АНТИЧНА ЛІТЕРАТУРА

Підручник Зарубіжна література 8 клас - Ю.І. Ковбасенко - Літера 2016

АНТИЧНА ЛІТЕРАТУРА

Усе на світі має свої витоки, першопочатки: рослина - корінь, річка - джерело, людина - дитинство. І якщо життя однієї людини вимірюється десятками років, то життя всього людства - цілими тисячоліттями. А своєрідним «дитинством» людства є прадавні часи - доба античності (від латин. antiquis - давній), коли було створено античну культуру й літературу. Проте античною літературою зазвичай називають писемний доробок не всіх давніх народів, а саме греків і римлян. Їхня творча спадщина є напрочуд багатою та художньо довершеною, що влучно відзначила Ліна Костенко: «От був народ! Що римляни, що греки. На всі віки нащадкам запасли...» І з відомою українською поетесою можна погодитися - хоча б тому, що саме грецькі й римські художні твори відчутно вплинули і впливають нині (навіть через тисячоліття!) на літературу та культуру не лише Європи, зокрема України, а й усього світу.

Так, хоча давньогрецькі поеми «Іліада» й «Одіссея» з’‎явилися ще в ІХ-VIII ст. до н. е., нас і сьогодні хвилюють опис загибелі Гектора під мурами Трої чи тривалі й небезпечні мандри Одіссея на шляху до рідної Ітаки. Та й народження нової української літератури також пов’‎язане з античністю. Адже хоч «Енеїда» Івана Котляревського побачила світ на межі XVIII-XІХ ст., проте сюжет і головного героя для неї геніальний український поет запозичив із поеми римлянина Вергілія (70-19 рр. до н. е.).

То де ж причини такої «живучості» та безумовного авторитету античної літератури? Вони полягають виключно в художній довершеності (а вона незаперечна!) творів греків і римлян, чи в чомусь іще? Звісно, єдиної правильної та вичерпної відповіді на це запитання дати неможливо, проте сам її пошук допомагає краще збагнути суть проблеми.

Біля витоків давньогрецької літератури стоїть загадкова й велична постать Гомера, напівлегендарного епічного співця (аеда). Йому приписують авторство вже згаданих поем «Іліада» й «Одіссея». Здавалося б, у суворому героїчному епосі, де описані битви та подвиги, усієї гами людських почуттів і переживань відтворити неможливо.

Антична література охоплює величезний проміжок часу: приблизно від XVI ст. до н. е. (поява перших давньогрецьких фольклорних пам’‎яток) до 476 р. н. е. Це умовна дата падіння Давнього Риму, який з’‎явився пізніше за Давню Грецію і під владу якого вона потрапила бл. II ст. до н. е. А після 476 р. в Європі починається доба Середньовіччя з принципово іншою, ніж антична, культурою та літературою.

АНТИЧНІСТЬ І УКРАЇНА

Давні греки, ці невтомні відкривачі й дослідники світу, усі відомі їм території називали одним словом - ойкумена (від гр. «ойкос» - дім), бо ставилися до них як до затишної рідної домівки. Ойкуменою вони вважали, зокрема, й нині українські землі, наприклад свою колонію Ольвію, залишки якої зараз знаходяться на правому березі Бузького лиману, біля сучасного с. Парутіно Очаківського р-ну Миколаївської обл. Бо заснували Ольвію вихідці з еллінського Мілета ще в VI ст. до н. е.

А український острів Зміїний, що в Одеській обл., за еллінським міфом, морська богиня Фетіда підняла з глибин для свого сина Ахілла (героя Гомерової «Іліади»), тож елліни називали його «островом Ахілла». Нині греки називають його , Leuce Island («Білий острів»), так само називали його й римляни (Alba). А назва «Зміїний» пов’‎язана з тим, що на острові завжди багато змій (вужів), що припливають із гирла Дунаю.

Острів Зміїний мав дуже важливе значення в часи великої колонізації греками Північного Причорномор’‎я VIII— VI ст. до н. е. Тут причалювали їхні кораблі: мореплавці, торговці, військові моряки навідувались до храму Ахілла, який вважався владикою і покровителем Чорного моря, поклонялись та приносили жертви Ахіллесу.

Зв’‎язок України з античністю незаперечний. Поет Євген Маланюк називав Україну «степовою Елладою», а відомий німецький учений Й. Г. Гердер вважав, що «Україна стане новою Грецією — у цій країні чудовий клімат, щедра земля, і її великий музично обдарований народ прокинеться для нового життя».

Проте навіть у «найбатальніших» сценах Гомер не забуває сказати «крилате слово» про душі й серця своїх героїв. Так, убивши Гектора, Ахілл відчуває не довгоочікувану радість від перемоги над своїм наймогутнішим ворогом, не задоволення від нарешті здійсненої помсти, а смуток за загиблим другом: «...Чом же тепер так оцим моє милеє журиться серце?/В суднах лежить неоплатний друг, непохований, мертвий. /Друг мій Патрокл, якого мені не забути, аж поки / Я пробуваю живий і мої ще ворушаться ноги». Тонко відтворені почуття персонажів також у сцені «Пріам у Ахілла», коли вони одночасно плачуть, але з різних причин: Ахілл - згадавши свого вбитого друга Патрокла і старого батька Пелея, якого йому (він це добре знає) більше не судилося побачити, а Пріам - пригадавши своїх убитих під Троєю дітей.

Надзвичайній популярності Гомерових поем сприяв також їхній гуманістичний пафос, зокрема - співчуття людському горю і засудження війни. Дехто здивується: як можна створювати героїчний епос, провідною темою якого є оспівування ратних подвигів героїв, і водночас засуджувати війну? А ось Гомерові це вдалося. Більше того, він це зробив устами найвойовничішого героя - Ахілла, який каже своїй матері Фетіді: «Хай же загине навік між людей і богів ворожнеча / І гнів, що й розумних не раз до лихої призводить нестями».

Серед причин надзвичайної популярності античної літератури можна назвати також її філософічність.

Здобутки еллінської філософії є незаперечними, досить згадати імена блискучих мислителів світового рівня: Сократа й Платона, Геракліта й Піфагора, Епікура й Демокріта, Діогена й Арістотеля. Та й саме слово «філософія» народилося в Елладі й означає буквально «любов до мудрості». Усесвітньої слави зажили крилаті вислови еллінських філософів: «Пізнай самого себе», «Стримуй гнів», «У багатолюдності немає добра», «Поручайся лише за самого себе», «Головне в житті - фінал», «Нічого занадто», «Міра понад усе». Тож не дивно, що й еллінська література є глибоко філософічною.

Так, думку про необхідність не втрачати відчуття міри (див. два останніх наведених афоризми) як у радості, так і в нещасті знаходимо у вірші Архілоха (VII ст. до н. е.): «Серце, серце! Біди люті звідусіль тебе смутять - / Ти ж відважно захищайся, з ворогами позмагайсь... / Радість є - радій не надто, є нещастя - не сумуй / Понад міру. Вмій пізнати зміни в людському житті».

У еллінській літературі знаходимо розмаїту проблематику: від заклику до стійкості й незламності в захисті батьківщини (Тіртей) до проповіді насолоди життям (Анакреонт). А найтоншим психологом була Сапфо, котра зуміла відтворити в поезіях ледь уловимі душевні порухи. Найвищим злетом античної літератури вважається давньогрецька трагедія (до речі, слово «трагедія» також еллінського походження), а саме творчість Есхіла, Софокла й Евріпіда (V ст. до н. е.). Так, образ нескореного титана Прометея з трагедії Есхіла «Прометей закутий», котрий кинув сміливий виклик несправедливій владі Зевса, тож «карався, мучився, але не каявся» (Т. Шевченко), згодом надихав багатьох письменників і мільйони борців проти національного, соціального та будь-якого іншого гніту.

Як бачимо, елліни залишили вагому спадщину в усіх трьох родах літератури: епосі, ліриці й драмі (і ці слова грецького походження). Та й сам розподіл літератури на роди розроблений греком Арістотелем (IV ст. до н. е.).

...Римляни, ці нові володарі Історії, були зовсім не схожі на підкорених ними витончених еллінів. Їхня література спочатку відчутно поступалася грецькій. Комедіографи Риму відверто зізнавалися, що після греків у драмі нічого нового не скажеш. Найвідоміший римський поет Вергілій так багато запозичив у Гомера, що «Енеїду» можна назвати «одіссеєю» мандрів Енея та «Іліадою» його битв. А видатний римський поет Горацій у своїй оді «До Мельпомени» (т. зв. «Пам’‎ятник») найвидатнішим своїм досягненням назвав те, що «вперше скласти зумів по-італійському еолійські пісні». «Еолійські пісні» - це давньогрецька поезія, створена на еолійському діалекті. Отже, найбільшою заслугою Горація, за його власним зізнанням, було те, що він, римлянин, нарешті зумів досягти висоти поетичної майстерності попередників-греків.

Софокл. І—ІІ ст. н. е.

Проте відмінність між естетичними вподобаннями греків і римлян чи не найяскравіше втілилася в їхньому ставленні до театру. Глядачі-елліни не любили спостерігати за сценами насильства, передовсім убивства. Такі епізоди не ставилися на орхестрі (нині - сцена), а заціпеніння й жах публіки підтримувалися за допомогою суто театральних прийомів: чи то з-за скене (нині куліси) на орхестру виносили меч, намазаний червоною фарбою, немов кров’‎ю, чи то хор повідомляв, що когось із героїв убито. Адже головним для еллінів було відчуття катарсису (грецьк. «очищення»), тобто відчуття, коли трагічний конфлікт не пригнічує своєю безвихідністю, а просвітлює глядача, неначе очищуючи його душу. Натомість у римському Колізеї публіка була зовсім іншою. Вона саме для того й приходила, аби «насолодитися» сценами насильства, її цікавили смертельні бої гладіаторів, а понад усе - вигляд не червоної фарби, а справжньої крові.

Давньогрецький театр був надзвичайно важливим засобом виховання еллінів. Держава будувала чудові амфітеатри і навіть доплачувала гроші (т. зв. теорикон) небагатим громадянам, аби ті могли відвідувати вистави. У Римі ж театр перетворився на місце розваги, а театральні постановки часто виносили за межі міста як видовище, котре «не приносить римлянам жодної користі». У Елладі провідну роль відігравала трагедія, а в Римі - комедія. Адже трагедія примушувала глядача переживати й думати, а переважна більшість римлян прагнула відпочивати й розважатися, вимагаючи від влади «хліба й видовищ».

Греки так серйозно ставилися до п’‎єс, що під час прем’‎єри трагедії Есхіла «Перси» чоловіки в патріотичному пориві хапалися за мечі. А спартанці, ці суворі воїни, які заробляли продажем бранців, могли відпустити полоненого афінянина без жодного викупу, якщо той міг розповісти їм бодай один новий рядок із трагедії Евріпіда. У Елладі до театру йшли всією сім’‎єю на цілий день, беручи із собою їжу та напої. Нікому й на думку не спадало залишити виставу до її закінчення. Натомість у Римі було не дивиною, коли глядачі йшли геть просто під час вистави на очах у шокованого драматурга, якщо поряд розгорталися «цікавіші» для них кулачні чи ведмежі бої... Тому римські драматурги, чудово знаючи «рівень» своєї публіки, у відповідних місцях своїх творів писали: «А зараз можете поаплодувати». Такі написи збереглися до наших днів...

Римський амфітеатр у Вероні, Італія. І ст. н. е.

Арена цього амфітеатру була третьою за величиною в Римській імперії та використовувалася для проведення гладіаторських боїв і циркових вистав.

Здавалося, настали «темні віки» суцільного невігластва, неосвіченості, презирства до інтелекту, культури й літератури. Слова «грек» і «вчений» у Римі набули негативного сенсу...

Проте що це? Сам римський імператор Марк Аврелій починає писати вірші... грецькою мовою! Навіть жахливий Нерон, ім’‎я якого стало символом необмеженого свавілля та жорстокості, прихильно ставився до грецької культури. Краще за Горація не скажеш: «Греція, скорена воїном диким, його ж підкорила, / Лацій суворий зріднила з мистецтвом...» Римляни підкорили греків силою зброї, а греки римлян - силою мистецтва.

Та минув час, і достигло «золоте гроно» римських поетів: Катулл, Вергілій, Горацій, Овідій. Саме вони довели людству, що у відомому афоризмі «Roma - caput mundi» («Рим - голова світу») слово «голова» нарешті почало означати не лише «адміністративний центр наймогутнішої держави», а й «центр світової культури»...

Таким чином, найголовнішою заслугою античної літератури й культури є увага до людини, її внутрішнього світу й місця у світі, що її оточує. Передусім це й зробило античні твори актуальними для будь-якої епохи. Тож не дивно, що ідеал гармонійно розвиненої особистості, довершеної як фізично, так і духовно, також виник саме в добу античності.

Тому, якби було потрібно дібрати епіграф до всієї античної літератури, то ним могли б стати рядки з трагедії Софокла «Антігона»: «Дивних багато у світі див, найдивніше з них - людина...», які в багатьох хрестоматіях світу називаються «Гімн людині».

АНТИЧНИЙ СВІТ: МОВА Й ЛІТЕРАТУРА

Надзвичайній популярності античної літератури сприяло також те, що давньогрецька мови та латина протягом століть були мовами міжнаціонального спілкування. Тож художні тексти, створені цими мовами, могли сприймати різні народи Європи, Африки й Азії. Спочатку Еллада поширила свою мову на значні території власних колоній, у т. ч. й на теперішні українські землі в Північному Причорномор’‎ї. Залишки прадавніх еллінських міст Ольвії чи Херсонеса можна нині побачити не лише під час екскурсій по Причорномор’‎ю, а й на українських гривнях. Існують незаперечні докази того, що жителі Ольвії знали текст поем Гомера. Згодом військо Александра Македонського поширило грецьку мову та культуру на величезних територіях від Африки до Індії (т. зв. еллінізація). А пізніше Рим підкорив величезні території від Африки на заході до вже згаданої Ольвії на сході, від Британських островів на півночі до Палестини на півдні. Звісно, усі народи Римської імперії послуговувалися латиною, тому могли сприймати латинську літературу. А від 476 до 1453 р. (рік падіння Константинополя) у величезній Візантійській імперії, сусідці Київської Русі, панувала грецька мова. Та й тепер ми використовуємо два алфавіти: кирилицю (від греків Кирила і Мефодія) і латиницю, якою, наприклад, виписують лікарські рецепти.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.