Від романтизму до реалізму: Олександр Пушкін - Взаємодія романтизму і реалізму

Підручник Зарубіжна література 9 клас - Євгенія Волощук - Генеза 2017

Від романтизму до реалізму: Олександр Пушкін - Взаємодія романтизму і реалізму

«СПОКІЙНА УКРАЇНСЬКА НІЧ», АБО УЛЮБЛЕНЦІ РОМАНТИЗМУ ЗБЛИЗЬКА

Літературний багаж. Пригадайте відомості про життя О. Пушкіна, засвоєні в попередніх класах. Що ви знаєте про перебування поета в Україні, зокрема у краї, де живете ви?

За часів, що на Заході були добою Відродження, Східна Європа потерпала від монгольського ярма. Відтоді її культура розвивалася в іншому напрямку, ніж західна.

Вважати це «іншим шляхом» чи «відставанням»? Хай там як, але європейцям (хоч західним, хоч східним), чиї мови та світогляд віддавна пов’‎язані з античною і біблійною культурами, певне, було б природніше розвиватися в спільному річищі. Однак російська культура до початку XVIII ст. ніби якимсь духовним муром була відокремлена від культури Заходу.

Отже, потужній Російській імперії треба було якось надолужувати «пропущене» в галузі культури й освіти. Уже Петро І розумів, що саме з освіти слід починати перетворювати Росію на європейську державу. Щоправда, з освіти не всього населення, а вищого дворянства та чиновництва, зосередженого в заснованій 1703 р. новій столиці - Петербурзі. Петро І узяв за мету «наздогнати» передові країни Заходу й таки пробив маленьке віконце в тому «мурі», яким Росія відгородилася від решти Європи.

Катерина ІІ, яку французькі просвітителі вважали «філософом на троні», досить успішно підтримувала таку думку завдяки наявності в країні кількох десятків по-європейському освічених людей. Цариця надавала великого значення інтелектуальному розвитку свого сина Павла та його дітей. Для онуків імператриця сама обирала вчителів з-поміж російських просвітителів. Були серед них і письменники, зокрема поет М. Муравйов, один із засновників жанру «легкої поезії» в Росії - романтичної «поезії серця».

Щоправда, своєму учневі Олександру, старшому онуку Катерини, Муравйов серця так і не пом’‎якшив. Гідний спадкоємець бабусі, котра посіла трон ціною вбивства власного чоловіка, юний Олександр І здобув царство, убивши батька.

Коментар архіваріуса

У перший день правління Олександр I заявив, що при ньому все буде, як за правління бабусі. ХІХ століття мало стати для Росії новою Добою Розуму й Просвіти, яку молодий цар, утім, розумів по-старому: як просвіту вищого дворянства. Вірний традиціям Катерини ІІ, Олександр дбав про розвиток науки й літератури. Він заснував три нових університети: у Дерпті (нині - Тарту, Естонія), у Харкові та Петербурзі (у XVIII ст. в Російській імперії існував лише Московський університет). Молодий цар опікувався також середньою освітою. Можливо, насамперед тому, що його молодшим братам час було братися до науки. Вирішивши навчати їх разом з іншими дітьми, Олександр наказав збудувати в Царському Селі нову школу - Ліцей. Однак мати монарха, переконана, що царські нащадки не можуть учитися разом з холопами (для царської родини і міністр, і кріпак були однаково нерівнею), категорично не схвалила його задуму.

Напевне, Олександр і сам так вважав, бо ж без вагань відкинув сміливу ідею посадити своїх братів за одну парту з уже зарахованими до Ліцею хлопчиками. От хоча б зі смаглявим нащадком давньої боярської родини Пушкіних, правнуком того самого арапченяти, якого Петро І викупив у турків і, полюбивши як сина, нагородив дворянським титулом, дав прізвище Ганнібал (на честь знаменитого карфагенського полководця) і зробив одним з найосвіченіших людей свого часу...

Невідомо, як склалася б подальша доля Росії та й усієї Європи, якби Олександр І у повному обсязі здійснив свій проект. У 1811 р. Ліцей було відкрито, але брати царя там не навчалися. Більше половини ліцеїстів першого випуску вже 1825 р., після смерті Олександра І, взяли участь у повстанні декабристів. А новий цар Микола І розпочав правління з придушення того повстання.

А що коли майбутні декабристи були б однокласниками майбутнього царя? Чи стали б вони декабристами і яким був би той цар? Адже передові європейські ідеї розбудови суспільства та управління державою ліцеїсти отримали саме від своїх учителів.

У 1843 р. Ліцей закрили, а згаданому вище нащадку петровського улюбленця судилося уславити свою країну більше, ніж уславили її всі російські царі й ті, хто проти них повставав.

У 1817 р. закінчивши Ліцей, Пушкін уже усвідомлював себе поетом. На той час вірші молодого митця читали напам’‎ять не лише товариші- ліцеїсти, а й уся дворянська молодь.

Невдовзі в Пушкіна виник конфлікт з Олександром І. Мстивий цар, за висловом літературознавця Ю. Лотмана, «міг вибачити найсміливіші думки, але ніколи не вибачав і не забував особистої образи». Саме особистою образою Олександр вважав оду «Вільність», поетичне послання «До Чаадаєва» та інші твори, у яких автор відкрито закликав до повалення самодержавства. Двадцятирічному Пушкіну загрожувало заслання до Сибіру. Однак завдяки заступництву Карамзіна й Жуковського1 його «з огляду на службову потребу» перевели в Україну, до Катеринослава (нині - місто Дніпро).

Олександр Пушкін (1799-1837)

Сьогодні важко зрозуміти, як можна позбутися «небажаного» генія, просто переселивши його до іншого міста чи навіть іншої країни.

Адже про вимушений від’‎їзд цієї людини говоритимуть ЗМІ, ще дорогою за допомогою Інтернету вона зв’‎яжеться з друзями, розмістить новий твір на популярних сайтах, - і вже наступного дня кількість її прихильників збільшиться в тисячі разів. Проте в Російській імперії ХІХ ст. такий спосіб боротьби з «непокірними» був доволі дієвим. Тож молодий Пушкін, який досі не від’‎їжджав від Північної столиці далі рідної Москви, розбитими дорогами день по дню долав сотні верст: білоруські болота, Вітебськ, Могильов, Полісся, Чернігів, Київ, степи України...

Утім, скрізь, де Пушкін побував за чотири роки південного заслання, жили люди, які щиро захоплювалися його творчістю. Поет завжди знаходив «своє коло», тож напозір його життя майже не змінилося. Можливо, інколи він навіть дякував злопам’‎ятному цареві за нові враження.

У той період Олександр Сергійович познайомився з родиною героя війни 1812 р. генерала М. Раєвського. Генеральські сини - майбутні декабристи - стали друзями митця, а в трьох чарівних генеральських дочок він палко закохувався, по черзі в кожну. Молоді Раєвські були шанувальниками Байрона й вивчали англійську. Приєднавшись до них, уже незабаром Пушкін не лише вільно читав вірші бунтівного лорда в оригіналі, а й почав писати власні «східні поеми». Щоправда, відповідно до географічного положення Росії, його поеми були «південними». Адже для Російської імперії екзотичним був саме її південь - Україна, Молдавія, Крим, Кавказ.

Назви ранніх, романтичних, поем Пушкіна доволі промовисті: «Брати-розбійники», «Кавказький бранець», «Бахчисарайський фонтан», «Цигани». Романтична героїка й екзотика, вітчизняна історія і антична традиція - усе це поєдналося в «південних» творах поета, сприяючи зростанню його творчого обдаровання. Годі й уявити, як надалі розвивався б пушкінський геній без цього вимушеного «творчого відрядження».

В Одесі й Кишиневі поет спілкувався з грецькими повстанцями, що приїздили туди по зброю, навіть мріяв утекти до Греції й воювати пліч-о-пліч із Байроном.

1 Карамзін, Микола Михайлович (1766-1826) - російський історик, письменник, поет; Жуковський, Василь Андрійович (1783-1852) - російський поет, перекладач.

Український мотив

Саме в цей час Пушкін почав усвідомлювати: щоб долучитися до визвольної боротьби, обстоювати свободу народу, не обов’‎язково услід за Байроном їхати в чужі краї. На півдні поет розуміє, що вже звичні в Петербурзі волелюбні ідеї тут набувають чіткості й конкретики. В Україні ґрунтовно готувалися до справи декабристи. Пушкін навіть намагався приєднатися до таємного товариства заколотників, але друзі не хотіли ризикувати свободою і життям першого поета Росії.

Отже, молодість і темперамент митця, екзотичний край, атмосфера таємничості й героїзму - усе сприяло романтичному погляду на життя. До того ж на час приїзду Пушкіна в Україну тут уже було неспокійно. Катеринославщину, де він розпочав службу, стрясали селянські повстання, катеринославська в’‎язниця була переповнена. Під враженням втечі через Дніпро двох арештантів Пушкін написав поему «Брати- розбійники».

Відвідуючи Київ, поет усюди шукав слідів Давньої Русі, навіть побував на горі Щекавиці, де, за словами Нестора Літописця, змія вкусила князя Олега на могилі його коня. Тут народився задум «Пісні про віщого Олега».

А от у Полтаві Олександр Сергійович не був. Однак нині за межами України освічені люди зазвичай асоціюють назву цього міста з його творчістю. Саме Пушкін уславив Полтаву однойменною поемою. Щоправда, доля знаменитого твору спочатку складалася досить невдало: сучасники не зрозуміли й навіть несправедливо засудили автора.

А. Ковальов. Пам’‎ятник О. Пушкіну. Київ. 1962 р.

Ю. Макушин. Пам’‎ятник О. Пушкіну. Миколаїв. 1987 р.

І. Гінцбург. Пам’‎ятник О. Пушкіну (фрагмент). Дніпро. 1901 р.

Навколо Пушкіна завжди вирувало літературне життя, здавалося, поет був його непохитним центром. Власне, з Пушкіним пов’‎язували шляхи розвитку російського письменства. Та коли життя поета раптово обірвалося, з’‎ясувалося, що в останні роки він був самотній і як людина, і як митець. Брати по перу та читачі не змогли уповні оцінити значення доробку Пушкіна. Натомість майже одностайно вони вважали все написане поетом у 1830-ті роки виявом творчої кризи й глухим кутом у розвитку літератури.

Здебільшого від Пушкіна чекали романтичних поем, що на той час були провідним жанром. Однак він не виправдав цих сподівань. Так, поема «Полтава» (1829), присвячена одній з традиційних тем європейського романтизму (Україні) й одному з улюблених її героїв (Мазепі), на думку читачів-романтиків, «змінила плюс на мінус» і з байронічного героя - борця за свободу - зробила зрадника. Згодом Пушкін спробував розвинути один з образів цієї поеми - царя Петра Великого - у поемі «Мідний вершник» (1833).

Пару антиподів1 Петро-Мазепа в європейську літературу ввів Вольтер. Здавалося, вона мала велике майбуття в романтизмі, але за браком на Заході живих українських вражень фактично не набула подальшого розвитку. Тим часом у російській літературі боротьба навколо цієї антитези розгорнулася ще до Пушкіна.

Коментар архіваріуса

Назва «Мазепа», традиційна для західноєвропейських романтичних поем на українську тему, у Росії була неможлива. Цензура не могла пропустити книжку, на обкладинці якої стояло б ім’‎я людини, відлученої від церкви за зраду цареві. Однак для поета Кіндрата Рилєєва (1795-1826), одного з найактивніших декабристів, український гетьман був не зрадником, а героєм, борцем проти самодержавства.

Свою поему, видану напередодні повстання, Рилєєв назвав «Войнаровський2», але головний її герой - Мазепа. Гетьман розкриває небожу свій план завоювання волі для України й закликає його взяти в цьому участь. Цікаво, що самій поемі в книжці Рилєєва передує «Життєпис Мазепи», написаний істориком О. Корниловичем - декабристом, який, проте, шанував Петра І і вважав Мазепу зрадником, - отже, не поділяв авторської думки про нього. Так під палітуркою книжки Рилєєва фактично зійшлися протилежні погляди на ті самі події.

Пушкін прочитав книжку Рилєєва вже після повстання й страти декабристів: під час цих подій він був далеко від Петербурга, на засланні в Михайлівському. А невдовзі цар Микола І запитав поета, як він повівся б, коли б у день повстання перебував у столиці. Пушкін відповів, що був би серед своїх друзів-декабристів. Така відвертість припала цареві до смаку. Поетові тим часом сподобалося бажання монарха особисто розібратися в подіях і настроях людей. Цим Микола І нагадав йому свого великого предка Петра І, у чому Пушкін також щиро зізнався. Обидва були в захваті від такої аналогії. Цар звільнив поета від «ув’‎язнення» в Михайлівському й пообіцяв, що тепер у нього буде лише один цензор - сам імператор. Вочевидь, уже тоді Пушкін задумав поему про Петра Великого і написав «Станси1», звернені до Миколи І:

1 Антипод - про людину, що за своїми поглядами, рисами характеру або соціальним становищем цілком протилежна іншій людині.

2 Войнаровський, Андрій Іванович - осавул Війська Запорозького протягом 1701-1716 рр.; небіж гетьмана Мазепи.

В надії слави і добра

Вперед дивлюся без вагання:

Початок славних днів

Петра Мутили кари і повстання.

(Переклад І. Гончаренка)

А проте на берегах рукопису «Полтави» бачимо зловісний малюнок: декабристи на шибениці. Серед них - Рилєєв. Чи ж коректно було тепер вступати з ним у полеміку?.. Однак поема «Войнаровський» та «Життєпис Мазепи» зацікавили Пушкіна. А найбільше - суха історична довідка наприкінці «Життєпису...»: «Генеральний суддя Василь Кочубей давно вже ворогував з Мазепою. Ненависть його до гетьмана посилилася від 1704 р, після того як Мазепа, зловживаючи владою своєю, звів дочку Кочубея...». Імені дочки Кочубея Корнилович не повідомляв.

Пушкін високо оцінював «Мазепу» Байрона, але вважав прикрістю, що англійський поет нічого не знав про історію з дочкою Кочубея: «Байрон виставив низку картин - одна разючіша за іншу - і по всьому; але який полум’‎яний витвір, який широкий, швидкий пензель! А якщо б йому під перо потрапила історія занапащеної дочки і страченого батька, то, напевно, ніхто б не наважився після нього торкнутися цього жахливого предмета».

Отже, «жахливий предмет» - саме те, що й потрібно для романтичної поеми, - було знайдено. Залишалося тільки змалювати чорною фарбою Мазепу й протиставити йому позитивний ідеал могутнього державця Петра.

У «Полтаві» справді багато типово романтичних прийомів, якими віртуозно володіє автор. От хоч би знаменитий пейзаж української ночі, на тлі якого зріють «зловісні задуми» Мазепи. Барвисті епітети, яскраві порівняння, переконливі уособлення - усе працює на створення типово романтичної контрастності ліричної оповіді. За зовнішнім спокоєм приховано внутрішнє напруження: природа, ніби знаючи таємницю Мазепи, тривожно чекає на страшні події.

Спокійна українська ніч.

Прозоре небо. Зорі сяють.

Дрімоти-сну не гонить з віч

Повітря тепле. Ледве мають

Тополі листям срібляні.

О. Пушкін. Декабристи на шибениці. 1828 р.

1Станс - невеликий ліричний вірш, який складається із чотирирядкових строф, кожна з яких містить закінчену думку.

Та хмурі помисли страшні

В душі Мазепи: зорі ночі,

Обвинувальні гострі очі,

Глузливо дивляться за ним,

Тополі у ряду густім

Услід хитають головою,

Мов судді, шепчуть між собою.

І ночі літньої пітьма

Задушна й чорна, як тюрма.1

Водночас у цих рядках не романтична екзотика - тут живий подих південних ночей, яким відчув і запам’‎ятав його сам поет. На той час Пушкін уже зрілий митець. Він знає реальну Україну й улюблених героїв романтизму розглядає не як умовних персонажів, суто негативних або позитивних, а як живих людей. У цьому випадку - політиків, які діють в інтересах не лише особистих, а й свого народу.

Щоправда, захищаючи «Полтаву» від критиків, поет вважав цей твір недосконалим саме в історичному плані. Уже після завершення роботи над ним Пушкін хотів побувати в Полтаві, аби вивчити матеріал на місці, про що 1830 р. подав офіційне прохання цареві. Однак у поїздці митцеві було відмовлено: можновладці не вважали історію «державного зрадника» вартою серйозної історичної розвідки...

Та якщо історичної точності годі шукати в пушкінській поемі, то принаймні спроба психологічного аналізу тут уже є. За що Марія (насправді - Мотря) Кочубей покохала старого гетьмана? Із цього простого запитання постає непростий, неоднозначний, а подекуди й величний образ Мазепи.

Звісно, на пушкінський образ вплинув байронівський Мазепа - мужній і досвідчений воїн. Ба більше, остання згадка про події в житті гетьмана у творі Пушкіна ніби повертає читача до початку поеми Байрона, коли Мазепа тікає разом з Карлом з-під Полтави:

І мовчки він коня сідлає,

І мчиться з королем в імлі,

І страшно поглядом ширяє

Над рідним рубежем землі.

Пушкін говорить про Мазепу як про одного з «гордих цих людей міцних», вочевидь, маючи також на увазі Карла й Петра. Його Мазепа - союзник, гідний Карла, і ворог, гідний Петра, і чоловік, гідний кохання. Український гетьман - сильний, розумний, хоробрий. Пушкін, який аж ніяк не приховує, що цілком на боці Петра, водночас наголошує на тих рисах, за які юна красуня Марія могла покохати Мазепу. Він робить з Мазепи чи не ідеального романтичного героя. Однак, на відміну від Байрона, Пушкін дивиться і на цього героя, і на його ситуацію не з романтичної, а з якоїсь іншої позиції. Суть цієї позиції ми, власне, й маємо з’‎ясувати.

1 Тут і далі цитати з поеми «Полтава» подано в перекладі М. Рильського та А. Малишка.

Мазепа винен у смерті батька Марії. В останньому монолозі збожеволіла жінка говорить йому:

...А я вважала не за того

Тебе, старий. Залиш мене.

Страшний твій погляд і глузливий.

Потворний ти, а він вродливий:

В очах його блищить любов,

Слова такі ласкаві, милі!

У нього вуса білі, білі.

А на твоїх засохла кров!..

Утім, у Пушкіна справжнім винуватцем є не сам герой, а радше політична боротьба, якою він захоплений. Адже двоїстість гетьмана існує не лише у сприйнятті божевільної Марії. Двоїстість ця зумовлена тим, що Мазепа хоче творити історію і як наслідок - історія «творить» його.

Тим часом образ Петра в «Полтаві» позбавлений як суперечливості, так і людяності. Образ царя для Пушкіна - «безсмертний пам’‎ятник», символ російської державності. Безсторонній суд історії - єдиний суд, який визнає автор поеми. І остаточний вирок його героям, що вершили історію, цілком залежить від відповіді на запитання, з якого починається епілог «Полтави»: «Сто літ минуло - що ж лишилось?..».

Від Петра - імперія, яку він створив. А від Мазепи, як від романтичного героя, - пісні:

…Коли в селі сліпий співець

Виконує перед народом

Пісні Мазепи - то, бува,

Він і про грішну діву згодом

Козачкам юним заспіва.

Перевірте себе

1. Схарактеризуйте культурно-історичні реалії доби, за якої жив О. Пушкін.

2. Яку освіту здобув Пушкін? Як ви гадаєте, чи обмежувалися знання поета з історії та літератури вивченим у Ліцеї? Поясніть свою думку.

3. Яку роль у житті й ранній творчості Пушкіна відіграла поезія Байрона?

4. Розкажіть про перебування Пушкіна в Україні. Яке значення для його подальшої творчості мали південні враження?

5. Подискутуймо! Який Мазепа більше схожий на реально-історичного: байронівський чи пушкінський?

ПРИГОДИ БАЙРОНІСТА В РОСІЇ

Літературний багаж. Які твори Пушкіна ви читали? Чи всі вони належать до романтичних? Відповідь аргументуйте.

У 1823-1824 рр. Пушкін жив в Одесі. Це місто справило на нього набагато яскравіше враження, ніж Кишинів, Катеринослав і навіть Київ.

Коментар архіваріуса

В Одесі Пушкін сповна насолоджувався життям великого міста. Мало не щовечора поет слухав італійські опери, оточив себе строкатою романтичною компанією. Однак 31 липня 1824 р. його було вислано в батьківський маєток Михайлівське, що на Псковщині, без права заїжджати до Києва. Виявляється, протягом чотирьох років південного заслання царська поліція пильно стежила за опальним поетом і читала його кореспонденцію. Кілька необережних слів у дружньому листі стали останньою краплею. Байдуже спостерігати за тим, як Пушкін замість «виправлятися» спілкується з вільнодумцями, уряд більше не міг. До того ж, на думку можновладців, він негативно впливав на одеську молодь. Хтось дбайливо зібрав усі доноси й наклепи, усі «сумнівні» листи поета. Цареві доповіли: Пушкін на півдні «не виправився». І от - наказ: відрядити до глухого російського села під нагляд ченців з ближнього монастиря...

Так, напозір ніби за наказом царя, закінчився романтичний період творчості Пушкіна. Утім, насправді романтичні настрої поета обірвалися не так різко й насамперед під впливом внутрішніх, творчих чинників. Уже в Одесі він почав писати ті твори, які невдовзі неабияк здивували прихильників «південних поем».

Спочатку Пушкін сумував у сільській самотині, але поступово зосередився на праці. Години напруження творчих сил народжували миті натхнення. Так було протягом 1824-1826 рр. у Михайлівському. Так потім було й знаменитої осені 1830 р. в селі Болдіно під Арзамасом.

Прибувши до Михайлівського, поет заприятелював із сусідами-поміщиками Осиповими-Вульфами. Молодше покоління родини - ровесники поета - поступово набирало в його свідомості рис героїв роману у віршах «Євгеній Онєгін» (1823-1830), задуманого ще на півдні.

Під час південного заслання, де з ностальгії за Північною столицею вилилася перша, петербурзька, глава роману, ясно вимальовувався лише біографічний, майже ліричний головний герой - такий собі російський Чайльд-Гарольд. І тільки на рідному ґрунті Онєгін стає прозорішим для розуміння вітчизняного читача, прибирає риси типової молодої людини з вищого товариства.

Отже, пушкінське Михайлівське, сусіднє Тригорське (маєток Осипових-Вульфів) та мальовничі північні ліси й луки на березі «блакитної Сороті» стали, відповідно, «селом, де сумував Євгеній», маєтком Ларіних і тією чарівною місциною, описи якої в романі стали класичними образами російської природи. Хоч, звісно, події роману вигадані. Та й образ Онєгіна під час написання роману дедалі більше віддалявся і від біографічного автора, і від ліричного героя його поезії. Ні стосунки Пушкіна з дерптським студентом Вульфом (прототипом геттінгенського студента Ленського), ні закоханість у його сестру (один з прототипів Татьяни Ларіної) не були такими драматичними, як у романі. Навпаки, Пушкін і Осипови-Вульфи залишилися друзями на все життя.

Д. Бєлюкін. Пушкін у Михайлівському. 1991 р.

Пушкін умів дружити й любити, а тому друзів мав вірних. У Михайлівському, за кількасот верст від Петербурга й Москви, опального поета навідували давні приятелі та приятельки. Наслідком тих недовгих зустрічей були вдячні ліричні послання Пушкіна. Іноді, аби не зашкодити адресатам, поет зашифровував їхні імена зірочками (скажімо, для репутації жінки згадка про відвідини самотнього чоловіка була б згубною).

Саме тому, наприклад, одна з вершин любовної лірики Пушкіна фактично не має назви. Цей твір друкують під заголовком «До ***», а в пушкіністиці здебільшого згадують за першим рядком: «Я мить чудову пам’‎ятаю...» (1825). І це поза тим, що Анна Петрівна Керн, якій присвячено вірш, після смерті поета відкрила своє ім’‎я у спогадах про нього.

У розвідці про поезію «До ***» О. Білецький зауважив, що просто замінити зірочки на конкретне прізвище означало б не розкрити, а «закрити» зміст пушкінського послання.

Реальна жінка постає в Пушкіна «чистим генієм» краси. Проте подальшої конкретизації ліричний образ героїні просто не витримає: ні Керн, ні інша жінка не може бути абсолютно досконалою. Абсолютна гармонія - це характеристика не земної жінки, а земного кохання, його «чудової миті», пережити яку може кожна людина.

Про те, як змінює людину любов, Пушкін почав писати в Михайлівському, у період творчої зрілості. Його осмислення теми кохання докорінно відрізнялося від романтичного. Поети-романтики виходили з того, що це почуття здатне змінити світ, тож коли цього не відбувається, набирає трагічного відтінку. Тимчасом у Пушкіна любов змінює, очищує й наснажує саме того, хто любить, учить приймати світ таким, яким він є, поважати інтереси коханої людини. Це підтверджує і поезія «Я вас кохав...», написана 1829 р.

Саме з огляду на пушкінську формулу кохання ми й говоритимемо надалі про героїв роману «Євгеній Онєгін».

Коментар філолога

Автор визначив жанр «Євгенія Онєгіна» як роман у віршах, вільніш роман. «Вільний» означало для Пушкіна те, що сюжет твору наперед не визначено, він розвивається разом із життям російського суспільства. В остаточному варіанті «Євгеній Онєгін» складається з восьми глав. Задуманий на початку 1820-х років на півдні роман було закінчено знаменитої Болдінської осені 1830 р.

Однак, ще не завершивши працювати над твором, Пушкін публікував щойно написані глави. Різноманітні й часто суперечливі відгуки він брав до уваги під час подальшої роботи. Отже, «вільним» роман був не тільки для самого поета, а й для його сучасників. Утім, і сьогодні той, хто читає «Євгенія Онєгіна» в оригіналі або в майстерному перекладі (як-от український переклад М. Рильського або англійський - В. Набокова), відчуває його особливу атмосферу, відкритість і ту свободу духу, якою завжди вражає Пушкін.

За класицистичною традицією (а в Росії вона ще й за часів Пушкіна міцно тримала позиції), автор віршованого епосу передусім мав зазначити тему розповіді в традиційній формі епічного заспіву й звернення до музи. Про що ж ідеться в романі «Євгеній Онєгін»? Про «світову скорботу» російського байроніста, якому набридли спочатку друзі, потім жінки, потім книжки? Про те, як у цього розчарованого байроніста закохалася наївна сусідка Татьяна, бо в англійських і французьких книжках дівчата закохувалися саме в таких байроністів? Про те, як цей байроніст з нудьги убив на дуелі друга-романтика Ленського, котрий, хоч і навчався в німецькому університеті, залишився простодушним? Про те, як цей юний поет, закоханий у легковажну Ольгу, молодшу сестру Татьяни, викликав друга на поєдинок честі, коли той спонукав до флірту його обраницю? Про те, як байроніст після дуелі втік, а закохана в нього дівчина побачила його бібліотеку, «лорда Байрона портрет» і все нарешті зрозуміла? А зрозумівши, «вигідно» вийшла заміж за князя-генерала, героя війни 1812 р., і всі визнали цей шлюб її головним життєвим досягненням, перемогою?

О. Павлова. Інсталяція «Євгеній Онєгін». 2015 р.

Коментар архіваріуса

Тут варто згадати Марію Раєвську, у яку двадцятирічний Пушкін був закоханий, коли їй самій було лише п’‎ятнадцять. У дев’‎ятнадцять років Марія побралася із тридцятишестирічним генералом Сергієм Волконським, і світське товариство визнало цей шлюб дуже вдалим. Та й сама дівчина не знала, що одружується з майбутнім декабристом і що за рік після весілля її чоловік опиниться на каторзі. Коли це сталося, Марія поїхала за ним до Сибіру... Дорогою, у Москві, Пушкін вручив їй своє поетичне послання до декабристів.

Пушкіністи вважають Марію Волконську одним із прототипів Татьяни Ларіної.

То яка ж тема «Євгенія Онєгіна»? Критик В. Бєлінський, молодший сучасник Пушкіна, назвав цей роман «енциклопедією російського життя». Сам автор оцінював свою тему скромніше й наприкінці сьомої глави, після того як основні романні події, здавалося, вже були позаду, писав так:

Тут переможиці Татьяні

Ми поздоровлення складім

І знов ходу свою в романі

На путь колишню повернім...

До речі, тут сказати маю:

Про друга юного співаю

І дивину його химер.

Благослови ж мене тепер,

О Музо епосу висока!

І, з вірним посохом в руці,

Не дай зійти на манівці.

Доволі! Скінчена морока!

Віддав я класицизму честь -

Хоч пізно трохи, заспів єсть.1

До речі, перед нами - приклад строфи, спеціально створеної Пушкіним для роману «Євгеній Онєгін». Ця строфа отримала назву онєгінська.

Літературознавча довідка

Онєгінська строфа - строфа з чотирнадцяти віршових рядків, написаних чотиристопним ямбом, причому жіночі й чоловічі рими чергуються за схемою АбАбВВггДееДєє (великими літерами позначено жіночі закінчення віршових рядків, а малими - чоловічі).

Як і в октаві, якою написано роман у віршах Байрона, в онєгінській строфі особливу увагу приділено двом останнім рядкам (із суміжним римуванням). Зазвичай вони так само містять афоризм, крилатий вислів, важливе узагальнення або несподіване іронічне зауваження.

Власне, онєгінська строфа - це пушкінський аналог байронівської октави. Пушкін відчув, що коли візьме для свого роману октаву - найпоширенішу «епічну строфу» європейської поезії, - то через довжину російських слів просто не матиме поетичного простору для висловлення закінченої думки.

Уже завершуючи роман, Пушкін водночас писав поему «Будинок у Коломні» (1830), у якій спробував точно наслідувати байронівську октаву. Поема так і починається: «Чотиристопний ямб мені набрид...».

Однак «Будинок у Коломні» - мініатюра, жарт генія. Тим часом як «Євгеній Онєгін» - повноцінний представник ліро-епічного роду літератури, роман у віршах, де романний сюжет не обмежений якимись спеціальними ліричними завданнями, а розгортається широко, по-епічному вільно. Це - розповідь про сучасника, розумну, близьку біографічному автору, але не тотожну йому людину. При цьому в пушкінському романі цілковиту свободу самовираження має також ліричний герой. Ця відстань між головним епічним героєм і героєм ліричним дозволяє автору зробити з головним героєм, що заманеться, навіть «понизити» його в другорядні.

1 Тут і далі цитати з роману «Євгеній Онєгін» подано в перекладі М. Рильського.

Ще наприкінці передостанньої глави роману Пушкін нічого такого робити не збирався, навіть зауважив: «Про друга юного співаю // І дивину його химер» (як і на початку твору).

Отже, усе, що до цього накоїв Онєгін, аж до вбивства Ленського, - це його химери (в оригіналі - «причуды»). Мовляв, що вдієш, коли й химери героєві вдаються: і стріляє він краще за Ленського, і дівчата ним захоплюються, бо ж досконало опанував мистецтво кохання, «оспіване Назоном» (тобто Овідієм, улюбленим поетом Пушкіна).

От тільки чи є онєгінське кохання тим, що, за Пушкіним, повертає «І божество, й натхнення чисте»? На це запитання, зрештою, і мав відповісти вільний сюжет роману, що розвивався й поглиблювався разом із самим життям.

Напозір і сам сюжет, і теми, і образи роману звичні для європейської літератури першої чверті ХІХ ст., тобто суто романтичні: кохання, відчуження особистості від суспільства, життя і смерть, розлад між мрією і дійсністю тощо. Романтичні любовні лінії пов’‎язують між собою образи закоханих пар (Онєгін - Татьяна, Ленський - Ольга). Однак висвітлення романтичних тем - якесь «неромантичне», і читачі, звиклі до романістики та ліро-епіки своєї доби, помітили це відразу. Ідеться не просто про іронію: незважаючи на іронічність пізньої творчості, Байрон, проте, залишається романтиком. Ідеться про щось інше. Про що ж саме, невдовзі з’‎ясуємо.

Дзеркальна композиція пов’‎язує основні сюжетні лінії роману: лист Татьяни - відповідь Онєгіна - дуель - лист Онєгіна - відповідь Татьяни. Зображення різних царин життя (історії і сучасності, столиці й провінції, народних звичаїв і культурних інтересів суспільства тощо) урізноманітнює й ускладнює доволі простий сюжет твору. Образ автора об’‎єднує все це в послання до друга-сучасника. І послання це поступово виходить за межі роману, перетворюється на такий собі щоденник, нагадуючи певні жанри інтернетної літератури ХХІ ст., насамперед ЖЖ (живий журнал).

Дописавши восьму главу «Євгенія Онєгіна», Пушкін вирішив, що тепер буде на краще без зайвих слів попрощатися зі своїми героями, а водночас і з читачами, уже звиклими час від часу отримувати чергову порцію його роману. Пушкіністи досі сперечаються з приводу того, чи не з цензурних міркувань поет відмовився від завершення дев’‎ятої глави «Подорож Онєгіна» (написані уривки друкують як додаток до роману) та від написання десятої глави, у якій (з огляду на уривки, що збереглися) Онєгін мав стати декабристом. Напевне, якщо й існували цензурні міркування, то не вони були вирішальними. Те, чим зрештою став пушкінський роман у віршах, не можна схарактеризувати ні як роман про байроніста, ні як роман про майбутнього декабриста. Перед нами - роман про кохання. Адже в останній, і найголовнішій, главі Онєгін з усіма його химерами відходить на другий план. Настає час «химери» іншого персонажа.

С. Брютов. Пам’‎ятник Євгенію Онєгіну і Татьяні Ларіній. Петропавловськ (Казахстан). 2010 р.

Саме несподіваною химерою Пушкін в одному з дружніх листів назвав те, чим у фіналі Татьяна Ларіна здивувала не лише Онєгіна, а й самого автора. Вона, писав Пушкін, «учудила». Наводимо це слово в оригіналі, аби порівняти з тим, як в оригіналі-таки схарактеризовано поведінку Онєгіна протягом попередніх семи глав: «множество его причуд» («дивина його химер»).

Для романтичного героя «дивина його химер» - це нормально. Тимчасом від романтичної героїні доба романтизму вимагала лише того, щоб вона, шалено закохавшись у романтичного героя, покинула все й пішла за обранцем на край світу. У фіналі роману читачі чекали від Татьяни саме такого вчинку. Та коли наприкінці сьомої глави героїня вийшла заміж, мусили сподіватися вже на Онєгіна. Ніхто не сумнівався, що він повернеться з подорожі або ж Татьяна поїде з чоловіком за кордон і неочікувана, але неминуча зустріч остаточно вирішить долю героїв. Вони нарешті стануть справжніми романтичними коханцями й утечуть від усього світу. Тим більше, що Татьяна, виявивши свою сильну натуру, довела, що може діяти рішуче, а отже, здатна бути романтичною героїнею в реальному житті.

Онєгін повернувся. Зустріч відбулася. Герой уражений у саме серце новою, дорослою Татьяною. Його лист до неї - вишуканий взірець любовної лірики з усіма основними штампами романтичного кохання.

Нарешті «все зійшлося»: він глибоко, по-справжньому кохає її, а вона глибоко, по-справжньому кохає його. Звісно, романтично налаштовані читачі були переконані, що князя-генерала, за якого Татьяна вийшла заміж, вона не любить, адже героїня не може любити двох. Бо ж у російській мові тільки одним словом позначається любов: немає чотирьох, як у давньогрецькій, ба навіть двох, як в українській...

Коментар філолога

Для романтика основною метою, головним словом, у якому поєднуються душевна гармонія і краса, совість і натхнення, є слово «щастя» у тому значенні, як розумів його, наприклад, юний Байрон:

Я спав, я снив про щастя, доки

Не заступив тих марень гніт, -

То, Правдо, промінь твій жорстокий

Вернув мене у ниций світ.

(Переклад Д. Паламарчука)

Є таке російське прислів’‎я: «Правда хорошо, а счастье лучше». Чи не ліпше було б і Татьяні не знати правди, не замислюватися щодо причини несподіваного кохання Онєгіна? Однак вона таки замислилася: «Чому впадаєте за мною?» - і далі за текстом...

Вільний роман надає можливість психологічного аналізу не лише письменнику, а й самим героям. Аналізуючи психологічні мотиви одне одного, вони нарівні з автором, а іноді й глибше за нього (як Татьяна, що здивувала самого Пушкіна), оцінюють конкретну ситуацію свого життя. Психологія персонажа такого роману відкрита як усередину роману, у бік психології інших персонажів, так і в бік автора, перекладача, критика, читача - усіх, хто пізнає його психологію ззовні. І це пізнання буде дедалі поглиблюватися, збагачуватися доти, доки читатимуть роман.

Прикладом може бути те саме слово «щастя», а точніше - розуміння його Татьяною, з подальшим розумінням цього розуміння. От як в оригіналі звучать гіркі слова про щастя, з якими у фіналі героїня звертається до Онєгіна:

А счастье было так возможно,

Так близко!.. Но судьба моя

Уж решена.

А от як вони звучать у перекладі М. Рильського:

А щастя видилось безмежне

Так близько!.. Та любов моя

Розбилася.

Чи закидатимемо ми видатному українському поетові «неточність перекладу»? Чи натомість сприймемо його рядки як ще одну спробу розгадати «загадку» улюбленої героїні Пушкіна? І принагідно згадаємо думку В. Жуковського: «Перекладач у прозі - раб, перекладач у поезії - суперник». У нашому випадку - суперник у розумінні «жіночої логіки» Татьяни. У Рильського на початку знаменитої XLVII строфи восьмої глави читаємо: «Любов моя розбилася», а майже наприкінці: «Я вас люблю...». Суперечність? Аж ніяк.

Суперечність у «жіночій логіці» Татьяни вбачала лише сучасна Пушкіну критика й більшість тодішніх читачів, бо він як геній випередив свій час. Через півстоліття, 1880 р., геній наступного покоління - Ф. Достоєвський у промові на честь відкриття пам’‎ятника Пушкіну в Москві зумів гідно проаналізувати це вдаване протиріччя: «Чи ж тому вона [Татьяна] відмовилася піти за ним (незважаючи на те, що сама ж сказала йому: «Я вас люблю»), що вона, «як російська жінка» (а не південна чи якась там французька), не здатна на сміливий крок, не в змозі розірвати свої пута, пожертвувати почестями, багатством, умовностями честі й цноти?.. Ні, російська жінка - смілива. Російська жінка сміливо піде за тим, у що вона повірить, і вона це довела. «Та з ким я стала до вінця - // Зостанусь вірна до кінця». Щастя не в самій лише насолоді коханням, а й у вищій гармонії духу».

Достоєвський був твердо переконаний у тому, що «Татьяна глибша за Онєгіна і вже напевно розумніша за нього». Адже «вона вже одним

благородним інстинктом своїм відчуває, де і в чому правда, що й виявилося у фіналі... Можливо, Пушкін вчинив би краще, якби назвав свій твір ім’‎ям Татьяни, а не Онєгіна: бо ж, поза будь-яким сумнівом, саме вона є головною героїнею».

Принаймні не можна не погодитися з тим, що в романі про кохання, яким є пушкінський твір, відносно нове, тобто давно забуте людством слово сказала саме Татьяна, і це слово - відмова від кохання задля вищих від нього цінностей буття.

Перевірте себе

1. У 1824 р. життя Пушкіна різко змінилося. Яких можливостей позбавив поета цар, замінивши південне заслання на суворіше - до села Михайлівського? Які нові можливості несподівано відкрило Пушкіну сільське життя?

2. Що нового сказав про кохання Пушкін у своїй інтимній ліриці порівняно з ліриками-романтиками (наприклад, Байроном і Гейне)?

3. Скільки років Пушкін писав роман у віршах «Євгеній Онєгін»? Що за цей час змінилося в житті самого поета і в Росії в цілому?

4. Як ви зрозуміли визначення «вільний роман», яке дав «Євгенію Онєгіну» сам автор?

Перед читанням. Читаючи поезію Пушкіна, насамперед зверніть увагу на її сюжет: знайомство закоханих до вигнання ліричного героя та відвідини «у глушині важкій вигнання».






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.