кін. XIX ст.), розмаїта література XX ст. (від авангарду на початку століття до постмодернізму на його схилку) і, нарешті, література поч. XXI ст. (тобто «живий», сучасний літературний процес).

Важливою ознакою всесвітнього літературного процесу є його неперервність. Так, поеми елліна Гомера «Іліада» і «Одіссея» (пр. VIII ст. до н. е.) лягли в основу епосу римлянина Вергілія «Енеїда» (29-19 рр. до н. е.). I хто б міг тоді провидіти, що майже через два тисячоліття ці твори безпосередньо вплинуть на появу нової української літератури. А сталося саме так, оскільки датою її народження вважається 1798 рік, коли побачили світ перші розділи «Енеїди» полтавця Івана Котляревського.

Отже, всю глибину коріння могутнього дерева української культури по-справжньому може збагнути лише високоосвічена людина, котра знає зарубіжну (зокрема, античну) літературу й культуру. Читаючи «Енеїду» Котляревського, ми згадуємо й Гомера з Вергілієм, тим самим уберігаючи античну культурну спадщину від забуття, продовжуючи її життя та забезпечуючи їй безсмертя.

I це невипадково, оскільки найвищі злети художньої літератури належать не лише окремій нації чи країні, а й усьому людству, є неначе яскравими відблисками його духовності. Про це гарно сказав український поет Максим Рильський майже століття тому:

Софокл - і Гамсун, Едгар По - і Гете,

Толстой глибокий і Гюго буйний,

Петрарчині шліфовані сонети -

I Достоєвський, грішний і святий,-

Усі книжки, усі земні поети,

Усі зрідні душі його живій:

Бо всі вони - лиш відблиски одного,

Одного сонця: Духа Світового!






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.