ЛІТЕРАТУРА ДОБИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Підручник Зарубіжна література 8 клас - Ю.І. Ковбасенко - Літера 2016

ЛІТЕРАТУРА ДОБИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Середньовіччя вже почалось.

Умберто Еко (сучасний італійський письменник)

Середньовіччя (Середні віки) - це величезна культурно-історична доба, що тривала від епохи античності (V ст.) до доби Відродження, яку ще називають Ренесансом (XV ст.). Початком доби Середньовіччя вважають падіння Західної Римської імперії (476), а кінець пов’‎язують то з епохою Великих географічних відкриттів (насамперед відкриттям Америки Христофором Колумбом, 1492), то з падінням Візантійської імперії (1453), чи навіть із винаходом книгодрукування німцем Йоганном Гуттенбергом (середина XV ст.).

У добу Середньовіччя сформувалося кілька найпродуктивніших культурно-історичних регіонів: далекосхідний, середньосхідний, візантійський і західно-європейський.

Найраніше розквіт середньовічної літератури відбувся в далекосхідному культурно-історичному регіоні, центром якого був буддистський Китай – одна з найдавніших цивілізацій світу - який саме тоді переживав період свого піднесення. То була епоха правління династії Тан (618-907) - «золота доба» китайської держави та культури. Династія Тан зуміла завершити об’‎єднання китайських земель у цілісну могутню державу.

Стрімко зростала чисельність населення, виникали великі багатолюдні міста, швидко поширювалася писемність, було навіть винайдено нигодрукування. Щоправда, тогочасні китайські книжки друкувалися за допомогою вирізаних дерев’‎яних дощечок, а не металевих форм, як
це в середині XV ст. уперше в світі зробив Йоганн Гуттенберг. Проте кількість друкованих книжок, як порівняти з переписаними від руки, зросла неймовірно. На ті далекі часи це була справжня революція у книжковій справі, схожа на появу Інтернету в ХХ ст. Тож не дивно, що зросла й кількість шанувальників художньої літератури. Саме тоді й відбувся злет китайської поезії, а з-поміж сузір’‎я митців особливо вирізнялася художньою довершеністю та філософічністю творчість китайських друзів-поетів Лі Бо й Ду Фу.

КИЇВСЬКА РУСЬ І АНТИЧНИЙ СВІТ

Київська Русь - прародителька України - після своєї християнізації тяжіла до візантійського культурно-історичного регіону. Візантійська ж імперія (друга її назва - Східна Римська імперія) була невід’‎ємною складовою античного світу. Саме тому, на відміну від Західної Європи, де зв’‎язок з античною культурою фактично перервався аж на тисячу років: від «темних століть» (V ст.) і аж до епохи Відродження (XV ст.), у Київській Русі антична традиція залишалася неперервною аж до монгольської навали (ХІІІ ст.). До речі, це пояснює неймовірну як для Середніх віків художню довершеність «Слова о полку Ігоревім» (1185-1187).

Книжки, надруковані за допомогою дерев’‎яних форм на бамбуку, з’‎явилися в добу правління династії Тан.

Принагідно слід сказати, що середньовічний Китай сильно вплинув на формування культури значно молодшої за нього Японії, чия державність виникла саме в добу Середньовіччя (ІV-VІІ ст.). Це теж згодом знайшло відгомін у літературі. Так, уже в XVII ст. видатний японський поет Мацуо Басьо створював свої знамениті тривірші-хоку (хайку), спираючись на поетичні досягнення китайця Лі Бо. Та й свої псевдоніми «Басьо» («бананова пальма») та «Тосей» («Розквітлий персик») він обирав саме тому, що його вчитель Лі Тай-бо взяв собі псевдонім «Лі Бо» - «розквітла слива». Так великий японський поет підкреслив не лише свою повагу до видатного середньовічного китайського митця, а й наступність східної поетичної традиції.

Згодом пальма першості щодо літературного доробку перейшла до середньосхідного культурно-історичного регіону. Саме там розцвіла творчість персько-таджицьких поетів Рудакі, Гафіза, Омара Хайяма. Їхні довершені, сповнені глибокого філософського змісту вірші заслуговують найвищих оцінок. Їм притаманні увага до внутрішнього світу людини, найтонших відтінків її почуттів, оспівування жінки, поетизація кохання тощо. У світовій літературі можна знайти не так багато тієї вишуканої простоти стилю, котра межує з афористичністю, як у їхній творчості. Творче кредо Лі Бо й Ду Фу «сенс не вичерпується сказаним» перегукується з алегоричною багатозначністю образів персько-таджицької поезії, до якої також застосовний «принцип айсберга» - читач знаходив набагато більше в підтексті віршів, аніж у прочитаному/почутому тексті. До того ж багато поетів середньовічного Середнього Сходу були суфіями, тобто входили до таємних містичних ісламських товариств (щось на кшталт християнських таємних лицарських орденів чи пізніших масонських лож). Тож схильність до інакомовлення, до заплутаного шифрування, спеціального кодування поезій була в них у крові.

Поезії персо-таджиків глибоко філософічні. За античними переказами, давньогрецький філософ Діоген навіть у сонячний день ходив із запаленим світильником. Коли його запитували, для чого він це робить, той відповідав: «Шукаю людину»... Але хіба не нагадують цього знаменитого Діогенового вислову вишукані рубаї Омара Хайяма: «Шукай людину скрізь: на бідному постої, у закутку нужди, і в пишному покої. Одна душа жива за сто Ка’‎аб1 дорожча! Чому ж ідеш до них? Шукай душі живої!» Або хіба не нагадують біблійного тексту (Нагірна проповідь) чи творів Конфуція такі, наприклад, рядки Гафіза: «Що доброго сказав той гість хазяїнові дому: / Якщо собі не хочеш зла, то не роби нікому».

1 Ка’‎аба – ісламська святиня, до якої правовірні мусульмани періодично здійснювали паломництво (хадж).

Водночас як територіально, так і ментально ближчим за далеко- і середньо-східну культурні зони до Київської Русі був західноєвропейський культурно - історичний регіон, тобто територія нинішньої Західної Європи. Західноєвропейське Середньовіччя поділяють на три періоди: Раннє Середньовіччя, яке іноді називають також «темними століттями» (англ. Dark Ages, V-IX ст.), Високе Середньовіччя (X-XIII ст.) і Пізнє Середньовіччя (XIV-XV ст.).

Починалося ж західноєвропейське Середньовіччя на тлі «великого переселення народів» (IV-VI ст.), коли безліч різнорідних племен вирушили з давно обжитих теренів у пошуках нових місць мешкання. Вони прискорили падіння Риму та формування нової Європи, на політичній карті якої з плином часу з’‎явилися знайомі нам держави: Франція, Великобританія, Німеччина, Іспанія... Та й Україна, як спадкоємиця історії та культури славетної Київської Русі, родом саме із Середньовіччя.

Середні віки стали колискою державності багатьох народів світу, кожен із яких створював власну культуру та літературу, щось запозичуючи у попередників і здійснюючи культурний обмін із сучасниками. Молоді європейські народи, як свого часу греки й римляни, спочатку створювали власний фольклор (прислів’‎я, приказки, казки тощо), а згодом - героїчний епос, де йшлося про боротьбу як проти казкових чудовиськ, драконів (архаїчний епос), так і проти реальних ворогів, іноземців та іновірців (класичний епос). У англосаксів найвідомішим є середньовічний епос про Беовульфа, у німців - «Пісня про Нібелунгів», у французів - «Пісня про Роланда», в іспанців - «Пісня про мого Сіда», у південних слов’‎ян - т. зв. юнацькі пісні, а в українців - «Слово о полку Ігоревім».

Характерною ознакою Середньовіччя була також докорінна зміна ставлення людей до релігії. Ніколи раніше релігії не поширювалися на такі величезні різноплемінні території, тобто не ставали світовими релігіями. А християнство, іслам і буддизм у добу Середньовіччя охопили півсвіту. Безперечно, це теж сприяло контактам і вже згаданому енергійному змішуванню різних національних культур і літератур, впливаючи не лише на віросповідання, а й на літературний процес як на Сході, так і на Заході. Передусім, ретельно вивчалися та інтерпретувалися релігійні тексти: в Європі - Біблія, на Сході - Коран, Веди та ін. Середньовічна освіта тотально контролювалася церквою, тож однією з наймогутніших складових літературного процесу була релігійна (клерикальна) література: сповіді, повчання, житія святих, різноманітні оповідки про чудеса, молитви та проповіді, видіння та ін. Невипадково останній великий твір європейського Середньовіччя - «Божественна комедія» італійця Данте Аліг’‎єрі – є саме видінням, у якому автор подумки мандрує потойбічним світом.

Ніколи ані до, ані після Середньовіччя релігійні вірування не мали такого величезного, такого всеохопного впливу як на окрему людину, так і на людство загалом. У середньовічному світі сформувалася теоцентрична (від грецьк - бог) картина світу, де центральне місце посідала не людина (як за античності), а Бог. Звісно, релігії існували й раніше. Однак люди тоді здебільшого молилися не єдиному (наприклад, Христу або Аллаху), а водночас багатьом богам: Зевсу, Гері, Афіні, Афродіті та ін. Це «багатобожжя» називають поганством або язичництвом. Давні боги не завжди були еталоном моральності, законності, етичних норм, як це усталилося від часів Середньовіччя, коли Бог постав вищим моральним Суддею, до якого звертаються у пошуках найвищої справедливості (Божого суду). Античні ж боги могли поводитися, як «прості смертні»: чи то сваритися (згадаймо суперечку Гери, Афродіти й Афіни за «яблуко розбрату» та несправедливе рішення «підкупленого судді» Паріса, котрий став одним із приводів Троянської війни), чи то красти (укравши в Аполлона череду биків, Гермес викликав не осуд, а сміх олімпійців), чи то чинити беззаконня (згадаймо несправедливий наказ Зевса про покарання Прометея). Давні народи були релігійно терпимішими, значно спокійніше, ніж у Середньовіччі, ставилися до чужих вірувань. А іноді навіть підсміювалися над релігією як такою, як це зробив еллінський філософ Ксенофан: «Для ефіопа всі боги, як і сам він, є чорними й кирпатими, / А для фракійця вони, як і сам він, руді й синьоокі... / А якби руки були в биків, або левів, чи коней, / То й вони б надавали богам своєї власної подоби:/Бик до бика, кінь до коня сотворив би подібного бога...» Але від Середньовіччя віруючі почали вимагати визнання саме «свого» Бога як «єдино правильного». Тож не дивно, що до Середньовіччя людство не знало великих релігійних воєн, які відтоді стали постійним явищем. Усе це знайшло втілення в літературі. Скажімо, в «Іліаді» проблема віросповідання ахейців і троянців не є актуальною, а тим більше не є рушієм сюжету. Діаметрально протилежну картину спостерігаємо в середньовічних героїчних епосах. Так, і у французькій «Пісні про Роланда», і в іспанській «Пісні про мого Сіда», і в нашім «Слові о полку Ігоревім» ключові події інтерпретуються саме як релігійні війни (проти маврів-мусульман і половців-язичників).

На відміну від античного, середньовічний героїчний епос сповнений патріотичного пафосу. Так, читаючи «Іліаду», ми не знаємо, на чиєму боці авторська симпатія: чи то на боці ахейців-нападників, чи то троянців-захисників. Натомість у середньовічних епосах це зрозуміло від першого до останнього рядка. Патріотизм там нерідко зумовлює навіть порушення логіки. Так, у «Пісні про Роланда» вислів «Франція-краса» вживають не лише франки, а навіть маври-мусульмани, вороги християнської Франції і Карла Великого.

Середньовічні героїчні епоси стали школою державотворення. У них акумулювалася та зберігалась історична пам’‎ять народів, їхній світогляд і національний менталітет, цінності й пріоритети, створювалися образи ідеальних героїв, пропонувалася модель «ідеальної поведінки» для наслідування...

До Середньовіччя такі величезні території та маси людей ніколи не послуговувалися спільними (міжнародними, або світовими) мовами. Перед масштабами та історичними наслідками завоювань доби Середньовіччя блякнуть навіть походи Александра Македонського й «еллінізація» підкорених народів (IV ст. до н. е.) та римські завоювання. Так, мешканці численних країн, підкорених арабами, почали розмовляти арабською мовою. Відбулася не лише ісламізація (перехід до мусульманства), а й арабізація корінного населення, його перехід до арабської мови, культури й літератури. Особливо радикально змінювався Єгипет: спочатку самобутній, під час еллінізму (IV ст. до н. е.) він став грекомовним, у римську добу - латиномовним, а від часів Середньовіччя і донині - арабізованим. Тож від стародавніх єгиптян залишилися хіба що голосні імена (Тутанхамон, Рамзес, Нефертіті), величні піраміди та скупі написи на них.

У Візантійській імперії мовою міжнаціонального спілкування була грецька (до речі, звідти походить наша абетка - кирилиця, за ім’‎ям Св. Кирила). А в Західній Європі схожі функції виконувала латина, тому на початку Середньовіччя там існувало фактично по два різновиди літератури: латиномовна і «національно-мовна». Іноді один вірш писався водночас двома мовами: один рядок - національною, другий - латиною (зокрема, так робили освічені ваганти, мандровані дяки, клірики). А персько-таджицькі поети відстоювати свою мову - фарсі, відчуваючи постійний тиск мови арабів-завойовників і водночас послуговуючись жанрами арабської поезії (наприклад - касидою). А, скажімо, Китай, не змігши підкорити Японію мечем, почав впливати на неї через релігію (буддизм) і китайську мову, яка виконувала на Далекому Сході таку саму роль, як латина – у Західній Європі чи арабська - в Арабському Халіфаті.

Отже, Середньовіччя було динамічною епохою, під час якої відбувалися державо- й культуротворчі інтеграційні (об’‎єднавчі) процеси. Водночас тоді існували й прямо протилежні прагнення народів: до національної самобутності, несхожості на інші етноси. Саме тому Франція нині є Францією, Німеччина - Німеччиною, а Україна - Україною...

Із плином часу середньовічна людина чимдалі більше усвідомлювала себе не лише частиною якоїсь спільноти (чи то релігійної: християнином - мусульманином-буддистом; чи то суспільної: сюзереном-васалом, селянином-рицарем; чи то етнічної: слов’‎янином-германцем-китайцем-японцем), а й окремою самодостатньою особистістю. На перший план почало виходити особисте життя: переживання, мрії, почуття. З’‎явилася література про служіння Чарівній Дамі, про чисте й світле кохання до жінки (лицарський роман та ін.). Не дивно, що анонімний героїчний епос і фольклор у Європі став поступатися авторській літературі, передусім поезії.

Цікаво, що ставлення до поетів у Середньовіччя було схожим і на Сході, й на Заході: їх водночас і поважали, і побоювалися. Адже поезія спочатку була складовою ворожбитського обряду, тож поетичне слово пов’‎язували з магічною силою. Скажімо, у кельтів у великій пошані були барди, а в суворих норманів-вікінгів (сучасна Скандинавія) - скальди. Для останніх навіть робили почесні лави, застелені дорогими тканинами або шкурами, які ставили безпосередньо біля конунга (князя). Навіть дружинники, від яких часто залежало життя конунга, під час бенкету сиділи від нього далі, ніж скальди. Адже вікінги, яких жахалася вся Європа, щиро вірили, що скальди володіють зброєю, набагато страшнішою за їхні смертоносні сокири й мечі. Вважалося, що коли скальд вдало складе й виконає т. зв. погану пісню, то ворожий конунг і його плем’‎я загинуть, зникнуть безвісти. І навпаки: якщо скальд вдало складе своєму конунгу похвальну пісню, то тому таланитиме, він перемагатиме в нескінченних війнах і матиме багато золота, а його плем’‎я процвітатиме. Саме тому конунги і намагались усіляко задобрити скальдів, привселюдно підкреслювали їхню значущість.

Утім, скальди були ще й добрими вояками, а поезія іноді їх виручала навіть у військових справах. Так, відомий скальд Егіль Скаллагрімссон (бл. 910 - бл. 990) убив сина жорстокого конунга з вельми промовистим ім’‎ям Ерік Кривава Сокира. Невдовзі Егіля схопили Ерікові вояки, яким той пообіцяв за це великі гроші. Можна уявити «теплу» зустріч мстивого розлюченого конунга з полоненим скальдом. Ерік не вбив Егіля одразу тільки для того, аби за ніч придумати для нього якомога страшнішу страту. Адже йшлося не лише про помсту за вбитого сина. Була й інша мета: пекельні тортури й смерть Скаллагрімссона мали стати ще й своєрідним виховним актом. Дивіться, мовляв, як помре будь-хто, ставши на шляху в конунга Еріка. Тож Скаллагрімссон перед неминучою розправою мав лише одну-єдину ніч. І він використав її для... поетичної творчості. На ранок похвальна пісня» конунгові Еріку була готова. Коли Егіля під злостивими поглядами норманів, які зібралися «насолодитися» видовищем страти, підвели до плахи, той узяв останнє слово й виконав щойно придуману пісню. І сталося диво. У це майже неможливо повірити, але жорстокий конунг наказав... відпустити Егіля на волю. І суворі воїни одностайно схвалили таке рішення свого ватажка. Відтоді ця пісня Егіля Скаллагрімссона отримала назву «Викуп за голову». Це нагадує вже наведені випадки, коли войовничі спартанці дарували свободу полоненим афінянам, якщо ті переказували їм нові рядки трагедії Евріпіда.

Напрочуд схожим було ставлення до поетів і поезії суворих воїнів-бедуїнів-арабів, які жили на іншому кінці світу і в абсолютно несхожому кліматі - аравійській пустелі. Що з того, що загроза бути поглинутим розбурханими холодними хвилями, яку постійно відчували відважні ореплавці-вікінги, була невідома кочовим племенам арабів-бедуїнів? У них були інші, але так само смертельні небезпеки. Загинути в морі розпечених аравійських пісків аж ніяк не краще, ніж у глибинах крижаних північних морів. Тож неможливо без хвилювання читати поетичні скарги бедуїна то на полудневу спеку, коли повітря пронизує тіло, мов розжарені голки, то на нічний холод, коли воїн, аби дожити до ранку, змушений зігріватися, спалюючи власний лук і стріли, без яких майже напевне загине вдень у бою. Промовистий збіг: слово «шаїр» (поет) арабською первісно означало«чаклун». І арабський шаїр відігравав у своєму племені ту саму роль, що й барди в кельтів або скальди в норманів. Вважалося, що він міг накликати на ворогів моровицю, позбавити їхніх верблюдиць молока, а без верблюдів бедуїни безпомічні й фактично приречені на смерть; міг навіть визначити, де є підземні води, щоб у правильному місці викопати криницю. Дуже різні народи та умови їхнього життя в добу Середньовіччя, але як збігається їхнє шанобливе ставлення до поетів і поезії. Чи не тому ці народи так відчутно вплинули на перебіг усесвітньої історії, що вони, з одного боку, звикли долати смертельні небезпеки, з іншого ж - не зачерствіли душею, не втратили відчуття Прекрасного?

Середньовічні майстри могли перетворити окрему сторінку - навіть одну літеру - на мистецький шедевр. У книжках з’‎являються розкішні оправи, урочисті присвяти, герби. Вони підкреслюють високий соціальний статус, нарівні з коштовностями, стають окрасою помешкання, а на полотнах зображають дам і кавалерів із книжками. З іншого боку, книжка почала сприйматися вже не тільки як вмістище божественної мудрості, а й як носій інформації, джерело знань, атрибут повсякденного життя.

Хуан Мануель. Книга про полювання. Бл. 1337

Відомий англійський письменник Редьярд Кіплінг, автор оповідок про Мауглі, якось написав: «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох...» Однак Захід контактував зі Сходом уже в ті далекі часи. Велику групу населення Західної Європи становили жителі замків, фортець – можновладці -феодали (барони, герцоги, графи, князі), володарі земельних ділянок - феодів. Та самі замки від нападу не рятують, потрібні люди, котрі їх захищали - рицарі. Щоб носити важку броню і бути боєздатними, їм доводилося з дитинства постійно тренуватися: бігати, стрибати, штовхати камені, метати списи, битися сам на сам або ватага на ватагу на рицарських турнірах. Спочатку для того, щоб бути рицарем, цього було досить. Власне, в ранньому Середньовіччі рицарі відрізнялися від селян лише тим, що не працювали, а воювали, мали зброю і коней, були фізично сильнішими й краще харчувалися. Та згодом колишні суворі, іноді навіть неотесані й брутальні вояки перетворилися на вишуканих, галантних, увічливих людей - лицарів. Справжній лицар умів підтримувати світську бесіду, був приємним у спілкуванні, особливо з дамами. Він грав на музичних інструментах не гірше, ніж володів зброєю. Більше того, лицар мав читати вірші (і бажано свої!) у супроводі цих інструментів. Найкращі поезії фіксувалися - так формувалася лицарська література. Найвищими її досягненнями стали вже згаданий лицарський роман, а також лицарська лірика.

Такому перевтіленню західноєвропейські рицарі завдячували мусульманському Сходу. Під час хрестових походів західні вояки переймали багато східних традицій і звичаїв. Навіть елементарна звичка мити руки перед уживанням їжі запозичена з мусульманського обряду обмивання рук перед молитвою. Східний вплив відчутний і в літературній творчості. Особливо вишукано на Сході вміли оспівувати жінку, її красу, кохання до неї. Саме цю манеру запозичили лицарі, насамперед - провансальські трубадури. Відтоді існує звичай поступатися жінці дорогою, подавати їй руку під час сходження чи спуску, дарувати квіти, казати приємні слова (компліменти) тощо. Таке ставлення до жінки пов’‎язане із середньовічним культом Чарівної Дами. Даруючи жінкам квіти, сучасні чоловіки навіть не замислюються, що цей звичай започаткований у добу Середньовіччя. Вірним сповідувачем культу Чарівної Дами з його піднесеним «коханням віддалік» був, наприклад, Джауфре Рюдель. Водночас оспівування чарівних дам аж ніяк не вичерпувало розмаїття тем лицарської лірики, не заважало воякам поетизувати війну, битви, як це робив, наприклад, Бертран де Борн у своїх войовничих сирвентах.

Минули «темні століття», настало Високе Середньовіччя, в Європі почали відкриватися університети, тож освічених людей ставало чимдалі більше. Дійшло й до того, що не всі вони могли знайти посаду відповідно до своєї освіти. Тож у пошуках роботи довгими європейськими шляхами мандрували студенти («школярі») та випускники середньовічних університетів, яких називали вагантами (латин. «мандрівні»). Вони створили свою оригінальну поезію, аналогів якій у світовій літературі немає. Ваганти мали переважно клерикальну освіту, але здебільшого не були релігійними фанатиками, а навпаки, часто сміливо пародіювали церковні твори, критикували позірну святість ченців. Ваганти ховалися під маскою того, хто нібито не бажає марнувати молодість на навчання, їхні твори просякнуті анакреонтичними мотивами. Насправді ж це були високо-освічені люди, що дуже шанували науку, і саме в їхньому середовищі виник - нині міжнародний - гімн студентства «Гаудеамус». Своєю творчістю і стилем життя ваганти наче провіщали зміну часів, прихід нової доби – Відродження (Ренесансу), коли людина чимдалі більше виходила з-під влади церкви.

Та найповнішого і найзавершенішого втілення культура й світогляд Середньовіччя набули в уже згаданій поемі Данте «Божественна комедія». Саме цей твір став своєрідним вододілом між двома епохами історії, культури і літератури - Середньовіччям і Відродженням.

...Настало третє тисячоліття. Здавалося б, що нам до далекого Середньовіччя? Однак чи не нагадує сучасна глобалізація той самий «величезний казан культур і народів», який кипів у Середні віки? Чи не нагадує середньовічних «темних століть» сучасний прагматичний світ, у якому «культура втекла на університетські кафедри» і з’‎явилися лави «новітніх варварів і вандалів» (погляньте-но на громадський транспорт чи під’‎їзди будинків, де ми мешкаємо)? Чи, зрештою, не попереджає нас Умберто Еко про те, що «в наступному тисячолітті Європа перетвориться в багаторасовий, або, якщо хочете, в багатоколірний континент. Подобається це вам чи ні, але так буде. І якщо не подобається, все одно буде так...»

Тож, щоб краще відповідати на щораз нові виклики сучасності, слід вивчати той досвід, який нам дало минуле, зокрема - література доби Середньовіччя.

УСЛАВЛЕНИЙ ДУЕТ КИТАЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Золотою добою китайської літератури, яка налічує не одне тисячоліття, вважається доба правління династії Тан (VІІ-ІХ ст.). Це був період економічного піднесення, який супроводжувався соціальною стабільністю та неабияким розквітом мистецтва, особливо поезії: без уміння віршувати, наприклад, чиновників не приймали на державну службу. Вірші писали як імператори та найвищі сановники, так і дрібні чиновники в найвіддаленіших містечках. Державна служба у величезній країні спонукала поетів-службовців багато подорожувати, зустрічаючись із великою кількістю людей, і відвідувати найвіддаленіші куточки країни: від гір, що, здавалося, чіпляли своїми верхівками небо, до величних китайських рік Янцзи і Хуанхе.

Для китайської поезії цієї епохи характерні, з одного боку, простота і вишуканість, а з іншого - філософічність і асоціативність. Особливу роль у китайській поезії відіграють натяк, художня деталь і символ. Серед найвидатніших поетів цієї доби - Лі Бо, «Небожитель поезії», та Ду Фу, «Священномудрий поет».

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.